І далі відбулося те, що до того не раз відбувалося і після того десятки, якщо не сотні разів, буде відбуватися: один гетьман України (Самойлович) московської орієнтації виступив проти другого гетьмана України (Ю. Хмельницького), але вже турецької орієнтації, і почалася чергова братовбивча різанина між своїми, коли свої, підтримувані чужинцями (в даному випадку росіянами і турками), убивали своїх. Три тижні неподалік Чигирина тривала міжусобиця своїх, в ході якої з обох боків полягли тисячі й тисячі українських козаків, так і не збагнувши перед загибеллю, а за віщо ж вони кладуть свої молодечі голівоньки?

Зрештою, турки з Юрасем Хмельниченком відступили, перегрупували свої сили, краще підготувались і влітку 1678-го повернулися із ще більшим військом – розпочалася друга Чигиринська війна.

Ібрагім-паша, Юрась Хмельниченко і тесть Дорошенка Павло Яненко пішли вздовж Дніпра, займаючи міста Канів, Черкаси, Корсунь, Стеблів та інші містечка по Дніпру й Тясмині, виганяючи з них прихильників Самойловича (а відтак і Москви) і, зрештою, підійшли до гетьманської столиці. Об’єднана турецько-татарсько-українська армія близько місяця ламала опір російсько-української армії – свої відводили душі, убиваючи своїх, знищуючи свої ж міста, містечка і села. Обрії днями були затягнені чорним димом нелічених пожеж, всюди палахкотіли зловісні зарева, й у сплюндрованих містах, містечках та селах лежали гори трупів.

Братовбивча різанина не принесла успіху ні прихильникам «князя України» Юрася Хмельницького з татарами й турками, ні гетьману Самойловичу з росіянами. Обидві сторони виснажилися до краю, почався голод у військах (привезені з собою припаси скінчилися, а взяти було нізвідки, все навколо було знищено дотла).

Не змовляючись і не замиряючись, супротивники нарешті почали один від одного відходити. А втім, першим почав відступ ніби Юрась Хмельниченко, хоч вороженьки його й не переслідували – не мали достатніх для того сил. І тільки горезвісний «князь України» відійде від Чигирина за Дніпро і поверне в бік Криму зализувати рани, до напівзруйнованого Чигирина підійде російське військо. І – донищить його. Все, що не було сплюндроване російсько-українським та українсько-татарсько-турецькими військами, буде донищене князем Ромодановським та його прибічниками з табору Самойловича.

Чигирин, що на той час вже майже тридцять років був столицею козацької республіки, що всі ці роки боролася за волю і незалежність, столицею, звідки проти російських окупаційних військ йшли полки Івана Виговського, потім Петра Дорошенка, частково й сина Богдана Хмельницького – для Москви гетьманська столиця була більмом на оці, пороховим льохом, звідки на всю Україну розбурхувалося полум’я боротьби за волю. Вже тоді Чигирин став символом української незалежності, її гетьманства та уряду; символ гетьманства і його оплот треба було будь-що стерти з лиця землі. Щоб малороси і думати забули про столицю своєї звитяги – досить буде з них і Москви, тож хай її вважають своєю столицею. Скориставшись Чигиринською війною 1678 року, князь Ромодановський і знищив недознищений Чигирин, перетворивши його на купу руїн та згарищ. Вцілілий люд з тих країв кинувся тікати за Дніпро на Лівобережжя до московських воєвод, що й треба було Москві. Князь Ромодановський звелів збиратися і Самойловичу – місто Батурин було вибране і виділене йому як столиця для його уряду, а про Чигирин Хмельницького – Виговського – Дорошенка велено було забути назавжди!

