Робота у Філоксерній комісії

У 1892 році з труднощами Коцюбинському вдалося влаштуватися на роботу, яка забезпечувала стабільний заробіток, – у Філоксерну комісію^[9]. Згодом, в автобіографічному листі 1905 року, письменник розповідає про свій перехід на урядову посаду: «З 1892 року вдалось мені якось вступити на урядову службу до “ученої філоксерної” комісії, що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії». У другому автобіографічному листі він знову згадує, що тільки «чудом треба вважати, що 1892 р. я дістав посаду в міністерстві рільництва в ученому комітеті і поїхав боротись з філоксерою до Бессарабії».

Здійснитися такому «чудові», тобто влаштуватися М. Коцюбинському у Філоксерній комісії, допоміг український бібліограф, етнограф, член Одеської «Громади» М. Ф. Комаров, автор низки літературно-критичних статей. З Комаровим Коцюбинський познайомився навесні 1892 року, коли на його замовлення написав оповідання «П’ятизлотник». Воно мало ввійти до збірки «Запомога», укладачем якої був М. Комаров і кошти від продажу якої мали піти голодуючим. Саме це і визначило тему оповідання. (Цю збірку було заборонено цензурою, і «П’ятизлотник» уперше вийшов друком у галицькому журналі «Зоря».)

Обставини, пов’язані з улаштуванням письменника на роботу, умови та характер його праці у Філоксерній комісії детально описує її експерт П. Погибка, під керівництвом якого став працювати Михайло: «М. М. Коцюбинського закликано на філоксерні роботи в Бессарабії 1892 року в червні місяці, за рекомендацією М. Ф. Комарова, відомого українського бібліографа, а в той час члена одеської “Громади”. В листі до мене він так писав про М. Коцюбинського: “Чи немає часом у Вас вакантного місця по філоксері для одного дуже симпатичного чоловіка? Чоловічок сей – М. Коцюбинський – писатель український, молодий чоловік, дуже щирий, служить він на сахарні в конторі, але хотів би призвичаїтись до якогось іншого діла, дуже інтересується філоксерою і хотів би поки що хоч на се літо мати роботу руб. на 30—40 в місяць. Коли часом є місце, напишіть мені, я буду Вам дуже вдячний…”. Я був тоді експертом-керівником філоксерних робіт у трьох повітах Бессарабії, і мені були потрібні робітники. Я прохав М. Ф. Комарова закликати добродія Коцюбинського на роботу в с. Каменчу Оргіївського повіту на Бессарабії. В червні місяці 1892 року, здається, числа коло 15-го, М. М. Коцюбинський приїхав на роботу. Видався мені молодою людиною слабкого здоров’я, дуже приємною на вид, – з темно-карими очима, невеликими усиками; він трохи покашлював. Після короткої розмови з ним я побачив, що це лагідна людина і можна бути певним, що з нього виробиться чесний розвідувач виноградників з філоксерою. Він просив для себе окремої кімнати ніби для того, щоб приготуватися на атестат зрілості. Я знайшов для нього окрему кімнату, і він, здається, ввесь час своєї служби жив у ній сам. Спершу він одержував 40 карб на місяць – як і всі розвідувачі, що вперше ставали на цю посаду. Потім відповідно до праці розвідувача, його тямовитості, поводження з робітниками та місцевими виноградарями, власниками виноградників, ця плата того ж літа збільшувалась, іноді через 2-3 місяці, до 50 крб. на місяць при помешканні й артільному харчуванні». Розвідувачі самі з свого товариства вибирали “хазяїна”, який мав дбати про своєчасність обіду, сніданку та вечері. В поміч “хазяїнові” давалися кухар із перемивальницею – це за рахунок комісії, – помешкання для кухні, їдальні й палива, а також підвода, 2-3 пари коней для поїздок до Кишинева чи Оргієва за харчами. Щоб розвідувачі та робітники на роботу ставали невтомленими, коли доводилося працювати за 3 версти або й далі від своїх помешкань, їх підвозили. Отже, розвідувачі та робітники на філоксерних роботах не витрачали багато сил, бо працювали всього вісім годин літньої доби, а решту проводили як хто хотів. Години праці розподілялися так: з 6 до 12 і з 4 до 8 або з 3 до 7 годин. У свято розвідувачі відпочивали, а більшість розходилась по різних окружних селах та монастирях. Більшість розвідувачів були студенти-українці Харківського, Київського та Одеського університетів. Між розвідувачами були свідомі українці, що вперто шукали шляхів до відродження України, хотіли нести освіту до всіх нещасних, обездолених пролетарів і поліпшити їх матеріальне становище. До таких належали: М. Коцюбинський, Боржковський та ін.; вони навіть одягалися, як селяни-українці…».

Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерному загоні Коцюбинський опиняється у гурті студентів українських університетів, які використовували свої літні вакації для тимчасового заробітку. Як згадував друг М. Комарова, експерт філоксерного загону у Молдавії П. Погибка, що став працедавцем для Михайла Михайловича, «Між тодішньою молоддю українською зароджувалось для нас, старших за віком, незвична упертість в боротьбі за українську мову, яку змагались вони запровадити в життя. Розмовляли між собою і листувались українською мовою, користуючись хто “драгоманівкою”, хто “кулішівкою”, але фонетичним правописом. Деякі з них університет перекладали українською мовою – “все-училище”…».

У Бессарабії Коцюбинський мав можливість вивчати мову, фольклор, звичаї не тільки свого народу, а й молдавського, який населяв ці землі.

Про свої враження від першого знайомства з краєм М. Коцюбинський писав: «Зникли врешті з ока удалині Бендери, проскочило кілька станцій з чудними для слов’янського вуха назвищами, майнув сіренькими хатками слобідки Кишинів і сховався, а я все подавався у глиб Бессарабії, про що свідчив насамперед збільшуючий елемент пасажирів молдаван, а відтак специфічний краєвид середньої Бессарабії, який вже з вікна вагона можна запримітити; пасма гір, вкритих подекуди лісом, чергуються з глибокими долинами, що зеленіють пасовиськами або високим комишем на мочарах. Коли ж додати сюди біленькі села, що, розбігшись по долинах, попритулювались до гір, то лишаться тільки дрібнички, доповнюючі лишень цей типічний краєвид.

…Аж тут, в самому осередкові, в самому серці Бессарабії, я матиму змогу придивитися до цієї цікавої країни з її природою, людністю, етнографією».

Цей період життя та діяльності митець відобразив пізніше в оповіданні «Для загального добра», яке було згодом відіслане на конкурс у журнал «Зоря» та відзначене редакційною премією. В центрі гостросюжетної розповіді – доля молдавського селянина Замфіра Нерона із села Джурджулешти: сумлінно працюючи на своєму винограднику, він зумів досягти певного добробуту, і от нещастя – рослинна тля філоксера напала на його виноградник. Зовні ще здорові, квітучі лози, а коріння підточують паразити. У село прибуває Філоксерна комісія. Яку ж допомогу в цьому разі пропонує держава селянинові? Єдину – знищити роками виплекану лозу, щоб тля не перекинулася на виноградники інших господарів. Для загального добра, так би мовити. Це розоряє сім’ю Замфіра Нерона. Не переживши такої трагедії, помирає його дружина. Керівник Філоксерної комісії Тихович усе більше сумнівається, чи справді корисну справу вони роблять людям: «Коли б хоч певність, – думає він, – що така офіра (жертва. – Авт.) потрібна для загального добра, що робиш справді пожиточне діло, а не зайву жорстокість».

Зі спогадів найстарішого мешканця села Михая Ротару: «Він (тобто Коцюбинський) не цурався молдаван, а сам прийшов у дім Нерона, заговорив із ним, допоміг йому грішми. Хоч і з української землі ця людина прибула, а серцем зрозуміла вона молдавського селянина. Пізніше ми дізналися, що то був Коцюбинський». А син Замфіра Нерона Думітріу зауважує: «Український письменник зумів заглянути в душу молдаванина».

