«Мишко, покажи, як зуби болять». «Мишко, покажи, як дівчина в люстерко дивиться…»

Потім хлопчик, убраний козою, натягав на себе мішок з рогатою козячою головою, довгий язик якого міг гучно лопотіти, брав дерев’яні ложки та під барабанний бій і перестук ложок пускався з ведмедем у веселий танок…

У неї в дитинстві навіть була улюблена глиняна іграшка: фігурка ручного ведмедя з намордником.

А з якою радістю чекала бога весняного сонця, любові та пристрастей! Ярило з’являвся на білому коні, на голові – вінок із квітів… У правій руці він тримав серп, а в лівій – сніп жита і де він з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень і квітла, і приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне на ліс – пташки защебечуть, а торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне, і виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Ходячи, Ярило жито родив, людям діток плодив і любов неземну дарував…

Загалом систематичної освіти принцеса не набула, та вона з цього приводу і не переймалася. Дні її життя було заповнено верховою їздою, полюванням-ловами, греблею та піклуванням про свою зовнішність.

На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.

Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.

Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».

Покрова – осіннє свято врожаю.

А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.

Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:

– А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…

І до матері:

– Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?

– Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.

– А батько?

Матінка наче розгубилася.

– Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.

Батько з цього приводу висловлювався коротко:

– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.

– То в них лев – цар?

– Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.

Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:

– Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?

Матінка зітхала:

– Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…

– А ким ти була, коли не була царицею? – доскіпувалась дочка.

– Дурепою була. Якоюсь служницею, коли відразу ж треба було ставати царицею… А я… прислужувала іншим. Добре, що потім спохопилась і стала тим, ким мені й належить бути – царицею.

Єлизавета хотіла було зауважити (чи поправити матір): царицею вона стала тільки тому, що нею захопився цар Петро I та зробив її царицею, але стрималась. Матінка, коли було не по її, спалахувала, як суха солома, і в гніві ніколи не знала спину.

Стримувалася лише при цареві, при всіх інших – буянила, доводячи, що ніяка вона не селянка і не служниця, а – з діда-прадіда цариця. Про це дізнався цар Петро і взяв її за жону. Бо коли б вона була простою служницею, родом селянкою, то хіба би цар на ній женився?

А він женився. От і виходить, що вона з діда-прадіда цариця. А тому й ти в мене царівна. Пам’ятай про це і шануй свою неньку рідненьку, доню моя. Єлизавета і шанувала.

Якось вона підгледіла, що матінка на самоті іноді плаче, обхопивши руками свою гарну голівку, бурмотить сама до себе:

– О, горе, горенько мені! Муж Петро не хоче мене бачити і не йде до мене ночувати з ласками-пестощами своїми… О, горе, горенько мені…

І за віщо така кара мені?…

Єлизавета знала за віщо – за зраду.

Петро I запідозрив імператрицю в подружній невірності з її камергером Монсом, то, стративши того Монса, припинив із жоною навіть говорити, і не з’являвся на її очі – ще й велів своїй стражі, щоб та не пускала до нього Катерину, хоч би як вона просилася… імператриця цим переймалася, не знаючи де приткнутися і завжди, коли вона зраджувала і це ставало відомо чоловікові, то каралася, терзала і проклинала саму себе. Клялася більше не зраджувати супруга, аби він лише її простив. А коли він вибачав їй гріхи, оживала, знову квітла і знову, знайшовши собі коханця, зраджувала законного – наче так і треба було.

Єлизаветі було шкода матері. Розуміла, що неньки вже не перевиховаєш – яка вдалася, така й до смерті буде. Прохала батька-царя, щоб він погодився пообідати – бодай пообідати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останніх 20 років. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обійми батька, що батько-цар не витримав і погодився. Завітав якось до цариці, щоправда, смурний, і щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим і її, Єлизавету, і царицю Катерину, але пообідав із нею та не доївши, на ходу дожовуючи шматок, пішов геть, не глянувши на царицю…

І все ж Єлизавета була й тому рада-радісінька. Що батько-цар послухався її, маленьку свою доню, і пообідав – бодай і мовчки, – з ненькою-царицею.

Це вже було щось, і Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пісеньку, час од часу вигукувала:

– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Російська імперія має бути мені вдячною. Я зробила те, що не далося нікому, – царя з царицею помирила.

Щоправда, до миру між ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своєю смертю, та все ж… Це вже був початок їхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в житті, тож вона захоплено й вигукувала:

– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..

