Месник

Збіг імен, фактів, подій з якимись дійсними або схожими є чистий випадок, і не більше того.

Вовк назустріч – на добро.

Народна прикмета

Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь під ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову віддає: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинстві. Батько Модеста повністю відповідав своєму імені, він дійсно нагадував грізного бога війни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав півколом круті плечі. Волосся їжаком і триденна щетина доповнювали картину. Марс інколи коротко розказував охочим, що їхній рід – козацький, що всі чоловіки були вояками, а він захотів, аби син став освіченою мирною людиною, і тому назвав сина високопоетичним іменем Модест. Ще жалівся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прізвищі передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжі називали козаків, які сиділи спереду на човнах-чайках і своїми гучними голосами попереджали про наближення до Дніпрових порогів та й про інші небезпеки.

Односельці не могли звикнути до незвичного імені і називали Модеста Модя, а пізніше, коли виріс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фігура і кам’яна фізія. А ще те, що менший Окунь був людиною слова і діла, чітко відповідав «ні» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмів – за те не брався, як би його не умовляли.

До смерті батька був Модя підсобним на бойні. Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хаті було все. Вже і сильнішим від батька був синок, та що там – однорічного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батькові ніколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепірила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не підемо додому… Заночуємо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скільки живу – ночував удома!

А вже біля самої хати вцілила блискавка в стовп, зигзагом сіпнулася по дротах, обірвався дріт і впав Марсові на плече. Назавжди врізалося в пам’ять: батько з піднятими до неба руками і жахливий гуркіт грому. Як упав батько, як висмикнув його, відчувши електричний розряд, що йде крізь тіло в землю, як ніс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у тумані. Після став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.

* * *

Якось на Великдень приїхав до рідні однокласник Окуня Сашко Жабов. Приїхав на джипі, чим розбурхав усе село.

Разом із Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрі. У селі лише початкова школа була. Влітку їздили на велосипедах, а взимку надівали кирзові чоботи – для форсу Години дві пробиралися крізь величезні замети, шлях чималий – майже десять кілометрів. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа і вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третій урок, розвішували онучі на батареях, під батареї ставили мокрі кирзаки і, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас. Учителі вважали це майже подвигом, захоплювалися і завищували оцінки, лише фізик називав їх «долбоносовими» і ліпив у щоденники одиниці.

Ніхто із села не жив у шкільному гуртожитку, як більшість хлопців з інших навколишніх сіл. Село взагалі було хоч і маленьким, але норовливим. Нижче гідності було жителям села кому-небудь вклонятися. Тому-то і не знаходили спільної мови місцеві голови і з районним начальством, і з обласним, тому-то і змінювалися голови часто. Змінювалися часто – та все по колу. Пробували було прислати чужака. Ненадовго: не витримав – сам утік. А дітвора дивилася на дорослих, особливо хлопці.

Таким гонористим було село, в якому жив Модест Окунь.

Олександр Жабов у шкільні роки був першим другом. Сам не з боязких, з Модею він був реальною силою в райцентрі. З ними рахувалися. У старших класах, було діло, дорослі мужики з райцентру на танцях у клубі компанією напали – двоє в лікарню потрапили. Окунь місяць потім пояснювальні в райвідділі капітану Молотову писав. Слава богу, обійшлося. Кликали Модеста на секцію боротьби. Прийшов, подивився, зо два рази опинився на килимі, більше не допустив – не підпустив. Кращий борець, важковаговик, був відправлений коротким ударом у глибокий нокдаун, а за кілька секунд туди ж – тренер. Попросили більше не приходити.

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полі. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрі оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси він видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком.

Не сварилися хлопці – ділити було нічого, завжди знаходили спільну мову. У десятому класі частіше пропускали уроки – сачкували. Виходили ранком, але не в школу, за селом звертали в ліс. По дорозі відомим способом – «на шнурок» – ловили курку і доходили майже до Холодного Яру, за яким починалося Гниле Болото. У визначеному місці закопували здобич у глину, розводили вогонь і запікали. Нічого смачнішого Модя у житті не їв.

