– Достатньо! – зупинив потік слів Гійом. – Едуарде, заберіть у цього мішка з лайном наші гроші і ці срібняки Юди. Але не калічите. А тобі, негіднику, я рекомендую все ж таки висповідатися. Смерть відкладається, але на душі полегшає.

Він обернувся до Роже де Обера.

– Графе! – сказав командор. – Тремтяча повіка!

Той кивнув головою. Звичайно, він згадав той епізод поблизу Дамієтти, коли невеликий загін тамплієрів і госпітальєрів потрапив у засідку переважаючих сил сарацинів. З тридцяти храмовників після підходу підмоги вціліли лише Гійом де Пардо і граф де Обер, а з чотирнадцяти іоаннітів лише шевальє Руерг. Характерною рисою мужнього воїна було сіпання правої повіки. Як він сам пояснював тамплієрам, це тремтіння у нього – наслідок невдалого турніру у Невері, коли він, ще не будучи рицарем ордену вершників госпіталя святого Іоанна Єрусалимського, більшу частину свого часу проводив у безглуздих змаганнях. Тоді, біля Демієтти, мужність шевальє врятувала їх. Що ж, війна закінчилася, і колишні союзники знову стали ворогами.

– Ви знаєте, хто це був? – запитав абат Опізо де Пардо.

Той лише кивнув головою.

– Хто? – допитувався настоятель.

– Цього, падре, вам знати не варто, – ухилився від прямої відповіді командор. – Повірте, ми не хочемо розчаровувати вас.

– У чому? – не зрозумів бенедиктинець.

– У твердості християнської віри.

Така відповідь заінтригувала Опізо, але він зрозумів, що дізнатися щось у мовчазних тамплієрів йому навряд чи вдасться. Натомість він сказав:

– Не розумію вашої тривоги, брате. Невже так важливо переправитися до Реджо саме зараз? Це можна зробити і пізніше. Навіть завтра.

– Ми обмежені часом, – пояснив де Пардо. – Зранку двадцять шостого лютого ви повинні чекати прийому Святійшого отця. Я не люблю наздоганяти згаяний час. З цих перегонів нічого доброго не вийде.

Тим часом Едуард Бомон задоволено крякнув і підкинув на долоні чималенький шкіряний мішечок, у якому дзенькнули монети.

– Ось вони, сір! Тридцять срібняків продажного Юди!

– Та бачу, їх там більше, – відповів командор. – Едуарде! Разом з Етьєном відправляйтеся і знайдіть судно. Лише до Реджо. На всю суму. Гадаю, що вона не залишить байдужим хоч якого судновласника.

Бомон разом з де Грімором залишили коней зброєносцям і подалися до найближчого судна, яке, прив’язане до масивного стовпа, хиталося на хвилях.

– Геть з моїх очей! – гримнув Гійом де Пардо на оторопілого судновласника, який усвідомив нарешті, що життя йому подарували, правда, одночасно забравши усі гроші. – І постарайся більше на них не потрапляти. А то іншим разом я не буду таким поблажливим.

Власник, ще не вірячи своїм вухам і боячись, що грізні тамплієри передумають, обернувся, щоб зникнути у першому ж провулку, але отримав копняка, гепнувся у брудний сніг, чим викликав дружний сміх зброєносців.

– Брате Гійом! – озвався абат Опізо. – Дозвольте вас запитати.

– Звичайно, падре! – з готовністю відповів командор. – Ви хочете запитати, чи виконав би я свою погрозу?

– Ви читаєте мої думки, брате Гійом, – здивувався Опізо. – То як?

– Виконав би.

– Дивно. А як же обітниця ордену не кривдити християнську душу? Адже ви навіть відмовилися від участі у штурмі Константинополя, хоча там були схизматики, а тут же людина, що вірить так само, як і ви!

