Про шепіт і крик… і захват

Маргарита Погребицька – лікар, 57 років

– Моє свято… Сьоме листопада… Велике, яскраве… Найяскравіше враження мого дитинства – військовий парад на Червоній площі…

Я в тата на плечах, а до руки в мене прив’язана червона кулька. У небі над колонами величезні портрети Леніна і Сталіна… Маркса… гірлянди й букети з червоних, блакитних, жовтих кульок. Червоний колір. Улюблений, найулюбленіший. Колір революції, колір пролитої в її ім’я крові… Велика Жовтнева революція! Це тепер: воєнний переворот… більшовицька змова… російська катастрофа… Ленін – німецький агент, а революцію зробили дезертири й підпилі матроси. Я затуляю вуха, не бажаю чути! Це вище за мої сили… Усе життя я прожила з вірою: ми найщасливіші, народилися в небаченій і прекрасній країні. Іншої такої країни немає! У нас є Червона площа, там, на Спаській вежі, б’ють куранти, за якими звіряють час у всьому світі. Так говорив мені тато… і мама, і бабуся… «День седьмого ноября – красный день календаря…» Перед цим ми довго не лягали спати, всією сім’єю робили квіти з паперу, вирізали з картону сердечки. Розмальовували. Уранці мама та бабуся залишалися вдома, готували святковий обід. Гості цього дня приходили обов’язково. Вони приносили в авосьці коробку з тортом і вино… Целофанових пакетів тоді ще не було… Бабуся пекла свої славнозвісні пиріжки з капустою та грибами, а мама «ворожила» над салатом «олів’є» і варила незмінний холодець. А я – з татом!

На вулиці безліч людей, на пальтах та піджаках усі мають червоні стрічки. Сяють червоні полотнища, грає військовий духовий оркестр. Трибуна з нашими вождями… і пісня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотілося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!» Краса! Захоплення! Люди плакали, радість переповнювала… Духовий оркестр грав марші та революційні пісні: «Дан приказ ему на запад, / Ей в другую сторону./ Уходили комсомольцы/ На гражданскую войну…» Я знаю напам’ять слова всіх пісень, я нічого не забула, часто їх співаю. Співаю сама собі. (Тихо наспівує.) «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой страны такой не знаю, / Где так вольно дышит человек…» Нещодавно знайшла у шафі старі платівки, зняла з антресолі патефон, весь вечір промайнув у спогадах. Пісні Дунаєвського та Лебедєва-Кумача – як ми їх любили! (Мовчить.) І ось я високо-високо. Це тато підіймає мене на руках… вище, ще вище… Настає найважливіший момент – зараз з’являться і загримлять бруківкою могутні тягачі із зачохленими ракетами, танки, й піде артилерія. «Запам’ятай це на все життя!» – намагається перекричати галас тато. І я знаю, що запам’ятаю! А дорогою додому ми зайдемо в магазин, і я отримую своє улюблене ситро «Буратіно». Цього дня мені дозволялося все: свищики, цукерки-півники на паличках…

Я любила нічну Москву… ці вогні… Коли мені було вже вісімнадцять років… вісімнадцять років! – я закохалася. Коли я зрозуміла, що закохана, я поїхала, ніколи не здогадаєтесь, куди я поїхала? Я поїхала на Червону площу, перше, що я захотіла – бути в ці хвилини на Червоній площі. Кремлівська стіна, чорні ялинки в снігу й засипаний кучугурами Александрівський сад. Я дивилася на все це й знала, що буду щасливою. Обов’язково буду!

