Мирон з рум’янцем на обличчі – від хвилювання палахкотіли очі – повернувся на своє місце. Віра схопила його за обидві руки, потермосила, захоплена.

– Ну, як ви сильно! Ой, які ж ви, ну…

Шум у залі не вгавав, вчений секретар закликав до тиші. Бендас сидів розгублений, зляканий. Він так старанно продумав усе – і ось як повернулося… Проклятий Сарабай, прокляті Кривда і Мохнацький! «Про яничарів дисертація» – Бендас не міг забути цих слів Мохнацького, цього натяку на Бендасове германофільство. Хотів помститися і заодно завоювати ще й дрібку довір’я у влади своєю демагогією… Зал гуде. Ще не свищуть? Ще не кидають тухлими яйцями у спину? Ах, тепер це заборонено, слава Богу… Але ж треба якось виходити із становища. Він підняв руки, як священик у райських вратах, і заволав, благаючи запобігливим поглядом підтримки:

– Шановне товариство, що це за обурення? Я ж не нав’язую нікому своїх думок. Тут цілий колеґіум, голів багато… Я й зараз залишаю слово за собою, але ж воно не вирішує долі дисертації.

– Опонент великою мірою вирішує долю дисертації, – почулася голосна репліка.

За столом стояв професор Мохнацький, біла борідка тремтіла, він нервово поправляв окуляри й відсував крісло.

– Але не ви… не ви! – додав, гидливо відкопиливши спідню губу. – Пробачте, панове… товариші. Я буду говорити. Не про політику, про науковість дисертації хочу сказати кілька слів.

Хтось полегшено зітхнув, у вченого секретаря прояснів зосереджений погляд.

Зачитали протокол вченої ради. Голосів «проти» не було. Церемонія захисту закінчилась.

«Зараз ми розстанемося з Мироном, – подумала Віра і злякалася цієї думки. – Розійдемось, і я ніколи більше його не побачу. Навіщо ж тоді починався цей незвичайний день? Щоб відійти в небуття і залишити після себе справжню тугу, гіркоту й біль?»

«Біль і тугу залишає незакінчена пісня, а ти почула лише один її акорд».

«Але який акорд! Він викликав цілу зливу незнаних досі звуків, і вони повисли довкола – німі… А треба почути, як єднаються ці звуки в одну симфонію, в одну мелодію, а тоді збагнути зміст її і сказати: «Це моя пісня. Це чужа пісня».

Хто пояснить їй сьогоднішню музику, крім Мирона?

Віра не відступала й на крок від Сарабая. Вона тепер була подібна до малої селяночки, яка вперше опинилася у великому місті, де багато народу і перехресть. Міцно тримається за руку батька, щоб не заблудитися і не блукати потім…

Навколо неї – люди, до яких, здавалося колись, не можна близько й підійти. Люди з вченого світу! Вона вперше зустрічається з ними не в аудиторії, не за екзаменаційним столиком, уперше чує їхні розмови, суперечки, а не лекції. Вірі хочеться приглянутися до них ближче, пізнати їхній світ. Коли ж вони чужі, поглядають на неї, наче запитують: «Ти чого тут крутишся, дівчинко?» Один Мирон… Але він також забув, що Віра тримає його під руку, Мирон зовсім не звертає на неї уваги, шукає когось очима.

«Боже, що робити?»

– Нарешті прийшла черга й до мене, – почула Віра Сарабаїв голос і насторожилася.

До них підходив Кривда, а з ним невисока кругловида жінка. Товсті коси звились калачиком на кучерявій голівці, циганські чарівні очі зайшли мережкою втішних сліз.

«Це Юля», – зрозуміла Віра, і враз здалося їй, що сама стала зовсім негарною, що її личко, яким іноді пишалася перед дзеркалом, зблякло, споганіло – оця жінка, немов чарівниця, одним лише поглядом уміла відбирати в інших жінок красу.

А Юля навіть не помітила Віри. Вона запрошувала Мирона, – він термосив за плечі Кривду, поздоровляючи його з успішним захистом, – на банкет.

«Чого я тут стою, дурна, чого?» – мало не скрикнула Віра, і сльози закипіли в очах. Повернулася, щоб утекти і плакати весь вечір дома, але Мирон простягнув руку позад себе і затримав дівчину, а до Юлі сказав:

– Дякую, але трапилось так сьогодні, що я не сам… Познайомився ось… з твоєю землячкою, Антоне, і жаль, щоб вона…

Антін розвів руками.