– А користі з того, що цей негідник впевнений, що Дух Святий сходить не лише від Отця, але й від Сина? – відказав де Пардо. – Це йому не завадило зрадити нас такому ж вірному ревнителю віри. А це, падре, набагато гірше.

Абат Опізо не став сперечатися з командором тамплієрів, хоч і мав щодо цього свою думку, тим більше, що в цей момент повернулися Бомон з де Грімором. Шкіряного мішечка у руках англійця не було, зате його заросле обличчя світилося від задоволення.

– Що у тебе, Едуарде? – запитав де Гійом.

– Сір! Корабель готовий переправити нас через протоку негайно, – відповів Бомон.

– Чудово, Едуарде! – похвалив рицаря командор. – Поспішімо ж, а то знову, не доведи Господи, з’явиться якийсь потріпаний корабель з товаром, якого потрібно буде рятувати.

Власник найнятого Бомоном судна виявився бородатим чоловіком могутньої статури у добротному зимовому одязі і був з Венеції. Сума, отримана ним за таку незначну роботу, враз заставила його демонструвати саму люб’язність і бажання якнайбільше догодити таким щедрим клієнтам.

– Я щасливий бути корисним таким шановним панам, – розплився він в усмішці.

– Коли ми можемо відплисти? – запитав де Пардо.

– Як тільки шановні пани зійдуть на мій корабель.

– Тоді почнемо одразу ж, – сказав командор і спішився.

До нього підбіг його зброєносець і притримав коня за вуздечку. Зіскочили з коней й інші рицарі. Їхні служки одразу ж взялися за роботу.

Абат Опізо також спішився. Він задоволено спостерігав за злагодженою роботою зброєносців. Вони сміливо переводили коней трапом і прив’язували до довгого бруса посередині палуби. Навчені, звиклі до подібних подорожей коні були спокійні і не проявляли ніякого занепокоєння. Вже через годину капітан судна віддав швартові.

Зрештою, переправа через протоку тривала менше, аніж саме вантаження, і невдовзі судно входило у порт Реджо. Одразу ж із причалу подорожні відправилися далі. Командор де Пардо мав намір прибути до Папи вчасно, тому не хотів втрачати жодної хвилини. Увесь шлях він розбив на дев’ять денних переходів ще дорогою сюди. Принаймні першу ніч командор хотів переночувати в Тропеа, а це добрих сорок льє.

Зрештою, абат Опізо зробив висновок, що Папа Інокентій не помилився, доручивши цю відповідальну місію Гійому де Пардо. Мало того, що загін за день встигав проскакати наперед визначений шлях. Вже під час першої ж ночівлі падре зрозумів, чому тамплієри спішили саме сюди: дорогою до Мессіни де Пардо домовився про нічліг у конкретному дворі, і на подорожніх чекали постіль і їжа.

Після трьох вдалих денних переходів абат Опізо переконав себе, що у такого організатора, як де Пардо, усе передбачено, їхня подорож закінчиться вчасно, без ускладнень, і єдиними неприємностями будуть відсиджені сідниці і ниюча спина у незвиклого до таких переходів монаха.

Неприємність трапилася саме там, де її найменше чекали. Всі попередні дні тамплієри зупинялися у сицилійських містах, а цього разу на їхньому шляху виникло місто Беневенто. Невідомо яким чином воно, оточене звідусіль Королівством Обох Сицилій, далеко від Риму, змогло встояти перед могутнім сусідом і, хоч номінально, все ж зберегло відданість Папі Римському. Хоч Беневенто лежало дещо осторонь шляху (легше було проїхати через Неаполь чи Капую), Гійом де Пардо спеціально заїхав сюди. Тут була батьківщина Уго делла Барбо, й італієць переконав командора у доцільності заночувати саме тут. Зрештою Гійом згодився. Їхній невеликий загін випереджав графік, тому переживати, що вони вчасно не приїдуть до Риму, не варто.

