Григорій Косинка мій перший син. Народився він у 1899 році, коли ми жили у селі Щербанівці. Батько Грицька Михайло Григорович Стрілець був селянином-бідняком. Малоземелля та злидні примусили нас покинути рідне село й вирушити шукати кращої долі поза межами України. Але дарма. В блуканнях «по світу» (далекий Амур та Байкал) нічого кращого не знайшли. Поневірялися по чужих краях з півроку, а потім я умовила чоловіка повернутися на Україну. На батьківщині зустріли нас ще гірші злидні. Михайло став робітником на цукроварні, а Грицькові довелося змалку працювати на панських економіях. Я з болем у серці казала своєму маленькому Грицькові: «Заробляй, синку, треба… Ми бідні…» Бажала я кращої долі своєму синові. Здавалося, що мій Гриць, серед дітей його віку, був не такий, як інші. Він був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безліч запитань про навколишній світ.
Грицько змалку любив природу. Вже й пізніше, коли приїздив додому на село, сміючись казав: «Як і раніш, безмежне поле зустрічає – уклін його жита передають», «Шелестом пшениці зі мною вітер розмовляє». А як любив Грицько квіти! Зірве було, роздивиться пильненько, заплющить очі – пахощі вбирає. То бережно збере й подає мені на втіху, а сам питає: «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квіти добре знає й кожну назове, і щось розкаже». А надвечір я тихо наспівую собі за прядкою, коли бачу – Гриць мій прислухається. Я тоді голосніше почну співати, а він аж усміхнеться. Потім сам багато знав пісень і загадував: «Заспівайте мені, мамо, ту або іншу». Бувало, не спить дитина, на лікоть рученята поставить, голівку схилить і слухає, як з вулиці спів долинає… Пісня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темряві. А коли пісня покотиться селом, затихаючи в далечині, тільки тоді покладе голівку й спить моя дитина… Полюбилися Грицькові ці вечірні співи.
Коли Грицько підріс, грамоті вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід Роман привчив Грицька до читання, і з книгою він не розлучався. А мені так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вільної години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тільки улітку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднів. Крім Грицька, у мене було ще троє дітей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де він працював дві зими. На цукроварні було йому дуже важко працювати, та й до школи не міг уже ходити. У 1914 році Грицько покинув нас – поїхав до Києва шукати кращих заробітків, хотів ще й вчитися далі. У Києві добрі люди влаштували його до якоїсь канцелярії на роботу, та й вчився у вечірніх класах.
У 1920 році помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дітей. Усі були малі, а Прісю носила ще на руках. Отож на плечі Грицька лягли турботи про родину. Григорій весь час піклувався про мене, про своїх братів і сестер. Вони й жили у них у Києві – вчилися. До останнього дня допомагав як міг.
Сину мій, твої теплі слова, глибоку синівну любов та повагу я в серці зберегла на все життя.
І день не день, і йде не йде,
А літа стрілою
Пролітають, забирають
Все добре з собою.
Т. Шевченко
Пригадую 1968 рік. Готувалися відзначити перший ювілей Григорія Косинки – 70-річчя з дня народження. Ювілейна комісія ухвалила зібрати спогади про Косинку й видати їх до ювілейної дати – листопада 1969 року. На підготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збірочка вийшла з друку буквально напередодні ювілейного вечора.
Стрілою збігають літа… Ось уже наближається й 90-річчя… Підготовлено найповніше видання творів Григорія Косинки.
При підготовці цієї книги переді мною постав далекий, але живий образ Григорія Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмішка, а лагідні й пильні його очі, знов, як і тоді, ніби промовили до мене:
– Тамарча! Ти була поруч зі мною десять років. Ти знаєш про мене те, чого ніхто не знає. Майже всі роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене.
Григорій Михайлович був середній на зріст. Ходив бадьоро, швидко, з піднятою, ніби закинутою головою й здавався вищим, ніж був. Волосся світло-русяве, хвилясте. Передусім привертали до себе увагу його блакитні, що мінилися аж до синіх, очі – глибокі й променисті.
Вловити промені того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалішим був олійний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув.
За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках і діях відчувалася впевненість, і тоді проступали риси вольової вдачі. Те, що задумав, те, чого хотів, досягав і здійснював. Саме ці риси його характеру впали мені в око відразу ж після нашого знайомства.