– Це ж чудово, що не сам! Підете разом.

Вірі було вже зовсім близько до сліз. Блукаючи поглядом по підлозі, вона подала руку Антонові, Юлі і тут же почула її шепіт:

– Антосю, поглянь, яка вона мила!

Спаленіла до вух, але відчула, як до неї приходить рівновага й сміливість: милосердна чарівниця повертала їй красу.

За столом у Мохнацького Віра досить швидко освоїлась. Ті, до кого вона могла приходити лише на лекції й екзамени, чиї книги замовляла в бібліотеці, поводилися так, як звичайні люди в гостях: вели банальні розмови і, чекаючи першого тосту, розповідали свіжі анекдоти. Бентежили Віру лише деякі допитливі погляди. Тому не могла до пуття відповісти ні на одне Антонове запитання. А він перехилявся, заступаючи собою Юлю й Мирона, і водно розпитував, як поживає старий Пантела, чи не бачила Оленчиної доні – мабуть, уже бігає, – що поробляє Опришко, як здоров’я її батька.

– Ти краще пересядь, Антоне, – пожартувала Юля. – Наша юна знайома очарувала всіх вас сьогодні. – Вона потиснула Вірі зап’ястя. – Почувайте себе як дома, сміливіші будьте.

Руда германістка, злодійкувато позираючи на Сарабая, Кривду і доцента Кучеренка, схилилася до жінки в окулярах, перебирала в пальцях коралі сусідки і пирскала їй здушеним смішком у саме вухо:

– Хи-хи-хи!..

Віра почула анекдот, також коротко хихикнула і затулила долонею губи. Некрасива жінка в окулярах незадоволено скривилася, відвернулась. Вірі стало соромно за себе. Зовсім не смішно.

Кучеренко підніс келих.

– Отже, хм… Ох, і не майстер я промовляти. А сказати правду, всі тости вже виголошені сьогодні. – Він усміхнувся і змахнув чуб з чола. – Отже, дорогий Антоне, за те, що ти ось такий є! Одне слово, випиймо, товариші, за нашого молодого друга і колеґу!

Знову Віра почула єхидне нашіптування рудої дами:

– Двох слів не вміє зліпити, чуєте? А пити вони майстри-и!

Ображено зиркнула на обліплене пудрою обличчя германістки. «Це ж нечесно приходити в гості до тих, кого ненавидиш», – мало не вихопилося у Віри з уст.

Підвівся Бендас. Улесливо посміхаючись, подав знак товариству, щоб ще не пили.

– Ні-ні, шановний колеґо, офіційний тост проголосити таки треба. Тим паче, слово ще за мною. У протиріччях народжується істина, так гласить матеріалістична філософія. А дискусія – це також протиріччя. У її вогні народилась нині нова наукова сила.

– Професоре-е, – протягнула руда дама, – не нудіть людей політикою хоч на приватних консиліумах!

– Хвилиночку, товаришко. Я хочу додати до слів ученoгo секретаря тільки одне: хай наш молодий кандидат внесе той свіжий струмінь у науку, який очистить від буржуазного мотлоху наше слов’янознавство. За кандидата філологічних наук Антона Кривду!

Бендас надпив вина з келиха: «Здається, загладив», – і сів, витираючи піт з чола.

Мохнацький скривився. Антін, зберігаючи спокій і ввічливу посмішку, відповів:

– Обіцяю, що всю силу, яка в мене є, я віддам боротьбі з мотлохом.

Скориставшись з гомону, що ніби вилився з келихів разом з вином, Сарабай кинув Антонові:

– Йому хотілося нині двох зайців убити, я його добре зрозумів. Та, бачиш, не вдалося, то зараз хоч одного смутить. Граємося ми з мотлохом, а не чистимо.

– А ти з плеча хотів би рубати, – поглянув Антін на Сарабая. – І без тебе досить уже накололи дров…

У другій кімнаті хтось завів патефон, потекла тужлива мелодія танґо.

 
Погас останній вже промінь сонця,
Сумним акордом скінчився день…
 

Чому така сумна мелодія? Чому, коли поруч з нею Мирон?

Віра тримала в пальцях повний келих, ще не пила. А люди розмовляли, і вона мимоволі прислухалася до розмов, всмоктувала в себе, як суха губка воду, все почуте і намагалася зрозуміти, де чиста вода, а де каламуть. Дотепер вона була метеликом, якому троянда чи будяк – квітка, але більше ним не хоче бути. Мотлох… Хто мотлох? Іван чи Василь, Климко чи Пушкар, Кривда чи Бендас? Хто ж така вона сама?

