Сагайдачний у літературі – історичній та художній

Перший панегірик Сагайдачному

Як уже відзначалося, відразу після смерті Петру Конашевичу-Сагайдачному був присвячений літературний твір високої вартості – жалобні вірші авторства Касіяна Саковича (бл. 1578— 1647)⁶. Говорячи про цей твір, дослідники, як правило, мало звертають увагу на його автора. А даремно.

Частково тут спрацьовують конфесійні та ідеологічні моменти. Адже Сакович – особа неоднозначна. Він двічі змінював конфесійну приналежність: спочатку перейшовши з православ’я в унію, а потім – з унії до римо-католиків, заявивши, що обрядовість і догматика уніатів має чимало хиб. Тобто автори православної спрямованості трактували Саковича як зрадника. Негативне ставлення до нього було і в прихильників унії.

Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного із книги віршів К. Саковича. 1622 р.

Виглядало парадоксально. Поетичний «пам’ятник» гетьману Сагайдачному, який відіграв важливу роль у збереженні православ’я на українських землях, створила людина, котра зрадила православ’я й у кінцевому результаті опинилася в таборі «латинників».

Але повернемося до особи Саковича. Народився він у родині православного священика в містечку Потеличі на західних теренах Галичини. Тобто був земляком Сагайдачного, який теж походив із цього регіону. Не виключено, що чинник земляцтва відіграв певну роль – тому Сакович постарався, створюючи твір-шедевр про козацького провідника.

Навчався автор цього твору в Краківській та Замойській академіях. Особливо на нього вплинуло навчання в Замості. Невипадково у «Віршах…» він згадує гетьмана Яна Замойського, який заснував і Замость, і Замойську академію. При цьому Ян Замойський подається як ідеальний політик, який дбає про спокій у державі та піклується про освіту.⁷ Сакович також твердить, що Сагайдачний брав приклад із Замойського. Тим самим він фактично порівнював видатного політика й культурного діяча Речі Посполитої із козацьким гетьманом.

Ян Замойський

У 1620 р. у Кракові Сакович видав польською мовою свій твір «Аристотелівські проблеми…», а через п’ять років – «Трактат про душу». І перший, і другий твори викладали погляди Аристотеля на людину. Можна говорити, що Сакович був одним із перших мислителів, який намагався утвердити аристотелівську лінію в українській філософії. До того часу в ній панував християнський неоплатонізм. Із часом аристотелізм укорінився в Києво-Могилянській академії. Водночас Сакович утверджував позитивне ставлення до філософії в українській культурі. У передмові «Аристотелівських проблем…» читаємо наступне: «В природі людини, як стверджує князь філософів – Аристотель, закладено прагнення до знання. Знання ж набуває досконалості, коли речі пізнаються своїми причинами…» На думку Саковича, «найбільша мудрість, найвища філософія і найпотрібніша теологія є пізнання себе»⁸. У той же час деякі тодішні українські культурні діячі, наприклад Іван Вишенський, негативно ставилися до філософії в її аристотелівському варіанті як до ворожої «латинської мудрості».

Взагалі Сакович виглядав «білою вороною» серед тогочасних українських інтелектуалів. Занадто багато було в нього «західного». Давалося взнаки «західне походження» (його рідний Потелич знаходився майже на пограниччі із західним, «латинським» світом), а також навчання у Замойській академії, де культивувався ренесансний дух.

Позитивне трактування філософії спостерігаємо не лише в зазначених трактатах, а й у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У них автор неодноразово апелює до античних філософів. Особливо багато уваги приділяє поглядам Сенеки. Сакович не лише посилається на цього філософа, а й часто без посилань використовує його думки, зокрема міркування Сенеки про смерть. Для тогочасної української культури, котра, в силу певних обставин, відзначалася консерватизмом та ізоляціонізмом щодо західних впливів, такий підхід видавався «новим словом»⁹. Після закінчення студій у Замойській академії Сакович працював домашнім вчителем Адама Кисіля – відомого політичного діяча часів Хмельниччини. Пізніше служив дияконом церкви Іоанна Хрестителя в Перемишлі. Звідси виїхав до Києва в 1620 р., де став ченцем і прийняв чернече ім’я Касіян (при народженні йому було дано ім’я Калікст). У 1620—1624 рр. працював ректором Київської братської школи. Тут у 1622 р. і написав «Вірші на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». У 1624 р. переїхав до Любліна, де був проповідником у православному братстві.

