Не можу я радіти цьому новому життю! Мені не буде в ньому добре, мені ніколи не буде добре самій. Самій-одній. А життя тягне, тягне мене на цю глину. На землю. Моїм дітям уже жити за цими законами. Я їм не потрібна, я кумедна. Усе моє життя… Перебирала нещодавно папери і натрапила на свій юнацький щоденник: перше кохання, перший поцілунок і цілі сторінки про те, як я люблю Сталіна й ладна померти, щоб його побачити. Нотатки божевільної… Хотіла викинути – не змогла. Сховала. Страх: тільки б вони нікому на очі не потрапили. Жартуватимуть, сміятимуться. Нікому не показала… (Мовчить.) Я пам’ятаю чимало речей, яких не поясниш при здоровому глузді. Рідкісний екземпляр, авжеж! Кожен психотерапевт потішився б… Чи не так!? Вам зі мною пощастило… (І плаче, і сміється.)

Запитайте… Ви повинні запитати, як це поєднувалося: наше щастя й те, що за кимось приходили вночі, когось забирали? Хтось зникав, хтось ридав за дверима. Я цього чомусь не пам’ятаю. Не пам’ятаю! А пам’ятаю, як цвів навесні бузок, і масові гуляння, дерев’яні тротуари, нагріті сонцем. Запах сонця. Сліпучі паради фізкультурників і сплетені з живих людських тіл і кольорів імена на Червоній площі: Ленін – Сталін. Я й мамі ставила це запитання…

Що пам’ятаємо ми про Берію? Про Луб’янку? Мама мовчала… Одного разу згадала, як улітку після відпустки вони з татом поверталися з Криму. Їхали Україною. Це тридцяті роки… колективізація… На Україні був великий голод – Голодомор. Мільйони померли… цілими селами помирали… Ховати було нікому… Українців вбивали за те, що вони не хотіли йти в колгоспи. Убивали голодом. Тепер я це вже знаю… Колись у них була Запорізька Січ, народ пам’ятав свободу… Там така земля – кілок устромиш, і виросте дерево. А вони помирали… здихали, як скотина. У них все забрали, до макової зернини вивезли. Оточили військами, як у концтаборі. Тепер я вже знаю… Я дружу на роботі з однією українкою, вона від бабусі своєї чула… як у їхньому селі мати сама одну дитину зарубала сокирою, щоб варити й годувати нею решту. Свою дитину… Це все було… Дітей із двору боялися випускати. Як котів і собак, виловлювали дітей. Черв’яків на городах копали та їли. Хто міг, повзли в місто, до поїздів. Чекали, що хтось їм кине шкоринку хліба… Солдати штурхали їх чобітьми, били прикладами… Поїзди мчали повз них, мчали на повній швидкості. Провідники зачиняли вікна, «задраювали» шторки. І ніхто ні про що ні в кого не запитував. Приїжджали до Москви. Привозили вино, фрукти, пишалися засмагою і згадували море. (Мовчить.) Я любила Сталіна… Довго його любила. Навіть тоді любила, коли почали про нього писати, що він був маленький, рудий, із усохлою рукою. Застрелив свою дружину. Розвінчали. Викинули з мавзолею. А я все одно його любила.

Я довго була сталінською дівчинкою. Дуже довго. Дуже… Так, це було! Зі мною… з нами… і без того життя я залишусь із порожніми руками. Без нічого… жебрачкою буду! Я пишалася нашим сусідом, дядею Ванею – герой! Він повернувся з війни без обох ніг. Їздив двором на дерев’яній саморобній колясці. Нази вав мене «моя Маргаритка», лагодив усім валянки та чоботи. П’яним співав: «Дорогие братишки-сестренки… / Я геройски сражался в бою…» Через кілька днів після смерті Сталіна приходжу до нього: «Ну що, Маргаритко, здох оцей…» Це він – про мого Сталіна! Я вихопила свої валянки: «Як ви смієте? Ви – герой! Із орденом». Два дні вирішувала: я – піонерка, отже, я повинна піти в енкаведе і розповісти про дядю Ваню. Зробити заяву. І це абсолютно серйозно… Отак! Як Павлік Морозов… Я могла донести й на свого батька… на матір… Я могла… Так! Я була готова! Повертаюся зі школи, а дядя Ваня п’яний валяється у під’їзді. Перевернувся зі своєю коляскою і не може підвестися. Мені стало його шкода.

