– Якщо поет не страждає в цьому світі, не вболіває за щось йому дороге і важливе, то його поезія нікого не хвилюватиме. Та й потім… Ви мене заберете на свою Щасливу планету в промінні Сиріуса, але я не буду у вас щасливим, знаючи, що моя Україна і далі залишається зневаженою, розтерзаною і приниженою та підневільною в царській імперії. А без України я не буду щасливим. Навіть на вашій Щасливій планеті. Та й поетом без батьківщини я теж не буду. Якщо батьківщина потерпає в пеклі, поет не може розкошувати в раю і цвірінчати про якесь там щастя.

Десь лунко запіяли півні.

Світало. А півні піяли й піяли, начеб на далекій звідси Україні.

Він здригнувся, і відразу ж зникло те дівча-зіронька, а Тарас ніяк не міг збагнути: що то було? Сон химерний чи яв справжня? Як і сама дівчина зі Щасливої планети. Мара, наслання? Чи – фата-моргана? Яскраво-осяйна зоря, ледь зеленкувата, заливала казковим сяйвом його віконце під горищем Академії мистецтв, де минали його дні та безсонні ночі… «Мабуть, то мені приверзлося», – подумав він і тихо-тихо заспівав – для себе, для своєї душі:

 
Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная…
 

А високо в ранковому піднебессі так само яскраво сяяв Сиріус, біля якого – диво з див! – була планета Щастя.

Дивом із див була для поета і рідна Україна – поневолена чужим царем, безправна, позбавлена і волі, і навіть свого імені – її велено було звати якоюсь там Малоросією, – вона все одно була прекрасна, адже нічого прекраснішого за рідну батьківщину у світі білому немає.

У 1847 р. на засланні Тарас Шевченко напише на одному подихові вірша «Зоре моя вечірняя» (уривок з поеми «Княжна»):

 
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговоримо тихесенько,
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти…
 

Благав:

 
…Зоре моя! Мій друже єдиний!
Хто знає, що діється
В нас на Україні?
 
 
А я знаю. І розкажу
Тобі; й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Богові розкажеш…
 

І в тяжкій неволі, в лютій пустелі за Аралом поет, рятуючи душу свою, подумки лине до України, якою тільки й жив у неволі та доля якої йому була не байдужа, і вірив, що зоря вечірняя, вислухавши його, неодмінно перекаже його благання Богові…

 
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою…
 

А «німу любов» Шевченко все ж таки мав. Чи то пак – спізнав. Мимо своєї волі й бажання. Тільки спізнав «німу любов» не з Варварою Рєпніною, як обурювалася безпідставним чуткам сама Варвара Миколаївна, адже з нею була «жива-живісінька» любов. «Німу любов» – такою вона згодом виявиться – Тарас Шевченко спізнає у Києві на Подолі, у 1859 році, де поселиться на Пріорці по вулиці Вишгородській у будинку під п’ятим номером. І ось як вона, «німа любов», до нього прийде.

«Виною» тому була славна подільська молодичка Оришка. Пішов Тарас Григорович на Поділ у пошуках підхожого помешкання, бодай для тимчасового проживання, в осередді Києва щось йому не подобалось, пішов на Поділ і опинився на Пріорці. Потім Тарас Григорович розказуватиме своєму біографу Чалому:

«Йшов я та йшов, бачу, хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі розвішані дитячі сороченята, сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе; от я й зайшов умовитись про квартиру і попросив хазяйку нагодувати мене в борг».

Попросив погодувати його… в борг.

– Та хто ж ви такий? – з подивом запитала його господиня, – що я мушу вас годувати в борг? До мене ще ніхто з таким проханням не звертався. То хто ви, добрий чоловіче?

– А той, ким ви мене щойно й назвали – добрий чоловік.

– Бачу, бачу, що ви – добрий чоловік. Шевченко здивувався:

– А як можна по мені побачити, що я… добрий?

– Дуже вже ви не такий, як інші… – знизала господиня плечима, все ще дивуючись. – Погодувати вас у борг… Гм… А от я візьму й погодую вас. У борг…

Пропозиція й справді була дещо дивною – погодувати в борг, – і оригінальною. Можливо через те «дивацтво» хазяйка й прийняла поета на квартиру.

– Іншого б не взяла, а цього – візьму, – казала посміхаючись. – Бо не такий він, як інші…

А далі почалося їхнє взаємне знайомство. Хазяйка дізналася, хто такий насправді її квартирант – «сам Тарас Шевченко», – а «сам Тарас Шевченко» дізнався – не без приємності, – що господиня є завзятою прихильницею його поезії. Ще й любила співати українські пісні. Невдовзі вони співали удвох – Шевченко і його нова хазяйка – і Шевченко був просто в захопленні від своєї хазяйки, а хазяйка – від такого квартиранта. І невдовзі Тарас Шевченко в тім будинку став своїм. І для дітей господині, і для самої господині, що її Шевченко називав то тіткою, то дядиною. А білоголова дітлашня тітки-дядини називала Шевченка дядьком.

