День сьомий

Гицель зустрів маляра у видолинку. Той сидів навпочіпки. Присів на якесь кореневище. Але маляр навіть не глянув на гицеля, коли той його минав. Гицелеві стало моторошно, і він повернув назад і заговорив зі старим. «Я б'юся над однією проблемою», – нібито сказав той. Відтак гицель знову розвернувся і залишив його в спокої. Тут маляр одним своїм словом знову зупинив його, словом «зимно». «Я перепробував усе, – нібито сказав він гицелеві, – але всі спроби марні». Гицель присів поруч і заходився його умовляти. Йому треба було б підвестися, сходити до заїзду і замовити у хазяйки гарячого чаю. А від застуди, яка вже напевно розігралася, краще за все кілька чарок сливовиці. У того навіть сльози на очі навернулися, коли гицель сказав: «Ну, пане маляре, годі вам впадати у розпач».

Довелося протуркотіти старому всі вуха, поки він не зрозумів, що сидіти тут безглуздо, тільки себе мучити. Той нібито відповів: «Це ні до чого не приведе», – і підвівся. Потім вони піднімалися вибалком до модринового лісу. «Він радше повз, ніж йшов», – розповідав гицель. Довелося буквально тягнути старого за ціпок до самого заїзду. «Я завжди знав, що з ним щось негаразд». Гицель вимовив це доброзичливим тоном, настільки благодушно, що при цьому проявилося неабияке почуття. «Це вже самогубство якесь», – нібито сказав гицель маляреві. Він ще в той його приїзд зауважив, що старий не такий, як колись, бо «любив посушити зуби, особливо із сестричкою, коли пізньої осені заїздив сюди ненадовго».

Раніше він не був таким відлюдьком, не цурався всього на світі. Навпаки. Тулився до всіх, намагався бути таким само, як сільські, одним із тутешніх. Ходив з ними по корчмах і багатьох міг заткнути за пояс. На Водохреще завжди гуляв разом з усіма. Але ніколи не напивався так, щоб доводилося тягнути його додому, як деяких. «Трощив він, маляр, кров'янку тільки так, з дорогою душею», – сказав гицель. Був він і в Ґольдеґґу на погулянках із грою кьорлінґ,^[29] разом навідувалися в пивничку, де «відкривали дівчат, як закурені шухляди у комоді». Він завжди здавався йому «задумливим, але привітним». А ось у вибалку просто-таки налякав. У готелі гицель сказав господині, щоб вона напхала більше дров у грубку маляреві. Його, мовляв, треба звідусіль прогріти. Йому, гицелю, здається, що коли б він не надибав маляра, той так би і сидів далі і живим би його більше не побачили. Замерзають-бо зазвичай замислившись. Людина навіть не помічає. Засне і вже не прокинеться. Маляреві, з усього видно, не позаздриш. «Про якусь проблему говорив. Не знаю, що це за проблема». Він, гицель, завжди добре з ним ладнав. А фронтові історії, які гицель розповідав, старий завжди любив слухати.