Ніч у таверні пройшла спокійно, як і попередні. Зранку, нашвидкуруч скоромно поснідавши, подорожні покинули межі міста. Дорога пролягла засніженими полями, лише де-не-де зустрічалися невеликі ліски. Саме в одному такому лісі загін і потрапив у засідку. З обох боків дороги з-за дерев з’явилися озброєні, одягнуті у поношений одяг люди і оточили рицарів. Нападників було більше п’ятдесяти, з першого разу командор точніше порахувати не міг. Озброєнням розбійники, як і одягом, також не могли похвалитися – лише довгі списи, у декого в руках блищали леза коротких мечів.

Тамплієри насамперед були рицарями, що стали монахами, а не навпаки, і до подібних ситуацій були готові завжди. Тому вони миттю згрупувалися, і бойовий клич тамплієрів «босеан» тут виявився зайвим. Зрештою, храмовники ніколи не застосовували його у подібних ситуаціях – це була команда для бою з невірними, сарацинами.

– Рідфор! Шевальє! Ви охороняєте падре! – тільки і встиг крикнути де Пардо і, вийнявши з піхов довгого меча, кинувся на групу розбійників, що опинилися найближче до нього.

Його кінь, звиклий до подібних битв, збив грудьми першого розбійника і з усієї сили опустився на вже поверженого передніми ногами. Почувся тріск продавленої грудної клітки. Його почув де Пардо, наносячи у той час смертельний удар наступному ворогу. Той устиг прикритися невеликим круглим щитом, на вигляд надійним, але могутній удар мечем розкраяв прикриття навпіл, і щит впав на землю разом з відрубаною по лікоть лівою рукою. Поранений розбійник від болю дико заволав, і його крик потонув в інших криках і дзенькоті зброї.

Хоч на одного рицаря-тамплієра і припадало п’ятеро розбійників, враховуючи зброєносців, перевага нападників не була вже такою очевидною, і великої загрози для загону не становила. Ненавчені веденню бою розбійники були приречені. З власного досвіду Гійом знав, що ватажки розбійників уникають нападати на рицарів орденів, а на добре озброєний загін і поготів.

Тим часом нападники спробували застосувати коронний для всіх розбійників прийом: довгим гаком зачепили за лати П’єра де Мореля і намагалися скинути його з коня. Цей прийом був дійовим, але лише тоді, коли рицар подорожував сам. Тут же держак гака розломився від удару де Артуа, а Жак прикінчив і двох «вояків», що вчинили цю спробу.

Успіх подібних засад був у несподіванці і чисельній перевазі. І те, й інше в розбійників було, але супротивник виявився не таким слабким, як здавалося спершу. Тому розбійники швидко зрозуміли, що битва програна і що єдиним шансом на порятунок є якнайшвидше відступити. Що вони й зробили, залишивши на закривавленому снігу зо два десятки порубаних тіл – мертвих і поранених.

– Втрати?

Це було перше, чим поцікавився Гійом де Пардо після завершення бою.

Втрат не було, лише у зброєносця Едуарда Бомона виявилася глибока рана у лівому плечі.

– Нічого, – заспокоїв усіх Бомон. – Це не смертельно. Швидше рицарем стане.

Незважаючи на нестерпний біль, Джузеппе спробував усміхнутися на такий незграбний, але все ж комплімент рицаря.

Інших поранених не було.

Абат Опізо тим часом зіскочив з коня.

– Ви куди, падре? – запитав командир.

– Може, серед цих нещасних є умираючі, – просто відповів абат. – Мій обов’язок їх висповідати.

З цими словами він підійшов до першого пораненого. Про його важкий стан говорив уламок списа у животі.

До Гійома під’їхав Роже де Обер. Командор помітив у нього на грудях кров.

– Поранений? – запитав він.

– Це не моя кров, – заспокоїв граф. – Слухай, Гійоме, тобі нічого не видається дивним у цьому нападі?

– Видається.

– Що?