Руда германістка, ще більш поруділа від випитого вина, не вгавала, нашіптуючи сусідці:

– Порядного матеріалу на сукенку не купиш. Бо й нащо їм?

Некрасива скромна жінка в окулярах вийшла з-за столу.

– Ви куди? – повернулася за нею руда дама. – Випиймо ж…

– Досить, пані. Мені цього досить!

– Мотлох… – прошепотіла Віра в спину рудій дамі.

Антін з Мироном про щось сперечалися. Юля, та сама жінка, яку Віра вважала колись безсердечною і злою, розвела обох руками.

– Мироне, ти нечемний. Запросив дівчину і забув про неї. Дивись, вона ще й першої чарки не випила.

Сарабай вдарив себе в груди.

– Ох, вибачте мені, іродові…

– Ні-ні, – похитала Віра головою. – Я не нуджуся…

– То випиймо. За кого ви чи за що?

Віра довірливо глянула на Мирона вологими очима.

– Я за те, щоб…

Та докінчити не зуміла чи не змогла. Піднесла до вуст келих і вихилила по-сільському до дна.

– Ідіть танцювати, послухайте, яка музика, – підказала Юля.

Нахиляючись у танці до Віри, Мирон прошепотів:

– А ви так і не закінчили свого тосту.

– О, я багато хотіла сказати і зрозуміла, яка бідна на слова. Мені хотілося випити за те, щоб завжди цвіли квіти… І ще… тільки не смійтеся з мене… щоб усі люди, і я, входили в життя з повноцінним квитком, а не з позиченою контрамаркою…

– А ви розумієте значення цих слів? – Мирон із зацікавленням подивився на дівчину.

– Не зовсім… Тобто розумію… Але що треба зробити, щоб так увійти в життя? Я ще ні з ким серйозно не розмовляла. Все жарти, флірт. А нині побачила стільки цікавого, незрозумілого. Я хотіла б розпитувати, слухати, думати…

– Я проведу вас додому. Добре?

– Добре…

До Мохнацького на отоманку сів сп’янілий Бендас. Він обняв професора за спину і ледве повертав язиком.

– Я вірю, що ми, шановний колеґо, зрозуміємо один одного. Знаю ваш лівий ухил, але н-ніколи ви не були підлим. Ви тільки що назвали мене фарисеєм… Чому ф-фарисеєм, а не дипломатом? Так б-було завжди: у кав’ярні радикальні промови, а на ділі ш-ша! T-таке нині…

Мохнацький різко звільнився від обіймів Бендаса. Підвівся.

– Ідіть додому, ви п’яні.

Бендас слухняно рушив до виходу. За ним пішов Мохнацький.

Мирон танцював з Юлею. Віра стояла біля виходу, зіпершись спиною об одвірок. Дивилася на цю жінку, яка чомусь не стала дружиною Сарабая, а вибрала собі Антона Кривду. Колишня неприязнь до неї змінилася потайним почуттям вдячності. Відступила, коли обидва професори підійшли до дверей. Вона вперше зблизька пригляділася до Мохнацького. Старече обличчя воскуватого кольору якось приємно дисгармонувало з молодими виразними очима професора. Проходячи, Мохнацький зупинив на ній погляд, усміхнувся.

– Не журіться, – погладив дівчину набряклими пучками по плечу. – Від вас він уже нікуди не дінеться.

З коридора долинуло п’яне белькотіння Бендаса:

– Таке й нині… Вдартесь у груди… Н-не завжди го-говориш те, що думаєш… І це не ф-фарисейство, тобто не н-нове. Я такий, як і був дип-дипл…

Терпіння Мохнацького, видно, урвалося. Тримаючись за дверну ручку, він підступив півкроку до Бендаса – той уже одягнувся, брав паличку в руку – і сказав хрипким від люті голосом:

– Ви… Ви свиня, професоре. Така, як і була.

Грюкнув за собою дверима, але ще почув, як у коридорі Бендас вискнув:

– Но, но! Останнє слово в дискусії за мною. Я за-за-пам’ятаю це!