Вперше з Григорієм Косинкою я зустрілась під Новий, 1924 рік. На зустріч Нового року Григорія Михайловича запросив мій товариш. Згодом він розповів мені, як це відбулося: «Зустрів я Косинку (знайомі вони були з університету) й питаю:
– Де зустрічатимеш Новий рік?
– Та, мабуть, ніде. Щось не накльовується нічого цікавого, – відповів.
– То приходь до нашого гурту, – кажу йому.
– І чого це я туди піду? Що за інтерес зустрічати Новий рік у колі малознайомих?
– А у цьому колі буде Тамара Мороз, – сказав я.
– Справді? Тоді прийду. Треба ж нарешті побачити цю дівчину. Між товаришами тільки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очі барвінкові, а очі неповторні… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…»
Ми всі уже зібралися, коли до кімнати легкою ходою увійшов Григорій Михайлович. Стримано вклонився, і я почула:
– А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде.
Коли знайомили нас, то дзвінко сказав:
– Я – Стрілець.
Хтось коло мене тихенько мовив:
– Це Григорій Косинка.
– То й що? – сказала я.
Григорій, думаючи, що то я відповіла на його слова: «Я – Стрілець», блиснув очима, тріпнув чубом і мовив:
– Та нічого, щоб знали, оце й усе…
Я все чекала й придивлялася, коли він виявить себе так, як характеризували мені його товариші. А він майже не брав участі в іграх, веселощах. Протягом вечора між нами хоч і були коротенькі розмови, проте він якось раптом одходив і спостерігав за мною більше здаля. Я ніяковіла: було ж мені вісімнадцять.
Товариші Григорія зверталися до нього:
– Грицю! Чого такий мовчазний? Не пізнаємо тебе.
– Що тобі? Занедужав? Чи, може, з очей?
– Атож, – відказував Григорій, – саме з очей…
Того вечора ми й не бачили його веселим.
Під ранок, коли почали розходитись, Григорій рішуче, з притиском на першому слові, сказав:
– Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всіх – Бувайте здоровенькі, друзі! Красненько дякую!
Ніч була «місячна, зоряна, ясная»… Кружовієм летів сріблястий сніжок… А ми поволі йшли і йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хіба ж могло тоді спасти на думку, що ця біла іскриста дорога є початком спільного нашого шляху?…
Зустрічалися дедалі частіше. Поступово помічалася спільність поглядів, смаків, бажань і прагнень.
Я раніше співала в українському народному хорі, яким керував тоді молодий композитор Михайло Вериківський. Григорій Михайлович, виявилося, дуже любив спів. Збирав пісні. І я раділа, що могла йому в цьому допомогти.
Літо принесло нові, неповторні дні, сповнені поезії, щастя, радості буття… Улюблені місця прогулянок – за Дніпром. На мальовничій Довбичці та на чорторийських озерах і луках… Мені подобалось, як Григорій помічав і тонко відчував явища природи, її красу. Впивався чарами Дніпра. Розповіді його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того літа посміхалося тільки нам! Григорій читав мені Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Українку та багатьох інших авторів. Здебільшого бувало так, що ми обоє однаково сприймали й розуміли художні твори.
Проминуло літо… А восени й побралися.
Мій внутрішній світ був близьким до духовного світу Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увійшла у коло інтересів Косинки та його друзів.
З перших років свого свідомого життя я кохалася у мистецтві, поезії. Трудовий шлях мій почався, так би мовити, з «літературної діяльності» – розклеювала газети на парканах. У революційні дні, часи громадянської війни газети виходили малим тиражем. Друкували їх на цупкому (рудому або темно-сірому обгортковому) папері, з текстом на одному боці.
Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспішала на вулицю Леніна, № 19. У цьому будинку були редакції багатьох газет. Розклеювачів знайомили з найголовнішими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комуніст», «Укрроста», «Вісті Київського губревкому», «Більшовик» та інші й на певних, закріплених за кожним вулицях розклеювали їх на парканах та стінах будинків. За мною були вулиці: Театральна, Велика Підвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеївши першу пачку, бігла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-під рук або запитували:
– Дівчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше?
Знайомі знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися:
– Розкажи, що цікавого у газеті.
