Верховна тайна рада видала указ про відновлення честі й гідності цариці Євдокії «с изъятием всех порочащих ее документов». І скасували своє рішення про призначення імператором спадкоємця «по собственному без учета прав на престол». Євдокії було виділено особливий двір і на її утримання 4500 рублів (велика на той час сума) на рік, а по приїзді Петра ІІ в Москву суму було збільшено до 60 тисяч рублів щорічно – фантастична за тих часів сума! Проте ніякої ролі при дворі Петра ІІ Євдокія не відігравала.

Коли по смерті Петра ІІ виникло питання, хто стане його спадкоємцем, то в числі інших кандидатур згадувалася і Євдокія Лопухіна – як цариця. Верховна тайна рада навіть запропонувала їй престол, але Євдокія Федорівна від нього благорозумно відмовилась – аби не спокушати долю.

Померла Євдокія Лопухіна у 1731 р. Анна Іванівна, племінниця Петра I, яка стала імператрицею, поставилася до неї з повагою і навіть прийшла на її похорони. Останні слова колишньої цариці були, як усім здалося, щирими:

«Бог дал мне познать истинную цену величия и счастья земного». Поховали царицю Євдокію в соборній церкві Новодівичого монастиря біля південної стіни собору, де Смоленська ікона Божої Матері, поруч із гробницями царівни Софії та її сестри Катерини Олексіївни.

І всі ще довго пам’ятали пророчі – буцімто пророчі – слова (закляття) про загибель нової столиці, що їх ніби урочисто-моторошно виголосила Євдокія Лопухіна ще перед відправою її в монастир: «… месту сему быть пусту!»

Друге за величиною та значенням місто Росії після Москви – Санкт-Петербург, місто свого імені та святого Петра, цар почав будувати в гирлі Неви на Заячому острові в 1703 р.

Першою його забудовою стала дерев’яна фортеця з шістьма бастіонами. У фортеці поставили дерев’яну церкву во ім’я Петра і Павла, а біля неї на місці, де стояла рибацька хижа, дерев’яний будиночок для Петра «о двух покоях с сенями и кухней, с холстинными выбеленными обоями, с простой мебелью и кроватью». Визначено було місце для гостинного двору, пристані, царського палацу, садів та будинків знатних вельмож.

А далі… далі, як свідчить історія, «строительство этого города, которому суждено было вскоре стать новой столицей России, послужило поводом к такому отягощению народа, с каким едва ли могли сравняться все другие меры».

З усієї країни щорічно зганялися на болотисті береги Неви десятки тисяч робітників, які помирали тут незчисленно від голоду і хвороб. Особливо багато – десятки тисяч, – загинуло там українців, насильно зігнаних з усієї України царським урядом.

Як свідчить історія, постать Петра І – дуже складна й неоднозначна для оцінювання в історії російської держави. З одного боку, Петро І – реформатор у галузях економіки, органів управління, суду, війська, соціальних відносин, побуту, освіти, а з іншого – відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади та диктатури дворянства, в особистому житті жахливий пияк, розбещений, аморальний, хамовитий і нестерпно-жорстокий тип. Тому в історіографії існує широка палітра характеристик діянь першого «божою милістю російського імператора»: від негативних до позитивних. Для радянської влади, яка десятиліттями панувала в СРСР, це був ледь чи не «радянський», себто свій, стовідсотково позитивний імператор.

Для Петра, як зазначають об’єктивні історики, взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Та коли І. Мазепа «зрадив» Петра і перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, цар наказав покарати багато людей. Постраждали не лише прихильники гетьмана, який багнув здобути волю своїй Батьківщині, постраждали й зовсім непричетні люди – тільки за те, що вони були української національності. Петро в люті нищив усіх, хто звався українцем чи етнічно належав до України.

А примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, військові «низові» походи тощо! Козаків і посполитих гнали з України до Петербурга десятками тисяч – на вірну загибель. До них залучалися найбільш фізично здорові козаки, селяни та міщани. Додому поверталося від 30 до 60 відсотків, інші вмирали від нестерпних умов робіт, епідемії, каліцтва тощо. Це була неприкрита політика Петра I на відвертий геноцид і цілеспрямоване спустошення України – мова завжди йшла про десятки тисяч загубленого люду, з поступовим її заселенням росіянами. Ось як описує один з очевидців – полковник Черняк – умови праці козаків на спорудженні каналу: «Велике число козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби – найбільше вкоренилася гарячка й опух ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва… б’ють їх при роботі палками – хоч і так вони її не тільки вдень і вночі, а навіть у дні недільні і святкові відправляють – без спочинку…»

Далі полковник зазначає: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубили, як торік – що їх хіба третя частина в минулім році додому повернулася…»

Робоча повинність була, як вважали сучасники, безоднею, в якій загинула незліченна кількість народу. Лише Петербург і Кронштадт варті були кількох сотень тисяч людей. А на їхнє місце гнали нових і нових, тож і не дивно, що всупереч всьому місто виростало швидко. Людям різного звання під загрозою величезних штрафів з конфіскацією маєтків велено було переселятися до Петербурга і там зводити собі будинки.