У нього боліли ноги. Цей біль міг перешкодити йому ходити пішки так, як він звик, як збирався й надалі. «Ймовірно, існує якийсь таємничий зв'язок між моїм головним болем і цим болем у ногах», – сказав він. Відомо ж, що між різними речами існує якийсь зв'язок. «Нехай навіть такий загадковий. А отже, і між частинами тіла, як однорідними, так і різнорідними». Але у нього голова абсолютно особливим чином пов'язана з лівою ногою. Біль у нозі, який раптово дає про себе знати вранці, – родич його головного болю. «Мені здається, це один і той-таки біль». У двох різних, неабияк віддалених одна від одної частинах організму, на його думку, можна відчувати «один і той-таки біль». Так само як і певного роду біль душі (він раз у раз обороняв це слово – «душа») відчувається в певних тілесних сферах. І фізичний біль у душі теж! Зараз його сильно турбує ліва нога. (Йдеться про елементарну капшуковицю, тобто запалення капсули на внутрішній стороні під щиколоткою.) На сходах, коли було ще темно, він показав мені свою пухлину. Ґулю завбільшки з качине яйце. «Цей наростень не страшний, еге ж? – спитав він. – Цілісіньку ніч хвороба голови нищить ногу. Просто неймовірно». Ось уже не один десяток років він цілісінький день ходить пішки. «Тож річ не в тому, що я раптом перетрудив ногу. Річ тут взагалі не в нозі. Недуга виходить від голови, з мозку». Пухлина свідчить про те, що хвороба поширюється вже на все тіло. «Скоро я весь покриюся такими ось ґулями», – сказав він. А я на перший погляд зрозумів, що це випадок звичайнісінької капшуковиці після вчорашнього прискореного маршу через видолинок, і сказав, що нічим серйозним пухлина йому не загрожує, вона не має нічого спільного з болем у мозку і ніяк не пов'язана з головою. З погляду медицини. У мене у самого спухла одного разу така ж штука. Тут я мало не зрадив себе. Одним спеціальним виразом, який крутився у мене на язиці, ще трохи – і я постав би перед ним студентом-медиком, що завзято намагався приховувати від нього з першого дня. Але все обійшлось, і я відбувся словами: «Такі ґулі з'являються на кожному кроці». Проте він мені не вірив. «Ви говорите так, щоб не розчавити мене, не розтрощити остаточно, – сказав він. – Чому б не глянути правді у вічі? Моя пухлина криє небезпеку. Та ви й самі це бачите. Моя пухлина. Хіба ні?» – «Днів за два вона зникне так само швидко, як і з'явилася», – відказав я. «Ви брешете, як мій брат-медик». Він вимовив це не без відтінку відрази, що промайнула в його очах. Вони зблиснули, мов холодні камінці, вкрай злостиво. «Не розумію, навіщо ви брешете. У вас на обличчі так багато неправди. Більше, ніж я помічав досі».

Він простромив мене очима і рушив уперед, нагадуючи розбудженого од вічного сну грізного вчителя. «На вигляд це чумна жовниця», – сказав маляр. Він обмацав пухлину і запропонував мені зробити те ж саме, тобто обмацати ґулю. Я легенько натиснув на неї, як раніше на сотні інших, не завжди настільки безневинних. Він ніколи не бачив чумної жовниці, подумав я. Нічого, анічогісінько спільного його пухлина з чумною жовницею не мала. Втім, я не сказав ані слова. Йому залишалося тільки підтягти і закріпити панчоху. Шкіра місцями абсолютно жіночого типу, зазначив я про себе. На нозі, на обличчі і на шиї. Вона здалася мені нездоровою, сам не знаю чому. Якийсь білястий відтінок, радше, дивне посіріння. Підшкірна клітковина просто-таки просвічується. Де-не-де в ній видно зяяння. Жовті плями, по краях – посиніння. Його шкіра нагадала мені кірку перестиглих гарбузів, залишених у полі. Це вже тління. «Коли брати до уваги силу, – сказав він, – болі в нозі не порівняти з моїм головним болем. Однак вони одного походження. При такому захворюванні не допоможе ніщо. Обидва цих болі, головний та в ногах, складають невблаганну недугу».