Отож я була й інформатором новин. Тепер такі функції виконує радіо. Тоді про радіо ще мови не було. Й слова такого не чули.
Увечері відвідувала Київський робітничий університет (вільний слухач, бо ще не підійшов вік), який містився у приміщенні колишніх Вищих жіночих курсів, що на вулиці Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберігся. Серед слухачів університету було багато підлітків, а також «літніх» людей, такими нам тоді здавалися 20—25-річні хлопці, навчання яких перервала громадянська війна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дівчаток, які щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинці. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гір. 1918. «Час». Дівчинка гортає сторінки й читає вголос:
Гори, сподівайся і в нічку і в день!
О, серце, будь сміливим, гордим!
І виспівай душу потоком пісень,
І вмри за останнім акордом!
Потім інше:
Ти приходиш до мене щоночі
В ту хвилину, як міцно я сплю,
Зазираєш в заплакані очі
І шепочеш: не плач… я люблю!..
Слухали в захопленні – такі співзвучні нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душі. Мені ж дуже хотілося мати таку збірочку. До мого заробітку «газетяра» батьки додали грошей, і я стала власником збірки «З зелених гір». Зберігала я цю збірочку все життя.
Отак відбулося моє знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорієм другом, до останніх днів життя обох митців… І збірочка «З зелених гір» втрачена…
До речі, з Григорієм Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрічаючи нариси, статті, публікації у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповіла йому про це.
Григорій Михайлович був вдачі веселої, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомітно і з таким виглядом, немов би й не він. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали сміятися, він кине погляд і неначе дивується: чого це, мовляв, так усім смішно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктів порядку денного був звіт бібліотеки. Бібліотекар назвала твори, що їх беруть часто, а потім ті, що користуються меншим попитом, а далі сказала, що от такий-то роман ніхто не бере. І тут почувся голос Косинки:
– Його й вогонь не візьме!
Гриць швидко помічав типове в людині, висміював негативне. Його характеристики були влучні, соковиті. Вдало підбирав епітети. Читав чи декламував як справжній майстер художнього слова. Голос – дзвінкий, приємного тембру, чітка дикція.
Косинка часто виступав на ювілейних літературних вечорах. Пригадую такий вечір у січні 1927 року з нагоди 25-річчя літературної діяльності Василя Стефаника. На вечорі Григорій Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» і присвячений письменникові вірш Марка Черемшини «Під осінь». Читав так гарно і так зворушливо, що аудиторія слухала затамувавши подих. Помітно було глибоку схвильованість і сльози на очах слухачів. У відгуках на вечір у пресі тоді писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторію «Сини» у читанні Косинки…»
Григорій Михайлович писав статті до річниць видатних людей. У травні 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю під назвою «Вічний революціонер». У червні того ж року в газеті «Більшовик» з’являється його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцеві за міжнародну єдність трудящих».
У 1927 році відзначали 40-річчя літературної діяльності Ольги Кобилянської. Григорій Михайлович надіслав їй вітального листа, який зберігається у музеї Кобилянської у Чернівцях.
І читанням, і розмовою Григорій умів зацікавити слухачів, він справді-таки перевтілювався у кожний персонаж. Тонка іронія надавала привабливості його розповідям.
Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорія Михайловича розповісти якусь історію чи випадок. Казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш…»
Де був Косинка, лився потік доброзичливих жартів, дзвенів сміх. У товаристві він, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрічі зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!»
Поводився з людьми просто, привітно. Без зайвого гонору, зверхності, хоча був уже тоді відомим і популярним письменником.
Сусіди (жили ми у спільній квартирі) поважали й любили його. Зустрічаючи літню людину чи дитину, він ніколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне.
У сусідів була маленька доня Олюнька. Григорій Михайлович любив побавитися з нею. Читав їй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимівля звірів», то першій їй подарував книжечку і сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорія Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрітися». – «Ні, не пущу», – відповідав, як у казці, Григорій Михайлович, широко відчиняючи двері й щиро усміхаючись.
В сім’ї був уважний. З глибокою пошаною ставився до моїх батьків. Ніжно любив свою матусю. У своїй родині був найстарший, перший син. Окрім Григорія, в родині було ще три хлопці і двоє дівчат. Про своє дитинство Косинка написав у новелі «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводі, а далі «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, а сам рушив на заробітки до Києва…» (уривок з автобіографії).
