Портрет смертних «Богів»

Безпрецедентне соціальне розшарування у планетарному вимірі, прірва між бідними і багатими все зростає, поглинає мільйони жертв голод як прояв зубожіння мільярдів. Усе це визначило порядок денний безпрецедентного Форуму тисячоліття з нагоди 50-річчя ООН та початку нового тисячоліття з участю чи не вперше у світовій історії мало не всіх глав двох сотень держав.

Літописці Шумеру дуже скрупульозно складали хроніку правління своїх божественних правителів, які, як відомо, правили на своїх зикуратах тисячі років у відповідності до того, що повний цикл обертання на орбіті планети у 26 тисяч разів довший, ніж наша пробіжка по колу навколо Сонця. Давайте і ми тепер, на фініші «Календаря майя», познайомимося ближче із сильними світу цього, у руках яких знаходиться доля нашої маленької планети. Саме вони, ці модерні фараони, запровадили людство за поріг третього тисячоліття.

Порядок абсолютно ні про що не свідчить, і розпочнемо, для прикладу, із президента Франції Ж. Шірака, про якого говориться, що він провів свій скромний голідей у різорті за 4300 доларів за ніч. Вище над ним – знімок генсека Куби Ф. Кастро, який серед усіх тодішніх володарів найдовше при владі – 41 рік. Треба сказати, що серед гостей Нью-Йорка задекларований практично один його однодумець – президент Конго Деніс Сасоу Нгусо, який виграв референдум на підтримку марксистської конституції.

Є особлива категорія, яку варто розпочати із прем’єр-міністра Кампучії Самбеша Гун Сена, уряд якого причетний до геноциду 2 мільйонів своїх співвітчизників. Президент Буркіна-Фасо капітан Блайзе Сомпаре звинувачується у фізичному усуненні свого попередника, також капітана – президента Томаса Санкара. На вигляд – доволі інтелігентний пан в окулярах, подібний до нашого колишнього співвітчизника Берії; президент Руанди Май-Ген Паул Каджаме поклав мільйон голів одноплемінників як плату за свій прихід до влади.

Натомість є й такі, котрі самі до владарювання були жертвами. Серед них – президент Хорватії С. Месіч, хоча йому довелося бути також останнім лідером колишньої Югославії. Президент Кіпру Г. Клерідес також має тюремний стаж як в’язень фашистського концтабору. Резонансний друг Росії і ворог Америки венесуелець Хуго Чавес – також колишній політв’язень. Свого часу зазнавав переслідувань від влади і прем’єр-міністр Греції К. Сімітіс, але йому вдалося-таки втекти до Німеччини – натомість провела роки в ув’язненні за його переконання рідна дружина.

Із таких прикрих біографічних реалій колеги-президенти мали б зробити висновки і міцно хапатися за таке смертельно небезпечне знаряддя, як влада, котра часом, як бачимо, буває безжалісною до тих, хто її невміло утримує в руках.

З цього не хотів робити висновки прем’єр-міністр Гренади К. Мітчел, котрий взяв собі за звичку ходити крадькома, без охорони та без її відома, у пляжні ресторани, такі привабливі у його екзотичній країні. Цілком протилежний характер має шановний колега – перша особа Індонезії А. Вагід, котрий не наважився ввійти у президентський палац, а пропустив уперед віщуна і доручив вигнати звідтам злих духів.

Так само не піддається порівнянню із відчайдушним гренадцем прем’єр-міністр Ірландії Б. Аген, котрий не може тинятися по шинках з тої простої причини, що він ніколи у рот не брав спиртного і за цим показником у президентській компанії поки що представляє клуб тверезості в одній особі. Якби раптом головним начальником у Росії став Єгор Кузьмич Лігачов, котрий не так давно організував у СРСР боротьбу із пиятикою та вирубування виноградників, він би цей клуб подвоїв своєю персональною присутністю.

Коли вже зайшла мова про криваві «розбірки» між владоможцями, то король Марокко Мухамед Шостий в інтересах профілактики правопорядку в своєму найближчому оточенні та дотримання лояльності влаштував 20-хвилинне публічне телецілування його монаршої правиці, що мало засвідчити посполитим, ачей є повний порядок у королівському дворі.