А нещодавно ми з чоловіком були в Москві. І вперше… Уперше не пішли на Червону площу. Не вклонилися. Уперше… (На очах сльози.) Чоловік у мене вірменин, побралися ми студентами. У нього ковдра, а в мене розкладачка – так ми починали жити. Після закінчення Московського медінституту отримали розподіл у Мінськ. Усі мої подруги роз’їхалися хто куди: одна – в Молдову, інша – в Україну, хтось в Іркутськ. Тих, хто поїхав в Іркутськ, ми називали «декабристками». Країна одна – їдь, куди заманеться! Жодних кордонів тоді не було, віз і митниць. Чоловік хотів повернутися на Батьківщину. У Вірменію. «Поїдемо на Севан, побачиш Арарат. Спробуєш справжній вірменський лаваш», – обіцяв він мені. Але запропонували – Мінськ. І ми: «Давай в Білорусь!» – «Давай!» Це ж молодість, попереду ще стільки часу – здається, його на все вистачить. Приїхали в Мінськ, і тут нам сподобалося. Їдеш і їдеш: озера та ліси, партизанські ліси, болота та пущі, зрідка поля серед цих лісів. Наші діти тут виросли, в них улюблені страви – драники, білоруська мочанка. «Бульбу жарят, бульбу варят…» Вірменський хаш на другому місці… Але щороку всією родиною ми їздили в Москву. Аякже! Без цього я не могла жити, я повинна була походити по Москві. Подихати її повітрям. Чекала… Завжди з нетерпінням чекала на ці перші хвилини, коли поїзд підходив до Білоруського вокзалу, лунав марш, і серце стрибало від слів: «Товариші пасажири, наш поїзд прибув до столиці нашої Батьківщини – міста-героя – Москви!» «Кипучая, могучая, никем непобедимая,/ Москва моя, страна моя, ты самая любимая…» Виходиш з вагона під цю музику.

Що… де ми? Нас зустріло чуже, незнайоме місто… Вітер носив вулицями брудний папір, подрані газети, під ногами гуркотіли банки з-під пива. На вокзалі… й біля метро… Скрізь сірі ряди людей, усі щось продавали: жіночу білизну і простирадла, старе взуття й дитячі іграшки, сигарети можна було купити на штуки. Як у фільмах про війну. Я тільки там це бачила. На якомусь драному папері, картонних коробках просто на землі лежали ковбаса, м’ясо, риба. В одному місці все це накриває подертий целофан, а в іншому – ні. І москвичі це купували. Торгувалися. Плетені шкарпетки, серветки. Тут цвяхи, і тут же їжа, одяг. Мова українська, білоруська, молдавська… «Ми з Вінниці приїхали…» «А ми – з Бреста…» Багато жебраків… Звідки їх стільки? Каліки… як у кіно… У мене одне порівняння – як у старому радянському кіно. Неначе я фільм дивилася…

На Старому Арбаті, моєму улюбленому Арбаті, я побачила торгові ряди – з матрьошками, самоварами, іконами, фотографіями царя та його родини. Портрети білогвардійських генералів – Колчака, Денікіна і бюст Леніна… Матрьошки всіляких різновидів – «горбіматрьошки» та «єльциноматрьошки». Я не впізнавала своєї Москви. Що це за місто? Просто на асфальті, на якихось цеглинах сидів старий і грав на акордеоні. З орденами. Співав він воєнні пісні, біля ніг – шапка з монетками. Пісні наші улюблені: «Бьется в тесной печурке огонь, / На поленьях смола, как слеза…» Захотілося підійти… але його вже оточили іноземці… Почали фотографуватися. Щось йому кричали італійською, французькою та німецькою. Ляскали по плечах: «Давай! Давай!» Їм було весело, вони були задоволені. Аякже! Так нас боялися… а тепер… Ось! Купа мотлоху… імперія – пшик! Поряд із матрьошками та самоварами гора червоних прапорів і вимпелів, партійні та комсомольські квитки. І бойові радянські нагороди! Ордени Леніна та Червоного Прапору. Медалі! «За отвагу» і «За боевые заслуги». Торкаюся їх… гладжу… Не вірю! Не вірю! «За оборону Севастополя» й «За оборону Кавказу». Усе справжнє. Рідне. Радянська військова форма: мундири, шинелі… кашкети із зірочками… А ціни – в доларах… «Скільки?» – запитав чоловік і показав на медаль «За отвагу». – «За двадцять доларів продам. А, нехай, давай “штуку” – тисячу рублів». – «А орден Леніна?» – «Сто доларів…» – «А совість?!» – мій чоловік ладен був у бійку полізти. – «Ти що, з дуба впав? Із якої діри виліз? Предмети доби тоталітаризму». Так і сказав… Мовляв, це вже «залізяки», але іноземцям подобаються, у них зараз мода на радянську символіку. Ходовий товар. Я закричала… Покликала міліціонера… Я кричала: «Дивіться! Дивіться… А-а-а…» Міліціонер нам підтвердив: «Предмети доби тоталітаризму… до відповідальності притягаємо за наркотики та порнографію…» А партквиток за десять доларів – не порнографія? Орден Слави… або ось червоний прапор із портретом Леніна – за долари? Було таке відчуття, ніби ми стоїмо серед якихось декорацій. Нас розігрують. Ми кудись не туди приїхали. Я стояла і плакала. Італійці поруч міряли військові шинелі та кашкети з червоними зірочками. «Карашо! Карашо!» А ля рус…