Про цю пору життя Михайла Михайловича Коцюбинського відомий громадсько-політичний і культурний діяч, меценат Є. Чикаленко згадував так: «В Одесі я познайомився з Михайлом Коцюбинським, ще молодим, але вже відомим, найкращим нашим письменником. Він служив тоді в Бессарабії в філоксерній комісії і, проживаючи в Одесі, зі мною разом був вибраний у члени одеської “Громади”, але скоро переїхав до Чернігова. Вище середнього зросту, дуже тендітного складу: ряд предків його, здавалося, не знав фізичної праці. Взагалі вдачею, як зовнішньою, так і духовною, своєю культурністю він відрізнявся від демократичної української інтелігенції і нагадував собою польського родовитого аристократа, хоч походив з демократичного українського роду. В обличчі його було щось і східного, румунського чи мадярського, – чорні оксамитові очі, невеличкі закручені вгору вуса та шпанка під нижньою губою, що почали сивіти ще за його молодих літ; голова у нього і тоді вже була вся лиса, наче голена. В обходженню з людьми він був незвичайно милий, люб’язний і завжди намагався говорити людям тільки приємне; оця, сказати б, сахаринова солодкість його нагадувала польське виховання і відгонила нещирістю, що не наближало до нього людей, а, навпаки, віддалювало, а тому, хоч усі ставилися до нього з великою повагою й високо цінували його як нашого найкращого письменника, майже ніхто з ним близько не приятелював…»

У травні 1894 року М. Коцюбинський переводиться в Ізмаїльський повіт. Зарплатня в цьому повіті була більшою (70 крб.), але і робота була складнішою, часто доводилося письменнику переїжджати з села до села. Навесні 1895 року, після трирічної роботи в Молдавії, М. Коцюбинський їде працювати до Кримського філоксерного комітету. Оселяється в Сімеїзі, що на ту пору ще не став популярним курортом, але був багатим на виноградники, більшість яких належала магнату Мальцову. Разом із ним працювали солдати, що належали до протестантської секти менонітів. «Крим, – писав у листі до М. Комарова Михайло Коцюбинський, – зробив на мене таке сильне враження (краса природи не тільки вразила мене, а й пригнітила), що я ходив тут як уві сні – і тільки тепер, через 3 тижні, оговтавшись трохи та звикнувши, зміг взятись за перо, щоб написати Вам кілька слів… Назначено мене в Сімеїз, 18 верстов од Ялти, де я й роблю з менонітами-москалями. Робота тут – особливо в порівнянні з гарячковою діяльністю в Бессарабії – видалась мені дуже легкою. Маю чимало вільного часу і поклав покористуватись дозвіллям».

Незабаром Михайло Коцюбинський перебрався до Кастрополя, але туга за рідною Вінниччиною не полишає прозаїка: «…нудьга жере мене, чогось мені сумно, журно та нудно у цьому розкішному закутку…» Не сприяла позитивним настроям і надмірна увага агентів поліції до його персони. Швидко самотність для нього стала нестерпною. На щастя, восени її порушила наречена Михайла Коцюбинського Віра Дейша, з прибуттям якої для нього «довкілля вмить перетворилось у казку». Особливо пам’ятною для обох стала прогулянка в урочище Святої Трійці (24 вересня), яку вони пізніше згадували як важливу віху в їхній спільній долі. Віра поїхала з Криму 29 вересня 1895 року, а Михайло затримався на роботі аж до листопада цього року. День за днем він обробляв виноградники Сімеїза, Кастрополя, Кучук-Коя, Кікенеїза. На зимовий сезон членам Філоксерної комісії випадав відпочинок, який письменник провів у колі родини на Вінниччині.

Удруге до Криму Михайло Коцюбинський та Віра Дейша, яка вже стала його дружиною, приїжджають 1896 року. Свою тимчасову домівку молоде подружжя облаштувало в Алупці, а в червні 1896 року вони оселяються в Алушті, звідки М. Коцюбинський повідомляє Б. Грінченкові: «Живеться нам в Алушті так собі; місця тут гарні, читать є що (московські журнали) – та тільки мені ніколи й читать. Роботи (не так роботи, як ходіння) так багато, що часом ледве дихаю». Справді, доводилося часом щодня проходити до виноградника до 30 верст, до того ж дошкуляла «спека африканська». Однак удома його чекала дружина, яка своєю ласкою і увагою знімала втому. Коцюбинські винаймали окрему дачу, щодня купалися в морі. Але у вересні 1896 р. Віра Устинівна виїхала до Вінниці, і тепер за письменником стежила тільки невсипуща поліція. Після від’їзду дружини Михайло намагався їй писати майже щодня. Дні на самоті, без коханої, перетворювалися для молодого чоловіка на вічність. Цей місяць самотній Михайло (в листах він підписувався Муся) називав «своєю ерою без Віри», в листах позначаючи її так: «день 1-й», «день 2-й» і т. д.

