5

У жовтні наступного року – місяців через шість після того, як йому минуло вісімнадцять, – Френк, остаточно переконавшись, що хлібно-комісійна справа (наскільки він міг судити про неї по компанії Вотерменів) – не його покликання, вирішив піти з цієї фірми і поступити на службу в банкірську контору «Тай і Ко».

З містером Таєм Френк познайомився як агент «Вотермена і Ко» за зовнішніми операціями, і той відразу ж зацікавився молодим чоловіком.

– Ну, як справи у ваших господарів? – іноді добродушно питав він.

Або підморгував:

– Ну що, зростає ваш вексельний портфель?

Тривожний час, пережитий країною, непомірно роздутий випуск цінних паперів, пропаганда проти рабовласництва і все інше змушували людей тривожитися за майбутнє. І Таю – він сам не міг би пояснити, чому, – здавалося, що з цим юнаком варто було поговорити на актуальні теми. Хоч вік його начебто не такий, щоб у всьому цьому розбиратися, а все-таки хлопець тямить.

– Дякую вам, містере Тай, у нас справи йдуть непогано, – зазвичай відповідав йому Ковпервуд.

– Ось побачите, – якось вранці сказав Тай Френку, – якщо ця пропаганда проти рабства не припиниться, ми ще сьорбнемо лиха.

Саме в цей час невільник, що належав одному приїжджому кубинцеві, був відібраний у господаря і відпущений на волю (бо за законами Пенсильванії будь-який негр, який опинився на території штату, хоча б навіть проїздом, отримував свободу). Випадок цей викликав велике сум’яття. Кілька людей були заарештовані, газети підняли жахливий галас.

– Ніколи не повірю, що Південь терпітиме такий стан речей. В нашу справу це вносить сум’яття і, треба думати, в інші галузі теж. Згадайте моє слово: ми дограємося до відокремлення Південних штатів.

Містер Тай вимовив цю сентенцію з ледь помітним ірландським акцентом.

– Так, до того йде, – спокійно відказав Ковпервуд. – І нічого тут не вдієш. Негри, звичайно, не варті всіх цих збурень, але агітація на їхню користь триватиме. Чим же ще займатися совісливим людям? А нашій торгівлі з Півднем це неабияк шкодить.

– Я дотримуюся такої ж думки, та й чую те саме зусібіч.

Після того як молодий Ковпервуд пішов, містер Тай зайнявся іншим клієнтом, але раз у раз згадував юнака, який вразив його глибиною і ґрунтовністю своїх міркувань про фінансові справи.

«Якщо цей молодик захотиться змінити місце, я запропоную йому працювати у мене», – вирішив він.

І одного разу сказав Френку:

– Ви не хотіли б спробувати свої сили у біржовій справі? У мене саме звільнилося місце.

– Із задоволенням, – посміхаючись відповів Ковпервуд, вочевидь, задоволений. – Я й сам збирався просити вас про це.

– Ну що ж, якщо ви зважитеся перейти до мене – місце за вами. Приступайте, коли вам буде завгодно.

– Я повинен завчасно попередити своїх господарів, – зауважив Френк. – Ви не могли б почекати тижнів зо два?

– Ясна річ. Жодного поспіху. Залагоджуйте всі свої справи. Я зовсім не хочу ставити Вотерменів у скрутне становище.

Лише через два тижні Френк розпрощався з компанією Вотерменів; його цікавили, але нітрохи не п’янили перспективи, що відкривалися перед ним. Містер Джордж Вотермен дуже засмутився, а у містера Генрі ця звістка викликала неабияку досаду.

– А я ж-бо думав, що вам у нас подобається, – скрушно зітхнув він, коли Ковпервуд повідомив йому про своє рішення. – Можливо, ви невдоволені платнею?

– Ні, містере Вотермен, я просто хочу зайнятися біржовою справою.

– Он як? Шкода, дуже шкода. Але не хочу вас відмовляти, якщо це на шкоду вашим планам. Вам видніше. Хоча ми з Джорджем збиралися за деякий час запропонувати вам стати нашим компаньйоном. А ви раптом, ні сіло ні впало, зірвалися з місця – і до побачення. Адже в нашій справі, чорт забирай, можна заробити добрячі гроші.

– Я знаю, – з посмішкою відповів Ковпервуд, – але воно мені не до душі. У мене інші плани. Я не збираюся присвячувати себе хлібно-комісійній справі.

Містер Генрі Вотермен ніяк не міг второпати, чому Френка не цікавить ця галузь, хоча він так очевидно досяг успіху в ній. До того ж він побоювався, аби те, що молодий чоловік іде від них, не зашкодило справам фірми.