І це я… Я сиділа, притиснута вухом до репродуктора, і слухала, як щогодини передавали бюлетень про здоров’я товариша Сталіна. І плакала. Усім серцем. Було! Це було! Був сталінський час… і були ми, сталінські люди… Моя мама – з дворянської родини. За кілька місяців до революції вона вийшла заміж за офіцера, згодом він воював у білій гвардії. В Одесі вони розлучилися – він емігрував із залишками розбитих денікінських частин, а вона не могла залишити паралізовану матір. Її забрали в чека як дружину білогвардійця. Слідчий, який вів справу, закохався в маму. Якось врятував… але змусив вийти за нього заміж. Після служби він повертався додому п’яний і бив її револьвером по голові. Потім кудись подівся. І ось ця моя мама… красуня… яка обожнювала музику, знала кілька мов, вона до нестями любила Сталіна. Погрожувала татові, якщо він чимось був незадоволений: «Піду в райком і скажу, який ти комуніст». А тато… Тато брав участь у революції… 37-го був репресований… Але його швидко звільнили, бо за нього заступився хтось із відомих більшовиків, хто знав його особисто. Поручився. Але в партії тата не поновили. Удар, який він не міг пережити. У тюрмі йому вибили зуби, проломили голову. Усе одно тато не змінився, залишився комуністом. Поясніть мені це… Вважаєте, нерозумні? Наївняк? Ні, це були розумні й освічені люди. Мама читала в оригіналі Шекспіра та Гете, а тато закінчив Тимірязівську академію. А Блок… Маяковський… Інеса Арманд? Мої кумири… мої ідеали… з ними я виросла… (Замислилася.)

Колись я вчилася літати в аероклубі. На чому ми літали, тепер дивуєшся: як ми живими залишилися!? Не планери, а саморобки – дерев’яні реєчки, обтягнені марлею. Керування – ручка і педаль. Зате, коли летиш, бачиш птахів, бачиш землю з висоти. Відчуваєш крила! Небо змінює людину… висота змінює… Розумієте, про що я? Я про те наше життя… мені шкода не себе – мені шкода всього того, що ми любили…

Усе чесно згадала… і не знаю навіть… Чомусь тепер соромно все це комусь розповідати…

Полетів Гагарін… Люди вийшли на вулицю, сміялися, обіймалися, плакали. Незнайомі люди. Робітники в спецівках просто із заводів, медики в білих шапочках, підкидали їх у небо: «Ми – перші! Наша людина в космосі!» Це не можна забути! Це було щось неймовірне, таке здивування. Я досі не можу спокійно слухати пісню: «И снится нам не рокот космодрома, / Не эта ледяная синева, / А снится нам трава, трава у дома. / Зеленая, зеленая трава…» Кубинська революція… Молодий Кастро… Я кричала: «Матусю! Татку! Вони перемогли! Віва Куба!» (Наспівує.) «Куба, любовь моя! / Остров зари багряной, / Песня летит над планетой, звеня, / Куба – любовь моя!» У школу до нас приходили ветерани боїв в Іспанії… Разом ми співали пісню «Гренада»: «Я хату покинул, пошел воевать, / Чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать…» У мене над столом висіла фотографія Долорес Ібарурі. Так… ми мріяли про Гренаду… потім про Кубу… Через кілька десятків років інші хлопчики так само марили Афганістаном. Нас легко було обдурити. Але все одно… Все одно! Я цього не забуду! Я не забуду, як їхав на цілину весь наш десятий клас. Вони йшли колоною, з рюкзаками, над ними маяв прапор. У деяких за спиною гітари. «Оце – герої!» – думала я. Чимало з них потім повернулися хворими: на цілину вони не потрапили, а будували десь у тайзі залізницю, тягали на собі рейки по пояс у крижаній воді. Бракувало техніки… Їли гнилу картоплю, всі перехворіли на скорбут. Але вони були, ці юнаки та юнки! І була дівчинка, яка захоплено їх проводжала. Це – я! Моя пам’ять… Я її нікому не віддам – ані комуністам, ані демократам, ані брокерам. Вона – моя! Тільки моя! Я без усього можу обійтися: мені не треба багато грошей, дорогої їжі й модного одягу… шикарної машини… Ми на своїх «Жигулях» об’їздили весь Союз: я побачила Карелію… озеро Севан… і Памір. Це все була моя Батьківщина. Моя Батьківщина – СРСР. Я без багато чого можу прожити. Не можу тільки без того, що було. (Довго мовчить. Настільки довго, що я звертаюся до неї.)

