Він зізнався сьогодні, що спалив усі написані власною рукою картини. «Я змушений був розлучитися з усім, що завжди било мені у вічі, доводячи, що я – нікчема». Вони нищили його, як невпинно кровоточать виразки, й укорочували язика. «Я вирішив справу без зволікань. Одного разу мені стало ясно, що з мене нічого не вийде. Але, як і будь-хто, я не хотів у це вірити, відтягував визнання страшної істини на роки. Потім однієї чудової днини, напередодні відїзду, вона навалилася на мене всією вагою».
«Був час, коли я не зміг би ось так, стрімголов, поставити на собі хрест». Він зупинився, набрав у легені повітря і сказав: «Я міг би дозволити собі добрий гумор. Чом би й ні? Від нудьги не страждаю. Немає страху. Нема болю. Нічого, що отруювало б життя. Наче я став раптом іншим. І тут знову те ж саме: знову біль і досада. У тому-то й штука, що я – це я. Ось я перед вами з усім своїм життям!.. А я ніколи не був розкутим! Ніколи! Нічим не тішився! Не був ні на йоту, що називається, щасливим. Через вічний потяг до незвичайного, оригінального, екстравагантного, до унікального і недосяжного. Через те, що цей потяг і те, що зветься душевні муки, зіпсували для мене все на світі. Все розірване на клапті, мов аркуш паперу! Мій страх обсмоктано, розчленовано, роздроблено, розкладено на якісь деталі, він не низького льоту. Я безперестанку перевіряю себе, так, саме так! Я весь час біжу собі навздогін! Можете собі уявити, як це – розкривати самого себе, як розкривають книгу, і натрапляти лише на друкарські помилки, одну по одній, а помилок на кожній сторінці – аж в очах рябіє. І, попри ці сотні, тисячі помилок, усе по-митецькомуі… Можна говорити про сюїту майстерних п'єс!.. Муки підносяться і стихають і стають стражданнями людськими! Я скрізь натикаюся на мури, що обступили мене з усіх боків. Мене вже просто вмуровано! Але хай там як, а я часто ховався за своїм сміхом!
Знаєте, що я зараз чую? Я чую звинувачення на адресу великих ідей, якийсь жахливий трибунал зібрано, щоб їх засудити, я чую, як поволі починається судилище над усіма великими думками. Їх хапають одну по одній і кидають до в'язниці. Великі ідеї засудять на страшні покарання, я знаю! Я чую це! Великі думки до в'язниці! Чимало їх тікає, проте їх ловлять, і карають, і спроваджують до карних закладів! Довічне, чуєте, довічне ув'язнення – це найм'якіше покарання, на яке засуджуються великі думки. У них немає захисників! Немає навіть вошивого безкоштовного заступничка! Я чую лише, як накриває їх мокрим рядном прокурор! Я чую, як поліцаї дубасять великі думки кийками! Поліція завжди нападала на великі думки! Вона запроторювала їх до в'язниці! Скоро пересаджають усі великі думки! Жодної не залишиться на волі! Слухайте! Дивіться! Всім великим думкам постинали голови! Чуєте?!» Маляр сказав, щоб я йшов уперед, я йду вперед, а він жене мене своїм дрючком у низовину.
