Тим часом жінка, про яку говорив Погодін, виходить із супермаркету. У її руках пакети з продуктами і жіноча сумка. Вона відчиняє свої «Жигулі» десятої моделі, кладе пакунки, заводить двигун і починає рухатися у напрямку вулиці Лісної, що в самому центрі Москви.

Шевцов нервує. Він не любить невизначеності і таємниць. Особливо чужих таємниць, які стрімголов уриваються в його життя. В таких таємницях завжди видніється небезпека, в них є застереження, що кожен новий крок може стати останнім. Олег знає це і розуміє, що всередині нього починає наростати параноя.

– Без істерик, Шевцов! – наказує він собі і рухається далі у напрямку лікарні, де в окремій палаті під посиленою охороною лежить його поранений шеф.

Жінка кермує авто дуже уважно. Швидкість не перевищує 60 км/год. Вона звикла до своїх «Жигулів». Вона давно вже могла купити собі іншу машину, кращу і комфортнішу. Але не робить цього. Її виховання заперечує міщанський кітч, пафос та вихваляння. Її виховували так, аби вона жила чесною і порядною, а єдиною своєю зброєю мала виключно власний розум.

Перед ним мчать вагони метро. Він стоїть на станції і не чує людський галас, не бачить натовп, що поспішає у своїх справах.

«Кого ж це мають убити? Що коїться з нами? Хто стріляв у шефа?» – питання без відповідей атакують його розум, наче рій бджіл. Він би і радий відбитися від тих питань, але наразі вони демонструють більшу силу, аніж це здатен зробити сам Олег Шевцов.

Жінці сорок вісім років. Вона заміжня, має двох дітей. За іронією долі, вона народилася у Нью-Йорку, у сім’ї радянських дипломатів. Її дівоче прізвище Мазепа. Вона більше українка, аніж росіянка. Можливо, українські гени і штовхають її у напрямку боротьби за правду і справедливість. Теми, які вона висвітлює у своїх матеріалах, – вкрай небезпечні та неприємні для можновладців Російської Федерації. Ці теми болять владі, бо показують істинну її сутність.

Він заходить у вагон метро. Стає біля дверей і опирається лобом об холодне скло. Шевцов намагається зрозуміти, чи слідкують за ним, чи ні. Тому і ходить вулицями Москви, пірнає у метро, робить пересадки, їде то у напрямку центру, то вертається до спальних районів. Він ніяк не може усвідомити, що вчорашній день – це не сон, не міраж, не п’яна байка про невідомих йому людей, а саме його буття, те, що трапилося з ним, у режимі реального часу, на очах у інших людей. І це бентежить Шевцова, який востаннє змінює свій маршрут і приймає рішення все ж таки дістатися лікарні ФСБ, аби провідати Погодіна.

«Жигулі» звертають на Лісну і їдуть до будинку № 8. Жінку «ведуть» вже близько трьох годин, але вона не помічає стеження. Авто зупиняється, вона дістає свої пакунки і йде до під’їзду. Там на неї вже чекає вбивця.

Шевцов відчиняє двері лікарні й опиняється в атмосфері медичних запахів та похоронної тиші. Він показує своє посвідчення співробітника ФСБ і без перешкод проходить на третій поверх, де знаходиться палата Погодіна. Біля палати стоїть охорона.

– До нього не можна, – каже охоронець і робить крок уперед.

Олег розуміє, що не варто сперечатися з охороною, а тому відходить убік і сідає на диван у коридорі. Він готовий чекати. Хоча б цілу вічність. Чому? Тому що, окрім Погодіна, у цьому світі у нього більше нікого нема.

Жінка заходить у під’їзд. Вона йде до ліфта. Чотири постріли не роблять галасу, адже пістолет Макарова, з якого стріляє вбивця, має глушник. Одна куля в серце і три у голову. Убивця дивиться на свою жертву, що лежить на холодній підлозі під’їзду, пересвідчується, що вона мертва, та йде собі геть. В той день уся Росія святкує день народження свого президента. А увесь світ дізнається про вбивство журналістки Анни Політковської^[21].

Врешті-решт Шевцов потрапляє до Погодіна тільки на ранок. Він уже знає про смерть Політковської.

– Ну що, Олеже, будемо жити? – питає його По- годін.

– Звісно, шефе! – каже Шевцов і дивиться на бліде обличчя Погодіна. В його погляді той помічає тривогу.

– Її таки вбили, – констатує факт Погодін.

Шевцов сідає на стілець, опускає голову і тихим голосом каже:

– Вбили…

– А знаєш, що найбільш прикре у цьому вбивстві?

Олег підіймає голову і дивиться на свого керівника.

– Що?

