І в нього почав кривитися рот, смикатися щока, а очі наче вилазили… Вона закричала і кинулась од нього тікати…

З часом заспокоїлась – це ж біда така, наврочено йому, що рот у нього, як розхвилюється, кривиться і щока смикається, а очі наче вилазять з орбіт…

А може, вона й сама винувата, іноді думала. Ніколи не розуміла мужа свого, його реформ, що він уже почав затівати, його потяг до Заходу… Він навіть руське вбрання з себе скинув, а зодягався в європейського крою костюм… Євдокія цього не сприймала, він усе розумів – це й стало причиною їхньої сімейної катастрофи. В подружньому союзі любов не завжди головна, потрібні ще почуття і…

І розуміння чоловіка та підтримка його. Історія знає ось такі приклади. Письменник Іван Бунін із жінкою, яку любив, прожив усього півтора року, а з другою, що його розуміла – 47 років. І був з нею щасливий.

Леонід Утьосов – інший приклад – писав в одному з листів: «У мене була дружина-друг, жона-порадниця, дружина-критик. Тільки не думайте, що я був багатоженцем. Вона була єдина в трьох лицях, моя Олена…»

А знаменитий європейський банкір барон Ротшильд, щоб утримати біля себе кохану, подарував їй на Єлисейських Полях розкішний палац, певний, що тепер вона його любитиме. Бодай із вдячності. Не подумавши, що з вдячності любити не можна. І що ж… Кохана кинула його, кинула його палац і повернулася до свого бідного чоловіка. Щоправда прихопивши з того палацу дев’ять дверей із червоного дерева та з якимись неймовірними бронзовими ручками…

Петро швидко охолов до дружини. А втім, він нею ніколи й не захоплювався, а тому й не любив – потягу до Євдокії як до жінки цар теж ніколи не мав.

– Хіба що з голодухи, бувало, полізу до неї, – відверто казав, як злословив Петро. – Так і син народився, а вона мені байдужа.

Євдокія якось хотіла висловити своє обурення – цариця ж вона, врешті-решт, а не якась там шалава на нічку-другу, та тільки й встигла розтулити рота, як Петро її й обірвав:

– Ну, ти, царівно-жабо з ближнього болота! Якщо й потрапила до тебе моя стріла, то це ще нічого не значить. Вітром її до тебе в болото занесло…

Євдокія після таких слів не зважилася навіть обуритись – Петро був крутим і жорстоким, у гніві чи роздратуванні ніколи спину не знав. Та Петро більше на неї й уваги не звертав – «Хай тебе моя мати любить, вона мене на тобі женила, навіть згоди моєї не спитавши!» – а назнав собі…

…Назнав, як подумки кпила Євдокія, в чужім болоті жабу, навіть і не царівну. А Петро, поки там що, почав відкрито відвідувати Німецьку слободу, де й закрутив з однією (німкенею чи що) фіґлі-міґлі… Вільний час свій відтоді із задоволенням марнував у своїх німецьких друзів, які водночас були і його навчителями, а заразом і в своєї коханки Анни Монс.

Німецька слобода виникла ще в ХV ст. за царя Івана ІІІ, коли в Москву почали запрошувати кваліфікованих німецьких спеціалістів: зброярів, медиків, ювелірів, «рудознавців».

Тоді ж почали з’являтися в Росії німецькі найманці; служили перекладачами Посольського приказу, виконували дипломатичні доручення. Особливо багато їх з’явилось у ХVІ ст., коли Іван Грозний із захоплених у ході Лівонської^[2] війни Нарви і Дерпта почав переселяти німців насильно до Москви – вони швидко призвичаїлись до нового місця проживання в доти не знаній їм країні, займалися – вельми успішно, Росії від того багато чого перепадало – торгівлею, ремеслами та «мукомольным делом». Іноземці за згодою московської влади селилися відокремлено на правому березі Яузи – там і виникла у 1570 р. Німецька слобода.

Життя поволі налагоджувалося, іноземці мали значний зиск і вигоду, адже їм було надано особливі привілеї. Мало того, Іван Грозний навіть дозволив їм виробництво і продаж вина, що було монополією казни. Щоправда, в ХVІІ ст. за Лжедмитрія Німецьку слободу було розорено, тож іноземці, аби не вирізнятися, селилися тоді серед російських громадян.

Але вже царським указом від 4 жовтня 1652 р. всі вихідці з інших країн, які не прийняли православ’я, отримали дозвіл селитися на попередньому місці, себто на місці колишньої Німецької слободи. І від того нове поселення дістало назву Новонімецька слобода. Її межами слугували ріка Яуза зі сходу, струмки Ольховець і Чечера із заходу, на північ землі лежали до Покровської дороги і межували із землями сіл Слохового та Покровського.

Населення слободи було багатонаціональним, але основу його складали уродженці різних князівств Німеччини, Австрійської імперії та Прибалтики, а також голландці та гамбургці.

