За обідом місіс Ковпервуд з цікавістю вдивлялася в сина. Ось цього її любого хлопчину вона ще неначе зовсім недавно годувала груддю! Як він швидко змужнів…

– Сподіваюся, Френку, тобі й надалі таланитиме в таких справах, – сказала вона.

– І я сподіваюся, мамо, – була лаконічна відповідь.

Щоправда, торги відбувалися не щодня, і не щодня вдавалися угоди з бакалійником. Але Френк уже замолоду вмів призбирувати капіталець. Він оформлював передплату на журнал для юнацтва, працював агентом з розповсюдження ковзанів нового зразка, а раз навіть спокусив навколишніх хлопчаків об’єднатися і закупити собі до літа партію солом’яних капелюхів за оптовою ціною. Про те, щоб назбирати грошенят ощадливістю, Френк і не думав. Він мало не з дитинства перейнявся переконанням, що куди приємніше витрачати гроші не рахуючи, і вірив, що цієї можливості він так чи інакше доб’ється.

У цьому ж році, якщо не раніше, в ньому вже пробудився інтерес до дівчаток. Його погляд незмінно зупинявся на найвродливішій. А оскільки він сам був гарний і привабливий, то йому неважко було зацікавити вподобану дівчинку. Дванадцятирічна Пейшенс Барлоу, що жила по сусідству, була першою, на яку він задивився, та й сама вона задивилася на нього.

Природа наділила її блискучими чорними оченятами і чорним волоссям, яке вона заплітала в дві тугі коси. Витончені ніжки з тонкими щиколотками легко несли її чарівну фігурку. Батьки дівчинки були квакерами, і на її голові завжди красувався скромний маленький чепчик. Характер у неї, однак, був дуже жвавий, і цей сміливий самовпевнений хлопчик їй подобався. Одного разу (після того, як вони не раз уже обмінялися швидкими поглядами) він зупинив її – дівчинка йшла в той же бік – і з посмішкою, рішуче, як завжди, запитав:

– Ви, здається, мешкаєте на нашій вулиці? Правда?

– Так, – відповіла вона, трохи зашарівшись і погойдуючи сумкою з книжками, – в будинку сто сорок один.

– Я знаю цей будинок, – сказав він. – Бачив, як ви туди заходили. Ви, здається, вчитеся в одній школі з моєю сестрою? Адже вас звуть Пейшенс Барлоу?

Він чув, як хтось із його товаришів назвав її ім’я.

– Справді, – підтвердила вона. – А звідки ви знаєте?

– Чув, – посміхнувся Френк. – Я вас часто бачу. Хочете лакриці?

Він покопирсався в кишені і витягнув кілька паличок свіжої лакриці (дуже поширених у ті часи ласощів).

Пейшенс чемно подякувала і взяла одну.

– Напевно, не надто смачно. Вона вже давно лежить у мене в кишені. Днями у мене були тягучки.

– Та ні, смачно, – відгукнулася вона, посмоктуючи кінчик палички.

– А ви ж знаєте мою сестру, Анну Ковпервуд? – запитав Френк, повертаючись до початої розмови і мимохідь представляючись своїй сусідці. – Вона, щоправда, на клас молодша за вас, але, можливо, ви знайомі?

– Я її знаю. Ми зустрічаємося, коли йдемо зі школи.

– Я живу он там, праворуч, – Френк показав їй на будинок, до якого вони підходили, ніби дівчинка і без того не знала, де він живе. – Сподіваюся, ми тепер часто будемо бачитися?

– А ви знайомі із Рут Меррієм? – запитала вона, коли Френк уже збирався повернути на мощену доріжку, що вела до його дому.

– Ні, а чому ви питаєте?

– У неї у вівторок вечірка, – ніби мимохіть зауважила дівчинка.

– А де вона мешкає?

– У будинку двадцять вісім.

– Я був би не проти зайти до неї, – зізнався Френк, повертаючи додому.