Не бійтеся… Зі мною все гаразд… уже все гаразд… Сиджу наразі вдома… кішку погладжу, рукавички пов’яжу. Така проста дія, як в’язання, допомагає найліпше… Що втримало? До кінця я не дійшла… ні… Як лікар, я все уявляла… в усіх деталях… Смерть огидна, вона не буває гарною. Я бачила повішеників… В останні хвилини в них трапляється оргазм, або вони в сечі, в калі. Від газу людина синя… фіолетова… Одна ця думка для жінки жахлива. Жодних ілюзій про гарну смерть у мене не могло бути. Однак… тебе щось кинуло, під’юдило, змусило рвонутися. Ти в розпачливому ривку… є дихання і ритм… і є ривок… А там уже важко втриматися. Зірвати стоп-кран! Стоп! Я якось утрималася. Кинула білизняну мотузку. Вибігла на вулицю. Змокла під дощем, яка радість після всього змокнути під дощем! Як приємно! (Мовчить.) Я довго не розмовляла… Вісім місяців лежала в депресії. Розучилася ходити. Та зрештою встала. Навчилася ходити знову. Я є… знову я на твердому… Але мені було погано… мене проштрикнули, наче кульку… Про що це я? Досить! Ну, годі… (Сидить і плаче.) Годі…

Дев’яностий рік… У нашій мінській трикімнатній квартирі жило п’ятнадцятеро осіб, до того ж і немовля. Першими приїхали з Баку родичі чоловіка – сестра з родиною та його двоюрідні брати. Вони не в гості приїхали, вони привезли із собою слово «війна». Із криком увійшли в дім, зі згаслими очима… Це десь восени чи взимку… було вже холодно. Авжеж, восени вони приїхали, тому що взимку нас уже було більше. Узимку з Таджикистану… Із міста Душанбе приїхала моя сестра зі своєю родиною та батьками чоловіка. Саме так і було… Так… Спали скрізь, улітку спали навіть на балконі. І… не говорили, а кричали… як вони бігли, а війна штурханами наздоганяла. П’яти палила. А вони… всі вони, як і я, радянські… абсолютно радянські. Стовідсотково! Цим пишалися. І раптом – нічого цього немає. Ну, немає! Прокинулися вранці, глянули у вікно – уже вони під іншим прапором. В іншій країні. Уже – чужі.

Я слухала. Слухала. Вони говорили…

«…А який був час! Прийшов Горбачов… і раптом під вікнами – стрілянина. Господи! У столиці… в Душанбе… Усі сиділи біля телевізора й боялися пропустити останні новини. У нас на фабриці жіночий колектив був, здебільшого росіянки. Я питаю: «Дівчата, що буде?» – «Війна починається, вже росіян ріжуть». Через кілька днів одну крамницю вдень розбили, розтягли… другу…»

«…Перші місяці я плакала, а потім припинила. Сльози швидко закінчуються. Найбільше боялася чоловіків, і знайомих, і незнайомих. Затягнуть у будинок, в машину… «Красуню! Дівчино, давай по…мося…» Сусідську дівчинку однокласники зґвалтували. Таджицькі хлопці, яких ми знали. Її мати пішла до родини одного. “Навіщо сюди приїхала? – кричали на неї. – Тікай у свою Росію. Незабаром вас, росіян, тут взагалі не залишиться. В самих трусах втечете”».

«…Навіщо ми туди поїхали? За комсомольською путівкою. Будували Нурекську ГЕС, алюмінієвий завод… Я вивчала таджицьку мову: чайхана, піала, арик, арча, чинара… «Шураві» називали нас. Російські брати».