У рік смерті Петра I Єлизаветі виповнилося шістнадцять. Юна, тоненька, струнка і вельми гарненька дівчинка, що її батько ласкаво називав Лізеткою. Але бачилася Лізетка з батьком-царем, потім імператором, дуже рідко – Петро ходив з одного походу в інший, тож йому було не до сімейних ідилій та забав із дочкою. Якщо ж не був у поході, то віддавався своєму улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».

Він був велетнем – двох із чимось метрів на зріст, завжди його голова здіймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Від природи він був сильним, міг не тільки згорнути в трубку срібну тарілку, а й перерізати шмат сукна на льоту…

Він був веселим гостем у будь-якій компанії, на домашніх святах вельмож, купців, майстровитих людей, багато і непогано танцював. Їсти він міг всюди і завжди. Приїхавши в гості, відразу ж був готовий сідати за стіл та бенкетувати – хоч до обіду, чи й довше. В обід, після останньої страви, що подавали, відразу ж – удома чи в гостях – ішов «подрімати годинку». Спав у гостях як удома, гості тим часом не мали права вставати з-за столів, коли з’являвся після сну збадьорений, одразу ж сідав за стіл:

– Наливай!

І готовий був хоч і до вечора пити і їсти…

Єлизавета не переставала дивуватися своєму незвичайному батькові. Бо незбагненний він був – принаймні для неї. І добрий, і страшний водночас. І батько рідний, і страховище, яке могло тебе будь-якої миті скарати на горло – навіть без причини… А втім дівчина, а потім і сама цариця-імператриця, не завжди сприймала його як свого батька.

Для неї він був тим, ким був для всіх підданих імперії – царем-государем, владикою, імператором. Тільки боялась його дужче за інших, адже була, як дочка, ближче до нього. Тому й відчувала від нього постійну загрозу, що холодком віяла на неї, і часом крижаніла її душа. Він був не передбачуваний і цим її лякав. Батьком був – і не батьком. Справді-бо, хто в Росії, – а саме він Русь перетворив на Росію, а затхле Московське князівство-царство на Російську імперію, де повіяли нові вітри, – так ось, хто в Росії міг збагнути Петра, який, напевне ж, був від світу не цього, а диявольського. (Хоч іноді міг удати, що він – від самого Господа Бога. І це йому на якусь часинку вдавалося.)

Але боялися його всі – смертним страхом. І рідні члени його сімейства, і піддані, вельможі та простолюдини. І не тому, що він безцеремонно і брутально голив бороди боярам, курив люльку, полюбляв теслярувати, а заразом і рубати голови. Він ще й володів чималим почуттям гумору – в його розумінні, звичайно. Велів перетопити дзвони на гармати, а коли патріарх почав скаржитись – мовляв, через це «неправедне деяние, множество икон заплакало кровью» – відповів: «Смотри у меня! Как бы поповские задницы кровью не заплакали!»

А згодом чимало гармат, захоплених у шведів, велів віддати церкві, аби та поробила з них дзвони навзамін раніше ним конфіскованих…

Всі знали, що цар «трапезничает» потроху, але часто. Через кожні дві години. Меню його – на диво просте. Щі, холодець із хріном та часником, порося у сметані, смажена яловичина з квашеними яблуками або солоними огірками. Солонина, буженина, шинка, житній кислий хліб, квашена капуста, терта редька, варена ріпа. Вранці натщесерце, а потім і перед кожною трапезою – чарка (143,5 г) анісової горілки. А де одна чарка, там і дві – під настрій.

Під час трапезування – квас…

А найбільше Петро полюбляв перлову кашу (між іншим, нею він змушував харчуватись і армію).

Часом цар вражав присутніх своїм незвичайним апетитом. Коли він лікувався на водах у бельгійському містечку Єпа, йому було визначено дієту з овочів і фруктів. Тоді цар з’їдав – як за себе кидав – за «один присест 6 фунтов вишен и 4 фунта инжира. После чего выпивал 20 стаканов минеральной воды. Лечение, разумеется, впрок не пошло».

Захопившись медициною, зокрема хірургією, Петро полюбляв ампутувати своїм підданим кінцівки. В Голландії він лікував хвору водянкою купчиху, фрау Боршт. Воду цар випустив із хворої, але нещасна фрау Боршт наступного дня і віддала – від такого випускання води, – Богу душу.^[4]

А коли Петро отримав диплом хірурга – був і такий вибрик у біографії російського царя-государя, – то вельможі боялися потрапляти йому на очі. Імператор завжди носив з собою набір інструментів і тут же хапався за них. Зупиняв кров, ставив на вуха п’явки, під настрій відрізав нещасним кінцівки, – здебільшого здорові, – але особливо полюбляв рвати зуби.