Не можу сказати, що моє рішення вивчати медицину ґрунтувалося на якомусь глибокодумному спізнанні; ні, чого немає, того немає, радше, мені взагалі нічого не спадало на думку щодо навчання, яке могло б давати мені втіху, на рішення вплинув, властиво, випадок – моя зустріч з доктором Марвецом, який досі думає, що коли-небудь я переберу на себе його практику. Я і сьогодні не можу сказати, а може, не зможу ніколи, що мене тішить студіювання медицини, що сама медицина дає мені радість. Однак задкувати вже не можна (та й куди б я, цікаво, подався?), бо я зумів як слід витримати іспити. Не скажу, що я особливо старався, ні, все, щиро кажучи, відбувалось як уві сні. На іспити зголошувався завжди без підготовки, і чим менше щось тямив, тим краще складав іспити, а деякі – навіть на «відмінно». Тепер на мене чекали куди важчі, але і це буде напевно для мене просто. Чому? Не знаю. Я ніколи не боявся жодних іспитів. А клінічна практика у Шварцаху для мене – суцільна втіха. Хоча б тому, що вдалося потоваришувати з деким із колег. У мене таке відчуття, що я потрібен їм. З доктором Штраухом ми розуміємо один одного з півслова. Він охоче залишив би мене при собі. Він сподівається обійняти посаду головного лікаря, коли той вийде на пенсію. За два роки. І перетягнути мене. Ніколи не роздумував я і про те, чи вивчають медицину, прагнучи допомогти ближнім, чи ще чогось. Чудово, слів немає, коли вдається операція, коли те, чим ти лікуєш людину, справді йде їй на користь. Це щось означає. У них у всіх підвищується тонус, коли їм що-небудь вдається. Тоді асистента можна і в кафе побачити. Мій брат каже, що вивчати медицину мене спонукав брак фантазії. Не виключено. Але що ж все-таки? Справа на кшталт тієї, що її доручили мені, – спостерігати за малярем Штраухом і бути об'єктом його впливу, – як вона стосується мене? І як я підходжу під неї? Можливо, це щонайбільше курйоз: пхатися на край світу до чоловіка, якого не знаєш і якого хіба що уявляєш, з яким вештаєшся по окрузі, щоб послухати, що він говорить, побачити, що робить, з'ясувати, що думає і замишляє? Асистент характеризував його цілком ясно, але поверхово. І якби мені зараз довелося викласти своє судження про цю людину, я не знав би, що й сказати. Це було б безглуздо. І що я взагалі скажу, коли мене запитають? Про те, щоб писати асистентові, годі й думати. Я завжди відчував безпорадність, коли доходило до листування, тож не спромігся й зараз. Навчання так швидко занурило мене в медицину, що я і сам цього не помітив. Про мене кажуть, що я «здорово просуваюсь». Батьки радіють, що я вилюднюю. Але я не знаю, що з мене вийде. Лікар? Подумати страшно.

Вже в сутінках я кругами ходив по станції, і мене занесло трохи далі, до одноповерхової барачної будівлі з вивіскою: «Готель для поїздових бригад». За вікном я побачив оголених до пояса чоловіків, які схилилися над брудним жолобом мийки, бачив, як витиралися вони сірими рушниками, а тоді витріщалися в люстро, голились, як у самих кальсонах умощувалися по своїх ліжках і наминали свою вечерю. На стінах – чорні кашкети залізничників. Двері обвішано гронами шинелей, курток, сумок, з яких вилазять якісь папери. Блищали ножі, врізалися в короваї, повсюди стирчали пивні пляшки, відбиваючись у люстрі над мийкою.

Я походжав туди-сюди, аби не привернути чиєїсь уваги, але, поминаючи світлий квадрат вікна, щоразу зазирав усередину. Що було б, подумалося мені, якби ти став одним із них, стояв би ось так само перед дзеркалом, перекидався з ними їхніми ж словами, якби вони не помітили, що ти – це ти, адже ти такий само? А що було б, якби ти пішов шляхом, який здається тобі саме твоїм? Якби я був не я, був би я таким же? Ось куди можуть завести подібні думки. Пройшовши між двома вантажними складами аж до станційної межі, повернувся назад. Я рахував колеса, мені уявилось, як мене розчавлять два буфери і як мені присвятять кілька рядків аж на споді передостанньої сторінки нашої газети, де друкують повідомлення про події зі смертельним наслідком, які не мають жодних шансів привернути чиюсь увагу. Потім знову, йдучи вздовж барака, побачив тих самих чоловіків, вони вже лежали на першому ярусі нехитрих споруд, які бувають ще хіба що в казармах. Зимові, з подвійними рамами вікна зачинені наглухо. Не замерзати ж. А он стоїть будильник, який о четвертій вибухне істеричною треллю. І зарояться тіла, і руки квапливо потягнуться за одяганками. Адже холод ще посилився, і час уже шастати по складах і перевіряти, чи скрізь позакривано насадки регенераторів. Ось уже і перші школярі сіли в головний вагон, заспані і лякливі, бо ж не знають, що очікує на них у школі.

