Без Харкова не було би майя?

2012 рік, як імовірний кінець світу, для нас, українців, має інше, також епохальне значення. У нашу історичну добу є три оказії, які можна назвати глобальними. Тобто такими, на які збираються не чиновники, а громадяни всіх континентів і переважної більшості наявних нині на Землі держав. Три види вселенських збіговиськ людства – Олімпіада, Мундіаль – чемпіонат світу з футболу і Європи з футболу.

Ці мегапроекти доручають сильні світу цього провести не кому-небудь, а хто потягне. Олімпіади проводять члени великої сімки – G-7 найсильніших держав планети, а тепер, може, вже 20 провідних, які попереду всіх.

І от виняток. Євро доручили – з величезним ризиком для людства – маловідомому аутсайдеру, Україні. Сотні мільйонів по всьому світу прилипли до карти світу, шукаючи країну, яка за рішенням УЄФА прийме Євро-2012.

І провели! Попри усілякі недоробки і спекуляції – впорались! Для мене це, може, єдиний привід для гордості за рідну країну за 20 років.

Перед мандрівкою на Юкатан я здійснив вояж Україною у рамках Євро. Від Львова до Донецька через Харків, у якому я доти не був. Як і не був на Землі майя.

Соромно, але факт. Бо це мудре і культурне місто – моя друга літературна столиця, адже це місцезнаходження видавництва «Фоліо», яке друкує мої книжки про майя.

Коли я ходив вулицями цього українського Гарварда, у якому місцеві жителі гаряче заприязнилися із помаранчевими, але голландцями, що тут провели три матчі, я й гадки не мав, що Харків – то просто якнайточніша і найвмотивованіша прелюдія до поїздки на Землю майя.

Кажуть, що майя – можливо, найбільша загадка людства, яку воно із солодким пієтетом і невимовним захопленням розгадує щонайменше півтора століття. І тепер я стверджую: якби не один геніальний харків’янин, це часом зарозуміле людство нічого такого про геніальну мудрість майя і не розгадало би.

Ого, скільки тої професури зі всього світу бралося до розшифрування наукової спадщини цих пришельців! Але серед цієї когорти модерних мудреців пам’ятник у Мексиці спорудили тільки йому, харків’янину.

А я думав собі: чого це я аж ніби схибнувся на тих майя? А виявляється, майяніст номер один у світі – українець, котрий народився там, де й дід мого сина, – під Харковом!

Більше того, якби не українець, можливо, феномен, загадка і, головне, мудрість майя залишалися б під замком, як багато чого незбагненного на Землі, над тлумаченням чого людство мордується тисячоліттями.

Юрій Кнорозов – лауреат Державної премії СРСР, кавалер найвищої нагороди Мексики – ордена Ацтекського орла і найвищої нагороди Гватемали – ордена Великої золотої медалі.

Майже двометрова його скульптура з’явилася у Мексиці 23 березня 2012 року, тобто за півроку до «кінця світу» у час весняного сонцестояння із його космічним смислом. Образ геніального вченого – із категорії абстрактних, хоча найперше, що нагадує, – Хрест…

Ще до війни харківський студент «захворів» спочатку на Єгипет, а відтак сповна віддався у «полон» майя. Поголос про цього «шамана» з Харкова ще тоді, у тридцятих, сколихнув переважно консервативні професорські кола. Однак уперше, принаймні у радянській науці, аспірант спочатку прийшов на захист кандидатської. А йому вчена рада присвоїла… одразу докторську! Причому, що називається, за лічені хвилини.

Війна і геніїв робить гарматним м’ясом та посилає на смерть. Однак він був серед тої абсолютної меншості радянських солдат, яких вона, смерть, оминула. Дійшов солдат Кнорозов до Берліна, бо мав місію. Скільки нам наговорено-набріхано про взяття Рейхстагу і про лабіринти бункера Гітлера. Нема лише у хроніці найбільшої світової бійні малозначущого за земними мірками факту: як солдат із палаючої бібліотеки вискакує із врятованою книгою в руках.

Донині жоден кінематограф не зняв про цю документалістику жодного кадру – подумаєш, знайшовся книголюб у смертельному вирі. Нам бункер подавай із кадрами, як гауптман підпалює труп страховиська, яке зжерло мільйони люду і ще вчора стояло на тремтячих ногах і називалося фюрером.

А всесвітньо-галактичну значимість пригоди із бібліотекою могли збагнути хіба що мудреці майя, бо рядовий солдат, українець Кнорозов, виніс книгу про майя. Потім він сам скаже, що, можливо, без цієї цеглинки не спорудив би він одне із найгеніальніших відкриттів останнього століття.

Зробив це Кнорозов у 1975 році – майже водночас із Пенфілдом, що знайшов кратер від астероїда. Саме цей рік вважається датою винайдення ключа від знань майя, що кваліфікується як найбільш загадкова інтелектуальна головоломка людства.