Гірко переживав Петро Дорошенко вістку про знищення рідного Чигирина. Мав таке відчуття, що тепер йому вже назавжди заказана дорога на Україну. Та й столиці його вже не було, його товариство або в землі лежить, або в татарській, польській, турецькій чи московській неволях конає, а ті, хто вцілів, перебігли до Самойловича. Та й боявся московський уряд, що Дорошенко, повернувшись на Україну, неодмінно вступить у змову з турками. Тож кількість стрільців, що його охороняла, була різко збільшена, а самому гетьману було нарешті прямо заявлено: про повернення на Україну і думати забудь! Та й України давно немає, а є Малоросія, немає вже і твоєї гетьманської столиці, а в Батурині сидить наш вірний слуга і підніжок, який першим схопить тебе і нам видасть, якщо ти ризикнеш поткнути на Україну носа… Все! Чекай свою жінку в Москві і живи, як живуть московити і по тому – край!

Минув уже рік, як Єфросинія Дорошенко, в дівоцтві Яненківна, з волі російського царя була привезена в Москву до свого чоловіка, проте жоною (а вінчана ж, перед Богом жона!) йому так і не стала. Бо вже й не могла нею стати. Недовгі роки їхньої злагоди на самому початку подружнього їхнього життя, спільної любові, що принесла їм доньку Марійку, здається, спливли навіки – як за водою. Їдучи в Москву, на одній з підвід «з рухляддю» Єфросинія везла дві бочки вина.

– Любовний гостинець для чоловіка, – казала, прощаючись в Сосниці з сусідами. – Еге ж, їду до Петра у саму Москву – цар мене запрошує. Так і звелів Самойловичу:

а привези-но мені до Москви Єфросинію Дорошенко на мої ясні очі!.. І оце мене повезуть до гетьмана мого, який уже знудьгувався без мене і виглядає мене щодень… То я й прихопила для чоловіченька гостинчика – дві бочки винця. Хтозна, чи є воно в Москві, та ще таке добре, як на Україні? Буде йому од мене радість. Зустрінемось, та як засядемо коло бочечки з чоловіченьком любим (вже була досить хмільненькою, коли так ласкаво щебетала). Ой, засядемо ж!..

Вони й посиділи. Чоловік спершу зрадів привезеному вину, але швидко до нього й охолов. Навіть занепокоївся. Благав її не пити.

– Пе-етрику… всього лише один-єдиний корячок… – лащилась до нього. – Манюній-манюній. Га, Петрику? Ми ж стільки не бачились, заради нашої зустрічі й нового життя. Га, Петрику?

Дорошенко вже відвик від отого «Петрику» і розтанув, як віск на сонці. Та й повірив на якусь мить, що тепер у них і справді почнеться нове життя, бо жіночка таки нарешті схаменулася. І в тому новому житті він буде Петриком, а вона – Хросенькою, як колись. Як тоді, в Чигирині, коли сяяв місяць уповні, а вони сиділи в садку і слухали солов’я, і він її трепетно пригортав до свого серця…

Наївний! Єфросинія в перший же вечір по приїзду до Москви, почавши з манюнього-манюнього корячка, так напилася, що він і отямитись не встиг, як вона вже була готова, що вже більше й не вихмелялася, а тільки додавала ще і ще…

І Петро Дорофійович так і не міг збагнути у своєму московському житті: одружений він чи ні? Має жінку (так мовби ж має), чи все ще одинакує? Виходило, що таки одинакував – при живій жінці, яка до того ж була поруч. Жили мовби ж в однім будинку, принаймні під одним дахом, в однім дворі іноді здибувалися, а удвох наодинці, не кажучи вже про спільну постіль, як то подобає жоні та чоловіку, так за рік жодного разу й не були. Єфросинія за рік так і не змогла вихмеліти і бодай згадати, що в неї є чоловік, як знову напивалася. А з упитою – не розмова. Та він і говорити з нею, постійно під хмелем, не хотів. І тим більше, сприймати її як жінку (п’яна жінка – що може бути огиднішим?).

