Читать книгу «Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше» онлайн полностью📖 — Стефана Цвейга — MyBook.





Ґете: вимовивши його ім’я, ми вже назвали полярно протилежний тип, незрима, але потужна присутність якого відчувається в цій книзі. Ґете не тільки як дослідник природи, як геолог був «противником всього вулканічного», – і в мистецтві він ставив еволюційний шлях вище вибухів натхнення і з не притаманною йому і майже озлобленою рішучістю боровся зі всяким насильством, з судомою, з усім вулканічним, коротко кажучи – з демонізмом. І саме ця його озлоблена відсіч найпереконливіше доводить, що і для його творчості боротьба з демоном була питанням існування. Бо тільки той, хто зустрівся в житті з демоном, той, хто, здригаючись, заглянув йому в очі, хто випробував ці тортури, лише той може відчувати в ньому такого небезпечного ворога. Мабуть, у затінках своєї юності Ґете довелося, вирішуючи питання життя і смерті, зіткнутися з цією небезпекою, – про це свідчать пророчі образи Вертера-Кляйста і Тассо-Гельдерліна і Ніцше – образи, створенням яких він відвернув від себе їхню долю. І від цієї жахливої зустрічі у Ґете на все життя залишилося озлоблене благоговіння і неприхований страх перед смертельною силою великого супротивника. Магічним поглядом він пізнає кровного ворога в усякому образі і втіленні: у музиці Бетховена, у «Пентесілеї» Кляйста, у трагедіях Шекспіра (які він, зрештою, не в змозі був розкривати: «це б мене вбило»), і чим діяльніше він прагне до творення і самозбереження, тим дбайливіше, тим боязкіше він його уникає. Він знає, до чого призводить влада демона над людиною, тому він захищається сам і марно застерігає інших: Ґете витрачає стільки ж героїчних сил на самозбереження, скільки поети, одержимі демоном, на самознищення. І в цьому поєдинку він бореться за найвищу свободу: він захищає свою міру від безмірного, він прагне досягти межі, а вони – лише безмежності.

Саме в цьому сенсі, але аж ніяк не в сенсі суперництва (в житті воно існувало), я протиставив образ Ґете цим трьом поетам і служителям демона: я відчував потребу підняти сильний «голос проти», аби екзальтована, титанічна творчість, перед якою я схиляюсь, відтворюючи образи Кляйста, Гельдерліна і Ніцше, не здавалася єдиним або найпіднесенішим, у сенсі порівняльної оцінки, мистецтвом. Саме зіставлення його з протилежним типом творчості розкриває проблему духовної полярності в найбільш яскравій формі. Тому, мабуть, не зайвим буде наочно уявити цю іманентну антитезу в деяких її відносинах. Майже з математичною точністю розгортається цей контраст із загальної формули аж до найдрібніших подій їнього чуттєвого життя: тільки порівняння Ґете з його демонічними антагоністами, порівняння двох вищих форм духовних цінностей, проливає світло на суть проблеми.

Відірваність від світу – ось що перш за все звертає нашу увагу в образах Гельдерліна, Кляйста і Ніцше. Кого демон тримає в руках, того він відриває від дійсності. Ніхто з них не має ні дружини і дітей (так само, як їхні брати по крові Бетховен і Мікеланджело), ні майна і даху над головою, ні постійної професії, ні забезпеченого становища. Вони – мандрівні натури, мандрівники світу, сторонні люди, знедолені, диваки, і вони ведуть абсолютно анонімне існування. У них немає нічого свого на землі: ні Кляйст, ні Гельдерлін, ні Ніцше не мають власного ліжка, ніщо їм не належить: вони сидять на чужому стільці і пишуть за чужим письмовим столом, кочують з однієї чужої кімнати в іншу. Ніде вони не пускають коріння, і навіть Ерос не пов’язує на тривалий час тих, хто заручився з ревнивим демоном. Їх дружні зв’язки розпадаються, їх суспільне становище руйнується, їхні твори не приносять їм прибутку: вони завжди стоять перед порожнечею, працюють задарма. Їхньому існуванню властиве щось хаотичне, щось від неспокійних метань, падаючих зірок, тоді як життя Ґете рухається по правильній, замкнутій орбіті. Ґете пускає міцне коріння, і воно розгалужується все глибше, все ширше. У нього є дружина і син, онуки, жінки прикрашають його життя, він має невелике, але достатнє число друзів, котрі оточують його кожної миті. Він живе в повному достатку, у просторому будинку, який він наповнює колекціями, він живе в теплій, затишній славі, що понад півстоліття окутує його ім’я. У нього є посада і високе звання, він таємний радник і Exzellenz[3], всі ордени земної кулі виблискують на його широких грудях. У ньому зростає земна сила тяжіння так само, як у них сила духовного польоту, він стає все більш осілим і з роками все більш постійним (тоді як у тих розвивається пристрасть до мандрівок, і вони нишпорять по землі, як зацьковані звірі). Там, де він стоїть, – центр його «я» і водночас духовний центр народу; володіючи твердою точкою опори, спочиваючи в діяльності, він охоплює всесвіт; його зв’язки поширюються далеко за межі людського світу: він доходить до рослин, тварин і каміння й творчо поєднується зі стихією.

