Усі матчі групи 1

23 жовтня 1966, Дублін. Ірландія–Іспанія 0: 0.

16 листопада 1966, Дублін. Ірландія – Туреччина 2: 1 (О’Ніл 60ʹ, МакЕвой 74ʹ – Альтіпармак 88ʹ).

7 грудня 1966, Валенсія. Іспанія–Ірландія 2: 0 (2ʹГарсія Лавілла 1: 0, 35ʹ Піррі 2: 0).

1 лютого 1967, Стамбул. Туреччина–Іспанія 0: 0.

22 лютого 1967, Анкара. Туреччина–Ірландія 2: 1 (35ʹ Ельмастаолгу 1: 0, 78ʹ Альтіпармак 2: 0, 89ʹ Кантуелл 2: 1).

21 травня 1967, Дублін. Ірландія – Чехословаччина 0: 2 (15ʹ Сікора 0: 1, 47ʹ Масни 0: 2).

31 травня 1967, Більбао. Іспанія – Туреччина 2. 0 (63ʹМорено-Гросу 1: 0, 80ʹ Хенто 2: 0).

18 червня 1967, Братислава. Чехословаччина – Туреччина 3: 0 (25ʹ, 70ʹ Адамец 1: 0, 2: 0, 73ʹ Юрканін 3: 0).

1 жовтня 1967, Прага. Чехословаччина–Іспанія 1: 0 (47ʹ Хорват 1: 0).

22 жовтня 1967, Мадрид. Іспанія – Чехословаччина 2: 1 (32ʹ Піррі 1: 0, 61ʹ Херате Орманічеа 2: 0, 75ʹ Куна 2: 1).

15 жовтня 1967, Анкара. Туреччина – Чехословаччина 0: 0.

22 листопада 1967 Прага. Чехословаччина–Ірландія 1: 2 (57ʹ Демпсі (автогол) 1: 0, 63ʹ Трейсі 1: 1, 86ʹ (пен.) О’Коннор 1: 2).

Підсумкова таблиця группы 1

Група 2. Болгарські мазки на «Чорному квадраті»

У другій відбірковій групі також були два передбачувані фаворити: португальці, які перед початком відбіркового циклу на Чемпіонаті світу в Англії узяли бронзові медалі, і шведи. Останні, втім, були зараховані до фаворитів швидше за інерцією – адже від дуже потужної дружини 50-х – начала 60-х років у складі залишилися всього троє виконавців, а пошук нових талантів йшов не надто вдало. Доповнили відбірковий квартет болгари, що вважалися відвертими середнячками, і не блискуча досвідом і виконавською майстерністю збірна Норвегії.

Інтригу турніру надали якраз португальці. Вони примудрилися спочатку удома програти шведській команді з рахунком 1: 2, а потім в гостях задовольнятися нічиєю з тими ж шведами 1: 1. При цьому обидва рази до середини першого тайму збірна Португалії, лідером якої був легендарний форвард мадридського «Реала» Еусебіо на прізвиське «Чорний квадрат», вела в рахунку і упевнено контролювала гру! Але халатність в обороні і зневага до суперників зіграла з португальцями лихий жарт. Перевага особистих зустрічей над фаворитом групи не пішла на користь і збірній Швеції. У іграх з болгарами скандинави виявилися «хлопчиками для биття», програвши насухо спочатку удома, а потім і в гостях. Навіть більше, шведи примудрилися програти навіть записному аутсайдерові – збірній Норвегії – на її полі!

Таким чином, розвинувши свій позитивний баланс в матчах з Норвегією (4: 2 вдома і 0: 0 в гостях), в лідери групи несподівано вийшли болгари. Але навіть ця ситуація не вселяла упевненість в їхній підсумковий успіх. У пам’яті журналістів і уболівальників свіжі були спогади про останній Мундіаль, коли Еусебіо і компанія в чвертьфіналі просто декласували болгар 3: 0.

