Повість перша
Інтимні пригоди Петра, спершу царя, потім імператора

Хоча, якщо вже ближче до істини, то Петро спершу був лише простим царевичем – сином царя Олексія Михайловича від другого шлюбу, що його він узяв з Наталією Кирилівною Наришкіною. Нічогеньким удався парубійком, високим і напрочуд сильним, тож здоров’ям різко відрізнявся від старших своїх, дещо хирлявих братів Федора та Івана, народжених його батьком-царем від першого шлюбу з Милославською (хоча ходили чутки, що його батьком був ніяк не Олексій – Милославська, якось пустившись берега, согрішила, як кажуть, «на стороні»).

Царем Петро стане з 1682 р. (правитиме з 1689 р.), а першим російським імператором проголосить сам себе у 1721 р.

Ще й чотирьох років не сповнилося Петрові, як помер батько-цар, і відтоді його юне життя минало в гущі придворної боротьби за владу, яка особливо загострилася після смерті царя Федора Олексійовича в 1682 р. За старшинством спадкоємцем мав стати царевич Іван, на якого покладали надії Милославські, родичі першої жони царя Олексія Михайловича. Петро, а йому тоді виповнилося десять годочків, був надією Наришкіних, особливо цариці Наталії.

Царем було проголошено його, Петра.

Утративши владу, Милославські у боротьбі за трон як в ополонку шугнули. І – завертілося. Старалася Софія, розумом не бідна, енергійна, бойова царівна. На той час серед московських стрільців визрівав бунт – були вони незадоволені своїми воєводами. Прихильники Софії вирішили використати незадоволення стрільців, що, здавалося, було послане їм самими небесами. Розпустили по місту чутки, буцімто бояри-зрадники задушили царевича Івана. 15 травня стрільці зі зброєю увірвалися до Кремля. Почався бунт, що ними, завжди жорстокими і кривавими, незмінно славилася Русь. Рятуючись від погрому, цариця Наталія схопила за руки царевичів Петра та Івана, вигукуючи:

– Ось він перед вами, царевич Іван! Живий-здоровий, і ніхто його не душив.

Стрільці на власні очі переконалися, що це і справді так, царевич Іван про якого вся Москва гула, що його бояри-зрадники задушили, живий і здоровий, тільки зляканий дуже… Розлючені стрільці на очах у Петра розтерзали старого Артамона Матвєєва, вихователя цариці Наталії, що необачно висунувся з хоромів, прикінчили її брата Афанасія Кириловича, а заодно з ними і боярина Долгорукого…

Це був жах. Такого Петрові ще не доводилося бачити – та й скільки він тоді встиг прожити – майже нічого. Це так вразило і налякало Петра, що відтоді в хвилини нервової напруги чи якогось ляку з ним траплялися напади: довільно, але страшно-моторошно кривився його рот, вишкірялися зуби, смикалися щоки, шия і ноги, з’являлися конвульсії. І цар утрачав самовладання, тож таких непередбачуваних хвилин і корчів царя дуже боялися придворні.

Дякуючи стрілецькому бунту, царем також було названо – крім Петра, – і царевича Івана. Його було оголошено першим, «старшим» царем. Але фактично з травня 1682 р. і до осені 1689 р. державними справами клопоталася – простіше, правила царством – царівна Софія. А Петра І і царицю Наталію відправили в почесне вигнання, в підмосковне село Преображенське. В наставники Петрові ще царем Федором і патріархом Йоакимом було вибрано піддячого Микиту Зотова, який навчав царя грамоті за часословом і псалтирем. Та, мабуть, навчав абияк, адже Петро все життя писав з орфографічними помилками, що їх грамотії називали «ужасающими». Щоправда, Зотов – і це була його єдина заслуга, як учителя-наставника – захопив свого учня історією Росії, тож Петро за це був йому все життя вдячним.

А ще царевич Петро з малих своїх літ полюбляв слухати казочки, що їх охоче баяла нянька Агафія – жінка добра і ласкава, наче рідна бабуся. Всі її придибенції на тему оженіння починалися завжди однаково:

– Де-інде, в якімось царстві, жив собі цар та цариця, а в них – три сини, як соколи. Такі гарні, як оце ти, Петрику. От дійшли вже ті сини зросту – такі парубки стали, що ні здумати, ні згадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ – час їм женитися.

Цар порадився з царицею гарненько, покликав синів та й каже:

– Беріть, – каже, – діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідні й пускайте їх у чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.

Петро аж завмирав від захоплення, тільки очі, блискучі й виразні, сяяли.

– От вони повиходили, понатягували луки – та й ну стріляти. Старший стрельнув – загула стріла попід небесами та й упала аж в іншому царстві, у царя тамтешнього в садочку. Царівна на той час проходжувалась, підняла стрілу, любується. Прийшла до батька, хвалиться:

– Яку я, таточку, гарну стрілу знайшла!

– Не віддавай же, – каже цар, – її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!