Адам Кисіль

Прозахідна й ренесансна орієнтації Саковича були не останньою причиною того, що цей діяч порвав із консервативним православ’ям і перейшов у табір уніатів. Хоча, звісно, були й інші, зокрема матеріальні, чинники. У 1625 р. ставши уніатом, Сакович обійняв посаду архімандрита в місті Дубні. Дубнівським архімандритом він лишався до 1639 р., допоки його не позбавили цього сану. Опісля того кілька років мандрував, побував у різних монастирях – у Дермані, Холмі, Любліні, Супраслі, Вільні. Під час цих мандрівок написав кілька полемічних творів. У 1641 р. у Луцьку прийняв римо-католицьку віру і вступив до чернечого ордену августинців. При цьому намагався ідейно обґрунтувати свій черговий конфесійний перехід, опублікувавши кілька полемічних творів, у яких піддав критиці й православну, й уніатську церкви. Найбільш знаною серед цих творів є «Перспектива…». Цей твір був опублікований у 1642 р. і викликав черговий сплеск полеміки. У ньому автор критикував догматичні й обрядові аспекти православ’я. При цьому Сакович вказував на антиінтелектуалізм, що панує в середовищі як православних, так і уніатських священиків; виступав поборником просвітництва. Помер цей діяч у Кракові в сані католицького священика.

Сакович виявився не лише «ідейним перебіжчиком», а й «змієм-спокусником», який заманював на бік уніатів інших українських культурних діячів. Він підтримував добрі стосунки з Кирилом Транквілліоном-Ставровецьким, письменником і друкарем, який зазнав переслідувань із боку православних консерваторів і котрий так само, як Сакович, став прихильником унії. Сакович також допоміг перейти в унію визначному українському письменнику-полемісту Мелетію Смотрицькому, який у середині 20-х рр. ХVII ст. опинився в стані гострого конфлікту з консервативно налаштованими православними ієрархами.

Мелетій Смотрицький

Однак повернемося до «Віршів на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Писалися вони тоді, коли Сакович був ще у православному таборі. Тому у «Віршах…» звучить критика уніатів та католиків-єзуїтів; прославляються діяння Сагайдачного, котрі були спрямовані на зміцнення православ’я, високо оцінюється його ініціатива висвячення православних ієрархів для українських та білоруських земель. І все ж у «Віршах…» немає моментів, які б свідчили про консервативну спрямованість автора. Навпаки, він відверто демонструє прихильність до західних культурних цінностей ренесансного типу.

Наприклад, із самого початку «Віршів…» звучить гімн свободі людини, яка ренесансними діячами трактувалася як одна з найбільших цінностей¹⁰.

«Вірші…» представляють дещо іншу концепцію людського безсмертя на відміну від тієї, яка була притаманна традиційному середньовічному християнству. У період Середньовіччя безсмертя трактувалося майже виключно в сенсі релігійному: людина має воскреснути тоді, коли настане кінець світу і Страшний суд, саме на цьому суді будуть відділені праведники від грішників (у залежності від діянь своїх) й, відповідно, праведники житимуть у царстві небесному, а грішники – у пеклі. Така концепція не передбачала індивідуалізації. «Справжня» людина в даному випадку трактувалася як член християнської спільноти (нехристияни ж розглядалися як невірні). Ця людина має дотримуватися певних правил. Дотримання чи недотримання їх визначає ступінь її праведності/гріховності, а також долю в загробному житті.

Ренесанс певним чином видозмінює цю концепцію. Звісно, християнське розуміння безсмертя залишається, проте поряд із суто релігійним розумінням з’являється розуміння світське. Відповідно до ренесансних поглядів, людина може завдяки своїм діянням заслужити славу й добру пам’ять у вдячних нащадків. При цьому потрібно зафіксувати ці діяння в письмовій формі, зокрема у поетичному слові.

