Повість друга
За Москвою-рікою. Солодка Гапочка, або Остання любов гетьмана

Скільки б йому довелося погибіти у В’ятці – один Бог знає. Міг благополучно застряти в тій глушині й до скону літ своїх. Москву це, навіть, більше б влаштовувало, аніж ізоляція гетьмана в острозі. Та й розголосу менше було б. Та і який розголос, як Дорошенко представляв міську адміністрацію, царевий слуга, його зірке око й міцна рука серед інородців Росії. Петра Дорофійовича визволить із В’ятки, як він згодом казатиме, щасливий випадок, а саме: року 1682, проживши всього 21 рік (із них шість останніх відбувши на завеликому для нього троні у завеликій для нього шапці Мономаха) помер цар-отрок Федір Олексійович – третій на той час представник правлячої династії Романових.

У Кремлі спалахнула боротьба (а втім, вона там тліла і за життя малолітнього царя) за верховну владу між близькими до трону боярами. Кожна група і групка намагалася протягти на трон свого представника. Долучившись до всезагальних зловживань влади, що давно вже переповнювала чашу терпіння простолюдинів, як холопів, так і військових людей, боротьба за трон вихлюпнулася за оборонні стіни Кремля і понеслася кривавою віхолою по Москві. Почалася Хованщина, стрілецький бунт на чолі з князем Хованським, що тривала з весни й до осені 1682 року і вже в новітній історії буде названа більш благородніше: московським повстанням. Коли через двісті з лишком років композитор Модест Мусоргський напише оперу «Хованщина», москвичі із захопленням зустрінуть народну музичну драму з епохи стрілецьких бунтів, а тоді, у 1682 році, московитам було не до захоплення. Як напишуть вже в радянські часи, то було «антифеодальне повстання, викликане посиленням кріпосницького гніту, зростанням зловживань боярсько-дворянської адміністрації (ясно, що малолітній цар-отрок за свого життя і царювання з нею справитись не міг – В. Ч.). Стрільці й частина жителів Москви та її околиць, зокрема холопи, найбезправніші з безправних, захопили Кремль (навіть високі мури й сторожові вежі не стали їм на перепоні) і перебили багато відомих бояр, повідрубувавши чимало знатних голів. І все ж владі вдалося за допомогою вірних їй частин придушити бунтарів, а потім, зібравши дворянське ополчення, уряд у вересні розправився і з вірними стрільцями, які придушували невірних стрільців. Державний порядок у білокам’яній, хоч і з величезними труднощами та ціною тяжких затрат, було відновлено.

Про хід бунту уряд регулярно повідомляв своїх воєвод у містах, в тім числі й в’ятського Дорошенка. Петро Дорофійович уважно слідкував із своєї глушини за московськими подіями, що клекотіли в царюючому граді все літо – був час, коли здавалося, що самодержавство вже не втримається.

«Для України, – думав Дорошенко, – це було б спасінням…»

Але уряд втримався, навпаки, ще й зміцнив свою владу, хоч незначні поступки й зробив бунтарям.

З придушенням «Хованщини» в Кремлі з новою силою розгорілася боротьба білятронних бояр за владу. Ковдру на себе перетягували Милославські – після всіх пертурбацій і аби досягти хоч нетривкої, проте згоди між різними групами бояр, дійшли до полюбовного рішення: коронувати відразу двох царів (аби всім догодити) на один трон: шістнадцятилітнього Івана Олексійовича і десятилітнього Петра I – синів Олексія Михайловича. Першого, Івана, було оголошено «старшим царем», а меншого, Петра – відповідно «молодшим». Оскільки царі з них по малолітству були нікудишніми, їм виділили регентшу і співправительку, їхню двадцятип’ятилітню сестру Софію Олексіївну, яка не проти була стати і єдиновладною царицею. Возведення на трон зразу аж трьох царів, представників Романових, було своєрідним компромісом між ворогуючими групами бояр. Верх при Софії взяли Милославські та їхні прихильники.

Доля царюючої трійці складеться по-різному: Іван Олексійович, «старший цар» (це ж треба було придумати такий титул!), був хворобливим і безвольним, нездатний навіть десяцьким бути, а не те, що царем-самодержцем, а ось братик його Петро виявиться зовсім іншим і в майбутньому здобуте титул «Великий». У 1689 році він зуміє усунути від влади сестру Софію, а через дев’ять років (сестриця все ще не полишала мрії захопити царство) відправить її в Новодівичий монастир, де її насильно й буде пострижено в черниці. Царів залишиться двоє, і головним буде вже не «старший» цар, а навпаки, «молодший». Через сім років не без його допомоги «старший» цар піде з цього світу у віці тридцяти років, «молодший» Петро зробиться єдинодержавним правителем Росії і зосередить в своїх руках всю повноту влади. Він і стане могильником української незалежності на століття і самого існування України як держави. А Петро Дорофійович так сподівався, сидячи у В’ятці, на нового «доброго» царя!

