Як видно із наших уточнень, у довідці допущено кілька неточностей.

А вже 11 січня 1932 р. харківські оперативники повідомляли начальника оперсектора ДПУ в місті Києві, що громадянин Г. М. Косинко-Стрілець «нами в Харкові встановлен» і просили надіслати їм справу-формуляр на нього.

У травні, за повідомленням родича-сексота «Бідового», Г. Косинка приїжджав до Щербанівки і приходив до рідної тітки (дружини донощика) і хвалився, що «в Київі ідуть великі арешти, більшість арештовують офіцерню, і розстріли ідуть на по[ва]л – по (100) сто чоловік у ніч – одну фразу добавив – Щось повинно скоїться» (Арк. 48).

Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повідомляв, що на кінофабриці є «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов.

Самый честный из них Григорий КОСЫНКО».

Цей же агент розповідав про цілоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармійця із неназваного оповідання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарікання на складність роботи письменника, пристосуванство критиків, примітивність рецензентів, його захоплення творчістю Євгена Маланюка і Дмитра Донцова. Найвідвертіший серед письменників Косинка не сидить на місці, а із Сергієм Жигалком «лазять по хуторах і приміських колгоспах. І про все говорять із недоброю усмішкою стряпчого» (Арк. 49).

Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повідомляв, що з Києва, після розгрому центру СВУ, до Харкова починають переїжджати письменники, які були ідейно зв’язані з цією організацією, – Підмогильний, Косинка, Плужник і, частково, Тенета. А далі – дуже широкі і ґрунтовні характеристики на кожного з них. Із стенографічною точністю задокументовані вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежністю прихованому і надзвичайно обережному В. Підмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кіл громадськості часто виступає як страдник із терновим вінцем обвинувача під’яремної України взагалі, а робітників і селян зокрема. «Взагалі Київ, – говорив Косинка, – для органів Радянської влади якщо й існував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати і добивати голодних «крамольників», які будують змови проти Москви. Я втік від голодної смерті із Києва». (Арк. 61). А в Харкові (за словами Г. Косинки) російському письменникові платять за перевидання його творів більше, ніж письменникові українському. Членам літорганізації ВУСПП, здебільшого хаптурникам, сплачували гонорари вдвічі більші, ніж йому. «Бувало так, – зізнавався Косинка, – що я порвав свій рукопис і кинув йому (видавцеві. – С. Г.) в морду» (Арк. 61).

Невстановлений агент у червні 1933 р. повідомляв, що Б. Антоненко-Давидович захворів на черевний тиф, але його відвідують Є. Плужник, Г. Косинка, вдова письменника С. Васильченка та інші особи, серед яких був інформатор, який зафіксував висловлювання хворого: «Ага, ось візьму та здохну, на кому тоді будуть заробляти Шабліовський і Ле собі додаткові пайки і за ким тоді буде стежити ДПУ».

Дуже розлоге донесення про події на Київській кінофабриці подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвісного документа зберігся у справі-формулярі на Григорія Косинку. Вона повідомляла, що письменник «поїхав до Харкова реабілітуватись і що його таки реабілітували і Косинчина “Гармонія” ніби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне її донесення від 19 серпня 1933 р. – інформація про трьох «одіозних» письменників: «Антоненко з Плужником та Косинкою рідше можна було бачить. Взагалі Антоненко після цього свого виступу 10.VI до Будинку літератури майже зовсім не виходить. Зараз він лежить хворий. Плужник і Косинка бувають майже щодня і здебільшого грають у шашки» (Арк. 25).

У донесенні цієї ж сексотки «Обновленная» від 30 червня 1934 р. подається інформація про київських письменників, зокрема про М. Рильського, а також висловлюється її здогад про те, що Г. Косинка, який на той час ніде не працював, але мав гроші, які нібито заробляв, перекладаючи українською мовою Євангеліє.

Агент «Журналіст» (очевидно, таки справжній професійний журналіст!) повідомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рік голодомору!) про виступ у київському Будинку літератури харківського вченого директора Інституту ім. Тараса Шевченка Є. Шабліовського.