Для підневільного люду імперії це було гірше пошесті чи спустошливої війни, тож усі проклинали Петра та його град. Кляли й бажали, щоб те місце, де виріс Санкт-Петербург, провалилося хоч і на той світ, а на його місці щоб швидше виросли чагарі та бур’яни. І щоб те будівництво забулося як жахливий сон… Ці побажання підневільного люду і висловила цариця Євдокія, пророкуючи – «Месту сему быть пусту!»

Коли з Марією Гамільтон було покінчено, а заспиртована її голова опинилась у вітрині кунсткамери, цар Петро знову відчув у собі порожнечу, яку чимось чи кимось треба було заповнити. Життя, як кажуть, тривало, а царська плоть жадала нових розваг, пристрастей і насолод з новими коханками, звабними й жагуче гарячими. Тоді ж і з’явилася Марта, якій через роки судитиметься стати Катериною під порядковим номером «перша».

Марта Самуїлівна Скавронська, в першому шлюбі Крузе. За однією з версій, вона народилася на території сучасної Латвії, в історичній області Відземе, що на зламі ХVII–XVIII ст. входила до складу шведської Лівонії, у родині латиського (чи литовського) селянина родом із околиць Кегумса.

За іншою версією, майбутня російська імператриця народилася в Дерпті – нині Тарту – у родині естонського селянина.

Батьки Марти повмирали від чуми, тож дядько віддав дівчину в дім лютеранського пастора Глюка, відомого своїм перекладом Біблії на латиську мову. Після захоплення Марієнбурга російськими військами Глюк, учений чоловік, був узятий на російську службу, заснував першу гімназію в Москві, викладав мови і писав вірші російською мовою.

Марту використовували в домі як прислугу, грамоти її не вчили – нащо вона служниці. У 17 років Марту віддали заміж за шведського драгуна на ім’я Йоганн Крузе – якраз перед наступом росіян на Марієнбурґ. Пожила вона з чоловіком щось день чи два, сурмач Крузе відбув зі своїм полком на війну і десь згинув – чи пропав без вісти.^[3]

І юна Марта не встигла запам’ятати ту одну-єдину шлюбну ніч з молодим чоловіком, як він, вигукнувши вранці «Прощай! Сурма кличе мене в похід», подався у той похід – і щез… А у Марти ще довго у вухах гуділа його сурма.

Почалася Північна війна. У 1702 р. армія російського фельдмаршала Шереметьєва захопила шведську фортецю Марієнбурґ. Шереметьєв, взявши фортецю, безжалісно спустошив і спопелив ті краї.

Про це він із гордістю доповідатиме цареві: «Послал я во все стороны пленить и жечь, не осталось целого ничего, все разорено и сожжено, и взяли твои ратные государевы люди в полон мужеска и женска пола и робят несколько тысяч, также и работных лошадей, а скота с 20 000 или больше… и чего не могли поднять, покололи и порубили».

Загалом у Марієнбурзі Шереметьєв захопив 400 мешканців. Клопотатися за них прийшов до графа пастор Глюк, ось тоді Шереметьєв і запримітив служанку Марту Крузе. Вона так йому сподобалася, – а граф ніколи не був байдужим до гарненьких дівчат, – що він силою взяв її собі в коханки.

Пастор Глюк спробував було щось заперечити, але граф безцеремонно послав його за відомою в росіян адресою, тож пастор вирішив, що краще йому скористатися порадою войовничого росіянина, а не випробовувати власної долі рятуванням служанки. Швидко вдовольнивши з юною красунею свою хіть, Шереметьєв повів далі своє воїнство, а Марту – щедрою виявилася полонянка на любов! – передав своєму другові князю Меншикову. Той, побачивши Марту, як смола, пристав до графа: «Віддай кралечку мені, ти вже вдовольнився з нею, дай і мені вдовольнитися. Не будь скупердяєм, граф. Я ж з тобою ділився своїми кралечками, поділися й ти зі мною своїми…»

«Гм, – гмикнув граф Шереметьєв, адже в словах князя була правда, і віддав йому Марту, якою він уже встиг насолодитися – та й було в нього таких красунь в обозі, та було!..

