Читать книгу «Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?» онлайн полностью📖 — Петра Кралюка — MyBook.
image























Спеціально наводимо ці розлогі міркування Полонської-Василенко, оскільки вони видаються нам вартими серйозної уваги. Дослідниця проводить думку, що діяльність Сагайдачного стала важливим чинником у становленні новочасної української нації. Значною мірою саме завдяки йому, вважає Полонська-Василенко, козацтво перетворилося в провідну верству України, відтіснивши шляхту. І справді, козацтво, точніше нащадки козацької старшини, відіграло помітну роль в українському новочасному націотворенні. А «козацька ідея» і в ХІХ, і навіть у ХХ ст. була однією із стержневих ідей української національної свідомості. Окрім того, стверджує Полонська-Василенко, діяльність Сагайдачного сприяла перетворення Києва в головний центр новочасної української нації. З цим теж варто погодитися.

За часів Сагайдачного Київ ніби повертає собі статус неофіційної столиці Русі-України, перетворюється в її релігійно-культурний центр, навіть стає містом-символом – «другим Єрусалимом».

Нарешті Полонська-Василенко говорить про соборницьку діяльність Сагайдачного. Мовляв, він сам, будучи галичанином, привів у Київ гроно релігійних і культурних діячів з галицьких земель. Тим самим ніби поєднав Наддніпрянську Україну й Галичину. У цих міркуваннях дослідниці, щоправда, можна побачити перенесення прагнень українців кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. жити в одній своїй державі на минулі часи. У зазначений період українські землі були поділені між різними державами. І все ж частка правди в цих міркуваннях Полонської-Василенко була. У часи Сагайдачного, як відзначалося вище, йшла еміграція активних елементів із заходу України, переважно Волині й Галичини, на «вільні землі» Подніпров’я. У результаті таких переселень останнє перетворилося в «плавильний котел», завдяки якому й відбувалося становлення новочасної української нації зі своїм оригінальним обличчям.

Але якщо для українських істориків національного спрямування Сагайдачний був персонажем позитивним (адже він відіграв помітну роль у розвитку козацтва!), то цього не скажеш про істориків радянських. Останні мали дотримуватися класового підходу. Для них позитивними героями були «народні персонажі» – ті, які представляли соціальні низи й відстоювали їхні інтереси. Сагайдачний не дуже підходив до «народного героя». Адже він, радше, представляв козацьку верхівку. До того ж ішов на співробітництво із владою Речі Посполитої. А це, безперечно, в очах українських радянських істориків було чималим «гріхом». Ще більшим «гріхом» для них був похід Сагайдачного на землі Московії в 1618 р., про що вони, як правило, воліли мовчати.

Показовим є образ козацького гетьмана, представлений у «Історії УРСР», що вийшла у восьми томах і десяти книгах. Окрім того, це видання побачило світ російською мовою в десяти томах. Причому російськомовне видання було більш повне і виглядало краще. Зрештою, такий підхід можна зрозуміти. У Радянському Союзі (особливо в період «розвинутого соціалізму») все російське і російськомовне мало виглядати краще від культурної продукції інших народів «соціалістичної вітчизни».

Згадана «Історія УРСР» була радянським гранд-наративом історії України. Тут подавався «марксистсько-ленінський погляд» на події минулого, де головний акцент робився на соціально-економічних процесах і класовій боротьбі. Також велика увага приділялася проявам «дружби українського й російського народів», прагненню українського народу приєднатися до братів-росіян.

У такій схемі історії Сагайдачному не могло бути приділено багато уваги. Переважно говориться про його боротьбу проти турків. Буквально одним абзацом йшлося про здобуття ним Кафи в 1616 р. Висловлювалася думка, що це, мабуть, був найбільший морський похід козаків. «… козацький флот, – зазначається у цьому виданні, – під проводом гетьмана Сагайдачного здобув і спалив цю турецьку твердиню, символ панування Османської Порти на північному узбережжі Чорного моря, і визволив з полону кілька тисяч бранців»96.

Далі в цій роботі спеціально підкреслюється, що Сагайдачний відстоював інтереси козацької старшини й нехтував, відповідно, інтереси народних мас, «жив у згоді з панами». За це й козацькі низи скинули його з гетьманського становища, обравши на його місце Якова Бородавку.

Цікавою була логіка радянських істориків, які сповідували класовий підхід. Якщо співпраця Сагайдачного з владою Речі Посполитої – це негатив, то така ж співпраця з московською владою – позитив. Словом, доводилося відступати від класового підходу, коли поставало питання інтересів Росії.