– Може, вона і запросить вас. – Пейшенс ставала все хоробріша (у міру того як відстань між ними збільшувалася). – Я її попрошу.

– Дякую, – сказав він із посмішкою.

Вона вистрибом побігла далі.

Френк із сяючим обличчям дивився їй услід. Вона була чарівна. Він відчув палке бажання поцілувати її і жваво уявив собі вечірку у Рут Меррієм і все те, що це йому обіцяло.

То було одне з дитячих захоплень, які час від часу охоплювали Френка серед вихору життєвих подій. З Пейшенс Барлоу він тайкома цілувався в затишних куточках, перш ніж знайшов собі іншу. Узимку Пейшенс разом з сусідськими дівчатками вибігала на вулицю пограти в сніжки або ж у довгі зимові вечори засиджувалась на лавочці біля дверей свого будинку. Підстерегти її в ці години і поцілувати було так само легко, як на вечірках нашіптувати їй всілякі милі нісенітниці.

На зміну їй прийшла Дора Фітлер (Френку було тоді шістнадцять років, а їй чотирнадцять). Пізніше, у сімнадцять років, – п’ятнадцятирічна Марджорі Стеффорд – білява пухкенька дівчинка з блакитно-сірими очима, рум’яна і свіжа, як ранкова зоря.

У сімнадцять Френк вирішив кинути школу. Він усього три роки провчився в старших класах, але вже був ситий навчанням по горло. З тринадцяти років усі його помисли були звернені на фінансові оборудки, в тій формі, як ото він спостерігав на Третій вулиці. Час від часу він виконував доручення, які давали йому можливість трохи підробити. Дядько Сенека дозволив йому допомагати вагарю у вантажному порту, де під пильним наглядом урядових інспекторів складалися в державні пакгаузи мішки з цукром. Іноді, при особливо нагальній роботі, він допомагав батькові і отримував за це платню. Френк навіть змовився було з містером Делрімплом щодо підробітку у нього в суботні дні. Але невдовзі після того, як йому стукнуло п’ятнадцять, батько став головним касиром з річним окладом в чотири тисячі доларів, і про роботу за рундуком, звичайно, більше не могло бути й мови.

Якраз саме в цей час до Філадельфії знову приїхав дядько Сенека – ще огрядніший, ще більш владний, і сказав племіннику:

– Ось що, Френку: якщо хочеш взятися до справи, то я тобі для початку запропоную непогану пропозицію. Перший рік ти будеш працювати без платні, але якщо впораєшся, тобі, ймовірно, дадуть преміальні. Чув про фірму «Генрі Вотермен і Ко» на Другій вулиці?

– Я знаю, де міститься їхня контора.

– Так от – вони згодні взяти тебе рахівником. Це маклери, що займаються перепродажем зерна і посередницькими справами. Ти якось казав, що хочеш попрацювати в цій сфері. Коли скінчиться навчальний рік, сходи до містера Вотермена, пошлися на мене, і він, треба гадати, тебе візьме. Розкажи потім, як ви домовилися.

Дядько Сенека тепер був уже одружений – своїми грошима він завоював серце однієї небагатої, але честолюбної жінки з філадельфійських світських кіл. Завдяки цьому шлюбу зв’язки Ковпервудів, на загальну думку, повинні були дуже зміцнитися. Генрі Ковпервуд подумував про те, щоб переїхати в північну частину міста, на Фронт-стрит, звідки відкривався чудовий вид на річку і де вже йшло будівництво красивих особняків. На ті часи – незадовго до Громадянської війни^[3] – його чотиритисячний оклад був досить значним. Генрі Ковпервуд, розсудливий і обережний, ніколи не вкладав свої заощадження навіть у найменш ризиковані справи, і завдяки своїй акуратності, обачності і пунктуальності мав, як вважали його товариші по службі, всі підстави в майбутньому розраховувати на пост віце-директора або навіть директора банку, в якому працював.