Незабаром Ковпервуд прийшов до висновку, що нова робота йому куди більше до смаку – вона і легша, і вигідніша. Почати хоча би з того, що фірма «Тай і Ко» містилася в красивому зеленувато-сірому кам’яному будинку (номер шістдесят шість по вулиці Третій, яка в ті часи, та ще й через багато років по тому була центром місцевого фінансового світу). Тут же поруч знаходилися банківські установи, відомі не тільки в Америці, але і за її межами: «Дрексел і Ко», Третій національний банк, Перший національний банк, а також фондова біржа та інші подібні установи. По сусідству притулилися ще десятка зо два банків і дрібніших біржових контор. Едвард Тай, глава і «мозок» фірми, родом із Бостона, був сином ірландця-іммігранта, який досяг успіху і розбагатів у цьому консервативному місті. У Філадельфії містера Тая вабили широкі можливості спекуляцій. «Це найкраще місце для людини, яка вміє бути насторожі», – з легким ірландським акцентом казав він своїм друзям. Себе він вважав саме такою людиною. Це був чоловік середнього зросту, не надто повний, з легкою і дещо передчасною сивиною, за натурою життєрадісний і добродушний, але в той же час завзятий і самовпевнений. Над верхньою губою у нього стовбурчилися коротко підстрижені сиві вуса.

– Біда з цими пенсильванцями, – скаржився він уже незабаром після переїзду. – Ніколи не платять готівкою, норовлять всучити вексель.

На ту пору кредит Пенсильванії, а отже, і Філадельфії, незважаючи на багатство штату, упав дуже низько.

– Якщо справа дійде до війни, – говорив містер Тай, – то цілі легіони пенсильванців почнуть пропонувати векселі як платню за обід! Прожив би я цілих два століття, то розбагатів би на покупці пенсильванських векселів і зобов’язань. Колись вони, мабуть, розплатяться з боргами, але ж Господи, як це повільно робиться! Я буду лежати в могилі раніше, аніж вони покриють мені хоча б відсотки по своїй заборгованості.

Він не помилявся. Фінанси штату і міста перебували в досить жалюгідному стані, оскільки казну оббирали всі, кому не ліньки, і будь-якими способами, то всякі нові починання в штаті вимагали випуску нових облігацій. Ці облігації або «зобов’язання», як їх називали, гарантували шість відсотків річних, але, коли надходив термін сплати відсотків, скарбник міста або штату ставив на них штамп із датою пред’явлення, і відсотки за «зобов’язанням» нараховувалися з цього дня не тільки на номінал, але й на накопичені відсотки. Інакше кажучи, це було поступове накопичення відсотків. Людям, які потребували готівки, від цього користі було мало, бо під заставу таких «зобов’язань» банки видавали не більше сімдесяти відсотків їх курсової вартості, продавалися ж вони не за паритетом, а по дев’яносто за сто. Звичайно, їх можна було купувати з розрахунку на майбутнє, але надто довго доводилося чекати. Остаточний викуп цих зобов’язань знову-таки супроводжувався шахрайськими махінаціями. Знаючи, що ті чи інші «зобов’язання» знаходяться в руках «добрих знайомих», скарбник опубліковував повідомлення, що ті й ті номери (саме ті, які були йому відомі) будуть оплачені.

Більше того, вся грошова система Сполучених Штатів тоді ще тільки починала переходити від повного хаосу до стану, що віддалено нагадував порядок. Банк Сполучених Штатів, заснований Ніколасом Бідлом, в 1841 році був остаточно ліквідований. У 1846 році міністерство фінансів Сполучених Штатів організувало свою систему казначейств. І все ж фіктивних банків існувало стільки, що власник невеликої обмінної контори мимоволі ставав ходячим «довідником» платоспроможних і неплатоспроможних підприємств. Щоправда, потроху становище поліпшувалося, бо телеграф полегшив не лише обмін біржових котирувань між Нью-Йорком, Бостоном і Філадельфією, але навіть і зв’язок між конторою місцевого біржового маклера і фондовою біржею. Іншими словами, в користування почали входити приватні телеграфні лінії, що діяли на короткій відстані. Взаємний обмін інформацією став швидшим, доступнішим і вдосконалювався з кожним днем.