Влада земна – не небесна. Коли вона прагне стати такою, то це виглядає дуже вже кумедно.

Але у «столиці світу» владики вели себе вельми по-земному. Заклопотані долею людства на саміті тисячоліття в Нью-Йорку земні «ідоли» все ж знаходили вільний час для дозвілля та відпочинку. Президент Конго поставив собі за мету відвідати багатющий нью-йоркський зоопарк. Представникові Чорного континенту надто вже зімпонувала чарівна горила, від якої він не міг відвести очей і врешті запропонував тутешнім офіціалам повернути її додому, в джунглі.

Одна із численних дружин лідера Саудівської Аравії мала інше зацікавлення – на Уолл-стрит їй сподобалися двоповерхові автобуси, які вона тут же виявила бажання придбати. Міністр охорони здоров’я Руанди спеціально покинув приміщення ООН, щоб подивитися, як працюють високотехнологічні сміттєвози, що викликали у нього соціально-державний інтерес.

Але давайте продовжимо знайомство із тими, хто переводить нас за межу тисячоліття. Другий раунд представлення розпочнемо із випускниці університету в Монреалі В. ВікеФрейберда, яка стала президентом Латвії і якій здобутих у Канаді знань із психології та лінгвістики цілком достатньо, щоб забезпечити у своїй країні не менше ніж 1000-доларо-ву зарплату. До речі, демократичний «матріархат» спостерігається і поблизу наших сусідів-балтійців – президентом Фінляндії вперше стала жінка Т. Халонен.

Представництво прекрасної половини у найвищому світовому істеблішменті, здається, на цьому вичерпується, і повернемося знову до половини сильної. Міцність характеру та намірів демонструє президент Малаві Б. Малазі, який збирається у своїй державі запровадити смертну кару за зґвалтування як запобіжний засіб проти СНІДу. Його колега із Нігеру Т. Мамаду демонструє свою рішучість у дещо інший, «гуманний», спосіб – взяв та й видав наказ заборонити платити зарплату урядовцям.

Коли вже зайшла мова про гроші, то президент Габону О. Бонго перебуває під слідством за відмивання брудних капіталів через світову мережу Сітібанку. Натомість прем’єр-міністр Словаччини М. Дзирінда здійснює аналогічні акції стосовно свого попередника.

Є у характеристиках такий неприємний термін, як «вороги». Йдеться про відомий список неприятелів преси. Потрапили сюди, до речі, перші особи Анголи та Казахстану. З іншого боку, у представленні президента Грузії А. Шеварднадзе сказано, що він уникнув кількох замахів, котрі організували його політичні противники.

Але досить цих тяжких випадків. Подивимося, приміром, з яких професій виростають президенти. Красень-колумбієць А. Пастрана до президентства мав неабияку популярність як тележурналіст, що, зрештою, і стало вирішальним фактором його перемоги на виборах. Професору фізики із 30-літнім педагогічним стажем Р. Мейдані й не снилося, що йому судилося стати президентом Албанії у сутужний час її історії. Президент Румунії Е. Константинеску – відомий професор геології, який уклав перший кристалографічний атлас своєї країни. Президент Ірану Мухамед Хатамі – автор поетичної книги «Хвилі страху», яку зобов’язано знати усім вищим чиновникам. Полюбляє вдаватися до філософії прем’єр-міністр Ефіопії М. Зенаві, оскільки усі його піддані знають, що, за його власним формулюванням, його влада ґрунтується на двох речах – на страху і на надії. А президент Литви В. Адамкус видавав під час Другої світової війни підпільну газету «Молодь! На сторожі!»

Коли вже зайшла мова про освітній рівень, який у політиці – не така вже й поширена річ, то як тут не згадати випускника Сорбонни у Парижі, президента Камеруну П. Б’яла. Але своєрідним рекордсменом-ерудитом є президент Мозамбіку Ж. Чізано, котрий розмовляє вісьмома мовами.