Віра пирснула сміхом. Вона готова була обняти професора Мохнацького за те, що він так просто, як її батько, міг назвати свиню свинею. Біля Віри проходили в танці Мирон з Юлею, і дівчині не терпілося сказати їм, що вона теж ненавидить Бендаса і руду даму… Та враз… Віра чула й бачила: Юля дивилася Миронові в очі й шепотіла:

– Не можна, не треба згадувати. Мені дуже сподобалася ця дівчина. Ти давно її знаєш?

– Сьогодні вперше побачив.

– Я не повірю, що ти не закохався в неї.

Мирон замружив очі, нахилив голову до Юлиних чорних кучерів.

– Юлю, Юлечко… Горе ти моє вічне…

Віра здригнулася, ступила крок назад і рвучко вибігла з кімнати.

Йшла. Стихав шум і дзенькіт по той бік Високого Замку. Літній вечір повз по Замарстинівській вулиці, тягнучи за собою прохолоду ген аж з Брюховицького лісу, стуляв пелюстки нарцисів і спинався на дахи до фіолетового небесного склепіння. Спорожнілою вулицею пробіг бездомний пес і зупинився біля рогу будинку, блимаючи очима. Пізно, моторошно, важко… Віра глянула на небо, а воно затяглося темінню і не вітало її, як перше. Бриніла всюди сумна мелодія, наче місто скаржилось:

 
Погас останній вже промінь сонця,
Сумним акордом скінчився день…
 

Сумним акордом. Не пахли квіти, не було їх ні на газонах, ні в сквериках, ні в серці. Все раптом зів’яло, скрутилося, як у спеку кукурудзяний листок. За одну мить. За мить підслуханої розмови доля покарала її порожнечею в душі. До сьогодні були тільки мрії. Нині вона побачила життя в обличчя і сказала: «Воно моє». Та раптом нічого не стало від одного лише слова. Щойно вона була людиною серед людей, а нині… Метелик, і вже не на квітці – на голці. Барвистий, привабливий і мертвий.

Бездомний пес блимав на неї очима.

Віра зупинилася біля низького ветхого будиночка й схилилася на парканець. Опустила руку, погладила тугу голівку півонії.

– Заснула? А завтра розцвітеш на сонці.

Почула, як стукотить серце, як у груди закрадаються ревнощі і попелять зневіру, і залишають тільки те, чого спалити не можна.

«Я ж люблю його! Чуєш, квітко, прокинься і поглянь на моє кохання. Я люблю!»

Віра зайшлася від щасливого сміху, – бездомний пес сумно поплентався вгору вулицею, – закинула голову обличчям до неба, наче дощу просила в нього, щоб пригасив її спрагу.

«Ти пам’ятаєш, небо, лукаве небо? Тоді ти ясніло і насміхалося над моїми мріями, а зараз хмаришся, бо я перемогла тебе. Не сердься на мене за те, що я сильніша від весни: вона кохає тебе, впивається твоїм теплом, п’є росу і в’яне. Сильніша я од вітру, бо він гуляє з тобою і гине стомлений. А я люблю навіки! Моє бажання таке міцне, що приведе коханого до мене десятьма тисячами стежок. Чуєш, захмарене небо?»

Віра заплющила очі і, як колись у дитинстві, лічила три рази по тридцять ще й три, лічила до десятого мільйона, і серце теж вело свою незбагненну лічбу.

Розтулила повіки, небо відбивало вогні міста, підморгувало до дівчини. Хто ж це дивиться на неї? Повернулася. Біля телеграфного стовпа стояла людина. Силует поворухнувся. Віра тихо зойкнула. Злякано дивилася на чорне, як смола, кучеряве волосся, побачила знайомі очі, впізнала і все ще трималася за штахети парканця, притискаючись до них.

– Чому ви пішли самі? – Мирон узяв її за плечі, вона тремтіла і була німою. – Я вийшов слідом за вами. Скажіть, що трапилось? Ви такі бліді…

– Я… я сп’яніла…

Мирон нахилився до Віри, і вона чекала. А коли побачила в його очах невимовний жаль, мабуть, до себе самого і зрозуміла той жаль, сказала:

– Ви хочете мене ще побачити?

– Хочу… Мушу вас побачити…

– Я прийду. Сюди, на це місце. Післязавтра вранці. В неділю.

Надійшов трамвай. Віра не подала руки, ступила крок, другий і побігла не оглядаючись.

Мирон дивився вслід за трамваєм і думав, чи не вдруге його доля – подібна і не така – зустрічається йому тут, на вузькій вулиці замарстинівського передмістя?