У тому виступі йшлося про «ворожі вилазки в літературі», «про послаблення класової пильності» і навіть висловлювалося те, що серед місцевих літераторів є «петлюрівські підспівувачі», які проводять свою роботу серед молоді. Нібито хтось із старших майстрів слова умовляв якогось молодого і вже популярного письменника перестати оспівувати будівництво (звичайно, соціалізму), а продовжувати писати поему про «Мазепу».

Присутні на нараді Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник і Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу і перший із них різко виступив проти Є. Шабліовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрівців, критика не звертає уваги на перелом у його творчості і т. п.».

Агент під псевдонімом «Ільяшенко» у донесенні від 31 березня 1934 р. (за вісім з половиною місяців до розстрілу письменника) детально описує його творчі задуми. Косинка зізнавався, що міг би написати збірку до 15 новел (12 друкованих аркушів), але ці твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскільки їх вважатимуть контрреволюційними. Косинка навіть переповів сюжет декількох новел, більшість яких розкриває тему голоду в Україні в 1933 р., від якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не більшість населення. Письменник говорив, що із двадцяти хат на сільському кутку залишилося лише 2–3 сім’ї, наводив випадки людоїдства.

Агент «Ільяшенко» переповідає зміст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки.

Новела 1. Відома партійна діячка, стривожена слухами про голод у селі, приїжджає туди, де в рідній хаті бачить двоє страшних створінь і впізнає в них своїх братів. Один із них, побачивши сестру в літньому платті з оголеними руками, промовляє «М’ясо» і йде шукати сокиру. Вона кидає їм хліб, на який вони накидаються, і, користуючись цим, із жахом утікає. Жінка сходить з розуму.

Новела 2. На печі сидять голодні діти. Пацюки обгризли трупи померлих батьків і намагаються вилізти на піч до дітей. Боротьба дітей із пацюками. Сюжетно-психологічний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильніше, ніж нашестя мишей у відомій поемі Жуковського «Єпископ Гатон».

Новела 3. «Експрес С-5» У поїзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить під конвоєм ДПУ громадянин. Співчуття пасажирів. У купе їдуть кооператори та інспектор розшуку із собакою. Всі заснули. Заарештований, якому загрожує смертна кара, вирішує втікати через вікно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання і муки. Нарешті заарештований розбиває скло і вистрибує через вікно.

Новели 4 «Бариня» і 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповідає про стару пенсіонерку, осколок капіталістичних відносин, яка підлягає виселенню із монастиря під тиском коменданта Сосонкіна. Потім жінка несподівано для себе отримала квартиру (звідси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фігурує дід. У важкий для колгоспу день після хитань і саботажу він кинувся в’язати перевесла і захопив цим прикладом дівчат.

Але агент Ільяшенко значно детальніше розписує творчі плани Г. Косинки для спецорганів, ніж про це згадувала значно пізніше вдова письменника.

Про новелу «Перевесла» розповідала згодом у своїх спогадах Тамара Михайлівна: «Восени 1934 року ми їхали до будинку творчості у Межигір’я. Милувалися красою Дніпра та його мальовничими берегами. Григорій Михайлович декламував Шевченка.

А за кілька хвилин звернувся до мене:

– Закінчу “Перевесла”, одержу гонорар, і поїдемо тоді до Дніпропетровська.

– Чому саме до Дніпропетровська?

– Адже ти знаєш, що я хочу скласти збірку “І Дніпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром заковані люди…” та збірка пісень Михайла Драгоманова. Перші новели моєї збірки мають нагадати епізоди минулого нашої країни, тобто про що “мовчав Дніпро”»^[2].

Узагалі тема агентури, або в первісному формулюванні сексотства, у радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб, можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників – дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.

Агент Бідовий із села Щербанівки – чоловік рідної тітки Григорія Косинки – писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.

Але, як можна гіпотетично визначити, – серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки – майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна річ – дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша – викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.