Звісно, про похід козаків, очолюваних Сагайдачним, на землі Московії в 1618 р. мова не йшла. Зате говорилося, що козацький гетьман у 1620 р. послав у Москву делегацію на чолі з Петром Одинцем. Козаки, мовляв, виявили бажання служити московському царю. Натомість, цар обдарував козаків грішми, дорогим одягом, а Сагайдачному послав грамоту. Цей факт трактувався позитивно в контексті питання про «російсько-українську дружбу»97.

В «Історії УРСР» звертається увага, що Сагайдачний зі своїми козаками охороняв єрусалимського патріарха Феофана, який відновив православну ієрархію Київської митрополії. Говориться й про те, що гетьман «разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство». Однак цікаво, як трактується в роботі ця подія. «Таким чином, – читаємо в ній, – реєстрова старшина прагнула зміцнити союз із православною церквою, а також із заможним міщанством, представленим братствами. В очах реєстрової верхівки це було важливою передумовою для зміцнення свого становища в Наддніпрянщині, з одного боку, і для боротьби з грізним антифеодальним рухом, на чолі якого стояв гетьман Бородавка, – з другого»98. До речі, в «Історії УРСР» дається зрозуміти, що в той час існувало в українських козаків два гетьмани. Сагайдачний був гетьманом «панів», реєстровців, а Бородавка – «народним гетьманом».

Як бачимо, автори зазначеної праці не зраджували класового підходу, коли мова йшла про питання, які стосувалися інтересів української етнічної спільноти. Якщо для Грушевського, інших проукраїнськи орієнтованих істориків відновлення православної ієрархії Київської митрополії, а також запис українського козацтва до братства Київського були важливими національними актами, то в «Історії УРСР» – це відстоювання інтересів козацької верхівки, фактично панів.

Звісно, в згаданому радянському гранд-наративі автори не могли обійти питання Хотинської битви 1621 р. Звертається увага на роль у ній українського козацтва. Ведеться мова й про Сагайдачного. Але він певним чином відсувається на задній план. Це зрозуміло. Адже на першому плані мали знаходитися народні маси. Зрештою, в «Історії УРСР» не обійшлося без того, щоб кинути тінь на Сагайдачного. Там читаємо: «На марші, коли козаки були недалеко від коронного війська, Сагайдачний при підтримці своїх прихильників схопив Бородавку, звинуватив «у багатьох злочинах» і через кілька днів стратив. Козацькі низи втратили мужнього ватажка»99. Загалом же тут маємо перекручення історичного факту. Бородавку стратили не на марші, а в козацькому таборі під Хотином.

По-своєму показові висновки, які робляться в «Історії УРСР» щодо Хотинської битви. Там, зокрема, читаємо: «У Хотинській війні українське козацтво своєю мужністю і військовою майстерністю вписало нову славну сторінку в історію спільної боротьби свободолюбивих слов’янських та інших народів проти турецької і татарської агресії»100. Словом, коли не виходило вести мову про спільну боротьбу російського й українського народів, то можна було при потребі використати ідею «слов’янської єдності».

У радянські часи були певні періоди, коли історики в більшій чи меншій мірі могли знаходитися на проукраїнських національних позиціях. Це стосувалося 20-х рр. ХХ ст., періодів «відлиги» й «перебудови». У той час вони активно зверталися до козацької теми, виходили дослідження з історії козацтва. І в цих дослідженнях були спроби героїзувати Сагайдачного, вказати на значення його діяльності в українській історії.

Однією з найбільш відомих дослідниць козацтва часів «відлиги» й «перебудови» стала Олена Апанович (1919— 2000). Вона мала певний стосунок і до дисидентського руху. Принаймні українські дисиденти шанували її. Навіть називали «козацькою матір’ю». Сама ж Апанович зазнала переслідувань в 1972 р. – її звільнили з роботи.

Цікаво, що «козацька мати» за походженням не була українкою. Народилася в Росії. Її батько був білорусом, мати – полькою. Однак Апанович «стала українкою» й перенялася козацькою ідеєю.

Вона написала низку наукових робіт з історії українського козацтва, в яких також зверталася увага на діяльність Сагайдачного. Апанович намагалася героїзувати цього гетьмана. Їй належав сценарій науково-популярного фільму «Райські острови Сагайдачного», а також вистава «Гетьмани-будівничі української культури».


Олена Апанович


Відомою її науково-популярною роботою стали «Розповіді про запорізьких козаків». У ній Апанович говорить, що Хотинська битва 1621 р. викликала чималий резонанс. Різні автори прославляли українське козацтво. Прославлений був і гетьман Сагайдачний, якого автор подає як видатного персонажа історії.