Отож, віддавши кралю князю, граф Шереметьєв подався далі, як прийнято було урочисто мовити: на театр воєнних дій – гарний театр! – а ось Меншиков так і не встиг насолодитися кралею, як її загледів у нього Петро I. Річ у тім, що князь Меншиков, на свою біду, був чи не другом царя, і цар частенько його відвідував у Петербурзі – з такої нагоди Меншиков завжди влаштовував пишне застілля. Влаштував і того разу.

Марта разом з іншими служницями допомагали накривати для царя стіл. Там її й загледів Петро. I як раніше фельдмаршал Шереметьєв, а потім і князь Меншиков, з першого разу… Ні, не закохався, а захопився Мартою. А те, що впало в око цареві, тієї ж миті ставало його – особливо молоденькі дівчата.

Ось як про ту першу зустріч Петра I з Мартою Скавронською-Крузе, називаючи її вже Катериною, хоча нею вона стане перегодом, згадував один з очевидців тієї події, француз Вільбуа, який тоді перебував на російській службі і вертівся при Меншикові: «Когда царь, проезжая на почтовых из Петербурга, который назывался тогда Ниеншанцем, или Нотебургом, в Ливонию, чтобы ехать дальше, остановился у своего фаворита Меншикова, где и заметил Екатерину в числе слуг, которые прислуживали за столом. Он спросил, откуда она и как тот ее приобрел. И, поговорив тихо на ухо с этим фаворитом, который ответил ему лишь кивком головы, он долго смотрел на Екатерину и, поддразнивая ее, сказал, что она умная, а закончил свою шутливую речь тем, что велел ей, когда она пойдет спать, отнести свечку в его комнату. Это был приказ, сказанный в шутливом тоне, но не терпящий никаких возражений. Меншиков принял это как должное, и красавица, преданная своему хозяину, провела ночь в комнате царя…»

Від російського самодержця Марта Скавронська народить первістка, названого Петром, а наступного року Павла, невдовзі обидва помруть. У 1705 р. Петро відправить Марту, яку вже величав Катериною, в підмосковне село Преображенське, в будинок своєї сестри Наталії Олексіївни, де Марта-Катерина навчиться російської грамоти і, як і раніше, дружитиме з родиною Меншикова. По двох чи трьох роках Марта-Катерина охреститься у православ’ї і тоді вже офіційно змінить своє родове ім’я Марта на Катерину Олексіївну Михайлову, оскільки хрещеним її батьком стане царевич Олексій Петрович, а прізвище Михайлова використовував сам цар Петро, якщо бажав залишитися інкогніто.

Петро влаштував тріумфальний похід у Москву – з нагоди річниці Полтавської битви. На тім параді провели тисячі шведських полонених, серед яких виявився і…

Так, так, Йоганн Крузе, сурмач і перший – щоправда, на одну чи дві ночі – чоловік Марти Скавронської, яка вже була Катериною Олексіївною, коханкою самого царя і навіть народжувала йому дітей. Йоганн Крузе необачно відкрився своїй жінці: «Це ж я, Йоганн Крузе, твій чоловік, сурмач, а ти сплуталася з якимсь Петром!»

Обурена Марта, яка вже була Катериною, поскаржилась на свого першого чоловіка своєму коханцеві і долю необачного сурмача Йоганна Крузе було в один момент вирішено: його схопили та етапом без суду і слідства відправили до Сибіру, де й запав його слід. Цього разу вже назавжди. Відомо, що сурмач Йоганн Крузе помер 1721 р., кленучи на всі заставки Марту Скавронську.

Подальша доля Марти Скавронської, служанки пастора, дочки селянина, яка в Росії стала Катериною Олексіївною Михайловою, склалася не просто щасливо, а карколомно щасливо. Ще до законного заміжжя з Петром I вона народить йому двох дочок – Анну і Єлизавету. Як свідчили сучасники, вона не просто захопила царя, а й взяла над ним гору, хоча він був буйним і некерованим, – навіть сам із собою, бувало, нічого не міг вдіяти, а Марта…

Марта, вона ж Катерина, одна в усьому тодішньому світі «могла совладать с царем в его припадках гнева, лаской и терпеливым вниманием успокоить приступы судорожной головной боли Петра, по мемуарам Бассевича: – звук голоса Катерины успокаивал Петра; потом она сажала его и брала, лаская, за голову, которую слегка почесывала.