Так на схилі свого життя твердо стоїть у бутті могутній володар демона (тоді як інші шматують себе на частини, подібно Діонісу). Життя Ґете – стратегічно обдумане завоювання світу, тоді як вони героїчно вступають у необдумані сутички і, відтиснуті із землі, біжать у безмежність. Їм треба відірватися від земного, щоб стати причетними до вічного – Ґете ж ні на крок не ступає із землі, щоб досягти безмежності: повільно, терпляче він притягує її до себе. Він чинить як розважливий капіталіст: щорічно відкладає солідну суму досвіду як духовний прибуток і, як турботливий купець, акуратно розносить його по поличках у своїх «Щоденниках» і «Анналах». Його життя приносить дохід, як поле урожай. Вони ж діють як гравці: з пишністю байдужості до світу вони ставлять на карту все своє буття, все існування, виграючи нескінченність і нескінченність програючи, – повільне накопичення доходу, збирання прибутку в скарбничку демона їм ненависне.

Життєвий досвід, у якому для Ґете втілюється сутність існування, в їхніх очах не має жодної ціни: страждання не вчить їх нічому, окрім загострення почуттів, і вони проходять свій шлях мрійниками, які втратили самих себе, святими диваками. Навпаки, Ґете невпинно вчиться, книга життя для нього – завжди розкритий підручник, що вимагає терплячого, сумлінного засвоєння, рядок за рядком; він завжди відчуває себе учнем, і тільки на схилі років він наважується вимовити знаменні слова: «Життя я вивчив. Боги, продовжіть мені строк».

Вони ж переконані, що життя недоступне вивченню, та й не варте того вивчення: властиве їм передчуття вищого буття для них важливіше, ніж будь-яке сприйняття і чуттєвий досвід. Що не звучить від їхнього генія, того для них не існує. Лише від його сяючої повноти беруть вони свою частку, тільки зсередини, тільки з розпаленого почуття черпають вони напругу і підйом. Вогонь стає їхньою стихією, полум’я – їхньою діяльністю, і ця полум’яність пожирає їхнє життя без останку. Кляйст, Гельдерлін, Ніцше самотніші, більше чужі землі, більше покинуті наприкінці, ніж на зорі свого життя, тоді як у Ґете щогодинна остання мить – найконцентрованіша. Лише демон у них міцніє, лише безмежність пронизує їх все глибше і глибше: є злидні життя в їхній красі і краса в злиднях щастя.

Ця полярна протилежність життєвої установки при глибокій внутрішній спорідненості геніїв породжує різну оцінку дійсності. Демонічна натура зневажає реальність як неповноцінну; всі вони – Гельдерлін, Кляйст, Ніцше – кожен на свій лад – є бунтівниками, бунтівниками проти існуючого порядку. Вони краще зламаються, але не зігнуться; до останнього смертельного удару вони залишаються непохитно непримиренними. Тому вони є (чудовими!) трагічними характерами, їхнє життя – трагедією. Навпаки, Ґете – такий зрозумілий самому собі! – зізнається Цельтеру[4], що він не створений бути трагіком, «бо його натура здатна миритися». Він не прагне, як вони, до вічної війни: сам «охоронна і миролюбна сила», він хоче примирення і гармонії. Він підкоряється життю – з почуттям, яке не можна назвати інакше, як релігійним, – підпорядковується йому як вищій силі, перед якою він схиляється у всіх її формах і фазах. «Що б не було, життя все ж гарне». А їм, замученим, зацькованим, гнаним демоном по всьому світу, – найменше їм властиво надавати дійсності таку високу ціну або взагалі будь-яку ціну: вони визнають тільки безмежність і єдиний шлях до неї – мистецтво. Тому мистецтво вони ставлять вище за життя, поезію вище дійсності. Подібно до Мікеланджело, невтомно, запекло, палаючи похмурим полум’ям фанатичної пристрасті, крізь тисячі кам’яних брил пробивають вони темну шахту свого буття в пошуках дорогоцінної руди, що виблискує в безодні їхніх мрій, – а Ґете (як Леонардо) відчуває мистецтво лише як частку, як одну з тисячі прекрасних форм життя, не менш цінну, ніж наука, ніж філософія, але все ж тільки частку, одну з активних частинок свого життя. Тому у демонічних поетів форми стають все інтенсивнішими, у Ґете – більш екстенсивними. Вони розвивають у своєму єстві велич однобічності, абсолютної безумовності, тоді як Ґете – всеосяжну універсальність.

