Де на глобальних просторах цивілізації ХХІ століття перебуває країна, у якій мені випало жити і яка так гірко насміхається над собою, забавляючи навколишній світ своїми крутими електорально-революційними ігрищами?
Дозволь, шановний співвітчизнику, відволікти тебе від політичних спектаклів, на яких усе ті ж лицедії вже вкотре ставлять усе ту ж саму клоунаду відволікти і змусити, взявши голову в руки, бодай на мить задуматись над тим, що реально відбувається за вікном – у який час і в якій країні ми перебуваємо, якими є глобальні координати нашого буття?
ООН щороку друкує «Доповідь про розвиток людини» – фундаментальне дослідження про сучасне людство, про місце в ньому кожної із 177 країн світу, які піддаються аналітично-статистичному діагностуванню. Своєрідна турнірна таблиця людства, на якій, як у футболі, кожна країна займає місце у відповідності до «набраних очок».
Із чого виходили оонівські арбітри, виставляючи кожному учасникові історично-планетарної гри цілком конкретний порядковий номер, який іменується рейтингом держави на тлі цивілізації початку ХХІ століття?
Виходили з того, що цінність держави чи буквальна її придатність для життя людей (є країни, найбільш придатні для життя, приміром, слонів чи черепах, а цього разу мова йде про придатність для життя гомо сапіенс) полягає у тому, наскільки ця держава створила умови, щоб кожен її громадянин міг «прожити довге і здорове життя, отримати освіту й оволодіти необхідними ресурсами для забезпечення гідного рівня життя».
За одиницю виміру взято так званий Індекс людського розвитку, який вираховується за трьома компонентами – дохід, освіта, здоров’я.
Очевидно, важко знайти оптимальнішу формулу, оскільки людині притаманне прагнення перебувати якомога довше на цій Землі, жити на ній здоровою, як богоподібна істота, оволодівати фахом та знаннями, які водночас є засобами для примноження рукотворного багатства планети і для отримання матеріальних, фінансових та інших благ, що роблять життя безпечним, приємним та гідним Її Величності Людини.
У конкретному вимірі застосовуються такі показники: валовий внутрішній продукт на душу населення, як вимірник соціально-економічної спроможності держави, тривалість життя як найточніший датчик його здоров’я, рівень освіти як показник цивілізованості нації і людини.
У планетарній сім’ї – кричуща нерівність і несправедливість, але загалом у всій своїй сукупності людство все-таки розвивається – той самий інтегральний Індекс людського розвитку (ІЛР) зростає, йде вгору.
Є тільки 18 країн на планеті, індекс яких протягом 1990–2003 років не зростав, а падав. 18 із майже двох сотень держав, 18 аутсайдерів із сумарним населенням у 460 мільйонів (денце келиха із шампанським, на верху якого – «золотий мільярд» щасливого люду), 18 неблагополучних носіїв регресу на фоні всезагального прогресу. Серед них разом із Ботсваною, Зімбабве, Танзанією та іншими реліктами – Україна. Так що у такій компанії нам саме на часі проводити електорально-ритуальні, регіонально-племінні танці у виконанні наших омандачених, одурманених туземним плем’ям жерців.
У телелавинах піар-дурману прориваються часом на поверхню «програмні» прожекти, у порівнянні з якими Микита Сергійович Хрущов із його «комунізмом у 1980 році» відпочиває. Так звідки обіцяють витягувати Україну наші браві швейки від політики в авангард людства?
Нове тисячоліття Україна зустріла на 78-у місці за рейтингом ООН. Напевно, вершити долі людства будемо із сусідами, які розмістилися поруч з нами й услід за якими ми зайняли своє заслужене місце, а саме неподалік, скажімо, від Самоа (Західної) та Сент-Люсії. Пропоную пошукати на карті цих любих друзів, поруч з якими ми крокуємо по життю.
Правда, якщо невмирущий слов’янський інстинкт покличе нас шукати рідних братів по крові, то доведеться дряпатися по глобальній драбині за кільканадцять щаблів, бо Росія заскочила аж на 62-е місце, а «авторитарна» Білорусь також височіє над нами, світочами демократії, на 67-й сходинці.
Однак це нелюбі нам партнери по СНД, а нам туди не треба. Нам подавай Європу, до якої ми, як твердять наші кандидати від влади, різко наблизилися. Хоча водночас нам якось образливо, що ми такі революційні і помаранчеві, а нас туди не беруть, як східних сусідів, таких же, як і ми, вчорашніх братів – піддослідних кроликів у тріснутій комуністичній колбі.
Чим ми гірші? А тим, що новобранці ЄС не в кінці сотні, а входять у провідні перші 50 країн світу: Латвія – 48 місце, Словаччина – 42, Хорватія – 45, Литва – 39, Естонія – 38, Польща – 36, Угорщина – 35, Чехія – 31, а Словенія взагалі у тридцятці – найвище з усіх 27 посткомуністичних державних новоутворень за підсумками завершення третьої світової «холодної війни».