Уперше я була в мавзолеї з мамою. Пам’ятаю, що йшов дощ, холодний, осінній дощ. Ми простояли в черзі шість годин. Сходинки… напівморок… вінки… Шепіт: «Проходьте. Не затримуйтесь». Крізь сльози я нічого не розгледіла. Але Ленін… мені здалося, що він світиться… Маленькою я переконувала маму: «Матусю, я ніколи не помру». – «Чому ти так гадаєш? – питала мама. – Усі вмирають. Навіть Ленін помер». Навіть Ленін… Я не знаю, як мені про все розповісти… А мені треба… я хочу. Я хотіла би говорити… говорити, але не знаю, з ким. Про що? Про те, якими ми були неймовірно щасливими! Тепер я в цьому абсолютно переконана. Зростали вбогими та наївними, але про це не здогадувалися й нікому не заздрили. До школи ми ходили з дешевими пеналами та ручками за сорок копійок. Улітку взуєш парусинові капці, натреш їх зубним порошком – гарно! Узимку – в гумових ботиках, мороз – ступні пече. Весело! Вірили, що завтра буде краще, ніж сьогодні, а післязавтра краще, ніж учора. У нас було майбутнє. І минуле. Усе в нас було!

Любили, безмежно любили Батьківщину – най-найкращу! Перший радянський автомобіль – ура! Неписьменний робітник винайшов секрет радянської нержавійки – перемога! А те, що цей секрет уже давно відомий усьому світові, ми потім дізналися. А тоді: першими полетимо через полюс, навчимося керувати північним сяйвом… повернемо в інший бік гігантські ріки… зросимо вічні пустелі… Віра! Віра! Віра! Щось вище за розум. Я прокидалася під звуки гімну замість будильника: «Союз нерушимый республик свободных / Сплотила навеки Великая Русь…» У школі ми багато співали… Я пам’ятаю наші пісні… (Наспівує.) «Отцы про свободу и счастье мечтали. / За это сражались не раз. / В борьбе создавали и Ленин, и Сталин / Отечество наше для нас…» Удома згадували… Наступного дня, як мене прийняли в піонери, вранці заграв гімн, я підхопилася й стояла на ліжку, доки гімн не закінчився. Піонерська клятва: «Я… вступаю в ряды… перед лицом своих товарищей… торжественно обещаю: горячо любить свою советскую Родину…» Удома було свято, пахло пирогами на мою честь. Із червоною краваткою я не розлучалася, прала і прасувала її щоранку, щоб жодних брижів. І навіть в інституті зав’язувала шарфик піонерським вузлом. Мій комсомольський квиток… лежить він у мене досі… Додала собі рік, щоб чимшвидше вступити до комсомолу. Я любила вулицю, там завжди працювало радіо… Радіо – це було наше життя, це все. Відчиниш вікно – ллється музика, й така музика, що встанеш і крокуєш по квартирі. Наче в шерензі… Може, це була тюрма, але мені було тепліше в цій тюрмі. Так ми звикли… Навіть у черзі досі стоїмо одне біля одного, якнайближче, аби разом. Ви помітили? (І знову тихо наспівує.) «Сталин – наша слава боевая, / Сталин – нашей юности полет, / с песнями, борясь и побеждая, / Наш народ за Сталином идет…»