Але все це буде пізніше, а тоді, в рік 1682, Софія Олексіївна, скориставшись віковою малістю братів, захопить в свої руки владу, і її прихильники бояри Милославські займуть при троні панівне становище. Серед їхніх однодумців не останню скрипку грали Горчакови, досить впливовий боярський рід. Походили вони з роду колишніх князів Перемишльських і свого часу мали зв’язки з українськими козацько-старшинськими родами, тож згадку про Україну Горчакови зберегли, хоча вже й обрусіли на Москві, перетворившись на стовбових тамтешніх бояр. Хтось з Горчакових колись був добре знайомий з гетьманом запорозьких козаків Михайлом Дорошенком, з отим, що, як співається у пісні, завжди попереду водив своє військо хорошенько. І навіть чимось був йому зобов’язаний. І коли по смерті царя до Горчакових звернувся онук його, в’ятський воєвода Петро Дорошенко за порятунком, Горчакови, пам’ятаючи Михайла Дорошенка, виручили його онука. На їхнє прохання царівна Софія Олексіївна повернула з холодної В’ятки до трохи теплішої Москви гетьмана Дорошенка – так негадано скінчилося його занудливе воєводство.

Повернувся Петро Дорофійович з В’ятки й полегшено зітхнув, що нарешті, дякуючи смерті царя, що так своєчасно сталася, та заступництву Горчакових, розквитався з воєводством, хоча ще довго його згадуватиме з обридженням, як він навертав у православ’я войтяків. Але досить швидко виявиться, що разом із марудним воєводством він втратив і державну платню в розмірі 1000 рублів річних, як царів слуга, а на такі гроші тоді можна було жити.

Мусив ще раз турбувати Горчакових. Подякувавши за звільнення, заїкнувся було про повернення додому, але боярин і руками замахав, і бородою. Озирнувшись, на шепіт перейшов: що ти, що ти, чоловіче добрий, схаменися і не згадуй більше України, сиріч Малоросії – мало вона тобі страждань завдала? Чи мало тебе за неї покарано? Ще раз згадаєш ойчизну – загримиш далі В’ятки. Аж до білих ведмедів. Яка Україна, чоловіче? Дякуй Господу, що хоч від войтяків тебе витягли. А про милу твому серцю Україну забудь. Назавжди! Заказана тобі дорога до Дніпра твого, до Чигирина, до волі козацької, заказана до самої твоєї смерті. Не доведи, Господи, самовільно зірвешся з Москви у свою Украйну, доженуть у перший же день. Пощади не буде. Куля в потилицю – це ще буде й благородно. А то стрільці бердишем голову відрубають – як вору та ізмєнніку. Чи проштрикнуть списами яко пса бродячого і в Неглінну вкинуть. Та й гетьман Самойлович не возрадується, якби ти раптом і повернувся, а тому загримиш далі Москви-матушки. А коли й помреш, то навіть тіло твоє в Україну не пустять, щоб самостійники не використали його, яко флаг у боротьбі проти Москви. Що з того, що в Росії помер цар? Але ж на троні з’явиться інший. Крім того, зарубай собі на носі, Петре: руські царі можуть мінятися і мінятися, але їхні вироки – ніколи. Особливо якщо це стосується незалежності України… То краще – живи. Але в Москві. Твій дід Михайло нам допомагав, ми люди шляхетні, завжди віддячуємо тим же, боржок повертаючи. І тобі допоможемо ще і ще. Але не смій і думати, щоб залишити Москву. Радій, що тобі дозволено жити в Москві-матушці, а не в якійсь сибірській глухомані, не в Тобольську на Іртиші. Хоч тутешнім владикам ти за свого гетьманування і насолив добряче. Як співається в одній з українських пісень… Дай Бог пам’яті… Ага, згадав: «Ой лихо, не Петрусь…» А ти, до речі, Петро… Так ось ти, Петре, для Москви був лихом. Вона тебе й досі боїться… Власне, остерігається, тому й тримає у себе. І вона ніколи не забуде, що ти завдав їй лиха… Ой лихо – не Петрусь… Гарна пісня, ми, Горчакови, її запам’ятали ще з тих часів, коли на Україні були… А ти… Це ж треба! Самій Москві не корився – істинний онук Михайла Дорошенка, той теж, здається, проти Москви з козаками ходив… І що ви такі за Дорошенки? У вас, здається, в крові, у роду несприйняття Москви. Істинні мужі в Москву аж пруться, поближче до царя-батюшки, а ти… Обійдешся й без України своєї. А Москві, як добре служитимеш, то й великоросом станеш – істину кажу. Як ми, Горчакови, поставали. Ось тільки де ти будеш жити у Москві відповідно своєму чину? Хоч і повержений, але ж гетьман. Як на тутешні мірки – боярин і генерал. Сільце б тобі на кормлєніє, як істинному боярину. Помізкуємо. Спробуємо. Підшукаємо тобі удільчик, вотчину. І ще… Кажуть, ти поховав свою жінку? Тепер козакуєш? Не гоже чоловікові, та ще такого чину, як ти, одинцем. Ти ж не вовк. А втім, і вовкам потрібна вовчиця. А тобі й поготів дворянку треба знайти, га? Не відмахуйся, потім ще й дякуватимеш. Неодмінно дворянку, з якою й заведеш своє нове сімейство. Все одно в Москві віку доживатимеш, тож треба тут коріння глибоко пускати і облаштовуватись не на день і не на рік – на все життя, що в тебе ще зосталося…

