– У тому домі, – сказав Такер, – старий кастильський джентльмен із дружиною не можуть дочекатися, щоб стиснути вас в обіймах і набити ваші кишені грішми. Там живе старий Сантос Урік. Йому належить половина копалень країни.

– Ви що, блекоти об’їлися? – спитав Малий.

– Сідайте, – сказав Такер, – і я все вам розповім. Дванадцять років тому вони втратили дитину. Ні, він не помер – хоча багато дітей помирають тут від того, що п’ють сиру воду. Він був малим дияволеням, хоч і мав всього вісім років. Усі це знали. Якісь американці, які приїхали сюди з надією знайти золото, мали листи для сеньйора Уріка й не могли натішитися там хлопчиком. Вони забивали йому голову розповідями про штати; і десь за місяць після їхнього від’їзду дитина зникла. Напевно, він сховався в бананах і поплив у Новий Орлеан на вантажному пароплаві. Кажуть, після цього його раз бачили в Техасі, але ніхто від нього нічого не чув. Старий Урік потратив тисячі на його пошуки. Найтяжче переживала це мадам. Малий був її життям. Тепер вона носить жалобу. Але кажуть, вона вірить, що одного дня він до неї повернеться, і не втрачає надії. На тильному боці долоні в хлопчика витатуйований орел, який несе горобця в пазурах. Це герб старого Уріка, чи щось таке, що він успадкував в Іспанії.

Малий повільно підняв ліву руку й із цікавістю її розглядав.

– Саме так, – сказав Такер, тягнучись через стіл по пляшку контрабандного бренді. – А ви не дурний. Я можу сам все зробити. Не просто так же я був консулом у Санда-кані? Я аж тепер зрозумів. За тиждень орел буде так глибоко у вашій шкірі, ніби ви з ним народилися. Я запасся голками й чорнилом, ніби знав, що одного дня ви тут опинитеся, містере Далтон.

– Чорт, – сказав Малий. – Я думав, що назвав своє ім’я!

– Добре, тоді, «Малий». А як вам сеньйор Уріке, на зміну?

– Не пригадую, щоб я колись розігрував зі себе сина, – сказав Малий. – Якщо в мене й були якісь батьки, то вони вмерли ще до того, як я заговорив. То який ваш план?

Такер схилився на стіну й виставив склянку на світло.

– Тепер ми наблизилися, – сказав він, – до питання: як далеко ви готові зайти?

– Я вам розповів, чому я тут, – просто відповів Малий.

– Гарна відповідь, – сказав консул. – Але дуже далеко заходити не доведеться. План такий. Я зроблю вам розпізнавальне татуювання, а тоді сповіщу старого Уріке. А поки що я ознайомлю вас зі сімейною історією, щоб ви могли підтримувати розмову. Зовнішність у вас відповідна, іспанську знаєте, фактами володієте, можете говорити про Техас, татуювання теж буде. Коли я повідомлю їм, що повернувся їхній повноправний спадкоємець і чекає звістки, чи готові його простити й прийняти, що, гадаєте, станеться? Вони примчать сюди й повішаються вам на шию. А закінчиться вистава закусками та прогулянкою по фойє.

– Кажіть, що там далі, – сказав Малий. Я тут недавно, і вас вперше бачу; але якщо все має закінчитися одним батьківським благословенням, то я вас, напевно, не так зрозумів.

– Дякую, – сказав консул. – Я вже давно не зустрічав молодих людей, які б усе так схоплювали на льоту. Далі все просто. Навіть якщо вони приймуть вас лише ненадовго, цього вже буде достатньо. Не показуйте їм родиму пляму на плечі. Старий Уріке зберігає в будинку десь між п’ятдесятьма й ста тисячами доларів у маленькому сейфі, який можна відкрити шпилькою. Дістаньте їх. Моя робота майстра татуювання варта половини. Ми розділимо гроші й сядемо на вантажний пароплав до Ріо-Жанейро. Пішли до біса ті штати, якщо їм не потрібні мої послуги. Que dice, señor?