Денщики носили за ним мішок, у якому було до тисячі вирваних монархом зубів! Зуби імператор-стоматолог виривав і хворі і здорові. Іноді бував справедливим – платив нещасним один рубль за вирваний зуб і червонець за «отворение крови». Корова тоді коштувала 2 рублі 50 копійок.

У побуті жахливо боявся прусаків, полюбляв низькі стелі, себто боявся просторих і високих кімнат, а над усе вдавався до «рукоприкладства». І тим, кому заюшував носи, чомусь не платив, але сам бував од того страшенно задоволеним.

А взагалі… Коли він уперше поїхав за кордон, то курфюрстова ганноверська Софія так про нього відгукнулася: «Ця людина дуже хороша, а водночас – дуже лиха. В моральному аспекті він – повний представник своєї країни».

А за півтора століття Федір Достоєвський так продовжив думку німкені: «Широк человек, слишком широк, я бы сузил…»

Під час нервового збудження з ним почали лучатися припадки: невимушено кривився рот, смикалися щоки, шия і нога, з’являлися конвульсії, цар втрачав над собою контроль… Він ніколи не слідкував за собою і не стримував себе, тож його великі очі наче вилазили з орбіт.

У такі хвилини Єлизавета кричала, затуляла личко руками й тікала од батька-царя.

Він був жорстоким від природи. Часто проводив слідство особисто, вдавався до тортур, ламав і трощив кості арештованим, вимагаючи од них зізнання. Коханця своєї першої жони він посадив на палю, а щоб той довше мучився, наказав зодягти його в шубу. Особисто був присутній на страті стрільців, допитував їх і сам на рівні з катом рубав голови приреченим, ще й змушував робити це своїх поплічникиів. Тоді було страчено більше тисячі стрільців, деяких повісили на стінах Новодівичого монастиря, перед вікнами Софії, постриженої в монахині. Будь-який народний протест придушувався дуже жорстоко.

Єлизавета до шістнадцяти років боялася батька-царя. Іноді він викликав у неї напади такого жаху, що дівчина не могла знайти собі місця. Боялася повторити долю свого зведеного брата Олексія.

Вважається, що первісток царя від першого його шлюбу з Євдокією Лопухіною царевич Олексій «постійно завдавав Петрові прикрощів і смутку, – так пишуть історики, виправдовуючи жорстокого царя, – натура загалом слабка, бездіяльна, яка не сприймала батькових замислів і звершень. Конфлікт, що назрівав роками, вилився у втечу Олексія в Австрію, де він попросив у імператора Карла VІ захисту і притулку…»

Петро від люті, що син утік за кордон, не знав, де себе приткнути. Будь-що вирішив повернути сина і скарати його на горло «за зраду». Обіцянками та обманом спромігся заманити Олексія додому – наївний царевич повірив батьковим запевненням, що й пальцем його не торкне. Почалося слідство над тим, хто під’юджував Олексія до втечі. Було виявлено опозицію, що її Петро назвав змовою. Олексія з наказу Петра схопили й запроторили в камеру Петропавлівської фортеці, де відразу ж почали допити «с пристрастиями», і жорстокі тортури, в яких брав участь і сам цар. Віддавши сина до суду, звелів винести цесаревичу смертний вирок.

Сину заявив: «Я, за мое отечество и людей, и живота свого не жалею, то како тебя, непотребного жалеть».

У червні 1718 р. морально і фізично зломленого Олексія було страчено в камері фортеці… З наказу батька-царя, який і краплі жалю не мав до сина. Єлизаветі розповідали (пошепки, озираючись і роблячи очі круглими від жаху), що вже наступного дня після смерті сина батько-цар пив і веселився, святкуючи річницю Полтавської вікторії. (У нього тоді була надія зробити спадкоємцем своїм малолітнього царевича Петра від сина Катерини, але той помер іще дитиною…)

Війну проти шведів цар Петро почав невдало. У першій же битві під Нарвою шведи завдали руському цареві нищівної поразки – майже третину армії Петра, близько 80 офіцерів і серед них 10 генералів, 135 гармат було втрачено.