«Польські поети, – писала Апанович, – складали поеми про події під Хотином, якими зачитувалися сучасники. Бояновський, Бартош Зіморович, Напольський, Рудоміна, Твардовський, Пашковський, Сарбєвський, Потоцький і багато анонімних поетів оспівували героїчні діяння запорозьких козаків, які, за словами польських авторів, «вкрили себе славою». Скрізь переписувалися, перекладалися, друкувалися щоденники учасників війни Любомирського, Прокопа Збігнєвського, Яна Остророга, Титлевського, а також листи Замойського і Збаразького…

Звістка про перемогу швидко розійшлася широким відлунням по Європі. На берегах Адріатики про подвиг українських і польських воїнів писав хорватський поет Іван Гундулич. В країнах Заходу, особливо в Німеччині, були відомі також писані латиною і живими мовами польські хроніки й монографії, повністю чи частково присвячені Хотинській війні…

У цій переважно апологетичній літературі щодо Польщі відзначалася і видатна роль козацтва у Хотинській війні і полководницьке її керманича Петра Конашевича Сагайдачного» .

Правда, у цих міркуваннях Апанович щодо прославлення українських козаків і, зокрема, Сагайдачного є деяка гіперболізація. У більшості згаданих авторів, які писали про Хотинську битву, можна зустріти оповіді про козаків, їхнього гетьмана. Однак у цій битві їм, як правило, відводилася допоміжна роль. А на перший план ці автори висували королевича Владислава, гетьмана Яна Кароля Ходкевича й шляхетське військо, очолюване цими провідниками. Проте Апанович можна зрозуміти. Для неї, людини, що жила «козацькою ідеєю», за яку до того ж зазнала утисків, важливо було показати славні діяння козаків, їхніх ватажків, зокрема Сагайдачного.

У часи незалежної України в українській історіографії ніби відбулася «реабілітація» Сагайдачного, який увійшов до пантеону українських національних героїв козацького періоду. Щоправда, це, радше, був герой другого плану. На першому місці опинилися Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Як уже говорилося, в незалежній Україні було зроблено чимало для вшанування пам’яті Сагайдачного. Хоча, за великим рахунком, у книгах-синтезах, присвячених історії України, що виходили в період незалежності, йому не особливо приділялася увага. Згадувалося в них про морські походи цього козацького ватажка, взяття ним Кафи в 1616 р., іноді – про походи на московські землі у 1618 р., про сприяння Сагайдачного у відновленні православної ієрархії в 1620—1621 рр. і, звичайно, про його участь у Хотинській битві 1621 р.

Небагато говорилося про нього і в «Історії українського козацтва» – виданні, яке претендувало на те, щоб на широкій документальній основі створити узагальнений образ козацького феномена. В дослідженні, правда, зазначається, що початок XVII ст., час діяльності Сагайдачного, – важливий період в козацькій історії. «У перші десятиріччя XVII ст., – читаємо в цій книзі, – енергії козацтва вже вистачало на діяльність майже одночасно на кількох напрямках. Це була так звана героїчна доба його історії. Якщо все попереднє століття було довгим періодом накопичення кількісних і якісних змін у козацтві, які ставали помітними лише в порівняно довгий проміжок часу, періодом, коли козацтво тільки визначало свої пріоритети і набиралося досвіду, то тепер ситуація принципово змінилася. Різке зростання чисельності козацтва, що припало саме на цю добу, відкрило перед ним нові можливості в масштабах діяльності»101. Зокрема, відзначалося, що козаки здійснювали напади на турецькі міста-фортеці на березі Чорного моря. «Одним із найважливіших за значенням, – говорилося там, – став напад козаків на Кафу, центр турецьких володінь у Криму, здійснений у 1616 р. козацькою флотилією на чолі з Петром Сагайдачним»102. Звісно, йшлося в книзі й про Хотинську битву 1621 р. При цьому відзначалося, що «фактично основою збройних сил» Речі Посполитої «в цій кампанії стали українські козаки на чолі з Петром Сагайдачним»103.

Хоча загалом в «Історії українського козацтва» на ролі Сагайдачного в історичних процесах особливо увага не зверталася. Принаймні в даному випадку роль провідника в трактуванні подій відходила на задній план. На передньому ж плані опинилися народні маси.

Та все ж з’явилися наукові роботи, у т. ч. монографічні дослідження, де наголошувалося на особливій ролі Сагайдачного в подіях, які відбувалися на українських землях на початку XVII ст. До таких, зокрема, можна віднести роботу Віктора Брехуненка про Хотинську битву 1621 р.104

Також до праць такого плану належить науково-популярна книга Олександра Гуржія та Вадима Корнієнка «Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний». У ній автори переважно акцентують увагу на військовому таланті свого героя. Вони вважають, що він часто вдавався до нетрадиційних для тогочасної військової справи дій. А це давало йому можливість здобувати успіхи на полі бою. З такими міркуваннями варто погодитися.