І – так! Так! Так! Найбільша мрія – померти! Пожертвувати собою. Віддати. Комсомольська клятва: «Готова віддати своє життя, якщо воно знадобиться моєму народові». І це були не слова, нас так насправді виховали. Якщо вулицею йшла колона солдатів, всі зупинялися… Після Перемоги солдат був надзвичайною людиною… Коли я вступала до партії, я написала в заяві: «Із Програмою та Статутом ознайомлена та визнаю. Готова віддати всі сили, а якщо буде потрібно, то й життя своїй Батьківщині». (Уважно дивиться на мене.) А ви що про мене думаєте? Ідіотка, авжеж? Інфантильна… Мої деякі знайомі… Так вони відверто насміхаються: емоційний соціалізм, паперові ідеали… Так я в їхніх очах виглядаю. Тупа! Даун! Ви – інженер людських душ. Хочете мене розрадити? Письменник у нас – більше, ніж письменник. Учитель. Духівник. Це раніше, а зараз уже не так. Багато людей в церквах на службі стоїть. Тих, які глибоко вірують, мало, більшість стражденних. Як от і я… Із травмою… Я не за каноном вірю, а за серцем. Молитов не знаю, а молюся… Панотець у нас – колишній офіцер, все про армію проповіді читає, про атомну бомбу. Про ворогів Росії та масонські змови. А я інших слів хочу, зовсім інших слів… Не цих. А навколо тільки ці… Багато ненависті… Немає місця, де можна душею притулитися. Увімкну телевізор, і там те саме. Самі прокляття… Усі відмовляються від того, що було. Проклинають. Мій улюблений режисер Марк Захаров, тепер я його не так люблю і не вірю йому так, як раніше… Він спалив, це по телевізору показували, свій партквиток… Привселюдно. Це ж не театр! Це – життя! Моє життя. Хіба так можна з ним? Із моїм життям… Не треба цих шоу… (Плаче.)

Я не встигаю… Із тих я, хто не встигає… Із поїзда, який летів у соціалізм, всі швидко пересідають на поїзд, що несеться в капіталізм. Я запізнююсь… Насміхаються із «совка»: він і бидло, він і лох. Із мене насміхаються… «Червоні» – вже звірі, а «білі» – лицарі. Серце моє і розум – проти, на фізіологічному рівні не приймаю. Не впускаю в себе. Не можу, не здатна… Горбачова я вітала, хоча критикувала… Він був… тепер це зрозуміло, як і всі ми, він був мрійником. Прожектером. Можна сказати так. Але до Єльцина я була не готова… До реформ Гайдара. Гроші зникли в один день. Гроші… і наше життя… Усе миттєво знецінилося. Замість світлого майбутнього почали говорити: збагачуйтеся, любіть гроші… Вклоняйтеся звірові цьому! Увесь народ був до цього не готовий. Ніхто не мріяв про капіталізм, за себе точно скажу, що я не мріяла… Мені подобався соціалізм. Це були вже брежнєвські роки… «вегетаріанські»… «Людожерських» років я не застала. Співала пісні Пахмутової: «Под крылом самолета о чем-то поет зеленое море тайги…» Готувалася міцно дружити і будувати «блакитні міста». Мріяти! «Я знаю – город будет…», «здесь будет город-сад…»