Особливо государ бував лячним, коли добре випивав, а випивав він завжди добряче, міри ніколи не знав і здебільшого втрачав тоді над собою самоконтроль. Тож його, хмільного, боялися не лише свої, піддані імперії, своєю пиятикою Петро не раз, бувало, шокував Європу. Недарма ж прусська королева фамільний фарфор од нього ховала, щоб захмелілий російський імператор не перетовк його, переповнившись від горілки «русской удалью». Збереглося одне із свідчень про те, як 1719 р. Петро приїздив до Берліна.

Як відомо, його нервова система відзначалася крайньою дратівливістю і легкою збудженістю, до всього ж він був «подвержен частым припадкам конвульсий, которые он не мог преодолевать. За столом с ним приключился один из таких припадков, а так как именно в тот момент он держал в руках нож, то так усиленно начал размахивать им перед прусской королевой, что последняя перепугалась и хотела вскочить с места.

Царь начал ее успокаивать, при этом он взял ее за руку и так крепко пожал, что королева взмолилась о пощаде…» Коли руські гості залишили палац, де гуляли на чолі зі своїм государем, той був зруйнований, як після штурму чужих військ. Все було зіпсоване і знищене так, що королеві довелося заново перебудовувати весь палац!

З іншого свідчення: «чтобы уберечь вещи от порчи, которую русские гости (на чолі з Петром І. – В. Ч.) производили повсюду, куда бы они не приехали, королева приказала вывезти всю дорогую мебель и те из украшений, которые легко могли разбиться…»

В останні роки свого царювання Петро дуже хворів. Здогадно, в нього була нирково-кам’яна хвороба, ускладнена уремією, а це – патологічний стан, що виникає за гострої чи хронічної ниркової недостатності. У спеціальних довідниках можна прочитати, що за тяжкої форми уремії змінюються шкірні покриви, м’язи, кістково-суглобний апарат, а також дихальна та серцево-судинна системи, аж до розвитку легеневої та серцевої недостатності… Крім усього, відбувається ще й набряк мозку, і це часто веде до порушення нервово-психічної сфери…

Потрібне було серйозне лікування, що й сьогодні не завжди дає позитивні результати, а в ті часи, за того рівня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лікувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, під осінь хворий відчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.

Утім, доволі швидко напади посилились, але й тоді Петро не надав цьому значення, навіть поїхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поїхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…

Повернувся з подорожі ледь живим, відчував: сили його залишають. Але не вірив, що це – останній рік його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратівливості, ще недавно живі очі потьмяніли, зникла властива йому рухливість.

Про що він тоді міркував, коли ховався в самотність, як у башту зі слонової кістки? Хоча самотність була для нього нетиповою, тепер він віддавався їй цілими днями, часто протягом дня не змінюючи навіть пози…

Про що він тоді вперто і тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, відчувши наближення смерті, міркував, кому передати справу, за яку він не жалів «живота свого», як у давнину називали життя.

Сам міг призначити собі спадкоємця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибір був, але вузький та бідний. Синів у царя не було – Петро і Павло померли ще в малолітстві. А його первістка царевича Олексія від Євдокії Лопухіної було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилітній син царевича Олексія, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…

До онука в Петра були суперечливі почуття: то він проявляв до нього ніжність, турботу і навіть знаходив у ньому якісь здібності, то, наче схаменувшись, був до малого надто підозрілим, вважаючи, що той – яблуко від яблуні далеко не падає, – піде слідами свого батька, а не діда.

Залишалися дві дочки – Анна і Єлизавета, до них Петро ставився рівно, любив їх зворушливо, але вони були тільки дочками, а не спадкоємцями справи, що вимагала твердої та досвідченої руки. Старшу, Анну, вже тоді було оголошено нареченою герцога Гольштинського, а молодшій Єлизаветі ще не виповнилося й п’ятнадцяти.

І цар, більше не вагаючись, зупинив вибір на жоні своїй Катерині – недарма ж він зібрався проголошувати її імператрицею та затіяв пишну церемонію коронації.