Сталося так, що цього разу я зустрів його на підході до модринового лісу, а не у виярку, як домовлялися, і, наблизившись до лісу кроків на двадцять-тридцять, я вже передбачав, як старий вискочить з-за дерев і витягне руку з ціпком, немов бажаючи перепинити мені дорогу. Вийшовши із села, я відразу завів бозна-яких мелодій, чергуючи їх на свій розсуд, на що він сказав: «Ви, я бачу, співати мастак! Чому ж ви співаєте тільки на самоті? При мені ви ніколи не співали. У вас непоганий голос, вухо пестить». Я зніяковів і не знав, що відповісти. Він узяв мене під руку і, важко дихаючи, повів до лісу. «Продовжуйте ж, не треба соромитися. Голос у вас, справді, гарний». Але я так і не заспівав. Навіть якби й захотів, мені вже не до снаги було вичавити бодай одненьку ноту. Він пояснив, що вирішив чекати мене поблизу лісу, «оскільки у вибалку напевно дуже холодно». Рухалися ми порівняно швидко. Однак він, мабуть, уже втомився і щохвилини зупинявся. «Фантазія – вираз безладдя, – сказав він, – не інакше. В упорядкованому світі фантазія неможлива, лад не терпить фантазії, навіть не знає її. Дорогою сюди я питав себе: що таке фантазія? Я переконаний, що фантазія – щось на кшталт хвороби. Але підхопити її – не підхопиш, адже хвороба ця завжди з тобою. Хвороба, яка винна у всьому, насамперед – у смішному і злісному. Ви розумієте суть фантазії? Я задавав собі питання: що таке фантазія? – і одночасно: чи можна збагнути фантазію? Але фантазію збагнути не можна». Він зачепив ціпком гілку, і на нас посипався сніг. Мені довелося обтрушуватись. «А чи можна собі уявити людину, яка не знає нічого? – спитав він. – Людину, яка ніколи нічого не знала?»
Була п'ята, коли ми спустилися до станції. Народу там назбиралося більше, ніж зазвичай, і маляр вирішив крізь натовп попрямувати навпростець у ресторанчик. Він вистромив уперед руку, і люди сахалися при вигляді його ціпка. Я йшов у двох метрах позаду. У ресторані він вибрав спочатку місце в самому кутку, звідки можна було спостерігати за платформою і помічати, як потяги приїздять і відїздять, але йому здалося, що там дуже холодно: «Страх як тягне!» І ми пересіли ближче до печі. Ми перехилили по дві чарки сливовиці, а потім шпортались у газетах, розкладених на лотку. Затарившись газетами (які я зазвичай читав після нього, забираючи їх у свою кімнату, щоб пробігти від букви до букви), ми вирішили повернутися в готель по змозі до сьомої. Біля входу, коли я збивав сніг з черевиків, він сказав: «Фантазія – це смерть людини… Сьогодні я бачив сон. Не знаю вже, як визначити місце дії, але відбувалося це серед якогось давно знайомого ландшафту. А де я його бачив, уже не пам'ятаю. Сон особливий, не з тих безнадійних, що їх я звичайно бачу. Краєвид, в який він мене переніс на якісь секунди, був то зеленим, то сірим, то чорним, як воронове крило. Жоден колір не відповідав предметові, як на людську мірку. Небо, наприклад, виявилося зеленим, сніг – чорним, дерева – синіми… луки біліли, мов сніг… Це нагадало мені деякі сучасні полотна, написані олією, хоча їхні автори не настільки неухильно додержуються цих принципів, ні, вони не дотримуються такої точності, як у моєму сні… одне з моїх точних сновидінь, за логікою колориту. І як усе чітко окреслено… дерева підносяться ген-ген у неозорі високості, трава стужавіла так, що, коли по ній пробігає вітер, вступає цілий оркестр, гримить музика – музика всіх епох відразу. І я – бац! – опиняюся поміж усього цього, я сидів на якійсь галявині. Ще одна дивина: люди зливалися з кольором краєвиду. Я був одного кольору з галявиною, потім з небом, потім з деревами і, нарешті, з горами. І водночас я був розфарбований в усі кольори. Мій сміх викликав у цьому ландшафті найбільшу сенсацію, не знаю чому. Цей досить неправильний краєвид був, знаєте, сповнений такої жвавості, якої я ще не бачив. Можливо, це був якийсь людський краєвид. Зараз ви мене запитаєте: який вигляд у ньому мали люди? Людей, які, як і я, прибрали барви оточення, можна було розпізнати тільки по голосах, так само вони знаходили і мене. Які різні голоси, знали б ви, які тонкі нюанси лежали між ними! І раптом сталося щось жахливе: голова в мене ні з того ні з сього роздулася, причому аж так, що все довкола майже потьмарилось, а люди заверещали як на пуп, так жалібнісінько, як мені ще не доводилося чути. Лементування – до шмиги всьому оточенню. Не второпаю, в чому тут річ. Моя голова так розбухла й обважніла, що покотилася з пагорба, на якому я стояв, білими луками, по чорному снігу – всі пори року зійшлися в цьому пейзажі! – і змітала сині дерева і багатьох людей. Я чув це. І раптом я помітив, що позаду все вимерло. Моя величезна голова лежала посеред мертвого царства. У пітьмі. І лежала в цій пітьмі, поки я не прокинувся. Чому у цього сну такий страшний кінець? – запитував я себе». Маляр видобув з лівої кишені піджака свого Паскаля і переклав його у праву. «Це жахливо», – сказав він.