Махнув рукою – пропаща! Ума їй не вставиш, на добрі слова не звертає уваги, а зв’язувати їй руки не будеш. А не дай випити – таке вчинить, що хоч хапай шапку та хутчій тікай з хати у світ за очі!..

Спали в різних помешканнях, тижнями, бувало, не бачились. А коли й здибувались, то від неї, запухлої, закудланої, передчасно зів’ялої й постарілої і наче вичавленої, несло таким перегаром, що він волів би її краще й зовсім не бачити. І на чім світ стоїть кляв царя, якому раптом забандюрилось привезти до Москви ще й Хроську…

Та вона чоловіка вже й не потребувала – вина вистачало. У неї з’явилися московські подруги, такі ж ханиги, як і сама, московки до краю зіпсуті, і ті любительки дармового вина заміняли їй все – чоловіка, сім’ю і світ Божий…

Як він не намагався їх позбутися (навіть царські стрільці, що за ним чи не назирці ходили, не могли впоратися з любительками Бахуса) – марно. Зриваючи і без того вже зірваний голос, кричала запухла Хрося:

– Тебе забрали москалі в свою Московію, що не слухався її, не корився – так тобі й треба! А мене за що сюди загребли? Нащо ти бігав до царя, щоб мене в Москву привезли, га? Я, може, з горя-біди п’ю. Бо в неволі. Додому хочу! – кричала на пів-Москви, хоч насправді їй все одно було де пити, – в Сосниці чи в Москві. – Вези мене до матінки додому!

Хоч матінка її вже давно була на тому світі.

Йому вже йшов 53 рік, все він на той час втратив: владу, сім’ю і що найважливіше – Батьківщину. Шкода було і дружини пропащої, і самого себе. Теж, здається, пропащого. Все лишилося в минулому, попереду тільки неволя, гірке відчуття програшу, чужа йому Москва, чужий цар, в чиїх холопах він має вік звікувати, і п’яна жінка під боком – справді, ворогу такого не побажаєш.

Пропаща дружина, пропаща справа, якій він служив, і сам пропащий. Україна потихеньку починала засинати в московській неволі, по її містах і містечках сиділи московські воєводи, які й стали справжніми правителями України, перехрещеної на Малоросію… Дожилися.

Рідний Чигирин лежав у руїнах, Самойлович сидів у Батурині та злякано пересилав у Москву листи, що їх з Москви надсилав йому Дорошенко, все ще вірячи – з останніх сил вірячи, – що український гетьман щось-таки може… Марно!.. Гетьман сам доживав останні свої роки на волі, хоч і під наглядом московських воєвод, а попереду його чекало ще гірше від того, що випало йому, Дорошенку…

Останнім часом про Дорошенка ніби забули в Кремлі, та й дяки Малоросійського приказу не докучали йому, як раніше – чи набрид він їм, чи вони певні, що він уже ніде не подінеться, він уже сидить надійно в їхніх силках…

Аж раптом згадали й за нього. У зв’язку з чим? Вирішили його подалі від Москви запхнути. Восени 1679 року до нього з’явився дяк Бобінін (заступник Ларіона Іванова, «опікуна» його) і повідомив полонянику новий царевий указ:

– Цареві відомо учинилося, що Пйотр Дорошенко терпить скруту в їжі та питві, а тому, зласкавившись над оним, цар призначає його своїм воєводою у Великий Устюг…

Для Петра Дорофійовича це було повною несподіванкою. Яким воєводою? Де той… Великий Устюг?..