З цього приводу один з істориків резонно зауважив: навряд чи Петро виявив державну мудрість у свого «друга сердешного», як він називав Катерину, але в неї, як йому здалося, була одна важлива перевага: його оточення було водночас і її оточенням, і вона, можливо спираючись на це оточення, вестиме державний корабель старим курсом.

Катерина Олексіївна як дружина імператора мала титул імператриці. Але Петро хотів піднести їй цей титул незалежно від прав, що надавав їй шлюб. Підтверджуючи ці права її на титул, Петро у спеціальному маніфесті не скупився на похвальні слова, оголошуючи, що вона була його постійною помічницею, терпіла незручності похідного життя.

Але це не були вагомі дані, щоб переконати читачів маніфесту в активній державній діяльності Катерини. Тож Петрові довелося – за відсутності інших – обмежитись одним конкретним прикладом – згадування про участь Катерини у Прутському поході, а все інше було сховано за невиразною фразою про те, що вона, мовляв, була йому помічницею. На той час він уже повністю помирився з дружиною, простивши їй амурні гріхи.

У 1724 р. Петро разом із Катериною поїхав приймати курс лікування марціальними водами, а в березні весь двір, сенатори, генералітет, президенти колегій, іноземні дипломати вирушили до Москви, щоб узяти участь у церемонії коронації.

Коронацію було затіяно неймовірно пишною та врочистою. Парадні карети, оркестри, спеціально виготовлена для імператриці корона вартістю в півтора мільйона рублів, пишнота мундирів. Мантію імператриці вагою у сто п’ятдесят фунтів (це, як на сучасний вимір, більше 60 кг!) несли чотири дужі сановники, а шлейф її плаття – п’ять статс-дам.

Церемонія в Успенському соборі була довга (і від того дещо набридала) і втомлива. У ній брав участь і Петро I, з такої нагоди він зодягнув парадний костюм: голубого кольору кафтан, шитий сріблом, червоні шовкові панчохи і шляпу з білим пером. Він власноруч «возложил» на імператрицю корону (мабуть, уся рідня Марти Скавронської тієї миті перевернулась у своїх гробах!), а наступного дня як генерал був серед сонму вішальників. До всього ж імператриці було дозволено самостійно здійснити урядовий акт: надавати Петру Андрійовичу Толстому графський титул.

Це була друга на Русі коронація жінки – дружини государя – після коронації Марини Мнішек Лжедмитрієм I у 1606 р.

Ті урочистості з незмінними «возлияниями» остаточно розладнали здоров’я Петра, яке вже на той час і так похитнулося, тож імператор вирушив на Угодські заводи пити мінеральну воду, нещодавно там виявлену. Вздовж дороги шпалерами вишикували зігнаних людей, вимучених голодом, які йшли невідомо куди в пошуках хліба, а їх примусили «изобразить довольствие» та вітати імператора. Населення тоді переживало тяжкі наслідки неврожаю минулого року, невтішними були й види на врожай поточного року.

Петро повідомив Катерині, що «воды, слава богу, действуют изрядно, а особенно урину гонят… только аппетит не такой, однако же есть!» За тиждень, закінчивши курс лікування, Петро повернувся до Петербурга, де з ним і стався черговий тяжкий напад. Стало зрозуміло, що до столиці імператор прибув геть хворим.

Напади посилювалися, але Петро, не звертаючи на них уваги, у звичайному режимі займався державними справами. Вже в січні 1725 р. йому стало так кепсько, що він звелів поставити в сусідній із його спальнею кімнаті похідну церкву, а 22 січня висповідався.

Це таїнство – сповідь – інакше називається соборуванням і звершується над хворим для зцілення його від немочей душевних і тілесних.

Для здійснення соборування збирається семеро священиків, хоча в разі потреби виконати його може й один священик. У посудину з пшеницею ставлять невелику склянку з єлеєм, як знак милості Божої, а до єлею додається червоне вино, як спомин за пролиту на хрестові кров Христову; навколо ж єлею ставлять у пшеницю запалені воскові свічки і між ними сім паличок, обгорнутих з одного кінця ватою, які служать для семиразового помазання хворого.