Ми вирішили заглянути до ґуральника. Спочатку дорога йшла через усю балку, потім – лісом, в якому я ще не бував. Мій супутник раз у раз зупинявся й вигукував: «Дивіться! Дивіться! Природа мовчить! Бачите?» Він плентався, нахиливши корпус уперед. Як той самий горбань, якого я колись бачив у Флорідсдорфі-на-Шпіці.[28] Наші ступні перетворилися на снігові гирі. Він увесь час зупинявся і ділився спостереженнями: «Природа упокорилася! Бачите! Природа мовчить!» Атож, вона мовчить. «Вона не завмирає, вона нерухома, вона не завмирає… Розумієте?!» Думки, міркував він, рухаються одночасно вгору і вниз. Він давав роз'яснення, вказуючи на звірині сліди: «Дивіться-но, олень! А ось заєць! Бачите? А це козуля! Дивіться ж! Ба! Лисиця! А це що? Невже вовки?» Він часто провалювався в сніг і стидався щоразу, коли мені доводилося витягати його за ціпок. «Як жахливо», – говорив він при цьому. Перераховував сузір'я: «Кассіопея, Ведмедиця, Волосожар». Він то зникав, то знову з'являвся. Коли я відставав, він наказував мені йти вперед. «Ями і горби, – примовляв він, – горби і ями». Стовбури дерев були для нього примарами «великих суддів». Він сказав: «Вони ухвалюють страшні вироки! Ці страшні вироки!» Ґуральник був неодмінним пунктом його програми. Це пояснювалося побоюванням, що тому більше не протягнути і року, «все думаєш, до зими не доживе, а як не прийду, він тут і вродився». Про ґуральника він говорив, що це найбільший мовчун за його пам'яті. З нього і справді слова не витягнеш. Маляр увесь час рвався вперед, хоча сам був винен у тому, що ми так повільно просувались. Аж ось ми вперлись у будинок ґуральника. У ньому, мов у печері, мешкав він з двома своїми дочками. «Він гнобить їх і боїться, що вони його кинуть, а вони бояться його. А що, коли вони зістаряться, а ще й заміж не вийшли…» Батько не спускає з них очей і знай собі командує: «Сала! Хліба! Супу! Молока!» А більше за весь день слова не скаже. А вони йому покірні, як покірні неповнолітні. «Коли власних дочок бачити не може, замикає їх на горищі, де їм доводиться прясти льон. Як спрядуть – можуть спуститися. Але не раніше». В обох руки закуто, за його словами, у кайдани, невидимі, проте незламні.
Маляр постукав у двері, і на порозі з'явився чоловік, сухий і довгий, здоровило здоровилом. Сказавши: «Так» і більше не вимовивши ні слова, він повів нас у будинок. Дочки присунули два стільці, кинулися в комору і повернулися із салом і горілкою. Накрили на стіл. Ми взялися їсти і пити з ґуральником. Тільки-но посуд порожнів, господар командував: «Сала», або «Хліба», або «Горілки», – і дочки прожогом мчали в комору. Ми просиділи години зо дві. Піднялися, і вже біля самого порога господар сказав нам: «Так», – і замкнув за нами двері. На вечерю ми були в готелі.
«Чуєте, – сказав раптом маляр під кінець прогулянки. – Чуєте, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякає. Втім, «лякає» – не те слово, вона вбиває людину. Ці пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуєте?! – сказав він. – Нас оточує собачий світ!»
О проекте
О подписке