За умов постійного стеження і критиканства про творчий спокій Косинка не міг навіть мріяти. Вільнолюбивий характер письменника і небажання пристосовуватися до тодішніх умов і писати на догоду системі, враховуючи вимоги вульгарно-соціологічної критики, що змінювалася буквально зі зміною політичних компартійних директив і постанов, – він не міг. Примусова колективізація, якої не змогла уникнути його родина у Щербанівці, яку «колективізували» і яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фізичний і моральний стан ще донедавна здорового сільського молодика. Літературні заробітки (гонорари) були дуже скромними, і до того ж таким, як він протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати і виправляти чужі рукописи – у газеті «Вісті Київського губернського революційного комітету», в редакціях журналів та видавництв, але цікавими для нього все-таки були роботи відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-, кіноуправління (ВУФКУ), у Державному видавництві України та в радіокомітеті. У мемуарах сучасників чимало згадок про те, як Косинка читав власні твори на публічних зібраннях. Він буквально заворожував слухачів тональністю свого голосу (баритона). Свої новели він читав напам’ять, професійно по-акторськи відтворюючи діалоги. Його природжена майстерність була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тільки слухацька публіка чи радіослухачі зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорія Косинки. Про це писали у своїх донесеннях і таємні агенти під нерозгаданими досі псевдо – вони відзначали магічний вплив художнього слова, особливо на молодіжну аудиторію.

На жаль, ніяких фонозаписів голосу письменника досі не виявлено.

Секретні співробітники (сексоти), які писали донесення на Григорія Косинку, – це були люди переважно із його оточення. Деякі з них (не ті, звичайно, що займалися щоденним постійним спостереженням, – коли вийшов із дому, куди пішов і з ким зустрічався) уміли, як кажуть, залізти в душу і «розговорити» свою жертву, яка ставала відвертою і розкривала навіть свої творчі плани.

У справі-формулярі зібрано невелику кількість листування Г. Косинки. Це, переважно, копії тих листів, які виготовлялися агентурою під час перлюстрації. Доля оригіналів цих листів невідома. Очевидно, вони втрачені назавжди у веремії тих подій, у яких опинилися автори тих послань, а згодом і їхні спадкоємці.

Виняток становлять лише вісім листів Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., які одержував адресат за кордоном і які збереглися в його особистому архіві, що донині перебуває як власність Української Вільної Академії у США у сховищі Колумбійського університету (в так званому Бахметьєвському архіві). Їх уперше опублікував проф. Григорій Костюк у виданні: Слово. Збірник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328.

Втрати родинних архівів репресованих письменників були величезними, адже «членів сім’ї зрадників батьківщини» (кримінальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири і позбавляли права на проживання у великих містах і населених пунктах. Поспіхом щось продавали (переважно меблі і якісь речі), роздавали для переховування друзям і сусідам (архіви, бібліотеки тощо).

Дружина Остапа Вишні артистка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, яку змусили звільнити після арешту чоловіка власну кооперативну квартиру в харківському будинку письменників «Слово», відвезла 1934 р. архів на збереження до своєї тітки на вулицю Пермську, 13, але перелякані родичі спалили згодом усі папери, залишивши для себе дещо із побутових речей. Навіть бюст Остапа Вишні було розбито, а уламки закопано десь у сараї. Про все це довідався автор цих рядків, коли 1983 р. розшукував у Харкові сліди письменницького архіву.

Слідчі під час арешту проводили обшуки (труси) і вилучали (конфісковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на їхню думку, націоналістичний характер.

Після завершення слідства або й пізніше увесь комплекс конфіскованих матеріалів знищувався, і в архівно-слідчій справі залишався лише акт на утилізацію. У справах-формулярах, які заводили на певну особу, впродовж усього періоду стеження концентрувалися компрометуючі матеріали на цю особу і її оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних співробітників (сексотів), пізніше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспільстві означало «донощик» і мало дуже неприємне забарвлення, тому агентам надавали навіть милозвучні псевдоніми.

У справі-формулярі № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копій його листів: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрілець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрія Стрільця (27 грудня 1931 р., 25 січня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 січня, 6 лютого 1932 р.) і два листи від нього (15 грудня 1931 р., 12 січня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.).

25 січня 1932 р. Г. Косинка писав київському товаришеві Іванові Євлашенкову із Харкова:

«Моє життя?