У «Віршах…» якраз маємо втілення таких ренесансних поглядів. Звісно, автор не відкидає християнського розуміння безсмертя. У творі багато говориться про те, що земне життя не має особливої цінності, що необхідно думати й турбуватися про життя потойбічне, готуватися до нього. Та, незважаючи на це, багато говориться про діяння Сагайдачного, про те, що саме своїми вчинками він заслужив собі славу й що ця слава впродовж багатьох віків зберігатиметься:

 
«На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,
Ні, вона у забутті, певне, не настане!
Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,
Поти справи всі твої славно будуть линуть.
Не впадеш у глибину забуття безличну,
Не загинеш у літах – маєш славу вічну!
Бо, як Греція звиша Нестора-героя,
Ахіллеса, Аякса, а Гектора – Троя,
І атенці як царя хвалять Періклеса,
Честять славного в одно ще й Темістоклеса,
Рим сміливого свого хвалить Курціуса,
І щасливого в бою славить Помпеуса,
Сагайдачний на Русі хай дістане славу,
В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву,
Щоб воєннії його подвиги всі знали,
Щоб народи те ім’я завжди шанували»¹¹.
 

Сакович у «Віршах…» порівнює Сагайдачного з правителями Античності, наприклад із Періклом. Завдяки чому він ніби постає «правителем Русі». А такі порівняння, власне, й були притаманні ренесансним творам.

Сакович дає зрозуміти, що діяння Сагайдачного мають бути описані. Лише б так вони «…у віках залишились жити…». Для цього, власне, й потрібні «Вірші…».

Ось як у типовому ренесансному дусі починається опис діянь козацького гетьмана:

 
«Хто хотів би найповніш діло описати
Конашевича Петра й світові подати,
В грецького поета той мусів би Гомера
Зичить розуму або ще й у Демосфена»¹².
 

При цьому вчинки гетьмана подаються як взірець для наслідування нащадками.

Структура ж «Віршів…» виглядає таким чином. Спочатку йде традиційний вірш на герб. Однак це вірш не на герб героя, а на герб Війська Запорозького. Тим самим ніби вказувалося, що «Вірші…» мають прославити козацтво, гетьманом якого був Сагайдачний. Якраз це прославлення виголошувалося самим Саковичем. Там, зокрема, йшлося про те, що запорожці своїми рицарськими ділами здобули собі вільність, свободу¹³.

Стверджується, що за плечами запорожців – велика традиція, вони – нащадки давніх русичів, які за часів князя Олега штурмували Царгород і які хрестилися за князя Володимира¹⁴.

Зараз же запорожці змальовуються як захисники Речі Посполитої від татар і турків¹⁵.

Фактично тут у поетичній формі були озвучені ідеї, репрезентовані в творі «Протестація» (1621), що був написаний Іовом Борецьким та іншими ієрархами Феофанового свячення, яких підтримував і якими опікувався Сагайдачний¹⁶. Про цей твір більш детальніше буде вестися мова далі.

Після передмови запорізькому козацтву у «Віршах на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…», де маємо панегірик запорозькому козацтву, йдуть вірші спудеїв Київської братської школи. Їх двадцять. Після кожного вірша стоїть прізвище спудея. Виникає питання: чи ці вірші лише проголошувалися ними, чи все ж таки спудеї брали участь у їхньому написанні? Правда, на початку «Віршів…» чітко сказано, що автором віршів є Сакович. Однак не виключено, що спудеї складали вірші під керівництвом учителя. Це могли бути такі собі вправи з піїтики, які отримували практичну спрямованість.

Цікавим є склад учнів, які проголошували вірші. Троє з них належали до міщанського клану Балик, представники якого відігравали немаловажну роль у житті тогочасного Києва, обіймаючи керівні посади в міському самоврядуванні. Очевидно, значна частина інших учнів теж була з міщан. Помітну частину становили діти, котрі походили зі священицьких родин. Такими були Іван Сакович (ймовірно, родич автора «Віршів…»), Іван Тарнавський, Єремія Ставровецький та Лукаш Беринда. Останній – це син відомого книжника Памви Беринди. Звісно, могли бути й інші діти зі священицьких родин, але нам складно їх ідентифікувати. Не виключено, що серед цих двадцяти спудеїв були й діти шляхетського та козацького походження.

Серед спудеїв, котрі фігурують у «Віршах…», можемо виділити одного, який у подальшому став помітною фігурою в культурному житті України та Молдови. Це – Стефан Почаський, один із соратників Петра Могили, поет і освітній діяч, засновник Гощанського й Ясського колегіумів. Саме він був першим спудеєм, який читав вірші.

Варто виділити кілька смислових блоків твору. Зокрема, значний смисловий блок становлять вірші, в яких прославляється Сагайдачний. Спочатку говориться про його походження та навчання:

 
«Про народження Петра варто розказати,
Як дорогу до наук став він прокладати.
У Перемишльських краях виріс, у Підгір’ї,
В церкві східної його виховали вірі.