У 1684 році Дорошенку пішов 57-й рік. Життя здавалося прожитим. Сказати б намарне – не можна, щось-таки він зробив, щось не встиг чи не зумів, але якісь підвалини на майбутнє України заклав. Одинадцять років на гетьманстві – з історії їх не викреслиш. Майбутнім гетьманам щось з його досвіду таки знадобиться. А що кінець життя випав невдалим – полон, – то це, мабуть, доля у нього така. Геть жур з голови! Що Богом виділене, він те й проживе. А там… Там видно буде.

Після повернення до Москви будинок Білібіна в Китай-городі, де він раніше мешкав, був уже кимось із служилих зайнятий, і дяки заходилися для бувшого воєводи підшукувати нове житло. Оглянувши кілька вільних садиб, що з тих чи тих причин пустували, свій вибір зупинили на обійсті якогось Нікітнікова за Москвою-рікою, неподалік першої оборонної лінії столиці, що в ті часи теж пильно охоронялася. Будинок кам’яний, з п’яти кімнат і двох горниць, мав крім того різні господарські будівлі, а також – сад, город (землі було 50 сажнів уздовж і 12 упоперек). Посілля обнесене, як і все в Москві, високим тином (в документах він так і значився: будинок з тином). Частокіл міцний, високий, із в’їзною брамою, жаль тільки, що саме житло було занедбане і потребувало доброго ремонту.

Оцінили ту селитьбу в 3502 рублі, що їх було заплачено спадкоємцям Нікітнікова – із царського скарбу. Таким чином, будинок став власністю міської казни, точніше – Малоросійського приказу, а Дорошенка просто поселили там. Очевидно, тимчасово, бо якось він нагадав, аби йому видали царську грамоту на власність, але дяк буркнув, що треба зачекати… «Виходить, – зробив висновок гетьман, – я тут житиму на пташиних правах і недовго. Очевидно, мене ще куди-небудь запроторять…»

А поки що виділили йому на прожиття – все ж таки царський радник, воєвода, державна служила людина, – 600 рублів на рік. Скупувато, але що вдієш.

Зайнялися ремонтом (за государів рахунок, звісно) і ремонтували довго – Дорошенко навіть змушений був поскаржитись на якість роботи: то стеля в кількох місцях після майстрів протекла, то грубки в кімнатах, як затопили для проби, так задиміли і з усіх щілин повалив такий дим, що хоч тікай світ за очі. Але попри все, життя його за Москвою-рікою почалося.

Барський дім стояв першим у садибі, довгою стіною до вулиці, до високого й глухого паркану, в якому була хвіртка, що вела в чистий двір і до ґанку. Позад будинку так званий задній двір, нечистий, у кінських кізяках, поверх яких були викладені з дранки хідники. У другому дворі була стайня, саж, корівник, якісь халабуди для домашньої птиці, там же «людська» – ізба для прислуги-двірні, а вже за нею город і сад. Чим знатніший був власник, тим пишнішим у нього був будинок, здебільшого, в бояр, схожий на терем. Нікітніков, певно, був середньої руки, тож і будинок у нього був відповідно до знатності господаря – теж середній.

Дорошенко жив, звичайно ж, у барському помешканні, і там же частина челяді, решта челядників у людській, на задньому дворі. Що вони робили – чи й взагалі що робили – він не цікавився, все йому було обридлим, і світ білий тоді здавався немилим – на Україну наче хто його за руки, за ноги і за душу тягнув. Але мусив терпіти, все ще вірячи – сподіваючись на чудо, – що йому врешті-решт вдасться хоч коли-небудь повернутися додому.