Залізниці вже простяглися в усіх напрямках. Але ще не було автоматичної реєстрації курсів, не було телефону; в Нью-Йорку зовсім недавно додумалися до розрахункової палати, а у Філадельфії вона ще не була заснована. Її заміняли розсильні, що метушилися між банками і біржовими конторами; вони ж зводили баланси по банківських рахункових книжках, обмінювали векселі і раз на тиждень переправляли до банків золоту монету – єдиний засіб для остаточного розрахунку по заборгованості (оскільки твердої національної валюти в ті часи не існувало). На біржі, коли гонг сповіщав про припинення операцій на сьогоднішній день, в середині залу (точнісінько, як у Лондоні) збиралися в гурток молодики (їх називали «розрахунковими клерками»), які звіряли і підсумовували всілякі покупки і продажі, анулюючи ті, що взаємно погашалися в результаті повторних угод між фірмами. Заглядаючи в рахункові книги, вони вигукували угоди, зроблені за день: «Делавер і Меріленд» продала компанії «Бомонт», «Делавер і Меріленд» продала компанії «Тай» і т. д. Такий спосіб спрощував бухгалтерію фірм, прискорюючи і оживляючи угоди.

Місце на фондовій біржі коштувало дві тисячі доларів. Згідно з правилами, нещодавно запровадженими біржовим комітетом, угоди дозволялося укладати між десятою годиною ранку і третьою по обіді (раніше це робилося в будь-який час – з ранку до півночі). Той же комітет встановив тверді ставки за послуги, що надаються маклерами, замість колишніх безцеремонних поборів. Порушники зазнавали суворих стягнень. Іншими словами, робилося все можливе для зміцнення біржі, і Едвард Тай, як і інші маклери, покладав великі надії на майбутнє.

6

До того часу сімейство Ковпервудів уже облаштувалося в своєму новому, просторішому і краще обставленому житлі на Фронт-стрит, на березі річки. Будинок був чотириповерховий, із фасадом завдовжки в двадцять п’ять футів (правда, двору біля нього вже не було). Тут Ковпервуди почали час від часу влаштовувати невеликі прийоми для тих представників різних галузей комерції, з якими Генрі Ковпервуд зустрічався по роботі, неухильно просуваючись до мети – посту головного касира. Товариство, правда, не вирізнялося вишуканістю, але з-поміж гостей бували особи, котрі досягли успіху в той же спосіб, як і Ковпервуд, – господарі невеликих підприємств, пов’язані діловими відносинами з його банком, торговці мануфактурою, шкіряними товарами, хлібом та оптовики-бакалійники. У дітей завелася своя компанія. Місіс Ковпервуд теж зрідка влаштовувала денні чаювання або вечори для своїх знайомих по церковному приходу. Ковпервуд намагався грати роль світської людини (це зазвичай зводилося до того, що він стояв із благодушно-дурнуватим виглядом і вітав гостей дружини). Оскільки він умів зберігати гостинно-урочистий вираз обличчя і вислуховувати привітання, які не потребували розлогих відповідей, то ця церемонія не дуже його обтяжувала. Гості часом співали, іноді трохи танцювали, а незабаром знайомі почали запросто приходити на обіди, чого раніше ніколи не було в звичаї.

І ось у перший же рік їхнього мешкання в новому будинку Френк познайомився з якоюсь місіс Семпл і захопився нею. У її чоловіка був великий взуттєвий магазин на Честнат-стрит, біля Третьої вулиці, і він вже подумував про відкриття другого, трохи подалі.

Одного вечора Семпл із дружиною завітали до Ковпервудів. Містер Семпл хотів поговорити з господарем про новий вид міського транспорту, який тільки-но став поширюватися – кінну залізницю. Лінія протяжністю в півтори милі, побудована Північно-Пенсильванською залізничною компанією, була щойно здана в експлуатацію. Починаючись на Віллоу-стрит, вона йшла вздовж Фронт-стрит до Джермантаун-роуд, а звідти – різними вулицями до місця, відомого під назвою «Станція Кохоксінк». Вважалося, що цей спосіб пересування поступово витіснить сотні омнібусів, які курсували по місту і сильно ускладнювали пішохідний рух в його торговельній частині. Молодий Ковпервуд з самого початку зацікавився цим підприємством. Залізнична справа взагалі приваблювала Френка, а цей його різновид – особливо. Конка викликала жваві суперечки, і Френк разом з іншими зацікавленими пішов на неї поглянути. Вагон дивного і незвичного вигляду – чотирнадцять футів у довжину, сім завширшки і приблизно стільки ж у висоту, – поставлений був на маленькі залізні колеса і надавав пасажирам незрівнянно більше зручностей, ніж омнібус. Альфред Семпл вже обдумував те, щоби вкласти гроші в другу лінію, що намічалася. Після отримання санкції міської влади, вона мала пройти по П’ятій і Шостій вулицях.