Дяк відповів, що од Москви буде 600 верстов, але, поспішно додав, городок славний, многолюдний…

– Але ж цар обіцяв мені свою ласку…

– Цар і ощасливлює тебе своєю ласкою. Устюг – місто вигідне для кормлєнія…

Він тоді відмовився, назвавши це новим засланням на край світу християнського, але не минуло й кількох днів, як йому раптом запропонували поїхати… Теж воєводою, тільки вже у якусь В’ятку. Хотів було відмовитись – от причепилися зі своїм воєводством! Потрібно воно йому, як корові сідло! – хотів і… раптом несподівано для самого себе погодився. Спокусили платнею – 1000 рублів на рік. Та й набридло в дяків Малоросійського приказу канючити на прожиття. У В’ятці ж врочили йому сталу платню. І він дав добро. У В’ятку – то й у В’ятку, хоч і до чорта на кулички, аби лишень мати хоч якийсь заробіток. Керував Україною, покерує і якось В’яткою – чи й не дивина!

В’ятською землею (незалежною від московитів, як і від суздальських та ростовських князів) звався край у басейні верхньої та частково середньої течії ріки В’ятка. В VI – Х століттях там, крім в’ятичів, ще й інші племена жили, російське поселення там виникло лише в другій половині XIV століття в середній течії В’ятки. В’ятичі довго залишалися в’ятичами, не піддаючись асиміляції. Їхній союз племен тримав територію в басейнах річок Оки, Угри і Москви та у верхів’ях Дону. Займалися землеробством, скотарством, мисливством, рибальством. У XII столітті в’ятську землю внаслідок міжусобиць поділили між собою суздальські та чернігівські князі, а вже в XIV столітті Московське велике князівство, чия столиця Москва теж знаходилась на в’ятській землі, окупувало весь в’ятський край і назавжди приєднало його до своїх володінь.

Ще в «Повісті врем’яних літ» Нестор писав про в’ятичів, що вони «жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках і при снохах. І брачення у них не було, а грища ж між селами. І сходились на грища, на танцювання. І на всіх бісівські пісні, і тут умикали собі жінок, хто з якою зговориться; мали ж по дві і по три жони. А коли хто помирав, творили над ним тризну, опісля робили вогнище велике, і клали на вогнище померлого (в колоді) і спалювали. Потім збирали кості, вкладали в невеликий осуд і виставляли на стовпі на путях, як то роблять в’ятичі і зараз»…

А потім, додає літописець, такий обичай, як у в’ятичів, мали тоді радимичі, сіверко, кривичі та інші погані, що не відали закону Божого, а самі творили для себе закон.

Себто були язичниками.

Язичниками вони (як і інші тамтешні племена) залишалися ще й у часи Дорошенкового заслання в Москву, себто і через сімсот років після хрещення Русі.

Тож і засланого українського гетьмана було послано у В’ятку^[4] ще з практичною, як би ми сьогодні сказали, з ідеологічною метою: «дабы» український гетьман «там споспешяствовал обращению в православие вотяков и прочих инородцев». Як їх там «обращал в православие» Петро Дорошенко, даних немає, але тепер там усі «істинно рускіє». Виходить, таки постарався. А удмурти (нащадки вотяків) нині там усі православні.

У В’ятку з чоловіком змушена була поїхати і Єфросинія – хоч вони й не жили як чоловік та жінка, але воєводі бути без жони не гоже. Тож вони й були чоловіком та жінкою – про людське око.

Так і не вихмелившись, Єфросинія передчасно пішла з цього світу від традиційної біди всіх випивох – цирозу печінки.

Поховавши свою нещасливу господиню, Петро Дорофійович, хоч і гріх був великий, а все одно полегшено зітхнув, наче з душі спав надто великий і тяжкий гніт. Так воно, властиво, й було. І настало йому полегшення в цьому світі, а їй, либонь, у тому – царство їй небесне, земля пухом, хай спочиває там, коли не зуміла жити тут. В останній рік він уже чекав її смерті, чекав з надією, що смерть порятує не тільки його, а в першу чергу її, бо нещасна вже втрачала людську подобу.

Гірко тоді казав:

– Щось у моєму житті має ось-ось змінитися. Або я помру і за муки мої багаторічні потраплю на небесі до раю, або Хроська помре, і мені тут, на землі, буде рай без неї. Навіть у московській неволі…