Мушу зізнатися, що вперше про Кнорозова я прочитав у книзі, придбаній у Канкуні. Там так і написано: «A dramatic shif began in 1958 when Ukrainian investigator in the Soviet Union, Yuri Knorosov, showed that Mayan writing was precisely of a fundamentally phonetic nature» – Велике просування (у розшифруванні послань майя) розпочалося у 1958 році, коли український дослідник у Радянському Союзі Юрій Кнорозов довів, що писемність майя має фундаментальну фонетичну природу.

Для мене ключове слово – Ukranian. Як неважко здогадатися, росіяни на всі голоси сьогодні репетують: він наш. Однак я вірю майя, які написали – Українець, з великої літери. Їм, я думаю, видніше.

Варто побіжно згадати увесь цей страдницький шлях до розшифрування вчення майя, яке розпочалося мало не з тих часів, коли сюди прийшли конкістадори. 200 років тому Дієго де Ланда подав свою версію майянського алфавіту. Відтак естафету перейняв Сільванус Морлі, якому належить кілька пріоритетів: першим сфотографував піраміди в середині позаминулого століття, першим видав книгу про майя.

За англійцем прийшла черга німцям сказати своє слово. Ернст Форстман першим почав перекладати Дрезденський код, який містить отой «Календар майя».

Томас Кайчус здогадався, що їхні тексти треба читати не тільки зліва направо, а й згори вниз. Едуард Келер збагнув, що смислове значення має колір, яким виведено ієрогліфи. Відтак прийшов визнаний корифей, якого вважають основоположником вчення про цивілізацію майя, – Ерік Томпсон.

Йому й кинув виклик Кнорозов і довів, що ієрогліфи – не букви, а слова, якщо сказати дуже спрощено про його відкриття. Геніальність його полягала у тому, що він, на відміну від американців та європейців, вийшов за лінгвістичні межі і встановив гармонію між абстрактною асоціацією, смислом життя і реальним зображенням.

Той самий Томпсон не хотів поступатися місцем на троні, і, за усіма правилами «холодної війни», оголосив вчення Кнорозова «комуністичною пропагандою».

А Українець не просто зробив наукове відкриття. Я гадаю, він піднявся (першим із землян) до способу мислення майя. Він проник у лабораторію світобачення майянських мудреців. Він думав, як майя! Не так, як люди із їхньою світовою наукою, а як ці, незбагненні для нас пришельці.

Але чому провидіння, чи майя десь звідтам, зробили свій вибір на українцеві? Пихаті англосакси, німці та гарвардські світила просто билися головою об стіну непізнання.

На моє глибоке переконання, наука, як сфера продукування НОВИХ знань, за природою не є і не може бути ремеслом. Шукав, мовляв, учений муж невтомно істину і в результаті цього пошуку знайшов те, що шукав. Усе відбувається зовсім не так. У головах в одну прекрасну і незбагненну мить опускається ЗВІДТАМ нове знання.

Звичайно, значення має, чому саме у цю голову. Безумовно, це має бути голова пошуковця і найбільш підготовлена для цієї місії обнародування нового одкровення. Геніальні відкриття у науці і геніальні тексти у літературі просто вливаються у ваш мозок, який слугує ретранслятором нових смислів, які належить оголосити світові у черговий момент. Думаю, що ейнштейни і ньютони, як і творці геніальних художніх чи філософських книг, підтвердили би правомірність сказаного.

Саме так було і з генієм на прізвище Кнорозов.

До речі, на відміну від усіх своїх західних колег, український професор не мав змоги особисто побувати на Землі майя, бо сидів у в’язниці під назвою СРСР, з якої людей у світ випускали лише у порядку винятку. Однак, відчуваючи у собі велетенську креативну силу, наш герой не особливо журився. Коли у часи брежнєвського застою він таки зробив відкриття і сколихнув світ – його найперше питали: «Як то? Ви ж ніколи там не були!»

«Для того, щоб знати майя краще од усіх, не обов’язково лазити по пірамідах», – такий його особистий коментар до власного відкриття тоді облетів світові наукові кола.

Чому він так сказав? Щоб приспати КДБ, яке його не випускало, чи, можливо, з тих міркувань, що він не встановив класову природу свого вчення і не довів зв’язку між майя і марксистами?

Очевидно, що так, бо уже на схилі віку, коли та сама комуністична в’язниця відчинила двері, уже в роки незалежності України харківський професор на запрошення мало не всіх шести карибських держав, які вважають себе спадкоємцями майя, відвідав їхню священну землю.

Попросив дати йому змогу пожити у джунглях разом із майянцями. Зробив це досхочу і не квапився додому, і прощання із Мексикою було для нього болісним, бо відбулася ця зустріч із цим українським обранцем сакральної землі і сакрального людського племені незадовго до того, як він попрощався не тільки із Юкатаном, а й із Землею.