У Яр не ходили, місце вважалося недобрим. Говорили старі, що в Холодному Яру багато людей полягло з давніх часів. А дід Башкир, у якого рот не закривався, якось сказав, що всякий, хто пройде Холодний Яр у ніч повного місяця наскрізь до Гнилого Болота, знайде скарб, але потім кого-небудь зрадить. Ще дід розповідав, що в Яру багато скарбів у різні часи заховано, але стережуть ті скарби вовкособаки та перевертні. Перевертнів ніхто ніколи не бачив, а вовче виття, особливо пізньої осені і взимку, іноді в селі було чути. Та й сліди великих лап взимку перетинали шлях, яким пацани пробивалися до школи.

Багато чого оповідав дід Башкир. Особливо коли кликали його пограти в «козла». У «козла» в селі мужики і пацани могли грати годинами. Спочатку Модестові снилися карти, королі його оточували, дами усміхалися крізь павині віяла, шістки відкривалися і закривалися. Потім звик, навчився, грав не гірше за інших, сідав завжди в парі із Сашком або з дідом Башкиром. Дід мухлював у кожній грі, а коли його ловили клявся, що випадково, і божився, що востаннє. Діда ніколи не проганяли, тому що кращого оповідача в селі не було.

Іноді, коли дід особливо входив у раж, гра сама собою зупинялася й усі з відкритими ротами слухали байки старого Башкира. Його оповідки невідомо яким чином проникали у великий світ – у район, в обласний центр, у столицю. Відтіля поверталися в село на сторінках газет і журналів. Дід сердився, страшенно лаявся, бризкав слиною, але потім відходив і пишався – ходив із газетою або з журналом і хвалився кожному зустрічному. Одного разу Башкир навіть гроші одержав із районної газети, хоч дорого дідові той гонорар обійшовся!

Дід випивав рідко, та ніколи не відмовляв Марсові, батькові Модеста. Марс за чаркою розповідав Башкиру про своє життя. Брехати не вмів, говорив усе як є. Тому дід знав деякі пікантні подробиці життя-буття Марса. Язик у Башкира розв’язувався миттєво, таємниці берегти він не вмів.

Якось у село приїхав кореспондент районної газети. Не знайшовши нікого у правлінні колгоспу, журналіст побрів на польовий стан. Біля ставочка під вербою продовжував життя дід Башкир. Він за звичкою зачепив незнайомця. Треба сказати, що кореспондент був з породи журналюг, він умить відчув здобич і з задоволенням підсів під верби. Перекурили, розговорилися. У журналіста при собі була пляшечка з коньячком – «супутник пропагандиста». Діду Башкиру коньяк, як то кажуть, пішов, язик розв’язався, він детально розповів про всі місцеві справи, а потім про все підряд. Коли пляшка спорожніла, на хмільного Башкира опускався вечір. Кореспондент пам’ять свою ще не пропив, і через день у районці вийшла стаття власкора про колгоспні справи. Хто хоч коли-небудь чув діда Башкира, міг упевнено сказати, що ним написано.

А далі… Власкор відкрив у газеті рубрику: «Не вигадане – почуте». Воно б і нічого. Але в одному з номерів Марс, а він читав районку від «А» до «Я», прочитав наступну історію:

«Таких зимових днів природа дарує не так багато. Сонячна морозна погода після снігопаду кликала мисливців у степ. Далеко за селом вони вишикувалися шеренгою і, не поспішаючи, рухалися від лісосмуги до лісосмуги. Марсові повезло. За весь час підняли трьох зайчиків, два вискочили на нього, і він їх хоробро поклав. «Хлопці! Я виходжу з гри! – крикнув Марс за лісосмугою. – З мене вистачить». Милуючись зимовими пейзажами, він попрямував до села. Залишившись наодинці з природою, Марс майнув у лісосмугу. Живіт підводило з ранку, крутило, смикало – терпіти далі не міг. Скинувши ватяні штани, грубі підштаники і сімейні труси, притиснувши рукою рушницю, мисливець присів під високим ясенем. Звершивши цей подвиг, Марс зібрався було вже вбратися у бойовий обладунок. Тільки хотів відставити улюблену рушницю, як прямісінько перед ним – за п’ять метрів – піднявся пристойних розмірів заєць.