– Звучить добре! – сказав Малий, киваючи головою. – Я готовий іти по гроші.

– Що ж, добре, – сказав Такер. – Вам не можна далеко відходити, поки я не набив вам пташку. Можете пожити тут. Я сам готую і забезпечу вам максимальний комфорт, який дозволяє економність уряду.

Такер обіцяв тиждень, але роздобути точний малюнок і перенести його на Малого забрало два тижні. А тоді Такер покликав слугу й відправив його зі запискою до наміченої жертви:

Сеньйору дону Сантосу Уріке,

Каса Бланка,

Шановний сер:

Прошу вашого дозволу повідомити вам, що в моєму домі в ролі тимчасового гостя перебуває молодий чоловік, який прибув у Буенас-Тьєрас зі Сполучених Штатів кілька днів тому. Не хочу давати надії, яка може виявитися марною, але думаю, існує ймовірність того, що це ваш давно загублений син. Було б добре, якби ви прийшли й подивилися на нього. Якщо це він, думаю, його наміром було повернутися до себе додому, але після прибуття сюди йому забракло відваги через сумнів, чи готові ви будете його прийняти.

Ваш вірний слуга,

Томпсон Такер.

Через півгодини – небагато часу для Буена-Тьєрас – древнє ландо сеньйор Уріке з босоногим кучером, який покрикував на товстих, незграбних коней, підїхало до дверей консула.

Високий чоловік із білими вусами зійшов сам і допоміг зійти вбраній у незмінну чорну сукню і вуаль пані.

Обоє поспішили в дім, де їх зустрів Такер своїм найкращим дипломатичним поклоном. Біля його письмового стола стояв стрункий молодий чоловік із виразними рисами засмаглого лиця і гладенько зачесаним чорним волоссям.

Сеньйора Уріке рвучко відкинула чорну вуаль. Вона була старша середнього віку, її волосся починало сивіти, але повна, горда фігура та чиста оливкова шкіра не втрачали властивої баскам краси. Та варто було побачити її очі й зрозуміти великий смуток, який ховався в їхніх глибоких тінях і безнадійному виразі, як перед вами поставала жінка, що жила тільки спогадами.

Вона довго й пильно дивилася на молодого чоловіка в агонії сумнівів. Тоді звернула погляд свої великих чорних очей на його ліву руку. А тоді, схлипнувши, неголосно, але так, що, здавалося, затрусилася кімната, вона вигукнула: «Hijo mio!» і притиснула Малого Льяно до серця.

Через місяць Малий прийшов до консула у відповідь на отримане від нього послання.

Він мав вигляд молодого іспанського кабальєро. На ньому був імпортний одяг та результат клопіткої праці ювеліра. Коли він скручував собі сигарету, на пальці в нього зблиснув більш ніж пристойний діамант.

– Ну як воно? – спитав Такер.

– Та нічого, – спокійно відповів Малий. – Сьогодні вперше їстиму стейк з ігуани. Це такі великі ящірки, sabe? Хоч мене б влаштували й боби з беконом. Ви любите ігуан, Такере?

– Не більше, ніж інших рептилій, – сказав Такер.

Була третя година по обіді, і за годинну він буде у своєму стані блаженства.

– Пора тобі братися за діло, синку, – продовжив він із неприємним виразом на почервонілому обличчі. – Виходить нечесно. Ти вже чотири тижні розігруєш блудного сина, і за твоїм бажанням тобі готові подавати телятину на золотій тарілці на сніданок, обід і вечерю. Думаєте, містере Малий, так правильно, коли сам я на скупій дієті? У чому річ? Невже твої синівські очі не натрапляли на щось схоже на гроші? Не кажи, що ні. Усі знають, де старий Уріке тримає готівку. Ще й в американських доларах; більше він нічого не приймає. То що? І цього разу не кажи «нічого».

