300. О. В. Марковича до Т. Г. Шевченка

Вересень 1858. Немирів

Великоповажний і дуже добрий пане, батьку наш Тарас Григорович. Закохались Ви в простому та щирому писанню дружини моєї, та вже таку їй ласку показуєте, що не треба й батька рідного. Да хто його й знає – який лучче цікавіш подарок – дару: чи золотий наручник – громадську за приводом Вашим даровизну, велика честь, немає більшої! – чи Ваш власний «Сон», що й громаді не треба кращого, – коли б, Бог дав, справдився! А що вже я, то луччого не бачив, не чув – і не хочу!

Ми будемо слати Вовчкові (свого ймення вона не хоче) повістки пану Данилу Каменецькому, яко вже й почали «Ляхом», а на тім тижневі, як Бог благословить, пошлемо «Панночку» або й дві «Панночки». Думка, через увесь октябрь і ноябрь, коли будем живі, пересилать Вам Вовчкові оповідання; а в декабрі сами[м] приїхать до Вас, щоб розгледіть Вас віч-на-віч, подякувать за зроблене і порадиться за себе надалі.

За гроші Ви радите впрям, як рідний батько. Нехай Вас Бог на довгий вік поздоровить і пощастить! Ми Вам полицяємо нами побідкаться на столиці: кому хотя і за що хотя спродувать і видавать новеньке й старе. А Каменецького, сього щирого чоловіка і нашого давнього приятеля, покладаємо Вам певним у всьому підпомошником. Через нього вже я прохав Вас переглядіть роботи Вовчкові і до кращого пуття доводить. Прошу оце й самих Вас об тому ж; один розум, каже, добре, а два лучче.

«Козачки», «Панської волі» і «Одарки» «Р[усский] в[естник]» не надрюковав переводу; такая притика одбива Вовчка зовсім од переводів; шкода праці кривавої і часу дорогого. Хіба вже тоді, як побачимось, усовітуєте що певне по часті переводів. А тим часом, чи не пропустив би фон-Крузе Кулішеве видання (гріх сказати дуже добреє) «Оповіданій» другим виданням і руський їх перевод – із дими трьома, що не пустив у «Руський вісник». Може б такі дві книжечки хутче збили копійку для нас – щоб нам змогтись з Немирова поволоктись на Різдвяні святки, – хто жив дожде. Для Вовчка б добре світа і людей побачить, дуже б добре! Прикладаю тут же на Ваші очі, що «Рус[ький] вісник» винен нам за 4 листи печатних: об ціні він питався, а ми дали на його волю, – да й замовк. Да Оболонський винен за «Надежу», одісланую йому вже тижнів коли б не три буде, тож з покладанням плати на його волю. Да Каменецький хваливсь, що крім 100 екз[емплярів] і 100 карб[ованців], перше нам засланих, ще зіб’ється карб[ованців| з 100 на нашу долю (65 карб[ованців] дані Кулішем іще до друку).

Щирозичливий Вам Опанас Маркович.

Коли вдасться виданнє уповні переводних повісток, та й настоящих – малоросійських – друге видання, то чи не назвать би «Панської волі» – «Горпиною», а «Знай, ляше!» – «Отцем Андрієм», з спразненням останніх строчок двох. Будьте ласкаві, одписуйте кожен раз, як одберете кожну повістку, або намовляйте Каменецького одписувать.

301. А. І. Толстої до Т. Г. Шевченка

1 жовтня 1858. С.-Петербург

Сегодня от 6 до 8 часов вечера хотел быть Плетенев. Если желаете с ним переговорить лично, то приходите. Пишу к Вам, Тарас Григорьевич, с утра, с тем, чтобы Вы знали и чтобы застать Вас дома.

Толстая.

Середа, 1 октября.

302. Т. Г. Шевченка до А. О. Лазаревської

9 жовтня 1858. С.-Петербург

Чтимая и глубокоуважаемая

Афанасия Алексеевна!

Ради самого Бога и всех святых его, простите мне непростительную мою вину перед вами. Уже прошел месяц, как я получил от сына вашего Ивана ваше дорогое для меня письмо и, я просто одичал меж киргизами и только по этому случаю простите мне, что я сегодня только отвечаю вам. Другой причины я не знаю.

После долгого и тяжкого испытания (нехай воно і ворогам нашим не сниться) я не освоился еще с радостию свободы, не вошел еще в нормальную колію жизни, мне все еще кажется, что я в гостях, и на этом основании ничего не делаю, и даже не отвечаю друзьям моим. Это другая и столько же уважительная причина моего запоздалого ответа. Простите мне великодушно, глубокоуважаемая Афанасия Алексеевна.

Благородных сыновей ваших я привык называть моими родными братьями, позвольте же вас называть моею родною, невиданною и искренне любимою матерью и примите сердечный сыновний поцелуй от глубоко любящего вас

Т. Шевченка.

Поздравляю вас с днем вашего святого ангела.

9 октября

1858

С.-Петербург

На звороті:

Высокоблагородной

Афанасии Алексеевне

Лазаревской.

303. Т. Г. Шевченка до начальника III відділу В. А. Долгорукова

27 жовтня 1858. С.-Петербург

Милостивый государь,

князь Василий Андреевич!

Вашему сиятельству известно, что в 1847 году я был присужден к продолжительному наказанию за неосторожные стихи, написанные мною в минуты душевного огорчения такими явлениями, о которых я не имел права судить публично, по существующим постановлениям, и не имел возможности судить основательно, по удалению моему от центра правительствующей власти. Вполне сознаю свои заблуждения и желал бы, чтобы преступные стихи мои покрылись вечным забвением. Десять лет прошло с того времени. В такой продолжительный период и дети становятся людьми, мыслящими основательно. Поэтому надобно предположить, что и в моей бедной голове больше установилось порядка, если не прибавилось ума. На основании этого естественного предположения покорно прошу ваше сиятельство как представителя верховной власти в известной сфере дел смотреть на меня как на человека нового и не смешивать меня с тем Шевченком, который имел несчастие навлечь на себя своими рукописями праведный гнев в Бозе почившего государя императора.

Возвращенный в столицу великодушием августейшего его сына, я увидел во многом перемены необыкновенные, истинно благодетельные для отечества и, между прочим (что лично для меня особенно важно), нашел людей, которые подверглись гневу правительства в одно время со мною, действующими ныне на литературном поприще для общей пользы. Таковы Н. И. Костомаров и П. А. Кулиш, которым в 1847 году было запрещено печатать свои сочинения. Мало того: даже сочинения эмигранта Мицкевича, по высочайшей благодетельной воле, позволено печатать в пределах империи. Согласитесь, ваше сиятельство, что эти отрадные явления должны внушить и мне надежду на милость нашего великого монарха. Я потерпел наказание собственно за мои рукописи, которых никогда не пожелаю видеть в печати. Что же касается до печатных моих сочинений, то они и во время моей солдатской службы продолжали ходить по рукам и продаваться тайком букинистами, а запрещение наложено было на них, так сказать, зауряд, для усиления моего наказания. Возвратясь теперь в Академию художеств, я подвергаюсь естественному следствию десятилетнего моего отсутствия – бедности, из которой не могут извлечь меня отсталые труды мои по части живописи, – тем более, что мне уже 48 лет и что мое зрение с каждым месяцем ослабевает. Если вашему сиятельству угодно будет обратить благосклонное внимание на все мною изложенное, то вы согласитесь, что, прося вас снять с моих книг запрещение, я прошу только дозволить мне пользоваться литературными правами предшествовавшего царствования и постановлениями тогдашней цензуры, которая, как известно, была гораздо строже нынешней, – я прошу дозволить мне на старости иметь кусок насущного хлеба от моих молодых трудов, признанных цензурой безвредными даже и до благодетельного воцарения нашего великого монарха. Осмеливаюсь прибавить, что просьба моя кажется мне уважительною по одному тому уже, что ее исполнение будет соответствовать характеру всех милостей царских, которые изливаются на его подданных от полноты его благодушия, в смысле божественных слов: прощу и не помяну, и что в моем положении не будет противоречия с понятием о великодушии монаршем.

С глубоким почтением имею честь быть

вашего сиятельства покорнейший слуга Т. Шевченко.

27-го октября 1858 года

Его сиятельству

князю В. А. Долгорукову.

Жительство мое – в Академии художеств.

304. Т. Г. Шевченка до М. С. Щепкіна

13 листопада 1858. С.-Петербург

Ноября 13. 1858 г.

Друже мій єдиний!

Як той щирий віл, запрягся я в роботу, – сплю на етюдах: з натурного класа і не вихожу, так ніколи! так ніколи! що якби не оце безгрішшя прокляте, то ніколи б було написать і тобі, мій друже єдиний, оцієї невеличкої цидули. Будь ласкав, вирви ти у того К[окор]єва як-небудь оті 100 карбованців та пришли мені. «Гугеноти» ні на що послухать, – таке лихо! Запродав я був свої сочинения книгопродавцу Кожанчикову за 2000 карбованців (та вже така моя вдача), що я замість грошей тілько облизався. Такий-то облизень і заставив мене потурбувать тебе оцією цидулою.

Посилаю тобі через художника Раєва один екземпляр моєї послідньої гравюри: не здивуй – яка вдалась. Чи не будеш ти часом у графа Алексея Сергеевича Уварова, або умисне побувай у його та подякуй йому за мене: гравюра ся напечатана на його гроші, спасибі йому! Поклонись В. Н. Р[епни]– ной і привітай М. О. Максимовича. Сергея Тимофеевича тож. Стару свою, дітей і внучат тож. Бабста і Кетчера тож, і всіх, кого побачиш мною знаємих, тож.

Оставайся здоров, мій друже єдиний! Згадуй інколи тугого мовчана і іскреннього твого

Т. Шевченка.

Адресуй: В С.-Петербург, в Большой Морской, дом графа Уварова. Его в[ысоко]благородию Михаилу Матвеевичу Лазаревскому.

Кланяются тебе граф и графиня Т[олст]ые.

305. Т. Г. Шевченка до О. С. Уварова

Близько 13 листопада 1858. С.-Петербург

Милостивый государь граф Алексей Сергеевич!

Переданное мне господином Лазаревским пособие вашего сиятельства дало мне возможность окончить и прилично напечатать мой эстамп, в чем я сильно затруднялся.

В глубокой благодарности моей ваше сиятельство не можете сомневаться; Ваше внимание к человеку Вам незнакомому убеждает еще более меня в Вашей готовности помогать всему прекрасному и благородному.

Позвольте же мне поднести вашему сиятельству первый опыт этого рода гравирования, который со временем надеюсь довести до удовлетворительного изящества.

С совершенным уважением и полной благодарностью имею честь быть вашего сиятельства покорнейший слуга

Т. Шевченко.

306. М. О. Максимовича до Т. Г. Шевченка

15 листопада 1858. Москва

15 ноября 1858 р. Москва.

Здоров був, коханий земляче!

Я в октябрі вернувся з України, де погуляв добре, зложивши з себе, іще в маї, тяжке беремя редакції журнальної; і тепер тут зостаюсь вольним козаком, неначе на Запорожжі, бо жінка зосталась там на Михайловій Горі на хазяйстві. Вона тобі кланяється сердечне, і я з нею кланяюсь тобі, як і всі, кого довелось бачити в Києві.

На Михайлів день був я у старого Щепкіна і чув од його, що ти пробуваєш в Академії і що якийсь книжник друкує вже твої стихотворенія. Щасти їм Боже, – а ти звісти мене Бога ради, чи правда тому. Коли правда, то як раді всі будемо тому!.. А кром того, треба знати мені-те, чи вийдуть вони до Нового року? Бо Іван Аксаков притьмом просить, щоб йому друкувати в газеті його «Парусі» тії вірші твої («Вечір», «Пустку»…), що ти зоставив мені задля «Беседы». А коли твоя книжка вийде, може, до Нового року, то чи не можна інших твоїх віршей йому наділити для первого нумеру в «Парус»?.. Будь ласкав, звісти і напиши про сеє, і про те, як ся себе маєш, і що нового витворяєш – пером твоїм лебединим і помазком соболиним… Чи виспівується і вигукується тобі на тім Севере Невському?.. Старий Аксаков усе лежить, сердега, і під час так стогне і кричить, що лихо, да й тілько… а все диктує, і дух бодрійшає з упадком плоті! Дивна оказія.

От душі обнімаю тебе, любий Тарасе!

І зостаюсь твоїм вірним

Максимовичем.

Пиши до мене: на Тверском бульваре, в доме Юсуповой, у фотографа Мебиуса.

307. Т. Г. Шевченка до М. О. Максимовича

22 листопада 1858. С.-Петербург

22 ноября 1858. С. Петер[бург].

Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, которий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, або що? «Парус» у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів. Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та намто се дуже не вподобалося.

Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум.

Книжник Кожанчиков заходився був печатать мою поезію, так шеф жандармов запретив. Возмутительна, каже. Отаке-то лихо. Добре, що я ще грошей од книжника не взяв. Попокліпав би очима, проциндривши чужі гроші.

Спасибі вашій любій Мар’ї Васильєвні за її ласкаве привітання. Перешліть їй, будьте ласкаві, оцей мій листочок з невеличкими віршами. Та й оставайтеся здорові, нехай вам Бог помагає на все добре. Як побачите С. Т. Аксакова і М. С. Щепкіна, то поцілуйте сих старих дітей за мене тричі.

Згадуйте інколи щирого вашого

Тараса Шевченка.

308. Т. Г. Шевченка до М. В. Максимович

22 листопада 1858. С.-Петербург

Вельми і вельми шанобная

і любая моя пані Мар’є

Васильєвно!

Спасибі вам, моє серце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання. Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі похожаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте, та й мене, сірому одинокого, на чужині не забуваєте. Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.