– А те, хлопче, що наші колеги почали працювати з нашими вчорашніми ворогами. Велика помилка нашого керівництва у тому, що вони заграють з чеченцями. Не можна їх долучати до роботи спецслужб. Спецслужби цього не люблять. І не пробачають.

Він закриває очі, чим дає зрозуміти своєму вихованцю, що аудієнцію закінчено. Олег йде собі геть, так і не усвідомивши до кінця усього сенсу останніх слів Погодіна.

2014 рік

– Чому починаються війни? Кому вони потрібні? Чого чекати усім нам? Ось про що ми сьогодні з вами і поговоримо, – лектор у білій сорочці окинув своїм маленьким оком аудиторію, залишився задоволений реакцією і вдарив долонями об невелику трибунку, за якої він стояв на імпровізованій сцені.

Він пройшов по сцені, руки заведені за спину, плечі і голова опущені, у ході відчувається тривога і екзальтованість, але коли він повертається до аудиторії, його голос звучить харизматично. І це бере гору над усім іншим.

Шевцов уважно слідкував за лектором ось вже протягом трьох днів. Він був потрібний йому, бо саме для такого субчика у Олега Шевцова була робота.

Все мало статися на травневі свята. Чекати більше не мало жодного сенсу. Потрібна була ескалація, і Росія її придумала. Одеса повинна була відійти до Новоросії. І Олег Шевцов відповідав за те, аби силові методи принесли потрібний результат.

Квітневі дні, які він проводив в Одесі, були насиченими й небезпечними. Колоритне місто на березі Чорного моря просто мусило піддатися канонам «русской весны». Але все вийшло не так, як воно планувалося.

З кожним новим днем Олег усе глибше усвідомлював, що це тільки початок. Початок чергового хаосу й жахіття, смертей, перемог і поразок. На його очах поставав новий світ, незвичний, загадковий, манливий. Багато хто не дочекається його появи. Багато хто зненавидить і прокляне. Але будуть такі, які штовхатимуть той новий порядок уперед, нав’язуватимуть його іншим, жорстоко стверджуватимуть його право на життя. Що ж стосується самого Шевцова, він просто виконував чергове завдання. Тепер у Одесі.

Він стояв посеред Куликового поля, навколо нього були люди, в основному чоловіки віком від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. З них Шевцов формував бойові загони Антимайдану. Саме з ними він мав створити «Одеську Народну Республіку».

Проект «Новоросія» подобався Шевцову «історичною справедливістю» й моментом реалізації. Владний хаос в Укра- їні, боротьба за крісло президента, апатія і жах в очах громадян – все це давало можливість різати карту, диктувати російську волю, будувати свою імперію.

– Після Великої Вітчизняної війни і по її закінченню американці допомагали бандерівцям, використовували їх у операціях з дестабілізації ситуації в Західній Україні, травили ними наших громадян. І ось тепер, вже на початку ХХІ століття американці знову захотіли грати у свої брудні ігри, – тим часом продовжував оратор.

«Складно говорить. Треба сказати йому, щоб був простішим. З такою публікою важлива саме простота. Вона завжди звучить переконливо, купує душі за три копійки», – подумав собі Шевцов, подивився на годинник і рушив у напрямку Оперного театру, де на нього чекало авто.

Квітень кидав людям свої останні дні, а місто з насторогою прокидалося кожного ранку, розуміючи, що ніхто не може сказати, що саме відбувається і якого кінця очікувати. Кожен, як це трапляється в Одесі, грав свою гру.

Вже пролунали квітневі гомони про створення так званих «ДНР» і «ЛНР», а Харків, Запоріжжя, Миколаїв та Херсон встояли. На всій території Півдня та Сходу України тяжко скрипів сепаратизм. На черзі була Одеса, здатна як надалі залишатися морськими воротами України, так і позбавити офіційний Київ доступу до моря. Стратегічне місто, остання фортеця, за якою закінчувалася Україна.

Шевцов усе це розумів. Останнім часом він почав усвідомлювати значно більше, однак не знав єдиного – куди наступного разу доля закине його. Завдання, завдання, завдання! Усе життя, як одне довге і безкінечне завдання! Кому воно потрібне? Хто полюбить таке життя? І кому, скажіть на милість, воно здатне принести щастя?

Він боявся таких своїх думок, а вони все одно лізли в його кляту, спантеличену пострілами та вбивствами голову, аби їсти його зсередини, вичавлювати з нього бездушну машину системи, вести розмову не так з розумом, як з емоціями. І перед своїми думками Олег Шевцов залишався безсилим.