Якщо анатомізувати рейтинг за складовими, то ВВП на душу населення відображає не тільки економічну могутність держави, а, перш за все, продуктивність нації – скільки ця душа населення випродукувала цінностей. Що вона зробила, а не імітувала роботу чи слухала виборчі небилиці своїх вождів? Що зроблено – тут ні додати, ні відняти – математичний показник.
Українська душа, яка чомусь вважає, що вона дуже працьовита, виробила благ на 5491 долар. Тепер підемо вгору по драбині: Білорусь – 6052 долари, Росія – 9230. Було відомо, що росіяни можуть випити більше нашого, а тут, виявляється, й працюють удвічі вправніше. Нам єдине виправдання – ми відстали, бо на революцію ходили.
А як екс-червоні єесівці? Латвійці виробляють за рік благ на душу населення – 10 270 доларів, хорвати – на 11 080, словаки – 13 494, литовці – 11 702, естонці – 13 539, поляки – 11 379, угорці – 14 584, чехи – 16 357, словенці – 19 150.
Найкраща країна у світі за оонівським індексом – Норвегія, яка очолює турнірну таблицю, – 37 670 доларів на кожного вікінга. Залишається тішитися переказами, що ми є родичами тих скандинавів. Мало сказати – бідні родичі. Ще й нікудишні: трудимось на славу – у 5 разів менше і гірше, ніж вони.
Хоча не скажеш, що ми такі бідні, бо дурні. Оонівський аналіз об’єктивно показує, що рівень грамотності населення в Україні навіть самим норвежцям не поступається. Так у чому ж річ? Справа в тому що мова йде про населення, а населенням керують ті, за яких ми голосуємо, чи, точніше, продаємося за гречку. Прочитавши це, Іван Якович Франко сказав би поетично і патріотично:
Горе вам,
бо ведуть вас, неначе сліпих,
ошуканці і дурні!
Ви чули коли-небудь у балачках наших політиків про таку штуку, як тривалість життя людського? При всій повазі до виробництва на душу населення, куди важливішим є існування самої цієї душі у її живій земній плоті. Чи може бути більшим сенсом держави і політики – не вкорочувати, а максимально продовжувати вік своїм громадянам?
Але у нас про таку «дрібницю» навіть ніхто не заїкається. Братове, які ніяк не поділять владу і толком не знають, що з нею робити, думають, що їхні теревені про політреформу про конституційний суд, коаліції і опозиції, рейтинги і бюджети, про приватизацію і демократизацію повинні розжалобити нас до сліз. Виборча риторика – це розмова німого із сліпим, бо порожнє словоблуддя – не тільки не тривожить розум, а й не гріє душу. Це про них було сказано – як далеко вони від народу.
А десь там в аналітичних центрах розставляють по рядках держави не за тим навіть, скільки ядерних бомб вони мають чи скільки газу спалюють, а як довго в них живуть прості смертні, бо, зрештою, саме життя у його часовому вимірі є найбільшою нашою цінністю, бо немає вже нічого, коли ця цінність вичерпується.
В Україні вона вичерпується на 66-у році. Навіть у Сент-Люсії дотягують до 70-ти. Словенці живуть на десять років довше. І сталося це не тому, що вони вступили в ЄС.
В Україні люди живуть мало лише тому, що вони живуть в Україні. Залежність тут автоматична – не буває так, коли влада у державі гарна і сама вона така ж, а люди в ній вимирають.
Причина тут – не тільки соціальна. Ще більше нищить людей морально-психологічна атмосфера, у яку їм судилося потрапити.
Бо коли чергові вибори – це знову стрес і чергова пілюля розчарувань, бо коли знову вожді втягують людей у громадянську міжплемінну війну в цій «Африці у центрі Європи», бо коли політичні пігмеї знову і знову впиваються своєю ненаситністю, бо коли в гонитві за наживою вони готові перегризти один одному горло, бо коли ескалація ненависті отруює суспільство, бо коли життя минає, а світла в кінці тунелю не видно, – то де там до насолод земних, коли саме оте життя стає нестерпним…
Принципово нове явище, що його породила наша респектабельна епоха, – вперше стало фактом те, що з’явилися країни, у яких середня тривалість життя – понад 80 років.
Підкреслюю, в середньому – включно із нещасними випадками, які не обирають жертв за віком і занижують загальну статистику. Реально здебільшого виходить понад 80.
Стало нормою, коли сім’ї складаються із чотирьох поколінь. Коли людина не доживає до правнуків – це виняток. У цих країнах люди не вмирають – просто перестають жити. Поки що їх небагато, цих вісімдесятників, – Японія (82 роки – перше місце), Австралія, Ісландія, Канада, Швейцарія, Італія. Назвемо і тих, хто наступає їм на п’яти і не дотягує лише рік до восьми десятків, – Норвегія, Франція, Австрія, Нова Зеландія, Іспанія, Ізраїль.
У таблиці демографічних тенденцій просто під лупою шукаю держави, населення яких, всупереч глобальним висхідним цифрам, скорочується, як шагренева шкіра.
До 78-го рядка таких немає. Перша з поміж таких – Україна, навпроти якої сумні цифри: 2003 – 47,5, прогноз на 2015-й – 41,8 мільйона.
О проекте
О подписке