На перевалі
(1981)

На стежках і тротуарах
Цикл новел

Сліди життя

Ясенюк це сказав, і я стрепенувся, бо вже чув один раз в житті такі самі слова:

«Він був майже два метри зростом, бугая стримував однією рукою за шию, а коли йшов на війну, сказав матері: “Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»

Я дивився на свого друга і мовчав: чи ж міг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька і що знаю я про нього більше, ніж він, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту ті самі слова: «Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють».

І я поїхав туди ще раз – разом із своїм другом.

Потрісканий, спалений жорстоким сонцем степ дихає задухою в обличчя, я висуваю руку з вікна вагона, щоб зловити на швидкості прохолоду, а беру лише спеку, від якої шерхне і лущиться шкіра; степ їжиться кураєм, блищить пліснявими шкуринками солончаків, а далі таки не витримує палу – кришиться на пісок, і вже куряться піщані дюни від легкого вітру, немов крихітні кратери, і тільки зелені куполи гробниць, розкидані зрідка в пустелі, та стада верблюдів засвідчують, що й тут не мертвий світ, що й тут живуть люди.

Усе це мені знайоме й навіть рідне, бо ж у цьому степу я провів три своїх юних роки, збагнув ціну краплині води й клаптикові тіні під саксаулом, навчився перемагати не тільки лінощі, а й крайнє виснаження, видобувати із себе незвідані запаси сил і радіти відпочинку.

Мій друг мовчить, він зараз там – на кінцевій зупинці нашої дороги, у тих людей, які, можливо, бачили останні й не відомі йому сліди батькового життя. А я впізнаю усе довкола, хоч бурі не раз і перегорнули тут піски, засипавши мої власні сліди – теж дорогі мені. Курай перекотився степом чи не два десятки разів відтоді, як тут стояли наші солдатські намети, а все виглядає незмінним на цьому жовтому неозорі, що розтікається в безмежжя і тільки одним боком недосяжно далеко спиняється перед окрайкою Читкальських гір, які манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обітована земля.

Десь тут, а може, он там, стояли щоліта наші військові табори, і затишні казарми поблизу Бухари, мінарети, медресе й торгові куполи здавалися нам тоді хіба що казкою, бо так завжди в пустелі: нереальним здається людині живий світ.

О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся від далеких гір, наче в’їзд до степу, – це ж у ньому стояли наші машини й зенітки; ось полустанок, залізничний будиночок, а біля нього колодязь, з якого ми брали воду, і жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поїзд мчить, не зупиняється, біля будиночка стоїть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руці, біля криниці жінка пере шмаття – так було і тоді, тільки це вже інші люди… І враз видиво – чітке, мов малюнок вуглем, – скресає перед моїми очима: навідник з моєї зенітної обслуги Хамракул порскає водою біля криниці, розкошує і крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»

Таке виразне відчуття дотичності до минулого, ніби час повернувся назад, і я ступив удруге в той самий слід, давно засипаний піском, і мене в цю мить не обходив мій друг, якому байдужі були і каньйон, і полустанок, і криниця; я вже йшов тією доріжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися із стежкою Ясенюкового батька.

Я мало не скрикнув, мало не зірвав стоп-кран, на який обіперся ліктем; поїзд простугонів на повній швидкості, станційний будиночок змалів, лише Хамракул зостався зі мною, і розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кінострічку.

Хамракул із Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.

Він прийшов у наш зенітний полк через рік після мене. Був високий, немов жердина, і горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунів-хліборобів: йому незручно було за свій зріст, якого досі, певне, не помічав, бредучи глибокими ізворами за овечими отарами. Добродушні його очі нітилися ще й від того, що по-російськи знав не більше десяти слів; широкий ніс розплющувався у зніяковілій посмішці, коли у командирів опускалися руки, тому що не могли з ним порозумітися; карабін він тримав, мов герлигу, і повертався в строю завжди не в той бік.

Хамракул був добрий. На всі труднощі, навіть коли одержував наряд на кухню, мав одну відповідь – «хорошо», в людях бачив тільки гарне, погане взагалі для нього не існувало – видно, в доброму краю виріс. Усе розумів, усе вибачав, крім одного: цідив незрозумілу, певне, круту лайку, дивлячись, як наші навідники, стріляючи по мішенях, безбожно «мазали». Його тихі, немов гірський серпанок, очі гостро напружувались, коли над полігоном пролітав літак, буксируючи за собою конус; зарядник Хамракул, який спочатку навіть снаряди подавав не тим, що треба, боком, кожного разу після чергової серії пострілів сплескував руками і, вилаявшись, бідкався: «Вай-вай…»

Я не знаю, коли те сталося, а полюбив його і сам дивувався, що мене не бентежить його свята, незаймана простота. Хамракул став моїм другом. Одного разу він сказав:

– Поїдеш зі мною в Хумсан.

Це було не запрошення, а ствердження того, що має відбутися, і ніби для переконання, що там справді варто побувати, він показав на силует високої гори, що блідо синіла на видноколі:

– Бачиш, орел над Кук’юлем літає… Не віриш, що бачу орла? Постав мене один раз навідником – сам переконаєшся…

Він кілька разів просив мене про це, і я самовільно, ризикуючи потрапити на гауптвахту, посадив його за каліматор на бойових стрільбах. Тоді сталося диво, якого ще не знав полк: Хамракул трьома чергами тричі розсік конус-мішень – тільки клаптики рожевого шовку впали на полігон.

