– Я повів їх обхідним шляхом, – повідомив Милій. – Ні у Белз, ні в Луцьк ми не заїжджали.

– Це добре, – похвалив намісника Данило. – Гаразд. Що вони збираються робити далі?

– Звідси поїдуть до волохів. Мене великодушно відпускають. Про це мені говорив тлумач.

– Він русич?

– Так. Володар. Десь із Чернігівського князівства, чи що там від нього залишилося. Він проявив себе здібним під час оборони Чернігова, отож Батий, вражений його звитягою, звелів пощадити.

– І він із вдячності став служити ханові? – грізно промовив князь. – Тисяцького Дмитра після взяття Києва також Батий відпустив, але це не змусило його зрадити свою віру. Добре, з перевертнями розберемося потім. Скажи краще, як сприйняв Куремса побачене?

– Він був задоволений, – відказав Милій.

– Ще б пак! – протягнув Данило. – Їм миліше бачити міста без стін. Ну нічого, все до пори до часу. Дякую, Милію, за вірну службу. Переночуй ніч у Холмі, а завтра зранку відправляйся назад. Бакота – ворота до всього князівства, і вони мають бути на замку. Завжди.

– Я зрозумів тебе, князю! – вклонився Милій. – Зроблю так, як волієш.

Князь Данило залишився сам. Ось уже п’ятнадцять років, відтоді як під Дорогочином він наголову розбив тевтонців і в бою отримав підступний удар булавою у тім’я, зір його поволі тьмянішав. Бували миті (коли він був особливо стомлений чи напружений), і тоді очі розрізняли лише світло і тінь. Правда, потім зір відновлювався, але князь боявся, що настане мить, коли все бачене остаточно поглине темрява. І все ж Данило сподівався, що не доживе до цього.

Поява посланців хана Батия нагадала Данилові його поїздку в Сарай два роки тому. Авжеж, тоді, зайнятий безупинними війнами зі своїми суперниками, він не встиг укріпити міста і вони залишилися беззахисними проти підступного ворога. Як би у нього тоді було більше часу, то зумів би підготуватися до зустрічі непроханих гостей, і хто знає, може, і не пропустив на свої землі монгольську навалу.

Двері покою тихо відчинилися, і князь побачив на порозі Костянтина.

– Запроси сюди брата, синів і сам приходь! – сказав Данило.

Невдовзі Василько, Лев, Роман, Шварно і Костянтин сиділи півколом перед троном князя. Данило обвів усіх поглядом, зупинився на наймолодшому, Шварнові.

– Я не хотів говорити при всіх, – почав він. – Особливо не хотів, щоб нашу розмову чув його святість. А поговорити нам є про що. Гадав відкласти її на пізніше, хоча б на завтра, але непрохані гості переконали мене, що відкладати далі вже нікуди. Хоч і раніше ця розмова також не могла відбутися. Я вам не відкрию нічого нового, коли опишу наше становище. Князь угорський Бела, який довго тривожив наші кордони, зрозумів усю марність боротьби, породичався з нами і перестав бути нам небезпечним. Після смерті короля краківського Лєстка Польща теж перестала бути для нас загрозою. Тевтонці ще не забули Дорогочин і сюди більше не поткнуться. За литовців поручиться Шварно, тим більше, що Міндовг сам віддав нам Чорну Русь. Таким чином, за ці кордони я спокійний.

Присутні уважно слухали князя; Костянтин час від часу на знак згоди кивав головою.

– Але є сусід, з яким неможливо домовитись, – продовжував Данило. – Батию не потрібна сильна Русь, і будь-які перемовини з цього приводу розпочинати безглуздо. Але і нам далі терпіти зверхність хана більше несила. Я не починав цю розмову, поки у нас на кордоні стояли ворожі нам володарі. Зараз же, гадаю, настав час діяти. Я готовий вислухати кожного з вас, порадьте, що нам зробити, щоб позбутися нестерпної опіки. Воєводо, що ти скажеш?

Костянтин здивовано підвівся.

– Чому я, князю?

– Хочу, щоб ти сказав свою думку першим, щоб на тебе не вплинули наші слова.