Коли так: за якимсь там часом і приїздить старший царевич, бабця називала його царенком, просить у неї стрілу.

– Не дам, – каже царівна, – цієї стріли нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!

– Я, – каже царенко, – тебе візьму.

Ну і взяв він царівну за дружину.

Далі бабця розповідала – як співала, – що середульший царенко пустив стрілу під хмари, вище від лісу та й упала вона у князівський двір.

Середульший царенко женився на князівні, – радий аж!..

А ось найменший царенко – звали його Іван-царевич, як стрільне – загула стріла ні високо, ні низько – вище хат та й упала ні далеко, ні близько – коло села в болоті. На купині сиділа жаба. І так сказала Івану-царенку, як він до неї приїхав:

– Не дам я нікому цієї стріли, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме!..

За законами жанру Іван-царенко – діватися нікуди – ледь не плаче: «Як-таки так, зелену жабу за дружину брати…»

Прийшов додому, старший та середульший хвастають, що один з них знайшов царівну, другий князівну, а третій… А третій аж плаче:

– Я, – каже, – зелену жабу знайшов у болоті… Чи вона мені рівня?

– Бери, – каже цар, – така вже, видно, в тебе доля!

– І він, дурень, женився на зеленій жабі? – аж бризкаючи слиною, обурливо кричав Петро, коли слухав няньчину казочку.

– Дак вона ж виявиться такою гарною царівною, що ні пером списати, ні словом сказати!

– Так то ж у казці, – трохи охолонув Петро, – а в житті… Ні, ні, в болото я стріли, як надійде мені час женитись, пускати не буду.

Йому й не довелося брати сагайдака срібного та кудись там пускати стрілу мідну…

Мати, цариця Наталія, женила Петра, коли йому на сімнадцятий навернуло, на Євдокії Лопухіній, дівчині з підупало-зубожілого дворянського роду.

Узагалі, ім’я Євдокія – це її друге прибране ім’я, від народження вона – Парасковія і не Федорівна, а Іларіонівна. Як зазначено в аналах історії, Євдокія – перша дружина Петра І з 27 січня 1689-го по 1698 рік, мати царевича Олексія, остання руська цариця і остання царююча рівнорідна, не іноземна дружина російського монарха.

Батьком її був Іларіон Авраамович Лопухін, стряпчий при дворі царя Олексія Михайловича. Але вже при Федорі Олексійовичу став полковником і стрілецьким головою, згодом – государевим стольником і окольничим, а з весіллям Євдокії та Петра був наречений званням боярина. Євдокія народилася в сімейній вотчині – селі Серебрено Мещовського повіту, під час шлюбування ім’я нареченої Парасковія було замінено на більш милозвучне і «приличествующее царице» Євдокія… По батькові Іларіонівна було замінене на Федорівна – традиційне, на честь святині Романових – Феодоровської ікони.

Євдокію було вибрано як невістку царицею Наталією Кирилівною без погодження цього питання з шістнадцятилітнім женихом. З одного боку забагато честі для юначка, який тільки-но зіп’явся на ноги, хоча він і був нареченим царем, але скоріше перебував у статусі безправного царенка, а з іншого – мати-цариця квапилася надто. Як дізналася, що супруга Петрового співправителя Івана Парасковія Салтикова вже чекає дитину – по двох місяцях після вінчання Петра з Лопухіною народиться в них царівна Марія Іоаннівна.

Наталію Кирилівну в цьому шлюбі привабило те, що хоча рід Лопухіних, який входив до кола спільників Наришкіних, був «захудалим», але численним, тому сподівалася, що Лопухіни стануть на сторожі інтересів її сина, будучи популярними у стрілецькому війську. Хоча попервах і вертілися розмови про одруження Петра з княгинею Трубецькою, та Наришкіни вчинили цьому спротив, і цариці Наталії довелося вибирати Євдокію Лопухіну.

І про те сказала синові – тоном, що не допускав ані найменших заперечень – на кому він має женитися. На Євдокії Лопухіній.

Син розчаровано протягнув:

– На Лопухіній? Дак вона ж і лицем не красна…

– Тю! А тобі що – з її пики воду пити? – резонно відповідає мати-цариця.

– Дак вона ж мені і не люба, – скрива тягне своє син.

– А чого це вона має тобі ще й любою бути? – аж верескнула мати. – Забагато для неї честі! За царя йде, хай цьому й радується. Та й ти, слава богу, не якийсь там простолюдин, не чернь безрідна. Ти – цар! А цареві ні до чого якась там любов, що її бідняки повигадували. Та чернь усяка. Цареві потрібна не дівка для втіхи, а цариця. А любов знайдеш і на стороні. Та й фрейлін я тобі підберу таких… – крути на здоров’я. Якщо маєш, хі-хі, здоров’я. Цареві любов до шмиги. Царі царюють – запам’ятай про це. Ца-арю-ють!

І так урочисто вимовляла оте – «царюють», аж волосся на голові ставало диба – від урочистості чи що.