Правда, не всі мали змогу здолати такі монблани науки та освіти. Як-от, скажімо, президент Мальдівів М. А. Гайюм, що був десятою дитиною серед двадцяти п’яти нащадків його батька. У Європі така демографічна плодючість – річ не така поширена, як у країнах третього світу, але бути наймолодшим серед п’яти дітей, як президент Австрії Т. Клестіль, – теж доволі почесно.

Виріс у дитячому будинку й улюблений президент усіх туркменів С. Ніязов – його сім’я загинула під час землетрусу 1948 року, а батько ще раніше – на війні.

Звичайно, його біографію не порівняєш із дитячими та юнацькими роками представника найстаршої на планеті монархії – принца Монако Альберта. Це ж стосується і Абдуллаха Другого – 43-го короля Йорданії.

І річ не тільки у походженні. Як нам може не позаздрити, із нашими найрозлогішими у світі чорноземами, президент Ботсвани Ф. Могае, адже йому випала доля управляти державою, дві третини території якої – піски. Або уявіть собі, що поруч із лідером Китаю Цзян Цземіном, за плечима якого майже півторамільярдна жива сила, сидить собі з таким же суверенним голосом на форумі ООН президент держави Науру Б. Домійго, населення якої – десять тисяч громадян.

Нагадую, що цей колективний портрет сильних світу цього змальовано саме на порозі третього тисячоліття. Тоді один із нас, посполитих, житель Нью-Йорка Герман Гербанд, який проживає неподалік від того місця, де відбувався саміт, взяв та й утнув таку штуку. Йому днями і ночами не давало спати оте збіговисько шумом і гамом нескінченним. Пана Германа це роззлостило до краю – якось серед білого дня він взяв та й вилив із свого балкона фарбу просто на голови поліцаїв. Йому, вибачте, начхати на світове політиканство, коли спати хочеться. 82-річного пустуна навіть заарештували, а коли роз’їхалися гості – відпустили додому.

Нині цей владний іконостас оновився докорінно, бо це тільки власть імущим у момент посадового вивищення видається, що вона, влада, буде в їхніх руках вічно, а так вона тлінна, та ще й смертельно отруйна в момент прощання з нею, що пізнали на власній шкурі жертви «арабської весни».

Встань, Тарасе, подивися!

Тодішній, цей небачений досі саміт із його головним рішенням можна розцінювати як акт пробудження, оскільки ці загальні збори людства, що враз прокинулося, прийняли «Декларацію тисячоліття» як всесвітню клятву самим собі «звільнити наших співбратів – чоловіків, жінок і дітей – від принизливих і нелюдських умов граничної бідності». У декларації міститься благородна і смілива програма, що ґрунтується на колективній відданості всезагальним правам людини і соціальної справедливості.

Цей перший документ глобального регулювання охоплює вісім життєво найважливіших сфер, у яких світова спільнота зобов’язалася змінити ситуацію. Отже, вісім глобальних гуманних цілей:

1) ліквідація зубожіння і голоду. Скоротити вдвічі частку населення, що має прибуток менше долара у день, і зменшити удвічі голод;

2) забезпечення загальної початкової освіти. Добитися того, щоб усі діти Землі могли отримувати в повному обсязі початкову шкільну освіту;

3) заохочення рівності між чоловіками і жінками та розширення прав і можливостей жінок. Ліквідувати, бажано до 2005 року, але не пізніше 2015 року, нерівність між статями у сфері початкової та середньої освіти;

4) скорочення дитячої смертності. Скоротити на дві третини смертність серед дітей у віці до 5 років;

5) поліпшення охорони материнства. Знизити на три чверті коефіцієнт материнської смертності;

6) боротьба із ВІЛ-СНІДом, малярією та іншими захворюваннями. Зупинити поширення ВІЛ-СНІДу і покласти початок тенденції до скорочення захворювання;

7) забезпечення екологічної стабільності. Скоротити удвоє частину людей, що не мають постійного доступу до чистої води і каналізації;

8) формування глобального партнерства у цілях розвитку. Реформувати допомогу і торгівлю з особливим врахуванням інтересів бідних країн.

