– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

– Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко, однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!

Вона розсміялась.

– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо пригадай собі лучче, що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.

– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що не могла би-сь без любові до нікого належати, хіба би-сь перестала чувствувати. А тоді, – казала, – людина що?

– Бачиш, Стефане, – обізвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неї йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

– Вони, може, будуть тобі яку partie brillant^[11] надставляти, а не що б ти хотіла! О Олено, і залізо ломиться!

– Так ти не віриш мені, Стефане?

– Вірю.

– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

– Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула голову.

– Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можна би в моїм серці любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докірливо, – думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене мучити сумнівами.

– Прости мені, Олено! – просив він пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!

– Успокійся, любчику! – прошепотіла вона лагідно. – Вір в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене; наші заручини – тайна.

– Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка, однак, вона тепер полишена на волю долі…

– Дійсно, – сказала вона з вимушеним усміхом. – А так були б ми уже із сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

– Ні.

І обоє замовкли.

– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.

– Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Стефане?.. – Її голос краяв його серце.

– І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається.

– Я буду берегтись, – відказала вона лагідно і слухняно. – Я і тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!

– Що, любко?

Вони станули і споглянули на себе. Обоє були бліді.

– Ми вже дома.

– Навіть і не завважив, – відповів він придавленим голосом.

– І мені не здавалось, що так близько…

З її побілілого лиця горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.

– Бувай здоров, Стефане! – і, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушенні. – Чуєш? Пам’ятай!

– Олено!

Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве замітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

– Сили… дорога дівчино! – просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.

– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.

– Я… я… ні… – відповів він. – Ми ж любимося…

– Любимося, Стефане, любимося…

. . . .

* * *

Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась, довго й гаряче дожидана і тисячний раз проклята, з своєю чудною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть шкільні роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.

Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного півріччя чим раз, то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.

– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пуття, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а не те – воно.

Батько успокоювався, м’якнув, цілував сина і умолював, щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився. Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годинник, купив коня умисне лише для нього і т. п. Ах, що ж бо то він і не виправляв з тими кіньми – не надивився би-сь і за днину! І гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! що вміє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, приміром, замість до школи, забіжить тихцем до касарні, де, завдяки протекції якого там нижчого «оборонця вітчизни», дістане схованку і приглядається годинами усім штукам їздців та військовим фарсам. Опісля віддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par excellence!^[12]

В таких хвилях розходилось серце старих з розкоші, і пан радник присягався, що позволить йому відбути службу однорічного охотника хоч би й при гусарах.

– Куплю йому, – говорив він з ентузіазмом, – таку «бестію», за котрою усі офіцери будуть губи гризти…

Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година безіменного суму для родини Ляуфлерів. Герман-Євген-Сидор від’їхав до В., щоб відбути там дожиданий рік служби військової, а радість родичів не тривала довго. І не стямились вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду векселі на поличках ляуфлерівського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частіше, як перед тим, бачити в кав’ярнях. Деколи він таки там і ночував.

В протягу трьох літ, почавши з вечора, в котрім Олена розсталась з Лієвичем, змоглася уже колишня «слаба сторона» радника в непогамований наліг…

І нині пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при склянці та нарікав гіркими словами на своє безталання.

– Коли Сидор буде і дальше таке заводити, – жалувався він, – коли не перестане, то доведе до того, що піду з торбами!

– Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! – потішав один з товаришів.

Радник розсміявся гірко.

– Не зле? Пиятика, картярство і проче ледарство – се у молодого двадцятидвохлітнього хлопця не зле? Ой, прислужився він мені, що піду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силі дальше сього тягаря двигати!

– Лишіть його лиш, най вибуяється, – замітив знов інший, якийсь податковий урядник^[13]. – Я вам ручуся, що вийде з цілої історії такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бистрий розум і духу чимало! Думаєте, що я був інший у молодих літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну нічку небіжка мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от і пішов, слава Богу, о власних силах вгору.

– Як, для Бога, йому не гризтись?! – кликнув другий, лікар і приятель родини Ляуфлерів. – Подумайте лиш, з ласки своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той безсовісний драбисько так і накладає тягарі на карб родини.

– Лярі-фарі^[14], любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. – відказав податковець. – Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К. Невже ж, Епамінондасе?

– Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…

– Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цілими днями у вас!

– Вона його не хоче!

– Не хоче?

– Каже, що не любить.

Тут і настала нараз тишина.

– А що ти на те, старий?

Радник здвигнув плечима.

– Що ж я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухувався спокійно розмові своїх товаришів, нараз зареготався.