Але на спогадах далеко не поїдеш – у вирішальному матчі підгрупи на стадіоні Василя Левські болгари лягли кістками, практично не давши технічним португальцям зіграти у свою гру. А коли команди втомилися, в одній з контратак Дерменджиєв забив єдиний гол в цьому матчі. Відрив між першим і другим місцями став істотним і остання зустріч у Лісабоні перетворилась на порожню формальність. Болгари презентували напівоновлений склад, але і він утримав нульову нічию проти португальців, які не дуже поспішали в атаку.

Таким чином, болгари уперше в історії зробили крок до фінальної частини європейського чемпіонату, а португальці відправилися на «розбір польотів».

Усі матчі групи 2

13 листопада 1966, Софія. Болгарія – Норвегія 4: 2 (18ʹ Цанєв 1: 0, 42ʹ Єков 2: 0, 43ʹ Цанєв 3: 0, 59ʹ Хасунд 3: 1, 85ʹ Єков 4: 1, 86ʹ Хасунд 4: 2).

13 листопада 1966, Лісабон. Португалія – Швеція 1: 2 (21ʹ Грака 1: 0, 29, 87ʹ Даніельсон 1: 1, 1: 2).

1 червня 1967, Солена. Швеція – Португалія 1: 1 (19ʹ Пінто 0: 1, 90ʹ Свенссон 1: 1).

8 червня 1967, Осло. Норвегія – Португалія 1: 2 (15ʹ Еусебіо 0: 1, 34ʹ Іверсен 1: 1, 61ʹ Еусебіо 1: 2).

11 червня 1967, Солена. Швеція – Болгарія 0: 2 (23ʹ Єков 0: 1, 82ʹ Дерменджиєв 0: 2).

29 червня 1967, Осло. Норвегія – Болгарія 0: 0.

3 вересня 1967, Осло. Норвегія – Швеція 3: 1 (19ʹ Нордаль 0: 1, 24ʹ Берг 1: 1, 46ʹ Биркеланд 2: 1, 79ʹ Зунде 3: 1).

5 листопада 1967, Солена. Швеція – Норвегія 5: 2 (15ʹ Турессон 1: 0, 40ʹ Даніельсон 2: 0, 48ʹ Ерікссон 3: 0, 57 – пен. Іверсен 3: 1, 85ʹ Ерікссон 4: 1, 89ʹ Турессон 5: 1, 90ʹ Нільсен 5: 2).

12 листопада 1967, Софія. Болгарія – Швеция 3: 0 (43ʹ Мітков 1: 0, 44ʹ Котков 2: 0, 75ʹ Аспарухов 3: 0).

12 листопада 1967, Порту. Португалія – Норвегія 2: 1 (29ʹ Торрес 1: 0, 40ʹ Нільсен 1: 1, 65ʹ Грака 2: 1).

26 листопада 1967, Софія. Болгарія – Португалія 1: 0 (63ʹ Дерменджиєв 1: 0).

17 грудня 1967, Оейраш. Португалія, Болгарія 0: 0.

Підсумкова таблиця групи 2

Група 3. Чи то бутси не тієї системи, чи то незамінних немає

У третій відбірковій групі був один явний фаворит – двократний фіналіст двох попередніх першостей Європи, півфіналіст щойно завершеного Чемпіонату світу – збірна Радянського Союзу. Вряди-годи команді СРСР пощастило з жеребкуванням: ані греки, ані фіни в той період сильними футбольними збірними не вважалися, а збірна Австрії, що колись виблискувала, у післявоєнні роки помітно здала в класі, і частіше дарувала очки суперникам, ніж відбирала їх.

Здавалося б, проблем у радянських футболістів не було і не могло бути. Тим паче, що виріс рівень чемпіонату СРСР з футболу. До тих московських клубів, що традиційно боролися за вищі місця на п’єдесталі пошани, додалися спочатку київське, а потім і тбіліське «Динамо». А в рік початку відбіркового циклу – 1966 – турнірна таблиця Чемпіонату СРСР з футболу набула абсолютно несподіваного вигляду: за підсумками змагання серед призерів не виявилося взагалі жодного клубу з Москви! Чемпіоном стало «Динамо» (Київ), срібло здобули армійці з Ростову-на-Дону, а третє місце посів бакінський «Нафтовик». Але у радянського футболу були традиційно інші проблеми, і не завжди пов’язані з футболом. З одного боку, футболісти збірної Країни Рад були не зовсім простими людьми. Хоч би в тому відношенні, що у них було багато чого, що дозволено було лише вищому партійному керівництву, та і в поведінці вони могли собі дозволити трохи більше, ніж прості будівельники комунізму в окремо взятій країні.

Можливо, саме таке ставлення призвело до появи частих випадків зловживання алкоголем, що траплялися як з середнячками, так і з визнаними лідерами своїх команд. Саме з середини 60-х прийшла до нас спочатку футбольна приказка: «пивка – для ривка, водочки – для обводочки, а потім винця кріпленого – для удару мудреного».

Не останню роль грав і той факт, що футболісти належали до невеликої касти «обраних», які їздили за кордон, їли там, пили і спостерігали чудеса Європи, що оправилася після Другої світової. Те, що бачили футболісти з СРСР, різко контрастувало з «робочою реальністю», пайками, зарплатою ударника соціалістичної праці і почесними грамотами від Партії і Уряду.

А щоб побачене не зароджувало в умах молодих, сильних і незалежних молодих людей бажання розірвати відносини з рідною соціалістичною реальністю, усі вони ходили «під ковпаком». І це був третій момент, що досить сильно впливав на результати футболістів з СРСР: що б вони не робили, їх супроводжував невсипущий контроль «компетентних органів», а якщо його не було помітно, можна було з упевненістю стверджувати – кожен другий доповідав про вчинки кожного першого «куди потрібно».

В результаті – не завжди на поле виходили кращі, не завжди вони були якнайкраще підготовлені, відповідно, далеко не завжди радянську збірну супроводжував успіх. Це анітрохи не радувало високопоставлених уболівальників збірної на чолі з Генеральним секретарем КПРС Леонідом Брежнєвим. Як наслідок – нові «чистки неблагонадійних», заміни і пертурбації, які ніяк не йшли на користь національній команді.

Чи не тому після першого сплеску і перемоги на ЄВРО-60 результати радянських футболістів весь час лише погіршувалися, аж до 1988 року, коли під час Перебудови перша команда країни завоювала срібло на континентальному чемпіонаті, а олімпійська – і взагалі досягла чемпіонства, обігравши у фіналі Бразилію?

Втім, повернемося у рік 1966. Після визнаного «провальним» четвертого місця на Чемпіонаті світу в Англії (до речі, це був кращий результат радянських футболістів за всю історію Мундіалів), сталася заміна головного тренера. Збірну очолив Михайло Якушин, який був у великій шані у партійних працівників. Тренерська кар’єра цього фахівця феноменальна – він є рекордсменом по виграних першостях СРСР: шість титулів за 13 років. Проте добився він цього за короткий післявоєнний період з 1945 по 1959 роки, коли силові структури, що курирували товариство «Динамо» просто знищували клуби-конкуренти. Чого вартий лише суд і сім років таборів для кращого футболіста СРСР усіх часів Едуарда Стрєльцова за сфабрикованим звинуваченням в згвалтуванні!

Втім, попри звинувачення у порушенні режиму, радянська команда, активно готувалася до відбіркових матчів, спокійно спостерігаючи по телевізору, як їхні суперники втрачали очки в особистих зустрічах. А коли прийшлов час вийти і показати клас, видала приголомшливий за красою і напруженністю матч в «Лужниках» з австрійцями 4: 3. Саме у тому матчі зійшла зірка киянина Анатолія Бишовця, який забив третій м’яч в стрибку ножицями через себе метрів з 15 в дальній від воротаря кут. Відзначилися в тому матчі й інші талановиті нападники радянської команди – Малофєєв, Численко і Стрєльцов. Втім, помічені були не лише 4 забитих, але і 3 пропущені м’ячі нашої команди – цей матч став передостаннім у складі радянської збірної для легендарного воротаря Лева Яшина.

Наступний матч – уперше у своїй історії – збірна СРСР проводила не у Москві, а в Тбілісі, та ще і без телевізійної трансляції. Річ у тому, що незадовго до того в Греції стався переворот і до влади прийшли «чорні полковники». Греція була прирівняна комуністичним режимом до франкістської Іспанії, і навіть її футболісти не повинні були топтати землю столиці Радянської республіки.

У Тбілісі, де, до речі, на матч прийшло на 8 тисяч осіб більше, ніж на наступну гру в «Лужники», радянська команда зразково «випорола» греків з рахунком 4: 0. Результат, фактично на двох, зробили киянин Йожеф Сабо і бакинець Анатолій Банішевский.

Потім, впродовж літа, двічі була переможена Фінляндія. Спершу в «Лужниках» мешканці півночі спробували зіграти «від оборони», і їм це практично вдалося – всього два пропущені м’ячі при практично 90 % володінні м’ячем радянської збірної. Перед своїми ж уболівальниками фіни вирішили зіграти зі збірною СРСР у відкритий футбол. Ось тільки на рівних протистояти радянській збірній вони змогли лише до середини першого тайму. Надалі підопічні Якушина бігали швидше, били влучніше – 5: 2 в активі команди Країни Рад. Здобувши чотири перемоги поспіль, наші футболісти відправилися в Австрію, де перемогою над місцевою збірною повинні були зняти усі питання по кваліфікації на Чемпіонат Європи, та ще і першими серед усіх команд континенту. Проте замість тріумфу команду Якушина чекала скромна, але дуже болюча поразка 0: 1.

Що тут почалося в радянській збірній, потім у федерації і у результаті виплеснулося на сторінки газет! Виявилось, що увечері перед грою ряд футболістів вирішили «вжити», а молода зірка збірної Анатолій Бишовець доніс на товаришів «куди потрібно». В результаті в коридорі віденського готелю захисник бакинського «Нафтовика» Казбек Туаєв напав на Бишовця з кулаками, і сутичку вдалося погасити лише втручанням представників тренерського штабу.

В результаті Туаєв був відрахований з команди і більше ніколи в неї не викликався, а Бишовець вийшов на поле пліч-о-пліч з Банішевським і Стрєльцовим, яких саме і підозрювали в порушенні режиму, але взаємодії між форвардами не було.

Ще одним «винуватим» після гри виявився Йожеф Сабо. Вірніше, не він, а його бутси. За словами головного тренера Михайла Якушина, київський динамівець самовільно, без узгодження з керівництвом збірною взув на гру новий комплект бутсів, шпильки на яких були розташовані «неправильно», через що зазвичай реактивний і непоступливий Сабо «весь час падав» і «програв всі протистояння». Керівництво федерації узяло усі ці пояснення «на олівець», але з оргвисновками не поспішало.

Греки, які після такого результату стали прямими конкурентами збірної СРСР, приймали радянську дружину вдома, маючи матч в запасі. Потрібно визнати, що, відчуваючи усю важливість моменту, радянська збірна провела матч зібрано, задовольновшись лише одним забитим м’ячем (він на рахунку киянина Численка), але змогла зберегти свої ворота недоторканими. Перемога вивела збірну СРСР в чвертьфінал.

Останній матч цієї групи нічого не вирішував – австрійці приймали греків заради формального заповнення таблиці. Проте і він увійшов до історії – командам не судилося довести гру до фінального свистка. За нічийного рахунку і украй грубої гри греки буквально напали на головного арбітра матчу Геру з Угорщини. Колотнеча, в якій взяли участь практично повні склади команд, перейшла на трибуни, де дві тисячі грецьких фанатів накинулися на сусідні сектори з австрійцями. Досить сильно постраждали також і малочисельні правоохоронці. Міжнародний конфлікт із цього приводу вирішили не роздувати, а гру, що не була вирішальною, не догравати, а залишити, як є. Це єдиний матч в історії чемпіонатів Європи, так і не дограний до кінця.