«…Мені сняться рожеві гори – цвіте мигдаль. А прокидаюся вся в сльозах…»

«…В Баку… Жили ми в дев’ятиповерховому будинку. Уранці вивели вірменські родини у двір… Усі навколо них зібралися, і скільки було людей, стільки підійшло до них, кожен чимось вдарив. Маленький хлопчик… років п’яти… він підійшов і вдарив дитячою лопаткою. Стара азербайджанка його погладила по голові…»

«…А наші друзі, вони теж були азербайджанці, але вони нас ховали у себе в підвалі. Закидали мотлохом, ящиками. Приносили вночі їжу…»

«…Уранці біжу на роботу – на вулицях трупи лежать. Валяються або сидять біля стіни, сидять, наче живі. Когось накрили дастарханом (скатертиною), а когось ні. Не встигли. Більшість лежали роздягнутими… І чоловіки, і жінки… Тих, які сиділи, тих не роздягали, адже їх не розігнути…»

«…Раніше я думав, що таджики – як діти, нікого не образять. За півроку, може, навіть менше часу минуло, Душанбе було не впізнати, й людей не впізнати. Морги переповнені. Уранці на асфальті, поки не затопчуть, згустки застиглої крові… як холодець…»

«…Цілими днями вони йшли повз наш будинок із плакатами: «Смерть вірменам! Смерть!» Чоловіки і жінки. Старі й молоді. Розлючений натовп, жодного людського обличчя. Газети були забиті об’явами: «Міняю трикімнатну квартиру в Баку на будь-яку квартиру в будь-якому місті Росії…» Свою квартиру ми продали за триста доларів. Як холодильник. А не продали би за ці гроші, могли б убити…»

«…А ми за свою квартиру купили: мені – китайський пуховик, а чоловікові – теплі черевики. Меблі, посуд… килими… все залишили…»

«…Жили без світла та газу… без води… На базарі ціни жахливі. Біля нашого будинку відкрилася ятка. Там продавали квіти і похоронні вінки. Тільки квіти й вінки…»

«…Вночі на стіні сусіднього будинку хтось написав фарбою: «Бійся, російська сволото! Твої танкісти тобі не допоможуть». Росіян знімали з керівних посад… Стріляли з-за рогу… Місто швидко стало брудне, як кишлак. Чуже місто. Не радянське…»

«…Убивали за все… Не там народився, не тією мовою розмовляєш. Не сподобався комусь із автоматом… А до того як ми жили? На свято і перший тост у нас був «за дружбу» – «ес кес сирум ем» (вірменською – я тебе люблю). – «Ман сани севирам» (азербайджанською – я тебе люблю). Жили спільно…»

«…Прості люди… Наші знайомі таджики зачиняли своїх синів на ключ, не випускали з дому, щоб їх не навчили… не змусили вбивати».

«…Виїжджаємо… Сіли вже в поїзд, уже пара з-під коліс. Останні хвилини. Хтось дав по колесах чергу з автомата. Солдати стояли коридором, затуляли нас. Якби не солдати, то ми б живими навіть до вагонів не добігли. І коли зараз я бачу, що показують війну по телевізору, я одразу відчуваю… цей запах… запах підсмаженого людського м’яса… Нудотний… конфетний запах…»

Через півроку в чоловіка перший інфаркт… Іще через півроку – другий… У його сестри інсульт. Від усього цього… Я втрачала глузд… А ви знаєте, як втрачає глузд волосся? Воно стає цупким, як волосінь. Волосся втрачає глузд першим… Ну, хто ж витримає? Маленька Карина… Удень нормальна дитина, а починає темніти за вікном, вона тремтить. Кричить: «Мамо, не йди! Я засну, а вас із татком уб’ють!» Я бігла вранці на роботу й просила, щоб мене вбило машиною. Ніколи не ходила до церкви, а тут годинами навколішки стояла: «Пресвята Богородице! Ти мене чуєш?» Перестала спати, не могла їсти. Я – не політик, я в політиці не тямлю. Мені просто страшно. Що ви ще хочете в мене запитати? Я все розповіла… Все!!