Правда, на початку, як перебрався, взявся було за старий сад, його треба було де прорідити та викорчувати засохлі дерева, а де й посадити нові, бо старі вже не родили, але захопившись садом, він швидко й охолов до нього. Тільки й устиг посадити кілька вишень на згадку про Україну. Посадив їх у чистому дворі, перед вікнами, щоб вони квітом своїм нагадували йому рідний край. Челядники самі впорядковували сад, щось там шпорталися, але що – він не цікавився. Чи не все одно. Коли садили город, попрохав посадити ближче до двору соняхи – знову ж таки, щоб нагадували йому вітчизну…

Згодом звелів купити кілька підсвинків – щоб саж не стояв порожнім. Та й під зиму матиме м’ясо й сало, бо ж чимось треба челядь годувати. Розпорядився завести курей, а від корови поки що утримався, хоч московити в переважній більшості й тримали їх. Майже на кожному кутку були чималі пустища, де й пасли корів. Там неодмінно був ставок, чи бодай ковбані, де хлюпотілися гуси та качки московитів – у ті часи Москва була як велике село (її ще звали «Большой деревней», і коли москвича де-інде питали, звідки він, так і відповідав: «С большой деревни», і всі знали, звідки). Пустир, повний доброї трави, був і неподалік того місця, де він поселився. І навіть із ставком. На толоку, що починалася за ним, він любив ходити – дивитися на коней, що їх там пас його конюх. Сідав на зеленій траві, милувався кіньми – коней він любив і часто з конюхом всю ніч сидів на луках. Яскраво горіло багаття, коні пирхали – це йому нагадувало далеке дитинство, коли в Чигирині ходив з братами в нічне до Тясмина.

Але здебільшого не знав, де дітися і куди піти. Ходив до Москви-ріки й годинами сидів під вербами. По той бік річки тяглася висока оборонна стіна, що охоплювала царюючий град, через ворота в башті мурашником сунув люд – хто в Москву, хто з Москви гнав на пашу свою худобу, і мукання вранці чулося як у селі. Стрільці його тепер вже не супроводжували, лише двічі на день – вранці й увечері, – вигулькував кінний страж, перехилявся через частокіл у двір і гукав:

– Агов!.. Господін гетьман (іноді: воєвода), ти є?

Не поїде, поки Дорошенко на його очі не з’явиться.

– Та ось я, – озивається гетьман з ґанку. – Ще не вмер…

– А мені велено й на мертвого подивитися, аби переконатися, на якому світі нині перебуває пан гетьман… Покедова! Старшому скажу: господін гетьман живий і нікуди не втік.

Вдруге він вигулькував під вечір, аби пересвідчитись, що господін гетьман за день не втік (чи не помер), щоб вранці знову примчати, і так день за днем, день за днем…

Життя було нудним, не знав де себе подіти і для чого вранці прокидатися. Найгірше, як надходила осіння моква. На вулиці куди не глянь – самі лише високі частоколи, переважно з дуба, і що там за ними в дерев’яних ізбах чи кам’яних будинках – не дано нікому знати. Там своє життя, відгороджене високим і щільним частоколом від світу білого. Хрипло гавкають пси за частоколами. Пустка. На вулицю в суцільну темінь і потикатися небезпечно, між садибами чималі пустирі, куди грабіжники і вбивці затягують жертву і де її вже ніхто і ніколи не знайде.

У такі пори року хоч вовком вий. Частокіл і в Дорошенка глухий, як у маленькій фортеці, він надійно відгороджує його маленький світ від великого. Але ж і слова ні до кого мовити. Челядь сама по собі, а він сам по собі. Нічого не хотілося і ні до чого душа не прагнула. Сон здебільшого утікав до ранку, накинувши щось на плечі, він виходив на ґанок, курив, думав – ані звуку не доносилось з Москви, що пірнула на дно чорної пітьми. Без свого ліхтаря за браму й не потикайся, ще занесе тебе в якусь яму чи яр…

Гнітила самотність, відчуття одинокості – найгірше з усіх почуттів, що має чоловік. Та ще відчуття, що ти чужий в чужині. Відсутність поруч рідної душі. Люблячої. Яка б створювала тобі рай у чотирьох стінах. Ні друзів, ні рідних. Мати далеко звідси на Україні, вік свій нелегкий доживає з чернечим ім’ям Митродара. Ігуменя дівочого монастиря Покровського, що неподалік Сосниці. Мо’, і йому податися в ченці? Але ж ні… Хотілося ще жити повнокровним життям і любити жінок. Чи бодай одну. Він же козак! Який з нього чернець? Був козаком, починав з козацтва, козаком і завершить свій земний шлях.

Старший брат, якого він з неволі визволив, зі своїм сімейством теж мешкає в Сосниці, менший Андрій, як і старший теж, полковник Брацлавський, третій брат, Степан, не брав участі ані в громадському, ані в політичному житті, тихо жив собі як обиватель в Чигирині «на прадідівських своїх добрах», отримавши у спадок дідизну, там і помер.