Ковпервуд-старший пророчив цьому підприємству блискуче майбутнє, хоча ще не розумів, звідки візьмуться кошти для його здійснення. Френк, зі свого боку, вважав, що компанії Тай варто було би взяти на себе реалізацію акцій майбутньої лінії П’ятої та Шостої вулиць (якщо місто дасть на неї дозвіл). Він чув, що акціонерне товариство вже зорганізувалося і готує великий випуск акцій, які будуть пущені на продаж по п’ять доларів за штуку при паритеті – в кінцевому підсумку – сто доларів. Френк дуже шкодував, що у нього недостатньо грошей для покупки солідного пакету цих акцій.

Між тим Ліліан Семпл полонила молодого Френка і заволоділа його уявою. Важко сказати, що вабило Ковпервуда до неї, бо ні темпераментом, ні розумом вона не вирізнялася. Френк уже здобув певний досвід у стосунках з жінками, і, як і раніше, зустрічався з Марджорі Стеффорд. Проте Ліліан Семпл, хоча, як уже сказано, ні інтелектом, ні красою не перевершувала інших (та й до того ж була заміжня), більше всіх хвилювала його. Їй було двадцять чотири роки, а йому лише дев’ятнадцять, але душею і тілом вона здавалася такою ж юною, як він. Висока, трохи вища за нього, хоча він до цього часу вже досяг межі свого зросту (п’ять футів і десять з половиною дюймів), вона була досить витончена. Від неї віяло незворушним спокоєм, що пояснювалося швидше поверховістю сприйняття, аніж силою характеру. У Ліліан було густе пишне волосся попелястого відтінку, бліде, майже воскове, вузьке обличчя, ніжно-рожеві губи і прямий ніс. Її сірі очі в залежності від освітлення здавалися то блакитними, то зовсім темними. Руки її вражали тонкістю і красою. Вона не відрізнялася жвавістю чи блиском розуму, рухи її були повільні і якісь несвідомо пластичні. Ковпервуда захопила її зовнішність. Вона цілком відповідала його тодішнім уявленням про ідеал краси. «Яка вона чарівна, – думав він, – яка мила, і до того ж у ній стільки гідності». Якби він міг обирати, то обрав би собі саме таку дружину.

У своїх судженнях про жінок Ковпервуд керувався більше почуттями, аніж розумом. Прагнучи добитися багатства, престижу і впливу, він, звичайно, надавав великого значення показності жінки, її статусу в суспільстві і таке інше. Однак негарні жінки ніколи не приваблювали його, а красуні манили дуже сильно. Він не раз чув удома розмови про жертовність жінок (як, утім, і чоловіків), чув про жінок-трудівниць, по-рабському відданих своїм чоловікам, дітям або сім’ї в цілому, жінок, які в критичні моменти життя всім поступалися заради рідні або близьких, керовані почуттям обов’язку і добросердя. Але ці історії чомусь не зачіпали його. Він мав за ліпше вважати всіх, навіть жінок, відверто егоїстичними. Чому – пояснити не міг. Люди, які не здатні були до самозахисту і не вміли знайти вихід із будь-якого становища, видавалися йому просто дурними або в кращому разі бідолахами.

Як багато говорилося навколо про високу моральність, як вихвалялися чесноти і порядність, як часто здіймалися до неба руки в праведному остраху перед тими, хто порушив сьому заповідь або хоча би був запідозрений в її порушенні! Френк не сприймав таких розмов усерйоз. Він і сам уже не раз порушував цю заповідь. Так само чинили й інші молодики. Щоправда, повій він остерігався. У цьому було багато низького й гидкого. Спочатку, на його недосвідчене око, йому подобався оманливий вульгарний блиск «веселих будинків». У їх розкоші був певний розмах: червоні плюшеві меблі, шикарні червоні портьєри, картини, позбавлені смаку, зате вставлені в дорогі рами і, перш за все, – самі жінки – здорові і сильні, або ж чуттєві і флегматичні, які (за словами його матері) «підстерігали» чоловіків. Витривалість їхніх тіл і хтивість душі, здатність із показною ласкавістю і привітністю приймати усіх чоловіків – усе це спочатку вражало уяву Френка, але незабаром стало викликати в нього огиду. До того ж вони були тупі. Від них не можна було почути жодного розумного слова. Подумати тільки – нічого іншого вони робити не вміли! Він подумки уявляв їхнє тупе пробудження після чадних ночей, огидний осад у душі, який лише частково могли розвіяти сон і жага наживи. І Френку, попри його молодість, ставало тоскно. Йому хотілося близькості, в якій було би більше інтимного, витонченого, оригінального, особистого.