Пропозицію дядька Сенеки щодо «Вотермена і Ко» Френк вважав для початку цілком годящою. Тому в червні він подався на Другу вулицю, де його привітно зустрів Генрі Вотермен-старший. Крім того, як з’ясувалося, були ще Генрі Вотермен-молодший (двадцятирічний юнак) і якийсь Джордж Вотермен п’ятдесяти років – брат Вотермена-старшого, – довірена особа, що був у курсі всіх угод. На чолі підприємства стояв Генрі Вотермен-старший, п’ятдесяти п’яти років. За потреби, він виїжджав до приміських клієнтів, за ним залишалося останнє слово в питаннях, яких брат не міг вирішити особисто, і він укладав нові угоди, отож його компаньйонам і службовцям залишалося тільки впроваджувати їх у життя. На вигляд флегматичний коротконогий пузатий товстунець, із густою мережею зморшок навколо опуклих очей, і з червоною шиєю, містер Генрі Вотермен-старший на ділі був проникливою, добродушною, поступливою і дотепною людиною. Завдяки вродженому здоровому глузду і привабливій доброзичливості йому вдалося створити міцну процвітаючу справу. Але роки вже давалися взнаки, і тепер він щиро радів би співпраці з сином, якби таке не йшло на шкоду фірмі.

Але про це годі було й мріяти. Син, не настільки демократичний, як батько, позбавлений його меткої кмітливості і працездатності, не відчував нічого, окрім відрази до комерційної діяльності. Справи, полишені на його опікування, безсумнівно, зійшли б нанівець. Батько це бачив, засмучувався і все сподівався, що знайдеться який-небудь молодик, який зацікавиться справою, буде продовжувати її на колишніх засадах і разом з тим не витіснить його сина, – одне слово, людина, готова задовольнятися роллю молодшого компаньйона.

І ось із рекомендаціями від Сенеки Девіса з’явився молодий Ковпервуд. Містер Вотермен окинув його критичним поглядом. Ну що ж, подумав старий, хлопчина показний. З нього може щось вийти. Хлопець тримався невимушено і одночасно з гідністю, без найменших ознак хвилювання або сором’язливості. За його словами, він умів вести розрахункові книги, хоча і не розбирався в усіх тонкощах хлібно-комісійної справи. Але ця галузь цікавила його, і він хотів би спробувати в ній удачі.

– Цей хлопчина мені подобається, – сказав братові Генрі Вотермен, після того як Френк пішов, отримавши пропозицію завтра вранці приступити до нових обов’язків. – У ньому щось є. Такий юний, кмітливий, жвавий юнак давно вже не переступав нашого порога.

– Авжеж, – погодився Джордж, худорлявий і вищий, ніж брат, із карими, трохи мутними, задумливими очима і ріденьким темним волоссям, що іще більше підкреслювало білизну лисини на його яйцевидній голові. – Досить приємний хлопець. Дивно, що батько не взяв його до себе у банк.

– Хтозна, може, у нього немає такої можливості, – заперечив брат. – Адже він там усього-на-всього головний касир.

– Це правда.

– Що ж, випробуємо його. По-моєму, у нього будь-яке діло піде. Багатообіцяючий юнак!

Генрі Вотермен встав і попрямував до парадних дверей, що виходили на Другу вулицю. Холодок бруківки, захищеної від ранкового сонця суцільною стіною будинків (серед них була і будівля його контори), стукіт копит, гуркіт підвод, вируючий натовп – все це подобалося йому. Він подивився через дорогу – три- і чотириповерхові будинки, майже всі з сірого каменю. У них теж вирувало життя, і Генрі Вотермен подякував небу за те, що колись йому прийшла до голови думка заснувати свою справу в такому людному місці. Шкода тільки, що він свого часу не придбав тут ще кілька ділянок.

«Добре, якби цей молодий Ковпервуд виявився підходящою для мене людиною, – подумки розмислив старий. – Я був би позбавлений безлічі зайвих клопотів».

Прикметно, що п’ятихвилинної розмови було досить, щоб переконатися у діловитості цього хлопчини. Генрі Вотермен майже не сумнівався, що надії його справдяться.