Живу, працюю, писав був…

Я переважно працюю… новелі, Ванунцю, тільки вряди-годи сняться мені. Правда, листовно ніколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горілки…

Листи – суха схема людських думок.

А мені хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами…

Хай ця розмова, Ванунцю, зачекає на нашу зустріч: за два-три місяці я збираюся одвідати Київ». (Арк. 75).

Після перлюстрації цього листа співробітниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача української мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довідка, де подавалися біографічні відомості та зазначалося, що 1931 р. він був заарештований органами ДПУ.

Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європі, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з українськими письменниками, які проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником і, особливо, В. Винниченком, були під пильним контролем органів ДПУ.

В автобіографії, написаній 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Мої учителі – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малої прози В. Винниченка Г. Косинка написав і свої перші твори (оповідання «На буряки» було надруковане в київській газеті «Боротьба» 4 травня 1919 р.).

Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з України від 12 травня 1923 р. Г. Косинка зізнається вже відомому в Європі письменникові: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчість, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашої сірої “Адигейщини”»… (Є такий твір суч. харківського Гомера – Вал. Поліщука!). […]

«Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша і я радо її приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала філософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертає до тебе – і сонце, і матерію – хочеться тоді подивитись на голі спини дядьків, гранчасті шиї… ех, люблю я американські трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […]

Коли можна буде – пришліть гонорар грошима; так само, як будете посилати річеву посилку – присилайте все міцне, але просте: добре було б одержати матерії на пальто, але це хай пізніше, тільки я боюся, що можуть закрутитись події, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробіть… Добре?

На днях висилаю Вам одно своє велике оповідання – друкувати треба без підпису, а може Ви прочитаєте і зовсім його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»^[3].

У листуванні Г. Косинки із В. Винниченком були непорозуміння через пошту. Наприклад, у листі від 20 січня 1927 р. Г. Косинка повідомляє про одержання листа із Франції від 21 грудня 1926 р., але при цьому додає, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, більше непорозумінь виникали через органи ДПУ, які, перлюструючи не лише внутрішнє, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину і не дбало про одержання послань кореспондентів. Але навіть із того, що збереглося в закордонному архіві В. Винниченка та в справі-формулярі Г. Косинки, маємо хоч якийсь невеличкий обсяг епістолярної спадщини письменника. Саме в ній ми знаходимо хоч якусь інформацію про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаїку: «Надіслати свої нові праці не можу – недруковані… У Вас є мій дорібок за якихось 5–6 років (не праці моєї, а “злиденного” писання за найстрашніших умов людини); останні оповідання “Політика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порівняти ці твори з опов[іданнями] з книги “На золотих богів”»? (лист від 21 лютого 1927 р.)^[4]. У цьому ж листі Г. Косинка дає високу оцінку оповіданню «Камінний хрест» Стефаника про «біль мужицької голоти», «що ніякого просвітку нам не має», а Винниченко дає надію: «ми, мовляв, молода нація, ми – дужі»^[5].

Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилає поштові листівки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дійшов… Сором: хвастаєте Європою, а вона навіть листів адресатам не може доставляти!» (листівка від 17 січня 1928 р.)^[6].

У Празі за редакцією Микити Шаповала 1923 р. продовжує виходити, але вже щомісячний суспільно-літературний журнал «Нова Україна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменників із підрадянської України – Г. Косинка, В. Підмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та ін.). Серед кількох співредакторів цього журналу був і В. Винниченко, з яким найактивніше починає листуватися Г. Косинка.

26 квітня 1923 р. В. Винниченко записав у своєму щоденнику: «Одержав листа з України від Гр. Косинки. Він – “неблагонадійний”. Заявляє про свою приналежність до мого літературного напряму, називаючи себе моїм учеником. Посилає книжечку оповідань “На золотих богів”. Дійсно, в ній дуже помітний мій вплив, аж до манери деяких ліричних висловлень, звернень до читача і т. п. Просить допомогти харчовими посилками»^[7].

А в записі від 7 травня 1923 р. В. Винниченко фіксує про постанову Комітету допомоги голодуючим України: надіслати «посилки Косинці, Підмогильному та іншим». Запис від 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинці 10 доларів як аванс за видання “На золотих богів”^[8].