– Сам напад, – відповів командор. – Це ж треба бути абсолютним ідіотом, щоб майже голіруч напасти на загін рицарів!

– Або їм ду-уже добре заплатили, – згодився де Обер.

– Запитаємо?

– Звичайно. Залишимо вмираючих падре, а самі займемося не такими безнадійними. Ось хоча б моїм «похресником».

Гійом показав на притихлого однорукого розбійника, який вже встиг перев’язати рану.

Поруч абат читав якусь молитву над тілом задавленого конем його товариша.

Гійом і Роже спішилися і підійшли до пораненого. Від їхнього виду у того одразу почалася гикавка.

– Попереджаю одразу: не брехати! – без вступу почав де Обер. – Неправду відчую зразу. Скажеш все, як було – будеш жити далі хоча б із однією рукою. Ні – втратиш і другу. Зрозумів?

Від такої перспективи у нещасного гикавка пропала.

– Зрозумів, – побачив де Обер. – Хто ватажок?

– Одновухий Карло, – відказав поранений.

– Де він?

– Його з нами не було.

– Послав своїх людей на смерть, а сам дивився з-за дерев? Хто наказав напасти на нас?

– Він і наказав.

– Ну, це я знаю. Хто була та людина, що приходила до Одновухого Карло? – запитав Роже.

Почувши від рицаря таке, про що той знати не мав, розбійник знов почав гикати.

– Я н-не бачив його раніше… – вичавив він із себе.

– Як він виглядав?

– Нормально… виг-глядав.

– Хто це був: розбійник, міщанин?… Хто?

– Не р-розбійник. І не міщанин. Цілком благородний сеньйор. Приїхав учора ввечері на коні, одразу зайшов до Карло. Вони довго про щось говорили, а потім він поїхав.

– Прикмети ти якісь запам’ятав? – запитав Гійом.

– Не було прик…мет. Кажу ж, благородний сеньйор. От тільки обличчя у нього весь час сіпалося.

Тамплієри переглянулися.

– Що ви повинні були зробити з падре? – поцікавився Роже.

– Монах за будь-яку ціну повинен залишитися живим, – була відповідь.

Розпитування цілком задовольнило рицарів, і вони залишили пораненого самого. Скоро до них приєднався абат Опізо.

– П’ятеро ще сьогодні предстануть на вищий суд, – повідомив він. – Брате Гійом! Я вловив частину вашої розмови з цим нещасним. І знову почув про благородного рицаря з нервовим тиком. Минулого разу ви відмовилися назвати його. Зараз я вимагаю відповіді.

Гійом де Пардо неспішно витер закривавленого меча об сніг, засунув його у піхви.

– Хто це був? – не вгавав абат. – Я так розумію, ви з ним зустрічалися під час походу на Святу Землю. Це був сарацин?

– Ні, падре, не сарацин, – відповів де Пардо. – Я не хотів вам говорити це у Мессіні, щоб не травмувати вас. Благородний сеньйор з тремтячою повікою – член християнського ордену святого Іоанна Єрусалимського шевальє Руерг.

– Госпітальєр? – здивуванню Опізо не було меж. – Але навіщо благородному рицарю потрібна ваша смерть?

– Їм потрібні ви, падре. Перед Святійшим отцем стояв вибір: кого послати за вами? Нас Святійший вважав надійнішими. Видно, магістр госпітальєрів не захотів змиритися з цим і зробив усе можливе, щоб нас затримати.

– А цей напад?

– Я не знаю, про що домовилися Руерг з Одновухим Карло, але підозрюю, що вас вони захопили б у полон, а вже хоробрі рицарі ордену іоаннітів зуміли б звільнити вас із рук кровожерних розбійників.

– Ви говорите жахливі речі, – сказав на це Опізо.

– Життя таке, падре. Як бачите, воно дещо відрізняється від того, що ви звикли бачити за стінами монастиря.

Гійом де Пардо наказав сісти на коней, і невдовзі загін продовжив свою подорож.