Який мисливець упустить таку здобич?! Миттю Марс приклав рушницю до плеча. Заєць і не пискнув. Але стріляти в такому положенні Марсові не доводилося. Віддача! Приклад посадив мисливця в пристойну купу ще теплого гівна!

Використовуючи підручні засоби, тобто сніг і власні підштаники, доблесний переможець зайців якось упорядкувався. Потім, не довго думаючи, загорнув здобич у ті ж підштаники і сховав у сумку. Добре, що стояв мороз. Поки Марс дійшов до села, все у сумці підмерзло. «Цікава ситуація, – думав Марс, – і зайчиків повна сумка, і мисливець усрався Щось треба робити…» І тут якраз біля чайної зустрів старого друга Башкира. Башкир готовий був випити. З нагоди вихідного, доброго зимового дня, вдалого полювання, зустрічі, старої дружби. Хіба мало приводів? Товариші прийняли пристойну дозу. Сумка лежала в коридорі, а тому запах стримував мороз… Додому Марс прибув пізно ввечері, як і має приходити вдалий мисливець.

За доброю чаркою і розумними розмовами він геть-чисто забув про прикру подію. А тому із задоволеною усмішкою віддав дружині сумку. Дружина, повернувшись із кухні, прокоментувала прихід мисливця:

– Різне було у тебе на полюванні… Але щоб ти так зайця злякався! Постарів…

Башкира врятувало те, що він теж устиг прочитати газету. Тиждень дід ховався у знайомих, родичів, кумів, але ж на весь вік не сховаєшся. Все ж викрутився Башкир. Попросив водія автобуса, щоб той привіз з обласного центру три літри пива, у п’ятницю дочекався темної пори, напнув на банку з пивом авоську і почимчикував до лазні. Лазня в селі славилася на весь район. У п’ятницю – чоловічий день, у суботу – жіночий. З’їжджалися з усіх усюд, а деякі любителі прибували навіть з обласного центру.

Башкир прийшов, коли народу було вже досить багато. Усі знали про «невигадані історії» в районці і з інтересом чекали, чим це закінчиться. Більшість співчувала Башкиру і незлостиво підсміювалася над Марсом.

По тому, як стихли розмови, Башкир зрозумів, що Марс тут, та й одяг знайомий побачив. Він роздягнувся, взяв таз, прикрив ним авоську з пивом і зайшов у лазню. Навіть ті, хто вже помився, повернулися в очікуванні видовища. Марс виник на порозі парилки немов давній бог війни, ім’я якого він так гордо носив, видихнув і відразу ж побачив худого низенького Башкира. Миттю схопив віник і, переходячи на біг, кинувся до кривдника. Башкир гримнув тазом об стінку, втиснув обома руками банку з пивом у впадину живота і, високо піднімаючи ноги, кинувся тікати. Два голих чоловіка: один кволий, ребристий, лисий; другий величезний, пружний, волосатий – бігали, трясучи своїми принадами, між кам’яними столиками по слизькій бетонній підлозі, як фігуристи, виписуючи складні «па». Усі, хто був у лазні, притиснулися до стінок і вболівали… за пиво.

Регіт стояв неймовірний. Марс кричав: «Уб’ю!» Башкир скавучав: «Пиво! Пиво!» Марс іноді діставав худу сраку Башкира сухим віником. Башкир припускав швидше. При цьому він намертво вчепився в банку з пивом. Ґвалт видавлював маленькі віконця.