– Та чого ж, – сказав Малий, милуючись своїм діамантом, – там досить грошей. Я не мав справи з такими сумами, але насмілюся сказати, що бачив, як мій названий батько ховав за раз п’ятдесят тисяч до бляшаної коробочки, яку він називає сейфом. І він часом дозволяє мені носити ключ, щоб показати, як він визнає в мені малого Франциско, який давним-давно відбився від стада.

– Ну то чого ти чекаєш? – сердито спитав Такер. – Не забувай, я можу будь-якої миті покласти край твоєму солодкому життю. Якби старий Уріке дізнався, що ти самозванець, що б із тобою стало? О, ви не знаєте цієї країни, містере техаське дитя. Закони тут перемазані гірчицею. Ці люди розтягнуть тебе, як жабу, на яку наступили, і на кожному куті вгатять п’ятдесят ударів палкою, аж вона зламається. А що залишиться, згодують алігаторам.

– Хочу вам сказати, напарнику, – сказав Малий, сповзаючи в шезлонгу, – що все залишатиметься, як є. Мені й так добре.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Таке, постукуючи склянкою по столу.

– План відміняється, – сказав Малий. – І коли вам випадатиме нагода зі мною побалакати, прошу до мене звертатися дон Франциско Уріке. Обіцяю відгукнутися. Гроші полковника Уріке залишаться при ньому. Його маленький бляшаний сейф у такій безпеці від нас, ніби він замкнений у Першому національному банку Ларедо.

– То ти збираєшся обійтися без мене? – сказав консул.

– Звичайно, – життєрадісно відповів Малий. – Обійтися без вас. Саме так. А тепер я поясню чому. Першої ночі в полковника вдома мені показали спальню. Ніяких вам ковдр на підлозі – справжня кімната, з ліжком і всяким таким. І перш ніж я заснув, прийшла моя названа мама й підіткнула мені ковдру. «Панчіто», – каже вона, «загублений мій, Бог привів тебе назад до мене. Благословенне ж буде його ім’я». Ось що вона сказала, ну, чи якусь подібну дурницю. Тоді мені на ніс впала капля дощу. І все, містере Такере. Так воно й залишається. І далі має залишатися. Не думайте собі, що це все заради мене. У мене не дуже в’язалося з жінками, і мами я теж не знав, але ця леді не має дізнатися правду. Один раз вона вже пережила втрату сина; вдруге вона цього не витримає. Я людина безчесна, і, може, мене сюди прислав диявол, а не Господь, але цей шлях я пройду до кінця. А тепер, не забувайте, що я – дон Франциско Уріке, якщо вам треба буде до мене звернутися.

– Я сьогодні ж тебе видам – ти, обманщику затятий, – сказав, запинаючись, Такер.

Малий підвівся, спокійно взяв Такера за горло сталевою рукою і повільно відтягнув у кут. Тоді витягнув з-під лівої руки револьвер із перламутровою рукояткою і приставив холодне дуло консулу до рота.

– Я розказав вам, чому я тут, – сказав він зі старою-доброю крижаною посмішкою. – Якщо мені доведеться звідси поїхати, причиною цьому станете ви. Не забувайте, напарнику. А тепер, скажіть, як мене звати?

– Е-е… дон Франциско Уріке, – видихнув Такер.

Знадвору почувся шурхіт коліс, тоді хтось крикнув і вдарив батогом товстобокого коня.

Малий прибрав револьвер і пішов до дверей. Але ще раз обернувся і повернувся до тремтячого Такера, тицяючи йому в обличчя лівою долонею.

– Є ще одна причина, – повільно сказав він, – чому все має залишатися, як є. Той хлопець, якого я вбив у Ларедо, мав такий самий малюнок на лівій руці.

Надворі заторохтіло древнє ландо дона Сантоса Уріке. Кучер затих. Сеньйора Уріке, в об’ємній білій сукні з численними мереживними оборками та стрічками, нахилилася вперед зі щасливим виразом в її великих лагідних очах.

– Синку, ти тут? – гукнула вона з кастильською інтонацією.

– Madre mia, yo vengo⁴, – відповів молодий дон Франциско Уріке.