Роботі на цукроварні присвячений його нарис «Лист з села» (1919).
У Києві чистив черевики, поневірявся по різних канцеляріях, працюючи кур’єром. Відвідував вечірні «гімназіальні курси». Склав екстерном іспити за шість класів гімназії. Літературну діяльність почав з нарисів, ескізів, фейлетонів, дописів на актуальні тогочасні теми і друкував їх ще до появи новели «На буряки». У 1921 році вступив до Київського інституту народної освіти на історико-філологічний факультет.
Після смерті батька (1920) на плечі Григорія лягли турботи про родину. Він піклувався про братів і сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас і вчилися. Григорій завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагідний по натурі.
Любив усе делікатне, мініатюрне. Речі часто називав у зменшеній формі або іншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «ніжно-хороше». Все, що було йому наймиліше, мало епітет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епізод: Григорій одержав листа, де читачі, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за підписом: «Жук». Я не зрозуміла – чому так. Він пояснив мені, що це перші літери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим ім’ям Григорія. Від мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тільки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось інше, підписані «Жук» або «Ю». З такими підписами у мене є фото і книжка.
Любив правдивість, цінував людей, які мають власну думку і гідність. Поштиво ставився і прислухався до старших товаришів по перу. До молодих сам був доброзичливий і охоче давав поради, допомагав.
Коли щось не подобалось, найчастіше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах».
Ненавидів підлабузництво, безпринципність, самовпевнених хвальків. До таких людей ставився з відразою. Застережливо і вдумливо прислухався до відгуків на його творчість і говорив: «Найбільше треба остерігатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення від успіхів”, бо це зупинить творчість. Думка ж письменника повинна поспішати за часом!»
Даючи інтерв’ю з приводу постанови ЦК від 23 квітня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досі, ідеологічні зриви того чи іншого автора, а допомагати аналізувати ці ж хиби в світлі художніх засобів і загального спрямування цілого твору…»[10]
Не любив неорганізованості, розхристаності, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотів носити й сказав: «Не переконуй, що модно, і не умовляй. Не буду я її носити. От і все…» Вираз «от і все…» вживав тоді, коли хотів припинити розмову на цю тему.
Природу нашої землі Косинка любив так палко і так милувався її красою, що розповісти про це звичайними словами не можна. Любив він зоряне небо і росяні світанки, багряні сутінки і одвічну красу Дніпра, повінь на Дніпрі і широчінь степів, шелест жита, квітування дерев, біло-синій пухкий сніг і пахощі вітру… Та хіба можна про все розповісти! Казав: «Так цікаво знати, про що саме співають пташки? У них така складна симфонія…»
Довго і уважно спостерігав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не біолог, адже так люблю спостерігати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, – радує мене! Де життя – там радість і краса, краса…»
Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкої калини, гронами жовтогарячої горобини. Дуже любив квіти. З нетерпінням чекав появи весняної квітки сон-цвіт. Не міг надивитися на струнку рожу, на білі троянди, оксамитові красолі. Найбільше ж любив барвисті ніжні польові квіти, а серед них білі ромашки і червоні косинці.
Квітка червоні косинці, як звуть її на Київщині, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона має багато народних назв: залізняк червоний, болотний бурячок, откасник та інші. Від неї походить літературний псевдонім Григорія Михайловича – «Косинка».
Дехто з товаришів говорив йому: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий нецікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка…»
Григорій Михайлович відповідав: «Мені байдуже, що думають. Квітка ця маловідома, а вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Квіти приносять радість і збуджують у душі людській тільки хороше. Псевдонім залишається, от і все…»
Пригадую, були ми якось у Сочінському будинку творчості і вперше побачили могутні магнолії у цвіту з п’янкими пахощами. Григорія приголомшила краса і цього дерева, і рослинності навколо. Сказав він тоді: «Я думав, що немає нічого красивішого за наші гаї, лани, за рослинність у степах і долинах моєї прекрасної рідної України. Бачу, що природа Кавказу має свою принадність. Проте сказати, що мені приємніший п’янкий дух магнолії за пахощі степу, полину, – це ще питання…»
О проекте
О подписке
Другие проекты