Ця любов до буття спрямовує всі зусилля антидемонічної натури Ґете до досягнення стійкості, до мудрого самозбереження. Це презирство до реального буття у демонічних натур навертає всі помисли до гри, до небезпеки, до насильницького саморозширення – і призводить до самознищення. У Ґете всі сили доцентрові, спрямовані від периферії до центру, у них чиясь сильна воля створює відцентровий рух, що виходить з внутрішнього кола життя і невблаганно його розриває. І це прагнення вилитися і перелитися в безформність, у світовий простір виражається найбільш наочно в їхній схильності до музики. Там вони можуть цілком безформно, цілком безмежно струмувати у своїй стихії: якраз наприкінці Гельдерлін і Ніцше і навіть суворий Кляйст підпадають під її чари. Розум остаточно розчиняється в екстазі, мова – у ритмі: зазвичай (так було і у Ленау[5]) музика оточує полум’ям падіння демонічного духа. Ґете, навпаки, до музики «ставиться недовірливо»: він боїться її привабливої сили, що відволікає волю від дійсності, і в години бадьорості протиставляє їй (навіть музиці Бетховена) рішучу відсіч; він віддається їй лише в години слабкості, хвороби, любові. Його справжня стихія – це малюнок, пластика, все, що пропонує певні форми, ставить перепони розпливчастості, безформності, все, що стримує розчинення, розкладання, випаровування матерії. Якщо вони люблять все розкуте, те, що веде до свободи, повертає до хаосу почуттів, то його мудрий інстинкт самозбереження тягнеться до всього, що сприяє стійкості індивіда, закономірності, нормі, формі та порядку.

Ще сотнею порівнянь можна було б пояснити цей творчий контраст між господарем і рабами демона: я наведу ще лише геометричне, як найяскравіше. Життєву формулу Ґете визначає коло: замкнута крива, повна заокругленість, повне охоплення буття, постійне повернення до себе, завжди однакова відстань від стійкого центру до нескінченності, всебічний розвиток зсередини. Тому в його житті немає кульмінаційної точки, немає вершини творчості – завжди і скрізь рівномірно в часі і в просторі зростає його дух, наближаючись до нескінченності. Формулу демонізму виражає не коло, а парабола; швидкий, поривчастий зліт у височінь, у нескінченність, крутий підйом і різкий спуск. Їхня найвища точка (в поезії і в житті) передує неминучому падінню: понад те – вона ніби таємниче зливається з ним. Тому загибель демонічних натур, загибель Гельдерліна, Кляйста, Ніцше є інтегральною частиною їхньої долі. Лише вона завершує їхній душевний портрет як падіння параболи геометричну фігуру. Смерть Ґете, навпаки, тільки непомітна частинка в закінченому колі, вона не додає до його життя нічого істотного. Справді, він вмирає не їхньою містичною, героїчно-легендарною смертю, а звичайною смертю патріарха (якій легенда марно намагається надати щось пророче, символічне одкровення «Більше світла!»). Таке життя має один певний кінець: воно завершене в собі; життя ж демонічних поетів завершується загибеллю: у них палаюча доля. Смерть винагороджує їх за злидні життя і передає містичну силу: хто проживає життя як трагедію, той вмирає смертю героя.

Палка самопожертва аж до розчинення в стихії, жагуче самозбереження в ім’я самотворення – обидві форми боротьби з демоном вимагають героїчного серця, обидві обіцяють великі перемоги. Життєва повнота Ґете і творча загибель демонічних поетів – і те й інше – вирішує, хоча і в різних образах, одну і ту ж задачу, єдине завдання особистості: ставити невимірні вимоги буттю. Якщо я протиставив тут ці два типи, то лише для того, щоб символічно змалювати двоякий вигляд духовної краси, – аж ніяк не для того, щоб підказувати порівняльну оцінку, і найменше для того, щоб підтримувати похідне – і до того ж найбільш банальне – клінічне пояснення: Ґете втілює здоров’я, а вони – хворобу, Ґете – норма, а вони – патологія.

Слово «патологічний» має сенс лише поза межами творчості, у нижчому світі, бо хвороба, що створює безсмертне, вже не хвороба, а вища форма здоров’я. І якщо демонізм стоїть на рубежі життя і навіть схиляється в бік недосяжного і недосягнутого, він все ж залишається іманентним субстратом людського і не виходить за межі природного. Бо і сама природа, тисячоліттями незмінно виділяє насінню певний час для визрівання, і плоду в утробі матері відміряє точний строк, – вона, прообраз всіх законів, знає такі демонічні миті, і вона знає виверження і вибухи: у грозах, у циклонах, у катаклізмах – вона дає свободу руйнівним силам, що тягнуть її до самознищення. І вона ж перериває – щоправда, нечасто, так само нечасто, як з’являються в середовищі людства демонічні люди! – свою розмірену ходу, – але тільки в ці миті її надмірності ми пізнаємо повноту її міри. Лише те, що у виняткових випадках розширює наш кругозір, лише в жаху перед новою силою зростають наші почуття. Тому виняткове служить мірилом усього великого. І завжди