– І не дітей царі народжують, як прості смертні, а спадкоємців. Утямив? Спадкоємців.

Петро жадав любові. Але хіба те матері доведеш. Вперлась на своєму: царі царюють, а не любляться. А Євдокія Лопухіна тобі для царювання якраз підійде. Не якась там славетна, але й ти ще як цар славою не засвітився. У вас усе ще попереду. Женись на Євдокії Лопухіній – та й по всьому! А оті дурниці – не красива вона лицем, не люба тобі – з голови викинь. Царство треба на ноги ставити, Русь піднімати, а ти… любов. Кажу, на Євдокії Лопухіній женись і не мороч мені голови!

Вінчання Петра і Лопухіної, а молоді до одруження майже не знали одне одного, відбулося 27 січня 1689 р. у церкві Преображенського собору під Москвою. Ті, хто був «за Петра», з нетерпінням чекали, що він одразу ж після оженіння заступить правительницю Софію, «так как по русским понятиям, женатый человек считался совершеннолетним, и Петр, в глазах своего народа женившись, получил полное право избавить себя от опеки сестры».

Юна Євдокія була вихована за старовинними звичаями домострою^[1] і тому не поділяла інтересів прозахідного мужа. Згодом чоловік сестри Євдокії – Ксенії Куракін залишить такий опис сестри своєї жінки в «Истории о царе Петре Алексеевиче»: «И была принцесса лицом изрядная, токмо ума посреднего и нравом не сходня к своему супругу, отчего все счастие свое потеряла и весь род свой сгубила… Правда, сначала любовь между ими, царем Петром и супругою его, была изрядная, но продолжалася разве токмо год. Но потом пресеклась; к тому же царица Наталья Кирилловна невестку свою возненавидела и желала больше видеть с мужем ее в несогласии, нежели в любви. И так дошло до конца такого, что от сего супружества последовали в государстве Российском великие дела, которые были уже явны на весь свет…»

Що ж до роду Лопухіних, то Куракін так його охарактеризував: «Люди злые, скупые ябедники, умов самых низких и не знающие нимало в обхождении двором… И тому часу все их возненавидели и стали рассуждать, что ежели придут в милость, то всех погубят и государством завладеют. И, сказати, от всех были возненавидимы и все им зла искали или опасность от них имели».

Від цього шлюбу впродовж перших трьох років народилися троє синів: молодші Олексій і Павло (щоправда, існування останнього в істориків викликає сумнів), померли ще в дитинстві, а старшому, царевичу Олексію, який народився у 1690 р., була призначена більш фатальна доля – він загине з наказу свого батька в 1718 році.

Сімейне життя Петра та Євдокії від самого початку не заладилося, а тому й не склалося. Не люба вона була цареві, та й лицем не красна.

Хоча висватана йому дівчинка, бояринька Євдокія Лопухіна, мовби була й нічогенька – як на позір. І лицем, і тілом, що вже мало якісь там жіночі зваби і спокуси, а бач… Та й він з юних літ не був у цім ділі перебірливим, аби – дівка і «девка попышней». Тому люба йому буде до певного часу.

Як згодом виявиться – не будь-яка. Принаймні йому і на його пристрасті та смаки. Євдокія дісталася незайманою – що ще треба для юнака? А як не силував себе, а не припала вона йому до душі.

У Євдокії його чомусь усе дратувало, тож і зганяв на ній злість – і таке бувало. Неначе вона винувата, що він не зміг нею захопитися – навіть коли лягав у постіль. А муж і жона мають щоночі в одну постіль лягати і витівати там те, що належить витівати мужу й жоні, та ще коли вони молоді. Але останнім часом Петро усе рідше й рідше злягався з Євдокією. А коли й злягався, то механічно виконував свої обов’язки чоловічі – ні їй не приносячи задоволення, ні собі. Бо не мав до неї, як уже мовилось, ані любові, ані почуттів. Тож і насолоди після такого злягання не було. Неначе вона й не жіночого роду.

А може, тому, що в постелі жона була якась… млява. Чи холодна. Лежить як… м-м… лялька, що хоч із нею роби – все стерпить, і все їй байдуже. Просто має йому віддаватися, як мужу, і все тут. Вона й віддавалася – з обов’язку жони, а не з любові чи почуттів. Він товкався на ній, теж з обов’язку, тільки вже чоловічого, але теж не відчував ні любові, ні почуттів. Ні бодай збудження. Тож став рідше й рідше, як сам зізнався, «лазити до неї». А згодом і зовсім припинив – на стороні дівок завжди вистачало на один раз. А такого, щоб його не збуджувала юна краля, з ним не траплялося.

Якось він Євдокії бовкнув:

– Жаль, що в тебе немає крил.

– А для чого мені… крила? – здивувалась Євдокія.

– А щоб ти… щоб ти полетіла…

– Куди? – закліпала очима Євдокія.

– Куди завгодно! Хоч і до дідька, аби подалі від мене.