На станцію я спустився сам-один; якщо налягти на ноги, мені потрібно на це хвилин п'ятнадцять-двадцять, та й годі. Я обіцяв маляреві принести газету, але кіоск уже закрився. До того ж це був день, коли потягів курсує мало, а в той час, коли я опинився внизу, не пройшло жодного, якщо не брати до уваги товарняків, що з гуркотом пролітали мимо. Навпроти залізничних бараків круто підноситься скеля, стирчать ялини, ялиці, животіє чагарник, але в темряві цього не видно. Річка біснується і приголомшує своїм шумом усю округу.

З утиснутих у смужку берега будинків долинає сміх, потім якась суперечка, однак і вона, немов не наважуючись перерости в скандал, дедалі стихала, аж зовсім вщухла. Вікна гасли одне по одному, і нарешті світло лишилося тільки в єдиному; я розгледів у ньому літнього чоловіка, що сидів за столом, ось він підніс свою татуйовану руку, щоб вимкнути світло. Мене обсипало холодом, і я прожогом рвонув через міст і далі нагору, до готелю.

«Тут кожен камінь для мене – особлива людська історія, – каже маляр. – Знайте, що я бранець цих місць. Усе, кожен запах тут – шлейф якого-небудь злочину, наруги, війни, чиїхось мерзенних підступів. Навіть якщо все вкрито снігами. Сотні й тисячі гнійників, які безперервно зріють. Голоси, які безперестану кричать. Можете вважати себе щасливим від того, що ви такий юний і, по суті, не маєте досвіду. Ви почали мислити, коли скінчилася війна. Ви нічого не знаєте про війну. Ви не знаєте нічого. А ці люди, що стоять на найнижчій сходинці, часто – на найнижчій сходинці характеру, ці люди, всі як один, – свідки великих злочинів. Я вже не кажу про те, що погляд розбивається об ці скелі. Ця долина – погибельне місце для будь-якої душі». А згодом: «Бачите, я дратую. Це завше вирізняло мою натуру. Я дратую вас, як вічно дратував усіх. Вам це завдає болю. Я знаю, нерідко ви задихаєтеся від моєї уїдливості… Тут у мене виникає уявлення про розпад усього живого, міцного, я відчуваю запах розпаду всіх уявлень і законів… І тут-таки, зауважте, спілкування з людьми… з м'ясником, зі священиком, із жандармом, з учителем, із цим у шерстяній шапчині… із цим типовим молоканом, який вічно жує свою словесну кашу, із цим бридким меланхоліком… У всіх у них – свої комплекси. Це можна пов'язати з раннім прокиданням у мокрому ліжку, з малюнком на шпалерах у дитячій, де дитина вперше розплющує очі. Все це залякані умочки, їх тут повно. Учитель наводить мене на спогад про часи власного позаштатного учительства, і від цього мене нудить. Остигання почуттів, так, з роками все дедалі стрімкіше стирається, обсипаються всі мережива, піддаючись дедалі грубішій мові, поступаючись розуму… А ці воєнні враження, знаєте, все, про що б не розповідали ці люди, все зводиться до балачок про війну…»

Все «охоплено жахом». «Життя відступає, а смерть насувається, як гора, чорна, крута, нездоланна». Він міг би навіть домогтися великої слави, не сходити з уст людських, але його це не обходило. «У мене вистачило б таланту для світової слави», – говорить він. «Люди часто примудряються грюкнути своїм крихітним даром так, що заживають слави. Вишукано! Галас! Грандіозний галас! Не більше! Я ж залишився вірним собі, я вмів розпізнавати галас, великий галас, і не уславився. Якщо вже ми завели про це розмову: війна є невикорінний спадок. Війна – воістину третя стать. Розумієте?!» Йому треба було якнайшвидше спуститися до вокзалу за газетами. «Ці запахи, – сказав він, – запахи людиноподібних людей. А знаєте, запах гниття, бурлакування і так званого великого світу, запах зайд, які приїздять, і відчаю тих, хто змушений їхати, запах тих, кому зірватися з місця все одно, що дурному з гори збігти, завжди приваблював мене».

