У дітей – воші, у дорослих – трипер, пранці, інколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лікаря, – обурювався маляр. – їх важко переконати, що лікар – така ж необхідна істота, як і собака. Люди, що живуть інстинктом, стають проти втручання. Природно».

Буря часто ламає дерева і вбиває людей, які опиняються під ними. «Бо ж ніхто не захищений. Ніколи. Ніде». Смерть наздоганяє уві сні, у полі, на луках. Люди гинуть в інтервалі між «глибокодумною» і «піднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастіше вони шукають місце «смертного усамітнення», де їх нелегко було б знайти. «За межами людського співжиття». Тварини теж йдуть далеко, далі від інших, коли відчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертві уламки чужого життя» часто падали до його ніг. Це його лякає. Деінде на просіці, на мосту, в глибині лісу, «де пітьма затягує петлю». Він часто, за його словами, зупиняється й озирається, думаючи, що його хтось гукає ззаду (у мене теж буває таке відчуття), але нічого не бачить. Він досліджує чагарник, і воду, і каміння, і життя у воді, «яке може бути таким само жорстоким, як і глибина». Як тільки він не ходить лісом: заклавши руки за спину або засунувши в кишені, пригинаючи руками голову, щоб захистити її. Він нерідко налягає на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповільнює крок, знову кидається вперед. Він балакає з стовбурами дерев «як з членами якоїсь позаземної академії, подібно до дітей, яким здається, що вони раптом залишилися самі в хаотичній зловісній стихії». Його винахідливість дозволяє досягти «разючих словесних конструкцій, які межують із глибокодумністю», – їх він знаходить у лісі, на полях, на луках, під снігом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такі вислови, як магістр світозневажання або механік-законоїд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з літніх місяців і відтоді не згасає, утаювача людської волі він якось занурив у пробиту каблуком чобота дірку в крижаному покриві болітця. «Над нами панує щось таке, що, мабуть, не має з нами нічого спільного», що часто безцеремонно впирається в його життя. Над цим можна сміятися. Проте воно таїть таку небезпеку, що «в цьому можна і згинути». Він завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь має початись і заколот». Його заколоти вже ніде не починаються. Тут і там він стрічає людей, яким здається: у тебе надзвичайний капітал, незчисленний капітал, у мене такого ніколи не було! Він зізнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такій ситуації можна порівняти з барабанними дрібушками. І ніщо від цього надовго не захистить». Тут люди не мають капіталу, а якщо він і є, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що під силу зробити людині, стає неможливим». Тут потворність лізе у всі щілини «сексуального безриб'я». Вся місцевість «підточена їхніми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляє «мовою глухонімих»; те, що в інших краях ховається, маскується до останньої хвилини, тут безсоромно випинається, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цілком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям».

«Є діти, – говорив маляр, – яким до школи три години ходу з гори. А нерідко, перш ніж вийти з дому – о четвертій ранку, – вони мусять ще й на кухні підмогти. Дванадцятирічним доводиться годувати і доїти корів, а інакше кому ж? Мати або померла, або лежить хвора, брат ще малий, а батько у в'язниці за шинкові борги. Запасшись партикою чорного хліба, плентають вони у лютий мороз униз. Прогрес обійшов ці місця стороною, так. Зненацька налітають урагани, і кричи не кричи – ніхто не почує. Сільських шкіл набудували багато, понаставляли по долині, а дорога до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупіти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох підлітків, міцно збиті маленькі зграї тих, для кого усе вже занадто пізно. Діти тут передчасно подорослішали. Мухами годовані. Ноги вигнуті колесом. Голови з ознаками водянки. Дівчатка бліді і хирляві, всі мучаться нагноєннями через проколоті для сережок вуха. Хлопчики білясті, рукаті, з пласким лобом».