– Тут і видно, – відозвався він, – хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, є в силі сама рішати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодості приспівував ти інакше. Адже молодий К. – се пишна, се славна партія! Doctor juris^[15], судовий ад’юнкт, сього б тобі прецінь з рук не випускати!

Радник потупив очі в склянку і знов здвигнув плечима.

– Що я можу вдіяти, товаришу? Чуєш – не любить його!..

– Не любить його! Начеб люди не побирались і не жили й без любові! Дурниця! Химера! Колись вона сього гірко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Діти виховуються інакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти і паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кожний сам собі паном. Кожний іде, куди йому догідно, хоч би і до чорта. З того тепер показуються і наслідки; от тепер і маєш «любов»!

– Ваша правда, майор, слово честі, що ваша! – вмішався наново контролер.

– Абсолютизм у родині – се річ наймудріша. Думаєте, що в мене інакше? Моя воля – се воля всіх; а щодо точки любові – покажу приміри. Чи женився я з любові? Женились ви, може? Мені нараджено «мою», і я пішов раз у дім, далі другий, третій, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався насторченими вухами, розпитувався, розуміється, делікатно про теє-то, привик до неї, освідчився – і кінець. Мені видиться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопці, се б мені було ще сяк-так до вподоби, але дівчата – ніколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй ніколи тих дурниць, котрі, немов цвітами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творів, і то є конечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запізно. Попробуйте лиш і переконаєтесь, що зігнеться.

– Я се також завсіди говорю, – обізвався знов старий майор. – Дисципліна мусить доводитись до останніх консеквенцій^[16], особливо ж у жінок. Жінка – то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед бар’єром – удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорія. Ляуфлер був завсіди лихим їздцем, тому ж його і кожний кінь скидає з сідла. Так, так, – додав трохи згодом і задумавшись, – дисципліна мусить проводитись, мусить…

. . . .

– Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.

– Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, ти ж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був доеі, а то лісовим радником…

– Вона добра, шляхетна, – відказав, потішаючи, доктор. – Буде з усіх сил старатись, щоби її родина не терпіла убожества; коли б лиш того могла забути…

– Кого, любчику?

– Стефана Лієвича…

– Помершого?

– Еге ж…

– Боженьку, а вона… що з ним?

– Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть останні, котрих у такі справи втаємничується…

– Любила його?

– Авжеж! Обопільно. Він від’їхав, як і те тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоби вернути зовсім «готовим»; тоді й мали свої заручини оповісти, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу і помер, бідачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?

Радник не знаходив слів, щоб виразити своє зачудування, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:

– А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені щось подібного на думку. А вона… і се ж подяка за мою любов? – кликнув огірчений. – За мої батьківські старання? Ох, як се болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..

– Успокійся лиш, чоловіче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала її сили. Вона несказанно багато терпіла, і то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, мені сказати, – питався я, – що більше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини».

«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.

«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».

На те й розповіла дрижачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! – тут і замовк нараз.

– І що ж далі, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.

– Нічо. Просила лиш, щоб я об тім нікому нічого не згадував, а з нею самою також про те більше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, відповіла: «Нащо?»

«А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz».^[17]

Вона похитала головою.

«Ні, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе; як довго воно в груді лютує, ніхто мені не поможе».

– Вона, Епамінондасе, одна з тих, котрі самі з собою справляються.

Радник лиш зітхнув.

– Якби вона була хлопцем, – почав наново лікар, – були би з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?

– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона за К. вийти не може.

– Ну, щодо сього питання, то спробуємо ще, – відповів доктор. – Супроти отрути вживається також отрута. Як віддасться, так затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?

– Ах, розуміється, що женяться!

– Адже людина – лиш людиною! – доказував лікар. – І чим, властиво, більше? Нічим більше, ні менше як… звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися – все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по разумі. Будемо, отже, доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина… одне, друге… домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer!^[18]

– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О Боже! За що караєш ти мене так тяжко?..

* * *

І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось… щось, чого він не розумів, що, однак, здавалось йому знакомим. «Божевільність», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.

– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привітавшись.

– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.

– Адже бачите…

– Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!

– Так. Однак можна і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. – І знов замовкла.

Він почав був говорити про нервовість і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі має супроти себе й супроти других; особливо проти родичів^[19]. Замітив, між іншим, що людина – звірина привички і що є люди, у котрих чутливість – джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…

– Не можна інакше збирати, як сіялось… – закинула вона байдужно. – Родичі самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів.^[20]

– Критичний у вас розум, Олено, – говорив він з важкою міною, – аналізуючий, розважний дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. «Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil»^[21], – цитував він патетично. – Однак ви зумієте се перенести, ба і других навчити зносити такі пригоди…