Варто звернути увагу на мету першу – до 2015 року скоротити граничне зубожіння у два рази. Не більше і не менше. Постановка питання про скорочення лиха наполовину означає, перш за все, різке скорочення дитячої смертності, надання освіти всім дітям. У 2005 році було прийнято рішення, як це робилося в СРСР, – підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».

Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу викликають розпач. Більшість країн відхилились від курсу реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття». У деяких важливих галузях розвиток людини нестабільний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна користуватися дипломатичними формулюваннями і чемними термінами для того, щоб охарактеризувати відставання… від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття». Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не виконується».

Нічого нового під сонцем – багаті кинули бідних. Один чи півтора мільярда – решту п’ять з половиною. Показали їм, тим, що на дні, ті, що згори, комбінацію із трьох пальців, добре відому за українським фольклором як дуля.

Людство в особі нинішніх власть та майно імущих розпочало тисячоліття несолідно і безвідповідально. Ситуація така, що темпи скорочення світової нужди повинні складати 2,7 відсотка на рік, а насправді у перші п’ять років мало місце скорочення лише на 1,7, тобто зусиллями урядів країн самих умираючих, а не респектабельного світового співтовариства.

Завдання ставилося таке: довести допомогу бідним країнам на рівні 0,55 відсотка ВВП багатих країн. Такий собі глобальний соціалізм – перерозподіл бюджету в мініатюрних масштабах – на рівні сотих відсотка. Але якщо мати на увазі, що 22 найкрупніші донори – це 20,2 трильйона доларів ВВП, воістину – є чим ділитися, бо навіть півпроцента – це 110 мільярдів доларів на рік. А лідерам – США і Японії – належало б свою частку довести до 38 і 13 мільярдів відповідно.

Ні лідери, ні середняки цього не зробили. Варто також не забувати, що якби завдання декларації було виконано, то все одно майже мільярд житиме в умовах, які кваліфікуються як крайня бідність. Автори цього чесного і безкомпромісного документа на його обкладинці зобразили колаж із двома стрілками, що виходять з однієї точки – вгору і вниз.

А в підзаголовку акцентується на тому, що людство перебуває на роздоріжжі: «Дизайн обкладинки відображає уявлення про 2005 рік як переломний момент у розвитку людини… Уряди країн світу стоять на роздоріжжі. Якщо вони будуть продовжувати поводитись, “як завжди”, 2005 рік стане роком провалу обіцянок, проголошених у “Декларації тисячоліття”. Або вони будуть діяти так, щоб їхня клятва неімущим людям Землі втілилась у життя, тоді зуміють перетворити 2005 рік на перший рік Десятиліття розвитку, допоможуть країнам повернутися на шлях реалізації до 2015 року цілей ООН у галузях, сформульованих у “Декларації тисячоліття”, розроблять нову, більш справедливу модель глобалізації».

Від 2005 року, на превеликий жаль, нічого не змінилося. Нині, у 2012 році, навпаки, товстосуми ллють крокодилячі сльози – мовляв, криза.

Уже давно шість мільярдів мали би повстати проти одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і неімущих. Гладких і убогих. Першосортних і останньосортних.

А тут якось навпаки: жебраки, коли товстосуми виставляють свої казкові статки напоказ, накопичення яких практично ніяк не узгоджується із призначенням людини, просто «лащаться». Для мене незбагненною є якась така тваринна, стадна втіха, яку демонструють із задоволенням бідняки, коли читають чи слухають із «ящика» чергові рапорти про список «Форбс». Ну добре, вони, ці ультрасупермільярдери, впиваються від щастя, що потрапили у цей список, а ти чого підскакуєш, голодранцю?

От що робиться, до речі, із тим злощасним списком. Його вперше очолив, між іншим, мексиканець – медіа-магнат Карлос Слім Гелу – 53,5 мільярда доларів. Білл Гейтс – на другому місці – 53 мільярди. Але зверніть увагу – вони торгують не нафтою чи газом, а знаннями. Їхній бізнес – інтелектуальний, креативний, когнітивний.

Усього їх у списку, у кого мільярд і більше, – 937 чоловік. Із 55 країн. Сукупний капітал зріс за рік на 1,2 трильйона доларів. Більш ніж стрімко зросла на газі економіка Росії.