Авто зупинилося біля новобудови Гагарінського плато, і його пасажир неспішною ходою рушив у напрямку одного з під’їздів. Він відчинив двері, пройшов у фоє під’їзду, викликав ліфт і піднявся на десятий поверх. Потрібні йому апартаменти знаходилися зліва від нього, за масивними броньованими дверима. Коли Шевцов пройшов у квартиру, його зустріли обережні й недовірливі погляди «компаньйонів» у справі сепаратизму і намагання змінити конституційний лад у конкретно взятому місті Одеса.

– Чого так довго? – спитав один із них – малий на зріст і хитрий на розум.

– Лектор гарну проповідь промовляв. Заслухався, – іронічно мовив до нього Шевцов.

– Я не зрозумів…

– Тобі і не потрібно нічого розуміти. Треба виконувати. Чим більший коефіцієнт виконання, тим кращим і ціннішим співробітником ти стаєш. А звідси вже і усі можливі бонуси для тебе. Ти ж любиш бонуси?

– До чого тут бонуси?

– До того, що завдання наші стають важливішими. І ми маємо бездоганно відіграти кожен свою роль. Сідайте, друзі! Будемо з вами розмовляти, – сказав Шевцов і першим всівся у м’яке крісло, встромляючи свій погляд у безкраю синь моря і чистого, ясного неба. Він любив те небо, як і саме життя, яке усміхалося йому кулеметними чергами визначеної іншими для нього професії, того, чому він присвячував себе без жалю та вагань совісті. Він був офіцером спецслужб Росії. Держави, яка завжди вела війни, але ніколи ще у новітній історії вона не вела себе так, як в Україні. Світ перевернувся для багатьох. І для Шевцова теж.

– Другого травня відбудеться футбольний матч «Чор-номорець» – «Металіст». З Харкова та інших міст їдуть ультрас, увесь правий спектр, майданівці, журналісти, волонтери і всякий інший непотріб. «Марш єдності України» – ось як називатиметься та подія, під час якої ми поч- немо операцію. Люди мають бути готові. Євромайданівці будуть розганяти нас із Куликового поля. Зброю отримаєте завтра вранці. Центр міста – наша стратегічна позиція. Маємо тримати її і не піддаватися на провокації. Посилити нашу присутність на вулицях, – Шевцов дістав карту з внутрішньої кишені куртки, узяв ручку і прокреслив маршрути центральної частини міста. Стара Одеса вкотре за свою історію мала омитися людською кров’ю.

– А менти? – запитав другий співрозмовник Шевцова. Десь під сорок, сірої, непримітної зовнішності, тільки очі грали вогниками.

– Питання правоохоронних органів я беру на себе. Все буде добре. Лояльність – наш девіз, – відповів на те Шевцов. І знав, що слово своє стримає.

– Як нам відходити? Куди? – у розмову включився той перший. Він відповідав за бойовиків.

– Будинок профсоюзів – потрібно туди загнати народ. Міліція відтіснить майданівців, і ми покинемо будівлю. Але все має виглядати спонтанно, як пропозиції від когось, голос із натовпу. Ви мене зрозуміли?

– Зрозуміли. Можна одне питаннячко, шеф?

– Можна, але я тобі не шеф. Ми однодумці з тобою, Валерій. Запам’ятай це собі назавжди, будь ласка.

– Довго нам терпіти ще того лектора? Він вже усім набрид. Його побити хотіли, я не дав.

Олег посміхається і встає з крісла. Його погляд примушував тих двох доволі мужніх чоловіків тупити їхні брехливі очі у підлогу. Незважаючи на свій молодий вік, Олег знав, як управляти ситуацією, в яку його заганяють обставини. А наразі від цих двох лідерів Антимайдану залежало доволі багато.

Лектора нав’язали з Москви. Він чийсь родич, якогось чиновника, сам політтехнолог чи то політолог, кандидат якихось там наук, п’яниця і маразматик. На першому етапі він навіть здавався розумним. Але потім все стало зрозуміло. Вигнати, тим більше образити його, Шевцов не мав права. Погодін просив за нього особисто. Тому лектор залишався і йому надавалася охорона та автомобіль.

– Можете записати це на мій особистий рахунок. Батьківщина і я будемо дуже вам за це вдячні. А подяку свою звикли відплачувати доброю справою. Так що лектор залишається, друзі мої. І ми йдемо з вами у бій. Тепер слухайте деталі. Уважно тільки слухайте!

І Шевцов почав розповідати їм деталі, але кому вони були потрібні, коли усе пішло не зовсім так, як планувалося.

Вже пізніше, коли Шевцов стояв навпроти Будинку профсоюзів, а з нього стрибали донизу палаючі люди, на хвильку йому стало прикро через те, що все не вдалося. Хоча картинку для каналів він зробив ефектну. І російські канали почали трубити про бандерівців, що спалили живих людей. А громадяни РФ вірили цьому, жахалися, рівень ненависті до «хохлів» зростав і так міцнішала державна машина, замішана на релігії і тоталітаризмі, імперськості та нахабстві, силі і підступному обмані, який не можна було пробачати.