Всім присутнім роздаються запалені свічки. Після молитви за освячення єлею і за те, щоб він, за благодаттю Божою, послужив хворому на зцілення немочей душевних і тілесних, читаються сім вибраних місць із книг апостольських і сім євангельських оповідей. Після прочитання кожного Євангелія священик навхрест помазує у хворого чоло, щоки, груди, руки, промовляючи водночас молитву до Господа, щоб Він, як лікар душ і тіл, зцілив свого хворого раба від тілесної та душевної немочі.

Після сьомого помазання священик розкриває Євангеліє і, тримаючи його письменами вниз, покладає – немов цілющу руку Самого Спасителя, – на голову хворого і при цьому молить Господа про відпущення всіх його гріхів. Потім хворий цілує Євангеліє та хрест, і цим закінчується звершення таїнства освячення єлеєм.

Далі відбувся молебень за зцілення хворого, як називаються короткі служби, у яких віряни, за своїми особистими потребами чи обставинами, звертаються з молитвою до Господа Бога, Божої Матері та святих.

– Слава тобі, Боже наш, – благають у приспіві, – слава Тобі… Пресвята Богородице, спаси нас… Святителю отче Миколаю, проси Бога за нас.

Після сповіді імператор спершу відчув полегшення, але сили почали залишати його, він уже не кричав, як раніше, від жорстокого болю, а тільки стогнав…

Треба було імператорові та його оточенню готуватися до фіналу. 27 січня (7 лютого) було амністовано всіх засуджених на смерть чи каторгу (це не стосувалось убивць і спійманих на неодноразових грабунках, себто рецидивістів).

Кинулись у Москві, коли цар захрипів на смертному одрі, роздавати убогим милостиню, аби добрими діяннями умилостивити сили небесні, щоб ті порятували недужого чи бодай полегшили його перехід у потойбіччя…

Але давно відомо: перед смертю не надишешся, як і святості перед кінцем не наберешся, коли все життя грішив.

Та все ж уважалося, що владики, які опинилися на смертному одрі, мають звільняти з тюрем невинний люд, милувати засуджених і роздавати убогим милостиню, виторговуючи собі милість у Бога та в сил небесних. Що й робив у ті дні Петро. А ще він велів надвечір подати йому папери, почав було щось швидко писати, але перо випало з його рук, а з написаного могли розібрати лише два слова: «Отдайте все…»

Перепитувати не зважились та й смертник уже почав утрачати пам’ять. Щоправда, ще встиг покликати дочку Анну Петрівну, старшу свою, аби вона написала заповіт під його диктування, та коли дочка прийшла, Петро вже впав у забуття.

Все, життя вже фактично було скінчено, мала початись агонія.

Гукнули Катерину (комусь здалося, що Петро в непам’яті покликав її, чи принаймні назвав це ім’я), вона прийшла, сіла поруч у крісло й почала гладити його бліду руку, а сама щось думала своє, доконче їй потрібне тієї миті.

Цар, не розплющуючи очей, коли вона почала гладити його руку, здригнувся й полегшено зітхнув, наче умиротворено затих. І на змученім обличчі його з вусиками, що іноді пересмикувалися, з’явилась втіха. І коли цариця говорила до нього, він, здавалося, уважно її слухав…

Іноді хворий наче намагався пробудитися зі сну, що цупко тримав його в обіймах, силкувався навіть звестися, але, певно, вже був десь далеко-далеко, звідки вже не повертаються і куди живим дороги немає. Хоча голос її туди, можливо, долітав, якісь звуки він іще вловлював і розумів, кому вони належать.