Чечен Іца – піраміда, що співає, або тут сходить на землю Бог

Стою на тому ж місці, де Юрій Кнорозов переживав миттєвість своєї особистої гармонії із цією галактичною містерією, яка вершилася на Землі і яка відкрила йому свої одкровення. Його привезли сюди з почесним ескортом. Запросили також Паваротті і влаштували біля підніжжя Храму величне мистецьке дійство. А Кнорозов укотре поводився, як не від світу цього. Усі захоплювалися видатним співаком, а він знову за своє: ну що там людський спів, навіть архіталановитий, у порівнянні зі звуками, якими вони донині розмовляють з нами…

Останнім часом взяли і склали новий перелік «Див світу». А чому б і ні? Від того першого списку практично із семи залишилося не знищеним лише одне диво.

І серед нових – те саме місце, де Кнорозов слухав, хоча не дуже уважно, Паваротті. Він думав про інше, і я розумію його, при всій повазі до оперного світового маестро. Бо відбувалося усе це там, де був створений Дрезденський код. Феноменальне вчення про Креатора, Людину, Час, Космос, Землю, відоме під спрощеною назвою «Календар майя».

Йдеться про місто Чечен Іца, яке не тільки за кількістю мешканців було одним із найбільших і налічувало десятки тисяч мешканців, було не тільки одним із найсильніших і найбагатших у цивілізації майя, а й одним із сакральних, а також центральним науковим центром.

Як і належить за статусом щойно проголошеного нового «дива світу», тут не проштовхнешся. Погода карибська така, що досить п’яти хвилин перебування на відкритому сонці, і футболку можна викручувати. Хоча це не так. Піт, як не дивно, не є обтяжливим для вашого самопочуття. Сотні автобусів і тисячі землян рояться тут, неначе по дну океану плавають урізнобіч цією мокрою до неймовірності саваною.

Від платного входу належить пройти півтори сотні метрів дороги, обкладеної щільними рядами торговців артефактами – такими вишуканими і приголомшливо красивими, що язик не повертається назвати їх просто сувенірами.

Усі тут галасливо нав’язливі, як і має бути на торжищі. Звертаю увагу на мовчазну приземлену жіночу постать, занурену поглядом кудись поза світом цим гомінливим. У руках її – власноруч вишитий храм, до якого я прямую. Нині ця серветка із вишиваним зображенням храму у моєму київському кабінеті, а образ древньої майянки – завше перед очима, як сама нетлінність цивілізації, до якої вона належить, і від того так винятково вміє дивитися понад виром невгамовного всепланетарного люду, що спливається сюди бурхливими потоками зі всіх земних усюд.

Усе відбувається так, як і зі всіма попередніми відкривачами пірамід: поміж густорослих джунглів – раптом дорога до Неба!

На відміну від єгипетських пірамід, до яких звиклося уже, як до майже домашніх готелів Шарм аль Шейха, тутешні мають на своїх могутніх раменах сходи, якими, однак, топтатися по Чечен Іці не дозволяється. Реліквія під захистом міжнародного права, щоб не товклися по ній мільярди бажаючих.

А я роблю дещо інше: просто плескаю у долоні. Аплодую цій рукотворній красі. А вона – озивається!

Синхронно зі звуком, що йде від ваших долонь, цей велет усім своїм мегатонно-багатотисячним громаддям відгукується. Шепоче вам вдячність. Бо це відлуння особисто для себе чує кожен із кількох тисяч, які стоять тут і аплодують.

Як може кам’яна велетенська споруда віддавати луною, як мініатюрна дитяча іграшка? Як це? З часу відкриття Чечен Іци і донині – люди не знають, як це може бути. Це ж не музична шкатулка, але – музична піраміда!

І хоча на сходи не пускають, тлумач, який покликаний вдовольняти вашу допитливість, молодий майянець запевняє вас, що якби ви йшли вгору по сходах самою пірамідою, кожен ваш крок відлунював би також. Але не якимось невибагливим звуком оплеску, а пташиним цвіріньканням.

Ти піднімаєшся до вершини Храму, людино, а він співає тобі осанну!

Божественним літургійним співом священної, сакральної птиці Коатль, на яку тут, сказати б, моляться.

І тут я згадав древню ікону у нашій селянській хаті, на якій була зображена Свята Трійця. Мама вчила мене азів християнства. Із Отцем і Сином, Ісусом, для дитячого сприйняття все зрозуміло. А от Дух Святий – він був зображений у вигляді птаха із розпростертими крилами у сяйві ореолу.

Так от, для майя цілком конкретний птах, який літає донині довкруги піраміди Кукулкана у Чечен Іці, як у всіх юка-танських джунглях, – Божественний Дух. А його спів, який відтворює могутнє тіло піраміди, – голос Духа майя.

Голос, яким промовляє з нами це «диво світу», співаюча піраміда Чечен Іци, – це мова Духа. Голос невидимого Бога, який, одначе, спускається на Землю протягом трьох годин, коли тримається цілковита рівновага світла і темряви у взаєминах нашої планети із її сонячним сімейством.

На жаль, я був тут на початку вересня, відзначивши День незалежності України укупі із сином-дипломатом смачним американським стейком із каліфорнійським вином у ресторації Рокфеллер-центру на знаменитій нью-йоркській П’ятій авеню. А якби графік відвідин Чечен Іци склався трохи пізніше?