– Що ж, як скажеш, князю. Тут і думати нічого. Монголи сильні, у них багато війська, залізна дисципліна, і вони вірять своїм зверхникам. Але це не головна причина, чому вони сильні. Адже ми були роз’єднані. Якби чернігівський князь прийшов на допомогу рязанському, а не став чекати, гадаючи, піде на нього Батий чи поверне на північ, якби Переяслав відправив дружину на рать не на своїй землі, а раніше, монголи не перетнули б Дон. Отак сталося те, що маємо тепер.

– Я знаю, до чого ти хилиш, воєводо, – вставив Данило.

– Так, князю, ти мене правильно зрозумів: одні ми з монголами не впораємося, – підтвердив Костянтин.

– Що ти пропонуєш? – запитав Василько.

– Ти, князю, перерахував королів, які перестали бути нашими ворогами і породичалися з тобою. Кинь клич, і Бела, Міндовг, Болеслав пришлють війська на допомогу.

– А чи пришлють? – засумнівався Василько. – Батий не обклав їх даниною.

– І нас ні.

– Так, але вони не мають спільних земель з Ордою, – підтримав брата Данило. – До того ж Бела останнім часом змінив свої плани щодо Романа. Він відмовив йому у підтримці на володіння Австрією. Навіть якщо Міндовг захоче нам допомогти, він таким чином оголить свої північні землі перед Тевтонським орденом.

– Та вони ж його королем зробили! – вигукнув воєвода.

– Ти їм віриш? Ось бачиш, і Міндовг також не вірить. І правильно робить.

– Що ти пропонуєш, батьку? – подав голос Лев. – Бачу, у тебе вже визріло рішення.

– Визріло, і давно, – відповів Данило.

– І яке воно?

– Все те, що тільки-но сказав воєвода.

– Але ж ти сам згодився, що це нереально, – вставив Роман.

– Нічого нереального немає, – поважно відказав Данило. – Можливо все, тільки треба знайти підхід.

– Тобто ти хочеш підняти проти Батия суміжні з нами князівства і водночас втримати тих, хто не приєднається до нас, від спокуси захопити незахищені землі? – не вгавав Лев.

– Саме так.

– Але це нереально! – повторив Роман. – Пробач, батьку, але навіть з тевтонцями у нас не мир, лише перемир’я. Як ти зможеш втримати німців від спокуси?

– Я їх не втримаю, але до нападу на Литву чи Польщу справа не дійде, – продовжив Данило Романович. – І знаєте чому? Не через раптову милість тевтонців. Для них не існує такого слова, як жалість. Мені розповідали, що у хрестовому поході тевтонці усіх вразили своєю жорстокістю щодо ворога, полонених, жінок і дітей. Хоч інших рицарів також важко було запідозрити у жалощах. Але мова не про це. Тевтонці не нападуть ні на Міндовга, ні на Болеслава з дуже простої причини: вони просто не залишать свої землі без війська.

– Тоді навіщо ця розмова? – запитав Шварно, який досі мовчав. – Ти ж не можеш заставити Белу полюбити Болеслава, а їх обох – гросмейстера!

– Я – ні, але є людина, якій це під силу, – відповів князь.

Він не сказав, про кого йдеться, але Костянтин одразу відгадав думку князя. Безумовно, Данило мав на увазі Папу Римського.

– Інокентій? – Запитання Лева підтвердило, що не один лише воєвода здогадався, кого мав на увазі Данило.

– Саме він.

– Але ж, батьку, Папа вже відправляв до тебе своїх послів. А ти їх вигнав.

– Це було шість років тому, – нагадав князь. – Тоді Папа хотів лише одного – приєднати руські землі до Риму.

– А хіба нині він цього не хоче? – запитав Роман.

– Хоче. Не думаю, що Папа відмовиться від свого.

– Ти підеш на це?

Данило подивився на Василька, який це запитав.

– Піду! Заради того, щоб вигнати з Руської землі монголів, піду. Бог дав і їхню віру, і нашу. І до недавнього часу ми були – одно!

– Не думаю, що бояри та навіть і холопи приймуть віру тевтонців, особливо після того, що вони чинили у Лівонії чи Пруссії.

– А що наші ж таки робили зі своїми? – підвищив голос Данило. – Той-таки Ростислав чи Судич? Але ж нічого, забулося.

– Добре, – згодився Василько. – Бачимо ми, що ти все продумав. Скажи, що у тебе на думці? Що ти тримаєш такого, про що ми ще не знаємо?