Чад од часу до спочивальні – спершу рідше, а тоді частіше, чи не один за одним, – заходили двірцеві, високого й найвищого рангів (серед них були й військовики), схиливши перед нею голову, щось стиха доповідали їй, і Катерина, все так само гладячи руку мужа, щось їм теж напівпошепки наказувала; вони, виструнчившись, відповідали «єсть!» і виходили, а навзамін їм з’являлися нові й нові…

І зрозуміло було, що Катерина вже взяла – не чекаючи, доки спустить дух імператор, – стерно влади імперії у свої руки. І все вже завертілося навколо неї. Вона стала завтрашнім днем імперії. Їй, як ніколи, раптом захотілося – аж душа засвербіла, – народитися. Вдруге.

Але вже не селянкою і не в родині репаного мужика, а отже, мужичкою, а в родині якого-небудь монарха, аби зійти на трон Російської імперії, що його послали їй самі небеса, зійти не черню, а – монархинею.

Чернь… Чорні люди.

Вона вже була такою, вже натерпілася, будучи чорною, тож тепер мала стати на чолі імперії та щоб усі й забули, хто вона та якого роду простого, простіше – чорного.

Зрештою, вирішила про себе: «Хто дорікне мені, що я чорна – башку тому знесу! Влади не уступлю нікому, хоч я й мужицького роду. Я перша у світі мужичка, яка стала імператрицею – казка та й годі!»

А поки там що, імператор Петро I, здається, вже почав помирати… Катерина полегшено зітхнула, підвелася і швидко вийшла геть.

Був місяць січень, коли разом з вітром мороз, як казали на Русі, січе. (Лютуватиме він у наступному місяці, тому той і зватися буде лютим.)

Але як гарно січень буде сікти (і за порозовілі щічки щипати), лютий славно лютуватиме! І всю ніч заметілі-хуртовини местимуть і вітер завиватиме, а на ранок все вщухне і світ білий під саваном зими спочиватиме. Чи не найбільше з усіх пір року Єлизавета любила – хоч як це й не дивно, зиму, що звалася – руською. І завжди з нетерпінням чекала приходу матушки – як у Московії з давніх-давен шанобливо величали зиму.

Місяці грудень, січень і лютий здавна називали вовчим часом, тому, що Зима (неодмінно з великої літери – Зима) в образі й подобі вовка, нападала тоді на світ і вертіла його своїми гострими зубами. А місяць один тому був січнем, що сік у обличчя й дух забивав, а другий тому лютим, що від холоду й морозу був таки лютий – наче вовк.

Зима, казали в Московії, подібна до мачузи – злої і нежалісливої – «яре и немилостивее; егда милует, но и тогда казнит; егда добра, но и тогда знобит, подобно трясавице и гладом морит, и мучит грех ради наших…».

Якщо весна – добра, приязна, то зима – жорстокосерда, зла. Весна «рядится в зеленые, густолиственные уборы, а зима надевает на себя белоснежный покров или саван (вследствие сближения ее с богиней Смертью); и лето, и зима являются со своими слугами и помощниками – с грозами, буйными ветрами, дождями, последняя – со снегом, инеем, метелями, вьюгами и морозами, которые есть сильномогучие богатыри и великаны. Оба они состоят в нескончаемой вражде («Зима и лету – союзу нету»), преследуют друг друга и сражаются между собой точно так же, как день сражается с ночью…»

Про Зиму та Осінь розповідають, що вони приїжджають на рябих кобилах; з половини листопада Зима встає на ноги, кує морози, стелить по ріках мости і випускає в білий світ підвладних їй нечистих духів, а з 12 грудня ходить у ведмежій шубі, трахкає по дахах хатинок, будить жінок і змушує їх топити печі, а йде вона полем, за нею – вервечками заметілі, іде по лісу, сипле з рукава іній.