Він стояв і розумів, що в той день, 2 травня, Росія програла в Одесі. Одесити захистили своє право залишатися одеситами в Україні. І це мало значення.

«Треба забиратися звідси. І чимскоріш», – сказав він собі, непримітно вийшов з натовпу й попрямував вулицями міста, аби заховатися у ньому, все зважити та зникнути у напрямку російсько-українського кордону, звідки, ймовірно, його за декілька днів уже направлять на Донбас.

Той травень кривавого 2014 року Олег Шевцов закінчував у зоні бойових дій на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Починалася війна. Стріляли усі. І він мав навчати тих «комбайнерів» та «шахтарів» з Бурятії, як правильно та ефективно вбивати людей. У тій війні, вже після провального завдання в Одесі, він мав право розраховувати на роль інструктора. Але не знав ще Олег Шевцов, що то тільки початок, бо інструктором він працюватиме недовго, коли життя його різко зміниться і доля дасть йому ляпаса, а можливо, й новий шанс. Проте все це ще буде, ще з’явиться, виплигне перед Шевцовим і вже не відпустить від себе. А поки що він бачив, як незнайомим йому чоловікам, що стали його армією, подобається стріляти, як вони дичавіють, забувають усе людське, а діями їхніми керує лютий звір. Ненажерливий та голодний. Невблаганний та брехливий, який помирає разом з тими першими людьми, що рвалися у бій за неіснуючу «Новоросію».

Укотре Олег Шевцов переконувався, що усім керує жадібність. Заради жадібності люди брешуть, зраджують, вбивають. Вони роблять усе, аби задовольнити жадібність, нагодувати своє брюхо, власну пиху, показати іншим, слабшим, що вони є справжніми хазяями їхньої сплюндрованої державою реальності.

– Саме реальності, жорстокої та неминучої, але аж ніяк не життя, бо на Донбасі починалося пекло, – сказав мені дід. Задумався і ще раз додав: – Справжнісіньке кляте пекло!

І він почав згадувати, що було далі і як жила Україна в ті перші роки війни та окупації, як ішли вони кожен своїм шляхом, як боролися і любили, вмирали та воскресали у пам’яті людській, як пробиралися вони до влади крізь хащі корупції, зрад і жорстоких, несправедливих втрат, аби назавжди змінити курс у тому напрямку, якого так не вистачало їхній державі.

Дід та його друзі – міністри, генерали, поети й романісти, актори і журналісти, фінансисти і бізнесмени, чиновники і науковці. Саме з них формувався той перший уряд за часів Диктатора, коли вони прийшли на довгих десять років і зрушили машину корупції з мертвої точки. З’явився страх. І люди стали менше красти. Так починала своє життя громадянська свідомість. Так на бюрократичні посади на німецький лад почали набирати за критерієм не політичної приналежності, а здобутків, технічних навичок та деперсоналізації процесу. Перед можливістю, як і перед законом, усі були рівні.

– Ти знаєш, чому я розпочав свою розповідь з цього американо-російського калейдоскопу подій та імен? Бо вони є уособленням справжніх солдатів тієї війни, її рядовими та генералами, священниками, що кожного дня давали прощення тим, кого відправляли на вірну смерть. Їх не викинеш із пісні. Вони обидва виконували накази керівництва. Але знаєш, Миколо, дивна річ полягає у тому, що ті накази вони виконували суто механічно, без жодних емоцій. І знаєш, чому вони себе так поводили?

– Чому?

– Тому що вони були професіоналами, синку! Впертими та природженими переможцями, – мовив дід, закурив, відвернувся до вікна і став дивитися на Київ. Його старий, давно зниклий Київ, в якому він оселився у неймовірно далекому 2000 році, в якому формувався його світогляд, місто, де він мужнів та йшов уперед, народжував нащадків і навчав прийдешні покоління. Дід був особистістю, і його історія має право бути серед тих, хто намагатиметься розповісти вам про Диктатора України, який узяв її, бідолашну, вже в той момент, за яким настає колапс.

– За нього було багато жорстокості, траплялися й невин- ні жертви. Але без цього просто не можна було! Нічого б не з’явилося, не зрушилося. Тільки страх, що дуже повільно, але все ж таки оселявся в людях, дав змогу провести реформи. І за це люди дякують йому і сьогодні, – сказав дід, зітхнув і дав мені зрозуміти, що про все інше я дізнаюсь трішки пізніше, можливо, навіть наступного дня, якщо він буде у настрої, аби працювати зі мною та ділитися спогадами про минуле.