Данило Романович усміхнувся, розгадавши хитрий намір брата вивідати, що він тримає наостанок.

– Гаразд, слухайте, – згодився князь. – Князь угорський повідомив мене, що Папа Інокентій видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії і Померанії, в якій закликав їх до хрестового походу проти монголів.

– Цього мало, – засумнівався Василько. – Що вони можуть нам дати? Лише декілька тисяч воїнів.

– Це ще не все, – заспокоїв Данило. – Це лише початок. Бела дав мені знати, що проти татар підніметься увесь християнський світ, якщо я пристану на умови Папи.

– І що це за умови?

– Я визнаю верховенство Риму як у релігійному, так і у владному відношенні. Мало того, Папа передасть мені владу над усім християнським воїнством, але для цього я маю коронуватися. Інакше інші королі просто не стануть мене слухатись.

– А ти?

– От саме для цього я і зібрав вас тут, щоб разом вирішити, що нам робити.

У кімнаті запала мовчанка. Рішення, яке мали ухвалити присутні, було непросте. Кожен розумів ту небезпеку, на яку, можливо, наражав рідну землю у разі приходу сюди хрестоносців. У людей ще не загоїлися спогади про безчинства угорців, поляків і тевтонців; з іншого боку, монгольська навала була незрівнянно кривавішою. У той же час монголи не чіпали руської віри, до неї у них не було ніяких претензій; заступництво ж Папи Римського означало зміну деяких елементів грецької віри, невелику, але все ж зміну. І невідомо, як до цього поставиться Константинополь.

– Що на це скаже Кирило? – подав голос Костянтин, маючи на увазі митрополита.

– Його серед нас немає, – нагадав Данило.

– Але він дізнається рано чи пізно!

– Краще вже пізно, – вставив Василько. – Тоді поставимо його перед фактом.

– Значить, ти згоден зі мною? – запитав Данило брата.

– Принаймні іншого виходу я не бачу.

– Леве! – звернувся Данило до старшого сина.

– Батьку, ти ж знаєш, що ми завжди тебе підтримаємо! – за усіх братів відповів той.

– Дякую вам, синове! – щиро сказав батько і повернув голову до Костянтина. – А ти?

– Я також? – здивувався той.

– Не думай, що це – лише княжа справа. Від того, що ми вирішимо, багато залежатиме: жити під татарами чи молитися католицькому Богові будуть не лише тут присутні, але й бояри і смерди також. Я знаю, що ти завжди стояв осторонь бояр, які ворогували між собою за більший вплив на князя. За це тебе не любили, але й поважали водночас. Вважаю, що ти заслужив на те, щоб тебе вислухали.

– Зрештою, я не відмовляюся, – спробував виправдатися Костянтин. – Ти правий, князю, держава сильна дружиною і боярами. Як вони вирішать, так і буде. Я цілком на твоєму боці, князю. Цю сарану зупинити можна лише гуртома. А Римський Папа – єдина людина, яка здатна згуртувати всіх.

– Отже, усі – за, – зробив підсумок Василько. – Що далі?

– А далі я напишу листа Інокентію і передам його у Рим.

– Як? – поцікавився Василько. – Дорога неблизька. Не дай Боже, про лист хтось дізнається! А якщо звістка про це дійде до Сарая…

– Ну, це не так важко, як може здатися, – заспокоїв усіх Данило. – Як вам відомо, князь литовський Міндовг вихрестився у гросмейстера німецького ордену і став християнином, хоч у душі, впевнений, він залишився язичником. Але Папі Римському цього знати не обов’язково, йому не терпиться прийняти під свій омофор ще один народ сходу. Тому посольство неофіта Міндовга вирушить у Святе місто наступного місяця. Я домовився з Міндовгом, що дорогою до святого престолу його люди зайдуть сюди, у Холм, і візьмуть мою людину.

– Кого? – поцікавився Костянтин.

– Гадаю, у тебе є надійна людина, котру можна посвятити у нашу таємницю.

– Подумаємо.

– Воєводо, я доручаю це тобі. Часу тобі на все – двадцять днів. Треба, щоб він знав латину.

Розмова дійшла свого завершення, тому князь Данило відпустив усіх, залишивши лише брата Василька.