Дітлашню білоголову доглядала найнята нянька Оришка, гарна молода-молодісінька молодичка, як називав її Шевченко. Вона йому справді сподобалась. Нянька – все та ж «гарна молода-молодісінька молодичка» – якось попрала квартиранту сорочки та носові хустки і позичила для нього в господині десять копійок, бо квартиранту «дуже треба було». Перебираючи передану їй купу білизни пожильця, Оришка запримітила два вузлики на кінчиках носових хусток. Заінтригована, що там може бути (жінки так зав’язували в носові хустки якісь там гроші), Оришка порозв’язувала їх – так і є. Гроші! В одному вузлику було 25 карбованців асигнацією, а в іншому – 3 карбованці. Оце та-ак!.. Могла б і привласнити знахідку, тим паче, то був для неї такий скарб, що становив суму більшу, ніж її річний заробіток, але Оришка зі знахідкою мерщій метнулася до господині. Тарас Шевченко не так зрадів тим забутим грошам (зав’язав якось їх у вузлик та й забув), як страшенно подивувався чесності Оришки, на яку він тепер дивився і геть закоханими очима – оце так жінка! Йому б таку чесну. Могла би за ту знахідку придбати собі цілий гардероб, а вона… Принесла господині. А господиня мерщій до квартиранта – ось ваші гроші, добродію! Ще й веліла Оришці переглянути шевченкове добро у валізі. І Оришка знайшла – без свідків – за обгортками книжок ще 15 карбованців, що їх туди заховав Шевченко та й щасливо забув. І могла б Оришка їх привласнити, і ніхто б їй не дорікнув, адже про той скарб і сам власник його з часом забув.

– Хоч це гроші й мої, забуті, але я не візьму їх, – вирішив Тарас.

– Чому? – так гарно-мило посміхалась Оришка.

– Бо якісь дурні гроші, – бовкнув Шевченко, – дурні-дурні, коли я забув про них. А дурному й дурна дорога!

І першої ж неділі купив на всі ті гроші дітям гостинців. Діти господині похвасталися перед іншими, сусідськими дітьми, який у них добрий дядько поселився, гостинців їм накупив. І за Шевченком почали бігати діти з усього кутка, вигукуючи: «Дядьку, дядьку, дай і нам гостинців!» Тарасові так сподобались діти, що він, не довго думаючи, метнувся на базар і стільки там накупив ласощів, що ледве, як сам казав, «допер» до квартири.

Щоб усе було схожим на свято, Шевченко найняв когось там, двір застелили щойно скошеною травою, де діти бавилися, стрибали-борюкалися і хрумали ласощі дядька. А по обіді з’явилася перекупка з возом, а на тому возі чого тільки не було: яблука, груші, пряники, бублики тощо. Вона назвала суму, Тарас розплатився і гукнув:

– Ану, дітки мої, збігайтесь сюди, хапайте, що на возі лежить, воно тепер ваше, і смакуйте та душечки свої відводьте!

І таке зчинилося, таке! Галасливі ватаги здійняли гучне гуляння, бігали, метушилися. Разом з ними бігав-метушився і сам квартирант та все пригощав малечу гостинцями…

– Такого дивного і доброго чоловіка ми ще не бачили, – заявила господиня.

А її нянька Оришка, злегка рожевіючи, казала:

– От комусь буде добра пара – щасливою буде тая жінка, якій дістанеться наш квартирант!

На Пріорці Шевченку дуже подобалося жити. Завжди вставав рано, о четвертій годині – «щоб послухати, як пташки щебечуть», – загадково казав. А слухаючи пташок та як «світ божий пробуджується», щось писав. Мабуть, вірші. Молився і вмивався надворі, витягнувши з колодязя відро «погожої» води.

По обіді йшов у садок, «до своєї яблуні», туди до нього збігалися діти.

«Кого люблять діти, – казав, – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік».

Діти гралися біля нього, частенько й Тарас з ними грався, а коли його по обіді почав долати сон, діти його залишали – «бо дядько вже хропе», – казали і розбігалися. Щоб під вечір знову з’явитися. І тоді за ними приходила Оришка. А забираючи дітей, обдаровувала Тараса такою щиросердечною посмішкою, що в нього, казав, «наче крила за плечима виростали». І ще додавав: «Гарна-гарнюща, бісова молодичка – мені б отаку!..»

У зоряні ясні ночі довго не заходив до хати, гуляв у дворі, кажучи, що «зіроньки не пускають до хати. Та й скільки того життя в чоловіка, щоби таку красу ґавити…»

У серпні 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікувані гроші, що прийшли йому за малярські роботи, до дрібниць розрахувався з молодицею, не забувши жодної послуги, обдарував наймичок і особливо щедро, як казав, «дурну Оришку», бо не вміє грошей утаїти. І додавав: «У жінки більше серця, ніж розуму… Мені б отаку, багату серцем молодичку, жив би я з нею, як у раю…»

Запитував Оришку, яка від того й геть губилася:

– А, може, підеш за мене, молодичко, га? Заберу тебе до Петербурга, та й будемо жити на Васильєвському острові. Я картини малюватиму та вірші писатиму, а ти… Ти мене годуватимеш, ну і не забуватимеш любити…

Коли дізнався, що в Оришки є чоловік і що він кудись подався на заробітки й ось-ось повернеться, горював щиро – так йому подобалася «молода-молодісінька молодичка».

Коли прощався, залишаючи гостинну Пріорку, приніс господині та дітям 15 фунтів солодощів – «щоб вони їли та не кашляли». Оришці теж цілу купу солодощів надарував – «це крім мого серця, – додав, – що ти його полонила…»

Оришка пустила сльозу.

– І де ти був раніше, добрий Тарасе, як я одинакувала…

– А я й нині одинакую, – зітхнув. – Мабуть, така мені випала доля.

Як його проводжали, куховарка Федора казала: «Наче каміння навалилося на серце, коли поїхав дядько».

Оришка ж, згадуючи Шевченка, ще довго казатиме: «Приїхав Тарас до нас – і наче ясне сонечко зійшло, а поїхав і наче те сонечко за хмару зайшло…»

А Шевченко теж довго згадуватиме Приорку та короткочасне своє життя в будинку номер 5 (там нині меморіальна дошка) – як гарно йому там жилося… Які там люди!.. А діти!.. А Оришка… Оришку найдовше згадував, бо про таку жінку все життя мріяв. А вона – не дісталася йому.