Більшої ганьби Петро доти не зазнавав. Але не знітився, діючи за правилом: за одного битого двох небитих дають. Найголовнішою рисою характеру Петра була та, що з будь-якого програшу він добував зерно, в поразках шукав успіх, не скиглив, а навпаки – зібравши всі сили, боровся далі… Боровся так енергійно, що це швидко почало давати добрі наслідки. Але як боровся?!

«Царь занялся преобразованием армии и наращиванием военной и экономической мощи, – пише Ключевський, – представляя во фронте своим генералам и адмиралам, Петр… набирал рекрутов, составлял планы военных движений, строил корабли и военные заводы, заготовлял амуницию, провиант и боевые снаряды, все запасал, всех ободрял, понукал, бранился, дрался, вешал, скакал с одного конца государства в другой, был чем-то вроде генерал-фельдцехмейстера, генерал-провиантмейстера и корабельного обер-мастера». «При этом он еще находил время проводить реформы», – говорить І. Мусський.

Результати почали з’являтися швидко.

Програвши в першому ж бою шведам, Петро заходився зміцнювати й реорганізовувати армію, і це дало позитивні наслідки. Вже наприкінці 1701 р. російська армія почала бити шведську.

У 1702 р. Петро штурмом оволодів Орешком (перейменує його у Шліссельбурґ), були взяті Ям, Конор’є і Марієнбурґ. Ще за рік Петро заснував місто Санкт-Петербург у гирлі Неви, якому судилося стати столицею країни, її морськими воротами і символом нової Росії.

І шведи як покотилися – від поразки до поразки – аж до 1709 р., коли було розбито армію Карла ХІІ під Полтавою. Це вже була не просто перемога, а дуже велика перемога, після якої шведи так і не змогли протистояти Росії. Повернувшися з-під Полтави, Петро, дізнавшись про народження дочки Єлизавети, вирішив святкувати її уродини.

Захоплено вигукнув своїм гучним голосом: «Отложим празднество о победе и поспешим поздравить с восшествием в мир мою дочь».

І це був зоряний час цариці Катерини, яка з дитям на руках зустрічала царя з полтавського походу, овіяного такою перемогою. Він навіть взяв у неї з рук повиток із дитиною, вигукуючи:

– Ану, покажи мені нашу маленьку полтавочку. Вона теж допомогла мені – разом з тобою – бити шведів.

І ще довго після того, як Єлизавета вже бігала піддівком, вигукував, загледівши дочку:

– Ану, покажись, яка ти вже стала, моя полтавочко!

І всі двірцеві, аби догодити цареві, називали її дівчина-полтавка, і це для Єлизавети був зоряний час.

Це був зоряний час і самого Петра. Мине не так і багато часу, як зі Швецією буде укладено знаменитий Ніштадтський мир, за яким Росія отримувала узбережжя Балтійського моря від Виборга до Риги, частину інших країв з островами. Росія, дякуючи перемозі в Північній війні, зробилася однією з найсильніших держав у Європі, з якою тепер рахувалися всі. Зріс і авторитет самого імператора.

Сенат підніс Петру титул «Великого отца Отечества и императора всероссийского». Московія, ще вчора ніби відстала та всіма забута, раптом перетворилася в Російську імперію, а «Великий отец Отечества» відтоді проводив лише імперську політику.

Єлизавета однією з перших в їхньому сімействі вітала Петра як «Великого отца Отечества», додавши при цьому, що він і її Великий отець, а вона його маленька-маленька донечка…

Імператор підхопив її на руки, закружляв, вигукуючи:

– Ах ти ж моя люба полтавко! А пам’ятаєш, як ми з тобою шведів били!

– Били та будемо бити! – вигукувала Єлизавета, щаслива як ніколи.

Петро залишався таким же жорстоким, яким був до того. Навіть іще жорстокішим, ніж раніше. Його укази було переповнено погрозами лютих покарань, а то й смерті за їх невиконання… Будь-яке свято супроводжувалося дикою пиятикою. Сучасники з жахом згадували, як біля дверей зали, де бенкетували, виставлявся караул, солдати-преображенці розносили «ушаты с водкой и по настоянию царя гости упивались до потери сознания».

Всі боялися «Великого отца Отечества», боялась його і Єлизавета, тож часом ховалася від нього подалі, намагаючись не потрапляти йому зайвий раз на очі… Хоч і батько рідний, який іноді бував добрим (щоправда, та доброта залишилася в минулому), Петро наганяв жах на всіх.