Діяльність Коцюбинського у філоксерних комісіях Одеси, Бессарабії та Криму дала йому багато вражень і нових тем до літературної творчості. Пильно придивлявся письменник до побуту і звичаїв молдаван, татар, циган і згодом створив високохудожні оповідання з життя цих національних меншостей Російської імперії. Працюючи у філоксерних загонах, письменник мав обмаль часу для творчості: обмежувався лише публіцистичними статтями, літературними замальовками тощо. Однак пізньої осені, коли починалися морози, філоксеристи роз’їжджалися по домівках… Збагачений новими враженнями, М. Коцюбинський із запалом поринав в улюблену літературну роботу. Працював багато, ніби намагався надолужити втрачені на філоксері місяці. Надворі лютують морози, а він, сидячи в затишній кімнаті своєї старої низької хати на Замості (частина м. Вінниці), творив літературні шедеври. Саме в період роботи у філоксерних комісіях Молдови та Криму Михайло Коцюбинський написав оповідання «Ціпов’яз» (1893), «Маленький грішник» (1893), «Хо» (1894), «Для загального добра» (1895), «На крилах пісні» (1895), «Пе коптьор» (1896).

Письменник мав хист тонкого стиліста і був дуже вимогливим до себе. Кожному слову і навіть ліриці надавав великого значення. Збираючись видати оповідання за власні кошти, він написав до В. Лукича (1896): «Насамперед прощу змінити заголовки: я хотів би, щоб заголовок читався не “Задля загального добра”, а просто “Для загального добра”. Тому прошу зайве “за” викинути». Очевидно, прийменник “задля” трохи змінював смисл заголовку, в ньому губився той іронічний підтекст, який закладав у назву літератор. До речі, в цьому ж листі містяться цікаві спостереження Коцюбинського над милозвучністю української мови. Читаючи коректуру «На крилах пісні», письменник нещадно виправляв стилістичні та інші огріхи. Він протестував проти неграмотного втручання коректора в його текст: «…я помітив, – писав Коцюбинський, – що коректор навіщось поперероблював деякі слова, напр. “гострий” – переробив на “острий”, “вогнище” – на “огнище” і т. д., що дуже негарно звучить особливо по словах, що кінчаються на голосозвуки. Напр.: “те остре, до фізичного болю остре…”, “догоряє огнище” і др. Наш народ, що має музикальне вухо, по змозі обминає натовп голосозвуків або шелестозвуків і намагається розкласти так слова, щоб заховати закони евфоніки. Отож і я намагаюся по змозі додержувати ту евфоніку, і дуже мені прикро, коли хтось псує мені ту роботу».

Уважність до слова і гостре відчуття його звукових і смислових нюансів – одна з найважливіших прикмет стилістики Коцюбинського, яку він удосконалює протягом усієї творчості.

Враження від Бессарабії та Криму письменник реалізовує також у творах, написаних уже наприкінці 1890-х – на початку 1900-х років, тобто після закінчення своєї роботи у філоксерних комісіях. У циклі молдавано-татарських оповідань: «Відьма», «В путах шайтана», «На камені» та ін., показуючи життя молдаван і татар, Коцюбинський малює руйнування закоснілих патріархальних традицій, боротьбу за визволення особистості; його цікавить не екзотика, а ті струмені живого життя, що пробиваються крізь товщу релігійних умовностей, соціальні процеси, типові для тодішньої дійсності.

Отже, виняткова своєрідність пейзажного колориту, яскрава різноманітність побутово-етнографічного матеріалу та тонка соціально-психологічна характеристика героїв його творів стали найкращим свідченням багатих життєвих знань і спостережень, отриманих письменником під час роботи у філоксерних комісіях, а також доказом того, що характерною рисою Коцюбинського-митця стає не стільки констатування етнографічної своєрідності матеріалу, скільки бажання показати на тлі його сильну людську натуру.