А Зиму уособлює Зюзя – дідок, маленький на зріст, із білим, наче сніг, волоссям і довгою сивою бородою: ходить він босий, з непокритою головою, і носить залізну булаву. Більшу частину ими у лісі товчеться, але іноді заходить у село і веде за собою заметілі, завірюхи, хуги-хурделиці, часом і хуртечку з буранами, віхоли-метелиці, сніговиці завірюшні та хуртовинні…

Єлизавета зиму зимувала неодмінно у Преображенському. Завірюхи його часто замітали так, що вранці й вибратися із хатинки було не просто, вили білими вовками, товклися по дахах, тріщали деревами. А як вигляне сонечко – мільярдами іскорок засяють білі рівнини…

Спала незмінно на теплій печі, визираючи вранці в маленьке запічне віконечко, чи завірюхи немає, чи можна вибратися погуляти… Вибігала, на санках спускалася з гірок з селянськими дітьми – вереску було, сміху! Личка ставали червоними, як не бризнуть соком полуниці… То прохала запрягти в сани кобилку – вона тиха і смирна – і каталася в санях, у ведмежу шубу закутана – більшої радощі дівчина до того не знала.

І виходило в царівни точнісінько так, як за сто з чимось літ писатиме Олександр Пушкін:

 
Мороз и солнце; день чудесный!
Еще ты дремлешь, друг прелестный —
Пора, красавица, проснись:
Открой сомкнуты негой взоры
Навстречу северной Авроры,
Звездою севера явись!
 
 
Вечор, ты помнишь, вьюга злилась,
На мутном небе мгла носилась;
Луна, как бледное пятно,
Сквозь тучи мрачные желтела,
И ты печальная сидела —
А нынче… погляди в окно:
 
 
Под голубыми небесами
Великолепными коврами,
Блестя на солнце, снег лежит;
Прозрачный лес один чернеет,
И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит.
 
 
Вся комната янтарным блеском
Озарена. Веселым треском
Трещит затопленная печь.
Приятно думать у лежанки.
Но знаешь: не велеть ли в санки
Кобылку бурую запречь?
 
 
Скользя по утреннему снегу,
Друг милый, предадимся бегу
Нетерпеливого коня
И навестим поля пустые,
Леса, недавно столь густые,
И берег, милый для меня.
 

Зиму 1725 р. зустрічала у Преображенському, і гралася з сільськими дівчатами та хлопцями, і на санках, запряжених кобилою, сама каталась і подружок своїх під сміх і вереск катала.

Ту зиму вона запам’ятає на все своє подальше життя. Одного дня, щойно виїхала з двору, як усі тривожно заметушилися.

– Гонець! Щось трапилось, із Москви примчав гонець! – Гонець і справді з’явився, весь в інії, та й кінь його від інею білий.

– Царівно Єлизавето, – хрипло, простудженим голосом крикнув гонець. – Радій, матінка твоя щойно імператрицею стала!..

– Я рада, рада за матінку, – Єлизавета і справді зраділа, але…

Але відразу ж і занепокоїлась.

– А батько мій де? Що з ним?

– Батька в тебе, а в нас государя, більше немає, – прохрипів гонець. – Государ Петро Олексійович сеї ночі відійшов в інший світ…

Коли вже всім стало зрозуміло, що імператор помирає, наближених хвилювало лише одне питання: хто посяде місце Петра? (З самим Петром було все ясно, з наступником – ні.) Тим часом синод, сенат, генералітет, усі установи, які не мали формального права розпоряджатися долею престолу, зібралися ще до смерті Петра, у ніч на 28 січня 1725 р. – щоб вирішити питання про наступника імператора.

Більшість була за єдиного чоловічого представника династії – великого князя Петра Олексійовича, онука Петра I від загиблого під час допитів старшого сина Олексія. За Петра Олексійовича стояла родовита знать, яка вважала його єдиним законним спадкоємцем, народженим від гідного царської крові шлюбу.

Але граф Толстой, генерал-прокурор Ягужинський, канцлер граф Головкін і Меншиков на чолі служивої знаті не могли сподіватися на збереження отриманої від Петра I влади за Петра Олексійовича, з іншого боку, коронацію імператриці можна було витлумачити як непряму вказівку Петра I на спадкоємицю.

Сама ж Катерина, коли переконалася, що більше немає надії на видужання мужа, то спішно доручила Меншикову і Толстому діяти на користь її прав. Пощастило Катерині, що гвардія була віддана Петрові, а тому цю відданість вона легко може – що й станеться – перенести на імператрицю.