Якийсь відтинок шляху ми йшли удвох із жандармом. Він тут же забалакав до мене. Мовляв, тягнеш-тягнеш службове ярмо, а кінця не видно. І взагалі ніяких змін. Підвищення по службі обіцяє, звичайно, і платню трохи більшу, а проте нічого, власне, не міняється. Спершу він хотів учитися. Батьки відправили його до неповної середньої школи, потім – два роки гімназії, звідти його забрали додому: батько злякався, що там він отупіє. «Моя гімназія стала йому поперек горла», – говорить він. Учнівство у столяра замість латинської пишномовності, замість грецьких вокабул – верстат і рубанок. Це було справжнє горе. Відтоді все пішло шкереберть. Відколи за ним грюкнули двері гімназії і він зрозумів, що більше ніколи не повернеться сюди. І ось: «Мені вже перекрито шлях у краще життя». Повна безнадія. Був один сірий, нескінченний, гнітючий день, і він ламав собі голову самогубством ген-ген на горі над містом, звідки хотілося кинутися вниз. Однак довелося-таки йти на оглядини до столярної майстра. Вже наступного дня довелося йому влізти в спецівку, щоб чотири роки не знімати її. Якщо раніше в очах рябіло від латинських вокабул, і за Тітом Лівієм, Горацієм, Овідієм^[30] він світа Божого не бачив, то тепер він чманів од стружки, тирси і запотиличників майстра. А проте, він витримав іспит на підмайстра і залишився ще на рік. Потім, прочитавши оголошення в газеті, що запрошувало до жандармерії, він кинув столярне ремесло, «тільки щоб одкинутися від усього», і пішов служити. Його миттю вбрано в однострій, а вранці він прокинувся у великій казармі разом із тридцятьма двома іншими новобранцями, у яких були ті ж плани, що й у нього. По завершенні всіх обов'язкових випробувань він зголосився служити у високогірній місцевості. Спочатку подався до Ґолінґа,^[31] згодом перевівся до Венґа. Рік тому він став наступником сорокарічного жандарма, що помер від зараження крові. «Подряпався оленячою кісткою». Йому б медицину вивчати. Діло достоту для нього. Вчитися на лікаря. Я сам здивувався цій думці. Вона блискавкою майнула у мене в голові. Навіть у скронях застукало. «Медицину б вивчати», – сказав я. «Так, вивчати медицину», – підтвердив жандарм.

У нього на плечі висів карабін, абсолютно новенький, і знай собі виразно порипував ремінь. А як бути жандармом? «Увесь час одне й те саме», – відповів він. «Скрізь одне і те ж», – сказав я. «Ну, ні», – заперечив жандарм. Раніше він думав, що на цій службі не засумуєш: увесь час якісь операції, затримання, вивідування. «Це, звичайно, є. Але завжди одне й те саме». Натомість життя, ймовірно, здорове, припустив я. «Звісно, здорове», – сказав він. А проте, воно не позбавлене розмаїття, подумав я, згадавши про бійки на будмайданчику, у корчмах. На думку спало вбивство, вчинене господарем нашого готелю, але про це я не хотів згадувати. «У місто б перебратися», – сказав він. «Атож, місто», – поспівчував я. У місті цілком інші можливості. Там кояться такі справи, про які в селі і поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйозні злочини, але куди масштабніші, цікавіші, «кучерявіші» – тільки в місті. «Але жандармерія таки не поліція, – сказав він, – так що доведеться димочадіти під небом у селі».

«Так», – сказав я.