Водночас ці автори стверджували, що завдяки Сагайдачному відбулося переформатування козацтва, перетворення його у серйозну військову силу, яка вимагала для себе відповідних станових прав.

«Бойові перемоги Сагайдачного, – пишуть Гуржій та Корнієнко, – сприяли зростанню міжнародного визнання козацтва. Він докорінно реорганізував козацьку військову систему на Запоріжжі – партизанські ватаги перетворив на регулярні полки, які при потребі досягали сорока тисяч і в яких запанувала сувора дисципліна. Козацтво за Сагайдачного практично перетворилося в окремий стан, який незабаром відіграв вирішальну роль у суспільних процесах всієї України, а особливо Наддніпрянщини. До того запорожці не мали такої сили і слави, як за його часів»105.

Тут і далі зазначені автори солідаризуються з поглядами Наталії Полонської-Василенко, котра, як уже відзначалося, висловлювала подібні думки. При цьому Гуржій та Корнієнко спеціально звертають увагу на особисті якості Сагайдачного – не лише на його військовий, а й політичний та організаційний таланти.

«При цьому, – відзначають ці автори, – багато значив і особистий фактор – постать самого гетьмана – талановитого полководця, політика й державного діяча. Великою заслугою його стало поєднання чисто козацьких інтересів і прагненнями усього народу і, зокрема, з тодішніми міщанськими та духовними освіченими колами»106.

Гуржій та Корнієнко говорять про значення навчання Сагайдачного в Острозькій академії. Воно, на їхню думку, дозволило йому зрозуміти культурні потреби української спільноти й стати її лідером. «Очевидно, – пишуть вони, – не без впливу настроїв, які панували в Острозькій академії, Сагайдачний сприйняв задуми та ідеї сучасних йому організаторів української культури, персонально увійшов у найтісніший зв’язок із київськими духовно-освітніми діячами. Тоді у Києві утворився передовий осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші поборники православ’я, метри тогочасної науки й освіти. Для посилення ролі Київського братства він записався до нього з усім запорозьким військом і у такий спосіб узяв цей заклад під особистий захист і протекцію. Він словом і ділом активно формував єдність у поглядах селянства, міщанства, духовенства та козацтва»107.

Однак, говорячи про Сагайдачного як про «національно лідера», Гуржій та Корнієнко відзначають, що гетьман фактично репрезентував інтереси козацької верхівки і йшов на порозуміння із урядовими колами Речі Посполитої: «Петро Сагайдачний був добрим політиком і належав до поміркованої частини козацької старшини, яка, реально оцінюючи тогочасні можливості Війська Запорозького, намагалася відстояти національні інтереси українського народу через переговори і компроміси з польським урядом»108.

При цьому такі компроміси й переговори для Гуржія та Корнієнко зовсім не зрада інтересів українських народних мас, як це трактували радянські історики. На їхню думку, то мудра політика, яка мала на меті добитися автономії в Речі Посполитій. «Петро Сагайдачний, – відзначають вказані автори, – дбав про мирні відносини з Польщею, бо реально оцінював її військову та політичну силу. Водночас постійно використовував в інтересах українців конфлікти шляхетської влади з урядами Туреччини, Московщини, щоб у такий спосіб ослабити їх, а в межах Речі Посполитої вибороти собі незалежне самоуправління – автономію»109.

Низку робіт і монографій про Сагайдачного, його ролі в історії написав Петро Сас110. У цих працях він намагався реконструювати біографію козацького гетьмана, розглядав його участь у воєнних кампаніях, а також у релігійно-культурному житті України. Для Саса цей діяч – одна з визначних постатей українського національного пантеону героїв: «… Петро Конашевич-Сагайдачний – визначний український полководець, гетьман Війська Запорозького перших десятиліть XVII ст. Його подвиги справляли неабияке враження на сучасників. В уяві нащадків він нерідко поставав у легендарному серпанку…»111

Загалом, ведучи мову про українську історіографію ХІХ – початку ХХ ст., можемо констатувати, що в ній Сагайдачний постає як один із видатних козацьких провідників. Переважно в роботах зверталася увага на його боротьбу проти турків і кримських татар. Це однозначно трактувалося як позитив. Особливо акцент робився на його участі в Хотинській битві 1621 р.

Часто проблемно виглядало трактування участі Сагайдачного в поході на московські землі в 1618 р. Тут зустрічаємо й негативне висвітлення такої діяльності, й свідоме замовчування цієї події. Хоча маємо й відносно детальний розгляд цього факту, а то й навіть його позитивну оцінку.

1
...