Это производило на него магическое действие, он засыпал в несколько минут. Чтоб не нарушить его сон, она держала его голову на своей груди, сидя неподвижно в продолжение двух или трех часов. После он просыпался совершенно свежим и бодрым».

До весни 1711 р. Петро так прикипів до принадної та легкої характером колишньої служниці, що велів вважати Марту-Катерину своєю жоною і навіть взяв її в нещасливий для російської армії (але хто знав, що він виявиться нещасливим) прутський похід. Датський посланник Юст Юль так описав цю історію.

«Вечером незадолго перед своим отъездом царь позвал их, сестру свою Наталью Алексеевну в один дом в Преображенскую слободу. Там он взял за руку и поставил перед ними свою любовницу Екатерину Алексеевну. На будущее, сказал царь, они должны считать ее законною его женой и русскою царицей. Так как сейчас ввиду безотлагательной необходимости ехать в армию он обвенчаться с нею не может, увозит ее с собою, чтобы совершить это при случае в более свободное время. При этом царь дал понять, что если он умрет прежде, чем успеет жениться, то все же после его смерти они должны будут смотреть на нее как на законную его супругу. После этого все они поздравили (Екатерину Алексеевну) и поцеловали у нее руку».

У Молдові 1711 р. 190 тисяч турків і кримських татарів притисли 38-тисячну російську армію до ріки, повністю оточили численною кіннотою і почали методично її знищувати. Загроза повного знищення армії була такою реальною, що навіть залізні нерви Петра почали здавати і він ледь чи не запанікував. А тут ще й Катерина – він уже пошкодував, що взяв її з собою, – будучи на сьомому місяці вагітності, звалилася з ніг. Але духом не впала. За легендою, вона буцімто вирушила в далекий похід, обцяцькувала себе прикрасами – дарунками царя, тож познімала їх, щоб віддати коштовності на відкуп турецькому командувачеві. Дякуючи тим коштовностям, Петро зміг укласти з турками Прутський мир і, пожертвувавши руськими завоюваннями на півдні і прикупивши лиха, вивів армію з оточення.

Офіційне вінчання Петра I, руського самодержця, з дочкою селянина Мартою Скавронською-Крузе, вже Катериною Михайловою відбулося 1712 р. у церкві Ісаакія Далмацького в Петербурзі. За рік Петро I на честь «достойного поведения своей супруги во время неудачного для него прутского похода, основал орден Святой Екатерины и лично возложил знаки ордена на жену». Спершу він називався орденом «Освобождения» і передбачався тільки для Катерини. Про заслуги Катерини під час прутського походу нагадав Петро І і в своєму маніфесті про коронацію супруги:

«Наша любезнейшая супруга государыня императрица Екатерина великою помощницею была, и не только в сем, но и во многих воинских действиях, отложа немочь женскую, волею с нами присутствовала и елико возможно вспомогала, а наипаче в прутской кампании с турки, почитай отчаянном времени, как мужески, а не женски поступала, о том ведомо всей нашей армии…»

В особистих листах цар раптом почав виявляти незвичайну для нього ніжність до супруги: «Катеринушка, друг мой, здравствуй! Я слышу, что ты скучаешь, а и мне не безскучно…»

Катерина народила своєму вінценосному мужу аж 11 (мати-героїня, як на теперішні виміри!) дітей, але майже всі вони повмирали в дитинстві, крім Анни та Єлизавети.

Іноземці, які з цікавістю слідкували за російським двором, відзначали особливу прихильність царя до жони. Ось що один з них писав про їхні стосунки в 1721 р.: «Она была мала ростом, толста и черна; вся ее внешность не производила выгодного впечатления. Стоило на нее взглянуть, чтобы тотчас заметить, что она была низкого происхождения. Платье, которое было на ней, по всей вероятности, было куплено в лавке на рынке; оно было старомодного фасона и все обшито серебром и блестками. По ее наряду можно было принять ее за немецкую странствующую аристократку. На ней был пояс, украшенный спереди вышивкой из драгоценных камней, очень оригинального рисунка в виде двуглавого орла, крылья которого были усеяны маленькими драгоценными камнями в скверной оправе. На царице было навешено около дюжины орденов и столько же образков и амулетов, и, когда она шла, все звенело, словно прошел запряженный мул».

Інший очевидець свідчить: «…ничто не может сравниться с тобой…» І раптом…

Раптом 1724 р. Петро I запідозрив імператрицю… У чому? Та в ній, у зміюці – невірності. І з ким? З її камергером, даруйте… А втім, пардон. У монархічній Росії та в деяких інших монархічних державах – це придворний член вищого рангу.