Примчав на газику сам командир дивізії, послав нас обох умиватися до нашої криниці біля станційного будиночка: Хамракул отримав десятиденну відпустку, я – триденне звільнення.

– Вода в сапог поехал! – сміявся і кректав Хамракул, умиваючись, а другого дня ми вже були в Хумсані.

Мій друг, напевно, відчув, що я, мандруючи своїми слідами, наближаюся до тих, які тривожать його, він діткнувся до мого плеча, мовив:

– Розкажи, але слово в слово, що повів тоді Асам-ака… І я, облишивши своє, пригадував останню стежку Ясенюкового батька.

Хамракул постукав у хвіртку, вмуровану у високий дувал, ми довгенько чекали, поки вона відчинилася. До нас вийшов, спираючись на милиці, сивоголовий чоловік, подібний до Хамракула, лише нижчий зростом; побачивши сина, він прицмокнув, дивуючись не так з його появи, як, певне, з військової форми, потім пошкутильгав попереду нас стежкою в сад.

Важке від абрикосів і слив гілля вгиналося аж до землі, з виноградних заростей визирали медові грона, а помежи кронами дерев просвічувалися синюваті, порослі кущами головаті пагорби, що спиналися один над одним, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю. Я задивився на це справжнє диво після одноманітних і німих пісків; Асам-ака сказав осміхаючись:

– Казав мій дід: коли зневіришся в Аллахові, піди в гори – і знову увіруєш, побачивши, що він створив… А ти звідки будеш?

– Теж з гір. Карпатських…

– Земляк! – сплеснув у долоні Асам-ака, і милиця випала з його руки. – Земляк! Кров твоя – моя кров…

Він загукав щось по-своєму, на рундук вийшла жінка з немовлям на руках, співучим голосом привітала сина, віддала йому сповиточок, а сама забігала, виносячи в сад тарелі з фруктами й сулії з вином. Хамракул гуцав на руках немовля і теж говорив незрозуміле для мене:

– Твоя сестра, в ній також твоя кров.

Асам-ака наливав у склянки вино і говорив швидко, наче боявся, щоб його не перебили:

– Ти знайди, коли повернешся додому, знайди його сина, він казав, що в нього є син… Ай, забув його фамілію… Від Тернополя йшли ми разом, а в Карпатах я нарвався на міну, весь одяг зірвало з мене вибухом, тільки ремінь залишився на тілі, дивлюсь – а ноги нема… А потім він дав мені кров, моя вся витекла. Він мав її багато, він був такий, як ми разом утрьох, і вся кров у мені – його кров…

Асам-ака змовк і, пильно позираючи на нас з Хамракулом, запитував, стверджуючи одночасно:

– Брати? Брати… Ви тут, а ми там були братами. А може, ти його син? Ні… Вай-вай, як він звався? Дерево таке міцне росте у вас – карпатський саксаул… Пам’ять стала в мене погана після контузії. Він говорив завжди: «Мене ні осколок, ні куля не візьмуть, мене хіба що прямий снаряд уб’є…»

– Що сталося з ним? – спитав я обережно.

Асам-ака обхопив обома руками голову і довго, немов маятник, хитався в тузі з боку на бік, а потім сказав:

– Його вбило на перевалі… прямим снарядом… Ніщо не зосталося від нього. Про це мені написали в госпіталь… Знайди його сина, скажи, що батькова кров і пам’ять живуть у Читкальських горах. Ай-яй… Як він звався?.. Дерево таке росте у вас…

– Це був батько… – прошепотів мій друг. – Дерево, як саксаул. Ясен! Це батько – Василь Ясенюк…

За вікном поїзда промайнули жовтолисті тополі, а далі зелень густішала і стишувався стрімливий хід – ми під’їжджали до станції, за якою спиналися один над одним головаті пагорби, немов велетенські сходи до гостроверхого Кук’юлю…

…Хамракул казав мені на прощання: «Приїдеш – найкращого барана заріжу». Обіцяли доконче зустрітися – і обидва не вірили у свої обіцянки…

І ось їдемо із щемом у душі – я і Ясенюк. Дорога звивається під гору, звужується, стає крутою стежиною, що пролягла поміж дувалами, я впізнаю тут кожен закрут; мій друг сторожко придивляється до незнайомих місць, наче хоче знайти слід свого батька і взяти з нього щось важливе й таке необхідне для життя.

Хамракул навіть не скрикнув, побачивши мене, – такі вже врівноважені й спокійні узбецькі пастухи! Ми тихо обнялися, і він пішов попереду у сад, до того місця, де ми пили колись вино.

Я дивився на нього, шукав змін на його обличчі і не знав, з чого почати розмову, та випередив мене Ясенюк:

– Де ваш батько, Асам-ака?

Хамракул зігнувся дугою, невизначено розвів руками, прошепотів:

– Немає вже Асам-аки…

Я побачив, як здригнулися плечі в Ясенюка, померк погляд: для мене стежка спогадів лише розсотувалася, і я нині піду нею в довгій розмові із старим побратимом, для Ясенюка ж вона закінчилась – слід згубився…

Хамракул гукнув у бік дому, звідти вийшла молода дівчина у квітчастій хустині:

– Юлдуз, неси до саду обід – брат приїхав. – І до мене: – Немовлям тоді була, це моя сестра…

Юлдуз подавала на дастархан запашні страви й напої, і коли ми вже роззнайомилися, сиділи й розмовляли, Ясенюк сказав дівчині:

– Ти моя сестра теж…

І ступив у живий батьків слід, на його стежку, що враз продовжилась, і не буде їй кінця…