Німецька колонія швидко зростала, її купці почали створювати тут свої торгові фірми та просувати російські товари до країн Західної Європи. Тоді ж голландці та німці отримали дозвіл на будівництво перших мануфактур для виробництва зброї, оскільки зброя та військове спорядження тоді закуплялося в основному за кордоном. Німецькі підприємці, із властивою їм енергійністю, вдалися до пошуку руд, обробки металів, налагодили виробництво скла на державному скловарному заводі в селі Ізмайловому, заснували сукняну мануфактуру. А ще купці торгували винами, цукром, сукном, зброєю та предметами розкоші, а вивозили з Росії хутра, щогловий ліс, ікру, смолу.

За часів Петра І іноземні купці почали переходити в російське підданство й отримувати ті самі права, що були у місцевих торговців. А німці, які прийняли православ’я та перебували на державній службі, отримували дворянство і права на володіння землею й селянами.

У 1702 р. у Німецькій слободі нараховувалося 340 дворів німців і голландців, які жили навіть краще, ніж місцевий люд. Згодом у слободі почали селитись іноземні офіцери, які служили в російській армії, торговці, ремісники. Між 1691 і 1692 роками в Німецькій слободі почав з’являтися молодий цар Петро I, який мав симпатії до іноземців – особливо до німців і голландців, він навіть збудує там Лефортовський палац. У слободі він знайде собі нових друзів, серед яких – вчителя воєнної і морської справи, як П. Гордон, Ф. Лефорт, а також знайде в Німецькій слободі собі коханку – красуню Анну Монс.

Історики засвідчують: Анна Іванівна Монс мала значний вплив на молодого Петра. Народилася вона в Москві, в Німецькій слободі 1672 р. (за іншими даними, в 1675 р.), була дочкою німецького ювеліра Йоганна-Георга Монса. Красуня Анна швидко стала новим захопленням Петра. І не просто коханкою, а першою любов’ю молодого царя. Досі він, як шепотілися двірцеві, просто «портил девок», навіть не підозрюючи, що є у світі, крім статевої втіхи, ще й кохання. Його він уперше й спізнав з Анною Монс, яка з 1692 р. стала коханкою російського царя.

Їхні інтимні їхні стосунки триватимуть більше десяти років – це ж треба! Таке з Петром, який відзначався навіть у цьому ділі непостійністю, трапилося вперше. Навіть коли Петро жениться на Євдокії Лопухіній, триватиме їхній зв’язок. Цар, регулярно навідуючись до Німецької слободи, жив там по кілька днів із Анною, і вона була мовби його другою дружиною. До Євдокії Лопухіної, законної цариці, Анна не ревнувала Петра, як, своєю чергою, Євдокія Лопухіна не ревнувала Петра до німкені з Німецької слободи. І це влаштовувало всіх трьох. Ба, Петро навіть якось думав женитися на Анні – після того, як Євдокію буде заслано в монастир.

На відміну від його законної цариці, русачки Євдокії, німкеня Анна Монс, будучи, власне, іноземкою, хоча народилася в Москві та російську мову знала, завжди цікавилася його державними – царськими! – справами, особливо реформами, які він тоді вже задумував, а деякі і втілював у практику… Такого імператора, як її любий Петрик, казала, як лащилася до нього (вона завжди так ніжно-звабно лащилася, що в нього відразу ж загоралося бажання негайно нею оволодіти, і він її раз по раз брав, будучи від природи невтомним), так ось, вона казала, що таких монархів, як він, немає в жодній європейській країні – ні серед царів, ні серед королів, ні серед імператорів, адже він, Петро, унікальний. І він, Петро, виведе дещо відсталу Русь на широку європейську дорогу і стане Великим. І це його тішило. За це він цінував Аннушку-Анничку.

«Ось таку б мені царицю, – іноді думав Петро. – А не Євдокію, яку вже давно треба відправити в монастир…»

Своєю мудрістю, не жіночою, між іншим, поглядами на речі, людей і події (ті погляди часом були не такі, як в інших) вона його просто вражала і захоплювала. Так, наприклад, Анна була певна, що раю та пекла взагалі… просто немає. Рай і пекло є, але не в небі і не під землею, а в самій людині. Якщо вона радується життю і всьому, що її оточує, завсіди в доброму гуморі, любить щиро – вона сама є рай. А якщо людина похмура, зла й недобра, то вона і є пекло.

Ну як ти не будеш такою захоплюватись?! Такій мудрій годиться царицею бути. І жінка буде добра, і цариця для Русі буде такою ж доброю. Щоправда, він уже має царицю Євдокію, але…

Ось тільки Анна вряди-годи його насторожувала. Кохала його, а тільки він десь затримається, як на інших глипає своїми пречудовими очима. Хоча… Може, то йому просто здається, га? Просто така в жінок порода. Маючи добре, багнуть іще кращого і не знають у цім бажанні спину.