Нарешті Марс загнав свою жертву в кут і навис над худим тілом. Башкир запищав: «Кину!!!» Марс відсахнувся, опустив руки, пошпурив віник. «Давай пиво!» – видихнув він. Сварка закінчилася мировою, народивши ще одну байку про пивний забіг у лазні…

Здавалося, що дід Башкир ніколи не спить. Він тінню з’являвся на березі, коли пацани тихцем ставили вночі снасті на коропа, давав слушні поради, а потім сидів з ними біля вогнища до ранку, їв печену картоплю і розповідав про скарби, заховані у Холодному Яру та на Гнилому Болоті.

Сашко з Модестом навіть зо два рази ходили в Холодний Яр. З лопатами, з мішками виходили годині о четвертій ранку і цілий день копали. Багато чого познаходили: наконечники, черепки різні, навіть монети срібні, кістки. Але нічого вартого уваги. Знахідки здали в музей, їм ще подяку у районці надрукували.

Дід Башкир якось сказав по п’яній справі, що дорогий скарб у Холодному Яру знайти може лише той, хто поживе там, у лісі А пацани навіть ночувати не залишалися. Незатишне місце…

Вже пізніше розказав дід Окуню, що батько його був червоним командиром і воював ув Азії проти басмачів. Коли ж батька перед війною репресували, вдалося Башкиру потайки добратися до рідних місць. Був мобілізований до лав Червоної армії, та воював недовго, потрапив у полон, утік, знову прокрався додому, а щоб не спокушати долю, жив у лісах. Тому й знав усілякі таємниці природи. Односельці навіть казали про нього, що він характерник. Ніколи дід не повертався з рибалки без риби. На полювання не ходив, але сільським мисливцям завжди підказував, якого дня і куди треба піти, щоб бути зі здобиччю. Записаний був дід під прізвищем Бондаренко, але усі називали його Башкиром, хоч мало хто вже пам’ятав, що назвали так, коли прибув він до села з далекої Азії…

– Чому ви не записуєте, скільки всього знаєте? – запитував діда Модест.

– Та пишу… Таку книгу накатаю, увесь світ буде зачитуватися… – чи то жартував, чи хвалився старий Башкир.

А ще навчив Башкир хлопців читати. Починав оповідати якусь книгу, а на найцікавішому місці змовкав.

– Хочете знати далі – біжіть до бібліотеки, – сміявся.

Модя перечитав усе про індіанців, потім «запав» на історичні романи, особливо про давніх слов’ян. Сашко ковтав детективи. Але мріяли обидва про скарби. Навіть дали один одному слово: якщо один із них стане багатим і знаменитим – про товариша не забуде…

* * *

Модест і Сашко зустрілися на цвинтарі, випили поминальну чарку. Увечері Сашко зайшов у гості та й засиділися до світанку. Пили не поспішаючи, помірно, більше говорили, згадували. Сашко розпитував про нинішнє життя-буття, Модя відповідав коротко, розповідати особливо було нічого.

– А як ти живеш? Що робиш? – запитав у старого друга Окунь.

– Це вже ближче до діла, – чомусь хитро усміхнувся Сашко. – Я займаюся бізнесом.

– ?…

– Дивуєшся… Правильно. На території колишнього Союзу нині існують тисячі різновидів бізнесу. Яким тільки бізнесом я не займався! Від продажу жіночої білизни до бартеру живого товару на телеапаратуру…

– Ну, ти даєш!!!

– Від валютних операцій до «повітряних» кредитів. Десь прогорав, але не впадав у відчай, починав знову і злітав нагору.

– І куди ж ти останній раз злетів?

– О-о-о! Нині мій бізнес пов’язаний з політикою. Ми поставили на переможця, – пафосно продекламував однокласник.

– Ти розшифруй.

– Розумієш, політику роблять не за гроші, а за великі гроші. Кожному політикові, який шанує себе, потрібні люди, фірми, що вміють «робити гроші»… Нормальною мовою скажу, що ми, тобто я і ще кілька чоловік, сидимо під одним депутатом, тримаємо декілька фірм, через які відмиваємо гроші. Йому – пиріг, а нам – шматочки пирога.

– Він ваша «криша»?

– Звичайно. Він грошовитий. Гроші надходять від виробництва, інтереси якого він просуває в парламенті, як модно зараз говорити, лобіює. Є ще надходження від людей, яким він допомагає.

– Незабаром вибори… Якщо ваш пролетить?

– А навіщо ми цим займаємося? По-перше, вибори робляться за гроші, які наш «тато» зараз збирає.

– Багато назбирав?

– Не перебивай… По-друге, навіть якщо він програє, ми спокійно будемо працювати далі, зв’язки налагоджені, ми вже в обоймі.

– Цікаво у вас там усе поставлено. У мене тут набагато простіше…

– Так знаю я твоє «виробництво»!.. Не набридло?

– Набридло! До чортиків! А що робити?

– От! Ти думаєш, навіщо я до тебе прийшов, горілки попити та язика почесати? Воно, звичайно, приємно згадати наші пацанячі подвиги… Але!.. Годі! Є у мене до тебе конкретна пропозиція.

Жабов налив повні чарки, крекнув: «Давай, Модику!», ковтнув одним махом.

– Так от… Потрібні свої люди, щоб було на кого покластися. Та й домовленість у нас була. Пам’ятаєш? Я хоч ще і не на вершині, але близько. Хочу запропонувати тобі стати моїм охоронцем, думаю, згодом ти зможеш бути директором охоронної контори.

– Оце тобі!!!

– А чого ти? Не святі горшки ліплять. Тебе Господь силою не обійшов, розум є, не те, що в більшості гоблінів, які в охороні ходять.

Модест задумався.

– Мужик ти правильний, працювати і слово тримати вмієш, сім’ї в тебе немає, нічого не тримає…

– Тут подумати треба…

– Ти ще скажи, що з бичками своїми підеш радитися. Що, тобі заміну не знайдуть? Зараз же не молотом худобу б’ють, електрика – кожен зможе, а сила твоя всихає…

– Мабуть, ти правий… Коли їдеш?

– Завтра.

– Заїдеш, дам відповідь, а зараз ходімо, проведу, поспати треба.

Вони жили на одній вулиці. Йшли мовчки. Біля будинку однокласника Модест крекнув, міцно потис шкільному товаришеві руку.

– Запали мені твої слова, матері його ковінька! Що тут думати?! Згоден я, спробую влитися в нове життя, заїжджай, буду готовий!

– Ну і добре! Старий, у нас ще все попереду!

* * *

До міста Модест звик швидко. Сашко сам привіз його в однокімнатну квартиру.

– Це тобі від фірми.

Квартира майже в центрі міста йому подобалася. Офіс фірми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комітеті колишньої комуністичної партії. Два квадратних хлопці, що охороняли офіс, у декількох словах розповіли про правила, регламент та обов’язки. Ніхто не називав їх по імені – Болік і Льолік. Сашко майже завжди брав із собою в поїздки по місту однокласника.

– Твоя задача мовчати, слухати і дивитися. Я не думаю що який-небудь ідіот буде на мене нападати.

– І це робота? Ти платиш мені великі гроші за те, що я просто тебе супроводжую?

– Такі правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!

Окунь ходив у тренажерний зал, калорійно харчувався а у вихідні дні – якщо не було поїздок з Жабовим – знайомився з містом. Він раніше бував у обласному центрі, але поїздки були «цільові»: ринок, базар, універмаг. Місто було невеликим, запилено-провінційним.

Через місяць знав усі райони, виїзди, основні ресторани, бари, офіси. Ділові партнери Сашка до нього звикли, впізнавали, кивали.

Іноді на день-два навідувався до села. Зустрічали радо, розпитували про міське життя, але далеко було Окуню до мистецтва діда Башкира. Односельчани так і не могли зрозуміти, що він робить у місті і як заробляє гроші, а Модест якось у серцях сказав: