Певним орієнтиром в цьому для нього став викладач зарубіжної літератури Тимофій Трифонович Духовний, який домагався того, щоб читати свої лекції українською мовою навіть на російському відділенні. Це викликало напруженість, бо відверто суперечило тенденції, яка в ті роки набувала все більшого поширення: обмежити українське слово резервацією «хуторянства» та «шароварщини». А для Василя, випускника російської школи, на його лекціях чи не вперше зазвучить рідною мовою антична література, література європейського Ренесансу та Нового часу (а поза аудиторією, пошепки й без свідків – імена ще не реабілітованих неокласиків Зерова та Драй-Хмари), відкриється усвідомлення обріїв світового культурного контексту, на який відважно рівнялася українська література в кращих своїх взірцях вже з початку минулого століття й особливо в двадцяті роки… аж доки чиясь владна воля штучно не припинила цей зліт.

Коли Тимофій Трифонович оголосить про створення в інституті літературного гуртка-студії, всі четверо хлопців-першокурсників одразу запишуться до нього, вперше зізнавшись таким чином один одному, що пробують писати. Втім, якщо Міщенко й Дорошенко виступали переважно зі своїми віршами, а Лазоренко з театральними рецензіями, в Стусі літстудійці бачили скоріше майбутнього літературного критика, ніж поета – власні речі на суд спільноти виносив нечасто (багато хто й гадки не мав, що він теж пише вірші), натомість виявляв здатність до глибокого й тонкого аналізу прочитаного. Деякі рецензії друкувалися – на одну навіть відгукнеться Максим Рильський, напише Василеві листа, якого той показуватиме товаришам як своєрідну відзнаку.

Вечори проводив у бібліотеці імені Крупської – студіював літературу з україністики, а також російську й зарубіжну. Імена діячів «розстріляного відродження», імена багатьох зарубіжних авторів поза навчальною програмою й поза білим списком «прогресивної літератури» однокурсники вперше чутимуть саме від нього. Згодом Тимофій Трифонович, користуючись своїми зв’язками (писав статті до Української радянської енциклопедії, листувався з її головним редактором Миколою Бажаном – одне з перших імен в істеблішменті офіційної української літератури), організує для літстудійців перепустки до її спецхрону та до закритого фонду університетської бібліотеки. Для Василя відкриється паморочливий світ забороненої літератури – живої, талановитої…

З бібліотеки повертався додому пізно, інколи не без пригод. Не раз доводилося проводжати додому п’яниць, на яких трапляв дорогою – не залишати ж у вуличній багнюці? Цією багнюкою в результаті ставав геть перемазаний його єдиний костюм, який треба було випрати й висушити до ранку. Мати звично лаялась, але розуміла, що це не востаннє – такий уже він, Вася, всіх жаліє.

В гостинній батьківській хаті побувають не лише однокурсники, але багато товаришів з інших курсів, з літстудії. Збережуть теплі спогади про Стусових батьків, про почуті від них старовинні народні пісні. Часом збиралися таким великим гуртом, що мати знов починала сварити Василя: чим же я їх усіх нагодую? Знаходилось… Так само часто й Василь гостив у студентському гуртожитку, в тридцять п’ятій кімнаті. Серед старшокурсників особливо тягся до Миколи Раєцького та Івана Принцевського – справжніх інтелектуалів, у яких завжди було чого йому навчитися, що перейняти. Перший підкупав відвертістю й непохитним українським патріотизмом, тим, що не уникав гострих та небезпечних тем, відстоював свою позицію – через що й буде відрахований з інституту, хоча вчився відмінно. Його однокурсник Принцевський, навпаки, тримався надзвичайно обережно, слизьких тем не підтримував. Приваблював енциклопедичною ерудицією та непідробними інтелігентними манерами.

Значно пізніше стане відомо про той нескінченний тиск, який Принцевський, син репресованого українського інтелігента, зазнавав від «органів», що настійливо вимагали від нього доносів на товаришів. Згодом закінчить аспірантуру, викладатиме в Донецькому педінституті (який з 1964 року стане філією Харківського держуніверситету, а з 1965 – університетом), готуватиме до захисту дисертацію. Від студентських розмов про пошуки ґрунту, «справжньої України» відійде остаточно. «Думаю до нього, – писатиме Стус вже в 1961 році в листі з армії до Віктора Дідківського, з яким Принцевський його свого часу й познайомив (Віктора, студента політехнічного інституту, манило до філфаківців – єдиного осередку в зрусифікованому Сталіно, де доводилося чути батьківське українське слово), – що він трохи збочив з своєї путі. І не буду дивуватись, коли він одружиться і покине всякі думки, виплекані в вузі, в пору юності». Проте сталося все значно трагічніше: того ж 1972 року, коли вперше заарештують Стуса, викладач Донецького університету Іван Принцевський повіситься у власній квартирі, морально знищений необхідністю йти на постійні компроміси з КДБ та власною совістю, від яких залежала його кар’єра, а можливо, й життя, і доля маленької доньки.

На канікулах Василь працював у тій же залізничній бригаді, що й у останні шкільні роки – «заробляв на костюм», – і не без гордощів розповідав друзям в перший день занять на другому курсі, що вже здатен загнати костиль у шпалу за три, а то й за два удари. Після третього курсу, склавши літню сесію, вирушать у фольклорно-діалектологічну експедицію до Савур-могили, де значно розширять своє знання народних пісень і людських доль (чи гадали, складаючи атлас місцевих говірок, на той час, до речі, мало досліджених, що почують серед степових діалектів характерну галицьку розмову – депортували родину, можливо, ще перед війною? чи думали, подавшись під кінець, на пропозицію Василя, пішки до Азовського моря за сто кілометрів розпеченим степом, що вже на російській території минатимуть майже цілком україномовні села?). А восени 1957 року Стус із Лазоренком та Міщенком проходитимуть педагогічну практику в селі Максимільянівка Марійського району. Лазоренко назавжди запам’ятає, як у своїх міських черевиках, без чобіт, не міг ні ходити місцевими багнистими дорогами, ні навіть злізти з вантажівки, якою його довіз до колгоспної контори жалісливий водій. Але з’явившись в такий трагікомічний спосіб у сільській школі, друзі швидко завоювали довіру та прихильність і дітей, і педколективу. Вчителів дивуватиме їхня літературна, рафінована українська мова – на Донбасі так не говорять (у Стуса, втім, усе життя просковзуватимуть час від часу батьківські подільські діалектизми). З учнями проводили піонерські збори, походи, диспути. Коли випав сніг, каталися з класом на лижах. У мертвій тиші, яку постійно супроводжувало викладення Василем нового матеріалу, було чути, як гупають по дерев’яному помосту біля дошки його підковані чоботи: розповідав завжди в русі, простуючи взад-уперед широкими кроками, що викликало незадоволення в керівника практикою… Була практика й іншого роду – залучення до перекладів канцеляриту раднаргоспівської документації, яку поки ще вимагалося вести українською мовою, але чиновники Донеччини навіть не робили спроби її опанувати й не приховували свого презирства до неї.

Літстудія на початку шістдесятих стане ядром молодіжного літературного об’єднання «Обрій», яке базуватиметься при редакції газети «Радянська Донеччина», а потім за наполяганням КДБ буде переведене до місцевого відділення Спілки письменників, щоб його було легше контролювати, обплівши мережею штатних і добровільних «стукачів» – і врешті-решт закрити з формулюванням «за абстрактний гуманізм». Майбутня атмосфера «Обрію» та його україномовної меншості склалася вже в інститутські роки. «Ми вже багато чого відчували, – свідчить молодший інститутський товариш Стуса Олег Комар, що писатиме під псевдонімом Олег Орач, за назвою рідного села (Комарик, як називав його Василь). – Нас не треба було шукати товаришам із органів, естетам у цивільному. Часом на цих вечорах ми відчували прохолодні пальці на власних, пробачте, ребрах. Ми розуміли, що легкої долі нам не ждати». Василь поводив себе безкомпромісно, з юнацьким ще, можливо, максималізмом. 20 грудня 1958 року в актовому залі інституту відбувалася зустріч із Миколою Тарновським – поетом-комуністом з української діаспори, що повертався на батьківщину. Згадка полум’яного викривача пороків імперіалізму про те, що в Сполучених Штатах Америки існують українські школи, викликала їдке запитання Стуса, яке він, не побоюючись можливих наслідків, і озвучив у своїй записці: «Товаришу Тарновський, чи відомо вам, що в Сталіно немає жодної української школи?» Розуміючи, що без підпису це виглядатиме як анонімна провокація, без вагань додав: «Студент Василь Стус». Тарновському нічого не залишалося, як серед гомону, що покотився по залу після миті шокової тиші, сказати, що зі становищем українських шкіл у місті незнайомий, отже, не може дати ніяких коментарів… Уже більше двох років минуло з того дня, як в цьому ж залі студентам зачитували постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи Сталіна». Для когось це стало шоком, хитанням усіх світоглядних основ, для інших, у тому числі й Василя, що давно вже дозволяв собі критичні зауваження щодо «геніальності» обожнюваного в дитинстві «корифея всіх наук», – звісточкою можливих змін на краще. В повітрі суспільного життя дійсно почала відчуватися «відлига», але це лише підкреслювало пануючі заморозки, дозволяло усвідомити їх спостережливій молоді, що вступала в доросле життя. Надії на справжні зміни встигли обернутися розчаруванням, але водночас і палким бажанням не чекати їх пасивно «згори», а домагатися самостійно, докладаючи власних зусиль.

Влітку 1959 року Василь Стус з червоним дипломом закінчив інститут. Розподіл серед випускників українського відділення відбувався переважно по селах. Найкращі місця – ближчі до дому – не пропонували, перш ніж не знайдуться охочі на гірші. До Кіровоградської області бажаючих їхати не було. Дівчина з Василевої групи, яка з жодного боку не мала ніяких пільг, уже змирилася з долею й зібралася до розподільчої комісії, коли Стус, що як відмінник міг би претендувати на краще, погодився на це місце. Головним його мотивом був все ж таки не альтруїзм і не те міркування, що на нього як чоловіка й випускника інституту без воєнної кафедри восени так чи інакше чекатиме повістка до Збройних сил (він ще сподівався знайти спосіб уникнути служби), а свідоме намагання вирватися з Донбасу до «справжньої України, де говорять українською». Втім, особливих ілюзій щодо цього не мав, апріорі був налаштований скептично. Як напише вже з нового місця Дідківському: «Ми там, в Сталіно, вели немудрощедре життя, як зв’язок, що тримався словесною тиною, павутинням словесним. А ґрунту – не шукали. Не шукаю я його і зараз, бо наперед знаю – даремно. Одне – міщанство, інше – те, що багатьом для цього б треба було заздалегідь вилити переляк». Однак саме це «немудрощедре життя» його «вигнало зі Сталіно, як селюка, може, як занадто холерика, і – може – як безнадійного романтика».

Отже, місцем його вчителювання стало глухе село Таужне Гайворонського району на Кіровоградщині – без радіо, а часто й без світла. «Тут і свої за і проти, pro i contra. Багато горілки – а це куди краще, ніж сільське кіно а чи танці. Та мало літератури, особливо періодики. А без неї – біда». Тож у чималій нагоді сталися книжки, які йому вдалося розмістити в своєму багажі – «Гете і Верхарна, Олеся і Рильського, Словацького і Елюара, доброго Радхакришнана і Вінкельмана, цнотливу Рамаяну і цнотливу Сельму Лагерльоф». З перших днів відмітив, що «народ тут щиро-добрий, словом, «здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Мова – як на Вінниччині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад. Вони спряглись над високим таужнянським небом… Ще раз – люди тут мені по нутру. Для мене це важить багато».

За два місяці – день у день – які Стус пропрацював у Таужнянській семирічній школі, він устиг залишити по собі теплу пам’ять. «До нього учні горнулися… Після уроків він залишався з учнями, хотів більшої грамоти їх вивчити… Бідне тоді було село, школа під соломою… Полюбив він Таужне наше, учнів своїх», – згадує його колега й ровесник Кузьма Цимбалистий. Як і в Максимільянівці, вчителі відмічали чистоту й літературність його вимови. «В Василеві нас вражала висока культура в усьому. Найкраще це відчувалось у розмові. Він приїхав сюди вчителювати із Донбасу, а нам було соромно за себе, що так калічимо рідну мову. Проте він ніколи не дорікав нам, не було цього». Останнє зауваження не випадкове: КДБ згодом збиратиме компромат на Стуса навіть тут, і одним з постійних запитань буде: «А чи не поправляв він вас, коли ви якесь слово не по-українськи говорили?»

Стус почував себе в Таужному дещо суперечливо: «Тоскно і мило. Радісно і сумно». Сумно, як пояснював у листі до Лазоренка, «від того, що я далеко од дому, більше – од того, що умови праці несприятливі, ще більше – од того, що я, зробивши «вилазку» в село, якимось бар’єром а чи відгороджуюсь од людей, а чи вони од мене». Але все ж таки, «хоч одержую 611 крб. на руки, хоч сварюсь з сильними миру (ти впізнаєш у цьому давнього Василя?), але я радий, бо я – атакуючий». Настало якесь емоційне виснаження. Віршів у цей час пише мало й ставиться до результатів своїх поетичних спроб суворо: «…вони – я це часто помічаю – якось бічні для мене. Себе я в них не виливаю. Це так. Фіксація настроїв, але це ж не поезія. Очей нема, і духу нема». Приваблювала більше технічна сторона справи – і Стус безжалісно редагує («теше і підтісує») старі свої речі, домагаючись бездоганності. Це переважно верлібри, схильність до яких Василь Стус пронесе через усе творче життя: «вільний» вірш виглядав для нього перспективним напрямком розширення виразних можливостей українського слова – чи, правильніше сказати, творчого дослідження їхнього потенціалу.

 
Краю! Мій добрий обрію!
У сизуватій млі,
Там, де розтав вишиваний рукав,
Лишилось серце…
 

Вже з армії ностальгійно згадуватиме Таужне – «хоч, признаюсь, живучи в селі, замало його любив. Хороші люди скрашали мені печалі, злі підбадьорювали мене, байдужі активізували мене. Це сільське оточення було – як для мене – незвичайним, і через це – здається, дало мені велику користь».