Схопитися, втекти і знову принишкнути, сидячи на місці, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивітрився дух мерців. Ліжка, що при першому дотику видихають запах небіжчиків. Те чи інше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, приміром, «у жодному разі» або «школа», «смерть» і «поховання». Його роками переслідували ці слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потім знову не сходили з язиків, як пісня у своєму жахливому круговороті: слово «поховання», відірвавшись від цвинтаря і від усіх цвинтарів одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескінченності, того уявлення, що його люди пов'язують з нескінченністю. «Моє уявлення про нескінченність не змінилося, відколи я був трирічною дитиною. Навіть ще раніше. Воно починається там, де очі вже безсилі. Де все закінчується. І вже ніколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старі оповіді, страшніші, ніж можна помислити, ніж можна відчути, ніж можна витримати, і ті, яких ти ніколи не чув, тому що чуєш завжди. Не чув ще ніколи». Для нього дитинство почалося на лівому боці вулиці, а потім стрімко понеслося вгору. «Відтоді я весь час думав про падіння. Про здатність до падіння, мені хотілося впасти, і вабили всілякі спроби в цьому напрямку… але дозволити собі таку спробу зась. Це в корені невірно». Тітки своїми гидкими довгими руками тягли його в покійницькі, високо піднімали над позолоченим парапетом, щоб він міг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квіти для небіжчиків, і малому доводилося постійно нюхати їх і раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами він любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальні діда й бабці, де ще горіло світло, де ще щось розповідали, де ще читали. Він захоплювався їхнім сном в одному ліжку. «Сплять разом, як овечки» – так він це відчував. Вони немов спліталися струменями дихання. Зорі займаються над колосистою нивою. Над озером. Над річкою. Над лісом. Перекочуються через пагорб. Свіжий вітер доносить пташині трелі. Вечори – у комишах і в мовчанні, яке він наповнював своїми першими молитвами. Кінське іржання розриває темряву. П'яні гуляки, візники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не зміг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такі величезні, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень і смертей. Мертві черепи поблискують на сонці. Відчиняються і зачиняються двері. У будинках священиків сідають за стіл. На кухнях куховарять. На бійнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при відкритих вікнах, від чого стає моторошно. Строкаті фізіономії процесій. В охрещених немовлят вигляд якихось недоумків. Єпископа зустрічають загальним вітальним репетуванням. Насип рябіє кашкетами залізничників, викликаючи сміх чоловіків, на яких, окрім робочих штанів, нема нічого. Потяги. Вогні потягів. Жуки і хробаки. Духова музика. Потім велетенські люди на величезних вулицях: залізничний ешелон, від якого дрижить земля. Мисливці беруть його з собою. Він перераховує впольованих рябчиків, сарн, завалених оленів. Лані, благородні олені, спробуй розрізни! Велика дичина. Дрібна дичина. Сніг, він засипав усе. Бажання у вісім, бажання в тринадцять. Розчарування, що зрошують наволочки. Потоками сліз безсилля перед незбагненним. Уся немилосердність світу, що наскочила на нього з шестирічного віку.

Міста, що зляться на своїх відкривачів.

«Дитинство завжди дріботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нині вимагає особливого догляду, і його треба напихати сотнями ліків, аби він потихеньку не випустив дух». Шлях біжить уздовж річок і не минає ущелин. Вечір, якщо йому підказати, сконструює найдорожчу і найхитромудрішу брехню. Втім, не вбереже від болю й обурення. Затаєні кішки чорними думками перебіжать комусь дорогу. Мене, як і маляра, кропива затягувала на миті в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусниці. Зграя ворон, блискавично знявшись, відкривала лик смерті. Дощ набухав вологою і відчаєм. Радість змотується на веретено з віночків щавлю. «Сніг угортав землю, немов дитину». Ні закоханості, ні нечупарності, ані жертви. «У класних кімнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потім міські крамниці із запахом м'яса. Причілки і стіни, і нічого, крім причілків і стін, поки знову не відкривався вихід у поля, часто вкрай несподівано, і так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовті, зелені, брунатні ниви; чорні ліси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такої розкоші не знає жодна інша пора! Таємниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Він ріс, як трава, серед коней, курей, молока і меду. Потім його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цілей, яких він не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливості, які всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варіантів. Уже незмінних. До трьох-чотирьох законів. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному стані прагне осягти все. Але нічого не осягає». Адже діти набагато глибші, ніж дорослі. «Сповільнювачі історії, не обтяжені совістю. Вони обсмикують історію. Натхненники поразок. Щонайрішучіші». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як і мене – часто приголомшує удар при якомусь відчутті, що його пережито в дитинстві, – беззвітному відчутті, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшної самотності».

Він отримав «найгірше виховання, позірно найгірше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пізніше, «жорстокою помилкою». По суті, про нього з самого початку і думати не думали. «А бездумно нікого не виховаєш. Якщо і дбали, то про мої черевики. Але не про душу. Про мій шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли мені було тринадцять, навіть і не про шлунок, а тільки про черевики». Тут я подумав про те, яке мені дали виховання, порівняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тільки підростання? Дичавіння? Як дичавіють норовливі рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Підбадьорливі слова? На якому світі? Коли це було? З чотирнадцяти років доводилося за все платити самому. За все! Навіть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Мені не велося так кепсько. Я інший. Не такий зворушений. На відміну від нього, мені не властива вічна збуреність і роздратованість.

Він часто запитував себе: «Як мені вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, міцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звільнитися від нього. Від симптому, так, отупіння… Морок досягає міри стверділого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потім ще нещадніше. Я намагався вибратися. Це видається мені важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростіші пояснення: вигин річки, нехай буде вам відомо, нагадує вигин людського хребта, це блискучі, мерехтливі, з полиском нескінченного, частини людського хребта, що збігає за обрій, – ось що це… За певних умов морок у власній голові – а морок буває лише у власній голові – достатньо знищити мороком у власній голові. Зауважте: морок – завжди морок власної заткнутої, відтятої голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову і знову, нехай буде вам відомо… Так само як і мене, притуленого колись до батьківського дому, мене, напівроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вітром велосипед, двійко танцюючих школярів. Запах родзинок. Усе просякнуте тупістю, що зводить фундаменти. Вирізана з газети фізіономія нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера.^[32] Силуети Гомера^[33]… вламуються в мій мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час і підґрунтя цих уявлень. Пробоїни, зроблені ними. На незліченні питання віку немає відповіді. Загальне озлоблення вчиняється з убивчою точністю: собака качається по траві. Це може бути і кротом або собакою, навіть грудкою бруду, на яку падає підозра в бажанні існувати… люди тут танцюють над прірвою, в якій цілісінький день розбиваються їхні болі і болі цих болів».

Він розтлумачував мені, як заходив у стосунки і розривав їх. Про складнощі викладу він не думав. Мистецтво оповідача – прерогатива інших натур. Не його. Він говорив про те, як планував і здійснював поїздки або планував і не здійснював. Як пізнав пристрасть і насолоду заради насолоди, як і те й інше саме по собі доскакували висот, для інших недоступних, заборонених. Він опанував мистецтво падінь, щоденних універсальних, археособистісних поразок. Він часто звинувачував себе у брехні і зброю непідкупності та точності орієнтації в реальних речах обертав проти самого себе. Анітрохи не вагаючись, можна це сказати. Півтони видавалися йому занадто дріб'язковим явищем, щоб узяти їх у свій арсенал. Океани здавалися йому похмурим божевіллям, яке встановлює межу, глузує з нескінченності. Гірські масиви виблискували дедалі яскравіше. Прірви чорніли так зловісно, що проймало морозом. Його повітря часто здригалося від перекотів далекого грому. Часом різко висвічувалися контури південних вапнякових гір. Удар блискавки оглушає весь білий світ. Часом міста збігалися на хистке морське узбережжя. Такі поняття, як «гордовитість» і «неприкаяність», «суворість» і «вбивча самотність» складалися з руху рук, цілком поза його свідомістю. Спогади, які можуть бути такими ж ясними, як повітря відкритого вічності серпневого дня, будили в ньому неабияку активність духу і вражаючу здатність до світопізнання. Історія наскрізь просвічувала його, а він те ж саме робив з історією, і співзвуччя правило ними. Зусилля розуму з погляду ясності годі було порівняти з його відчуттями, прозоріші за які, напевно, і уявити собі неможливо. Йому змалку вкладено в мізки поняття неба і пекла і світу, що лежить між ними. Але це завжди були тільки миті, які, як йому здається, залітають у душу кожній людині й однієї чудової днини, як по команді, десь пропадають. Він остерігався силового впливу на «руйнівників» своїх відчуттів. Він проклинав їх, і перемога була за ними. На землі лежало те, від чого очікував він вічного спасіння. Біля його ніг розляглося «царство можливостей, недоторканне для будь-якої провини». Він говорив про те, як навчився обходитися з людьми і з камінням, як з новонародженим і як з древнім. Про те, як з'ясував для себе, що таке бездумне і що породжує бездумність, самотність, відмирання. Про те, як зумів поєднати в собі майбутнє, сьогодення і минуле і розвивав цю гру, аж урешті йому часто-густо зраджують очі. Про те, як шляхом лише розрахунку навчився вимикати тіло і навіть дух, задавав йому такий напрямок, який ставав на мить постійним «єдиним напрямком», відчуттям, яке тривало, можливо, лише долі секунди. Про те, як наважився жити виключно серед мертвих, вислужених, зниклих, скасованих, скинутих. Немов у нескінченному тунелі, життя його спливало в непроглядній темряві. І в холоднечі. Він згадував юність: шалена, вона, проте, як йому наразі здається, завмерла.

Трафаретний малюнок у його кімнаті за ніч дедалі більше перетворювався на якесь пекло, в якому потвори розігрували страшні сцени. Це навалювалося на нього ближче до світанку. І було всього лише моментом, коли через утому й відразу до всього і до себе самого він устигав прикорхнути. Не засинав. Ні. Насувались якісь пики з докорами, шарпаючи мозок. Покидьки людства. Голоси звучали дедалі ясніше. Але безглуздо. «А це ж було лише орнаментальне убозтво, примітивні зображення кактусів. Ймовірно, я кожну ніч закликаю страшне. Тут і повсюди. Тільки так я можу пояснити це наслання, що находить щоночі. Вся кімната поцяткована цими мерзотами, ви ж знаєте, тут вони псують малюнком навіть стелі. Я змушений час від часу вставати. І перевіряти, чи замкнено двері. Одного разу мене вже налякали. Відтоді все стало ще страшніше». Фантастичні образи наскакують на маляра «ззаду», коли він намагається лежати долілиць, аби не бачити трафаретного малюнка.

Він говорив це, коли ми сиділи внизу, в залі. Довкола нас було порожньо. Хазяйка пішла в село замовляти пиво для заїзду. Учора, чи то пак нині вночі, пиво скінчилося, бо тут гула така пиятика, що не залишилося ні краплі, виметено все, що лежало у скринях, в ящиках і стояло на полицях. Зметено все. Аж до шматка хліба. До третьої ночі будинок здригався від чоловічого реготу. Якщо ми зберемося вийти з дому, ключ від вхідних дверей слід покласти на ліве підвіконня зовні, сунувши його за віконницю. Ушпарив мороз. Вікна зранку були непрозорі, паморозь їх побілила. На шибках вималювалися квіти й обличчя. «Личини руйнувань», – як назвав це маляр. Визирнути на вулицю зась. Сотні брудних келихів, кухлів і порожніх пляшок ледве вміщалися на шинквасі. На дверях і на стінах висіли якісь шмотки, що їх позабували робітники. Злиденні. У кишенях – м'яті купюри, носовички, світлини та гребінці, у чому ми з малярем переконались, обнишпоривши одяг. Запах гулянки – з якої нагоди пили, невідомо – ще стояв у залі, у всьому будинку, не знаходячи виходу назовні. Через холод провітрювати ніхто не насмілювався. Безладдя на кухні вражало своєю грандіозністю. І раптом задзвеніли шибки, стіни здригнулися від «удару в обличчя атмосфері» – від вибуху, що прогримів унизу, в долині. «Вони пробивають велику свердловину в горі, – сказав маляр. – Роблять друге водосховище».

Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гігантське будівництво, що в голові не вкладається, «як це можливо». Інженер наводив йому дані, цифри, терміни. «Неймовірно, – сказав маляр, – більше тисячі робітників. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалі з цим будівництвом опосередковано пов'язані десятки, навіть сотні тисяч, які на неї працюють. «Рахунок інвестицій іде на мільярди». Держава вміє порадити зі своїми джерелами, знайти застосування своїй науці. Це ж «престижно». Однак там, унизу, і не тільки там, заварилася така каша, після якої усе буде «перевернуто догори дриґом». Техніка щомиті обганяє сама себе. «Ходімо, – заквапився він, – треба прогулятися. Либонь, є на що подивитися».

Ми вийшли з будинку. Але нічого видно не було, тільки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильніше густіти сіра імла. «Сьогодні зі свого місця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив він, – вони ховають власника крамниці з дрібним крамом».