Цитаты из книг автора «Ольга Кобилянська»

любов – великий чоловік, але й музика – не менший!

Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася.

Була незвичайно доброго серця: отут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки.

Ольга Кобилянська VALSE MELANCOLIQUE[1] Фрагмент Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає! І класичну музику люблю. Навчила мене її розуміти й відгадувати по «мотивах», одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика. Вона вічно шукала гармонії. В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе і до природи… * * * Нас мешкало разом три товаришки. Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати і поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку[2] та найти й собі дорогу до неї. Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька і брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.

Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати…

тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони – вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад

Бог сам всюди не міг бути, і тому сотворив матерів»,

Тільки у 1994 р. з’явилось повне книжкове видання роману: Кобилянська Ольга. Апостол черні / Авт. вст. ст. та упо

Дев’ять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація – мусіли розстатися. – Не кожна куля б’є, – сказав Юліян, передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли від’їхав на війну. Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача. Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався. – Не дивуйся, Олю, – сказав до панни Альбінської, – довгі роки я не заживав такої радости. Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня додому, перші слова Дори були: – А Україна? – Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера[115], що пророчив нам ролю нової Греції[116], завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.

А Україна? – Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого