Взуття

Звичай носити взуття повстав дуже й дуже давно. За 15 століть перед народженням Христа шиття обуви було всім знаною річчю, як це видко з старо-єгипетського образка, що малює спосіб виготовлення сандалів.

В тому ж таки Старому Єгипті, не зважаючи на його сухе та вельми тепле підсоння, існувала вже й тоді ріжноманітна й дуже вицяцькована обув. Переважно, одначе, був це один тип, так звані сандалії (чи – сандалі), що складалися здебільшого з самої підошви, майже не мали задків і тільки зрідка-дірчасті передки. Прикріплялися сандалі до ноги (без панчіх чи онуч) легенькими ремінчиками. Ці ремінчики, а часом – то й уся підошва, яку робили з ріжного матеріялу, були позлочені, вигаптовані, ріжної барви. Траплялися й такі сандалі, що їх не прив’язували до ноги, а взували, як нинішню пантофлю. Такі знайдено, наприклад, у славнозвісній гробниці фараона Тут-Анх-Амона. Тримала їх лише одна перепаска, що проходила поміж великим та другим пальцем ноги й обхоплювала ногу довкола над щиколотком.

Єгипетські жерці найвищих посвячень, яким не вільно було споживати нічого, «що має життя», ані одягатися в шкіри звірят, носили сандалі, переважно плетені з волокон пальми чи папірусу, тобто мали таку ж мотузяну підошву, яку й тепер роблять для хатніх черевиків.

Від єгиптян навчилися шити й уживати сандалії жиди, як про це згадується в II-й книзі Мойсеєвій. З Євангелія ж знаємо, що сандалії носив також Ісус Христос. Були то сандалі, очевидно, ремінні й ремінцями до ноги примоцовані, бо св. Іван Хреститель не визнавав себе «вартним розв’язати ремінь взуття» Христового.

Пізніші греки так само носили переважно сандалі, хоча – селянство та робітники – здебільшого ходили босоніж. Навпаки, – люди заможні та велике панство мали розкішну обув, подібну й до теперішніх черевиків. Відомо, наприклад, що деякі гетери вживали своїх елєґантних вицяцькованих сандалій як реклями: на підошвах мали вирізані слова: «Ходи за мною!» Видима річ, такі сандалі мусіли бути раз-у-раз нові, щоб могли «друкувати» чіткий заклик на тодішніх міських хідниках, висипаних пісочком. Тож і не диво, що тодішні гетери нарікали (в комедіях тогочасних авторів), на те, що їм доводиться «руйнуватися на саме взуття». Військова та мисливська обув уже мала часом й халявки, одначе пальців ніг не прикривала.

В Римі шевці дійшли вже до справжнього мистецтва, бо попит на обув усе зростав, а вимоги до неї ставилися щораз вищі. У римлян, як відомо, на всі прояви суспільного життя були вироблені певні й непорушні приписи. Отож, було так само «реґляментоване» й уживання взуття. Сенатори носили на сандалях оздібну застібку у вигляді срібного півмісяця й ніхто інший не смів мати подібної на своєму взутті, аж поки не ставав сенатором.

Славні переможці, претори, консули (високі урядовці) мали право носити взуття пурпурової барви. Жриці-вестальки, ріжні жерці та «каміли» храмів, тобто юнаки, що потім мали стати жерцями, так мовити по-сучасному – «поганські семінаристи», мусіли носити лише білу обув. Вояки, знову, мали своє взуття, яке мало назву «каліґи» (calligae). Воно вже нагадувало сьогочасний високий чобіт, лише з тією ріжницею, що каліґи ще не мали передів, так, що взута в них нога мала босі пальці. Відомий людоненависник Каліґула дістав своє прізвище саме через те, що з дитинства не скидав каліґів, аби бути подібним до вояків і сподобатися військовим.

Римські та грецькі актори виходили на кон у так званих «котурнах». Це були своєрідні сандалі з дуже грубою підошвою й через це актор, взутий в котурни, ставав помітно вищим. А це мало значіння на стародавніх сценах, бо давні люди вважали, що «герой» мусів не тільки духовно, але й фізично бути «великим», мусів «перерости», як кажуть, усіх з свого оточення. Тому ще й до наших днів зберігся вираз – «одягати», або «взувати котурни». Так говорять про людину, що якомога намагається видаватися більшою, ліпшою, визначнішою та показнішою, ніж вона є в дійсності, тобто людину, що сама дістає до власної голови, – тільки вилізши на стілець.

Видимо, шевство в Старому Римі не було працею платною. Історія зберегла нам наймення двох шевців – Вітелія та Ватинія (Вітелій був чоботаревим сином, а Ватиній – внуком), котрі були близькими товаришами всевладного цісаря Нерона, раз-у-раз бенкетували на Неронових учтах, а також запрошували на піятику й до своїх хат грізного можновладця.

Давні слов’яне та народи германські мали взуття деревляне, шкіряне, ликове з повсті тощо. В добі візантійській панське взуття було дуже дороге й химерне: вишиване, гаптоване золотом і дорогоцінним камінням оздоблене. Зелену ж обув мав право взувати тільки сам візантійський імператор.

Взуття Середньої Европи мало змінялося аж від часів хрестових походів. Правда, не були вже то сандалії, які не надавалися до холодного підсоння, а переважно черевики ріжних взірців. Але з хрестових походів зі Сходу попривозили европейські лицарі східні взірці обуви. Переважно це були сап’янці, більше-менше гаптовані, куті (переважно на закаблуках) золотими й срібними цвяшками і так чи інак вицяцьковані. (Таке барвне сап’янове взуття, навіть і цвяшковане та на красні, дзвінкі підковки коване, було улюблене й на Україні не лише за козацьких та гетьманських часів, але траплялося ще й перед революцією, переважно в далеких від залізниць селах Полтавщини).

Европейським лицарям особливо сподобалися східні сап’янові черевики з довжелезними гострими передами («дзьобами»), дуже загнутими догори, та високі чоботи з м’якими халявами, що їх Персія та Мідія вживали ще за Камбізових та Кірових часів (з IV в. перед Христом). Ці ж лицарі привезли своїм «дамам» східні легенькі черевички на високих закаблуках без задків. Такі черевички, звані з італійська «цокколі», особливо припали до вподоби венеціянкам. Ще й нині по тихих венеціянських вулицях, де не торготять вози та не гучать жадні авта та мотори, чути своєрідне цокотіння цих кокетних, немов би завжди жартовливих і радісно-задеркуватих, черевичків.

Пізніше вивезені зі Сходу загнуті переди черевиків набули в Европі потворних форм: їх «носик» усе виростав та виростав, аж став на півметра або майже на метр довгий. Видима річ, що така «краса» перешкоджала при ході. Тому ці переди почали прикріплювати срібними або золотими ланцюжками аж до колін. Це не було так погано, одначе викликало в декого з сучасників таке «моральне згіршення», що часто й з церковних проповідниць лунали обурені слова духовенства проти цієї «діявольської моди». Бо такий уже в світі неминучий порядок: мода, повільно розвиваючись, доходить до потворних форм, які викликають обурення побожних, що вважають її за діявольську спокусу…

Так було і з жіночими «цокколями»: вони виродилися у пантофлі з потворно високими підп’ятками, котрі приміщувало аж на середині підошви, щоб ніжка модниці видавалася особливо маленькою. На таких черевиках-дибках, що калічили ногу, жінка не могла й ходити. При виході на прогульку чи взагалі на вулицю, пишна венеціянська дама мусила спіратися на свою «дуеню», або служницю, щоб не впасти. Але ж… терпіла, як терпіли тисячі літ всім відоме мучительське взуття китайські жінки нищих кругів. Бо недурно французи, що вигадують найбільше жіночих мод, вигадали й приказку: «Щоб бути гарною, треба терпіти»…

Еспанцям, що завжди кохалися в штивних, твердих лініях одягу, котрий додає гордовитого вигляду людині, – особливо подобалися черевики вузького, видовженого взірця, а чоловікам – чоботи з такими широченними халявами («розтрубами»), що буквально заважали в ході. Ця мода, особливо, коли вона вже дійшла до крайніх меж, найдужче перешкоджала людям військовим. Тому то німецьким воякам-ляндскнехтам спало на думку поробити в тогочасних чоботах такі прорізи – «вікна», які були в них і на ріжних місцях одягу (на ліктях, колінах і т. д.). В ці «вікна» випускалися буфи з тканини ріжної барви, що дуже прикрашало тогочасне мальовниче чоловіче вбрання. Але послідовно зайшли зміни і в цій обуві: почали її робити з самої тканини, переважно з оксамиту, почали вважати за велику елєґанцію надавати їй якнайбільших розмірів та найкруглішої форми. Кінець-кінцем стали справедливо називати цей тип обуви «ведмежою лапою», бо вона й справді була не більше зграбна, як вивернуті в середину клишоногі лапи ведмедя. Переказують, ніби той зразок запровадив французький король Карло VIII, бо хотів з поміччю його зробити непомітним, що в нього на нозі було шість пальців, від чого його нога мала потворну форму.

В XVII–XVIII вв. у Парижі вигадали моду на барвні черевички, які могли носити лише дами «доброго роду», тобто пані шляхотного походження. Були це переважно шовкові та єдвабні черевички на дуже високому, вигнутому закаблуку. Інші ж жінки, з широких мас та переважно робітниці міські (бо селянки найбільше вживали деревляних черевиків – «сабо») – сміли взувати лише черевики сірого кольору (з французького – «ґрі» – gris). Від того й пішла по всьому світі знана назва «grisette» – ґризетка, що дають її вбогим міським дівчаткам, переважно тим, що мають веселу та легку вдачу.

По французькій революції, коли не тільки в одягу, але й в архитектурі, мистецтві, письменстві запанувала так звана «клясична» мода, тобто наступив поворот назад, до колишнього-стародавнього, спробували повернути знову до життя й колишні сандалі. Але, що в Парижі зимніш, як було в Греції, то сандалію перетворили на черевичок, що залишив від свого клясичного первовзору лише переплетені навколо ноги стьожки замість ремінців. Одначе тому черевичкові дали старовинну назву «котурнів», хоч з клясичними котурнами ця модерна обув не мала нічого спільного. Та ж, видимо, назва ця сподобалася тогочасним людям, бо й досі вона живе в балєті, де котурнами звуть рожеві шовкові танцювальні черевички балерин.

А втім, поволі кожен народ, чи навіть люди якоїсь одної околиці, витворили собі власний взір обуви, що відповідав їх замилуванню, способові життя, праці, потребам та кліматичним умовинам. От так з’явилися італійські «ескорпіно», подібні до наших «постолів» чи «морщаків», із шкіри, примоцовані навхрест на нозі переплетеними кольоровими вовняними стьожками. Цікаво, між іншим, що, як і в багатьох інших смаках, – і під цим оглядом між італійцями та українцями є спільнота: стьожки до «ескорпіно» (від цього слова походить наше – «скарпетка», «карпетка») мусять бути червоні або зелені, як на чорних черевиках наших селян.

Так само виробилася надто дивоглядна обув у японців – деревляні «гета», які нагадують маленькі стільчики, прикріплені до ноги; своєрідні індіянські «мокасини»; огидні московські «лапті»-личаки; ледачі чеські «бачкори»; зручні й практичні кавказькі «чувяки»; теплі наші «повстянки», в яких не промерзає нога в найдужчий мороз – все це назви й типи національної обуви, яких є майже стільки, скільки народів. І якби ми хотіли розповісти лише про те взуття, якого вживав наш народ, то це була б ціла окрема розвідка, для якої не стало б місця в нашому журналі. А все ж таки кортить ще сказати хоч кілька слів про деякі звичаї, зв’язані з обувою.

У наших людей, як відомо, гарні жіночі черевички відограють чималу ролю у відносинах закоханих. Коли «кум до куми борзенько йшов», то він конче мав «у тім кулі – черевички кумці-голубці» і т. д. Коли коваль Вакула вирішив за всяку ціну здобути Оксану, він не вагався сісти верхи на чорта й прудкіш, як на аеропляні, чкурнути з Диканьки до Петербурґу, щоб здобути своїй коханій цариці черевички. Не раз і не два наші лицарі – одчайдушні запорожці накладали своїми буйними головами, намагаючись відняти красні черевички у якоїсь з султанських жінок, щоб подарувати їх своїм коханкам у Придніпрових хуторах. Бо наше жіноцтво з виїмково гарною, сухою й маленькою ніжкою здавна любило й хизувалося чепурним взуттям…

Велику символічну ролю відограють черевички і в житті молодят на Сході. Так, наприклад, коли мусульманські батьки остаточно договоряться між собою про шлюб своїх дітей, то в першу по тому п’ятницю заручена в супроводі старшої жінки виходить у садок, де на неї чекає нарічений з красними черевичками. Він подає їх або й сам взуває молодій, котра тоді на хвильку відхиляє заслону з свого таємничого обличчя…

Коли мусульманка не хоче пустити в свої покої чи «на жіночу половину» дому свого чоловіка, вона не потрібує вибріхуватися, що в неї «страшенно болить голова», а лише становить перед порогом свої чи своєї гості черевики, – й тоді найстрашніший «східний деспот» не зважиться переступити порога.

Багато можна було б розповісти й про всякі інші звичаї, зв’язані у ріжних народів з черевиками, хоча б почавши з старих римлян, котрі посилали пару нових сандалів коханці, якою переставали цікавитись. Але ж і це вивело б нас далеко за межі нашої статті.

Тому наприкінці зазначимо лише, що аж до XIX-го віку техніка виробу взуття лишалася майже без зміни та сама, яку бачимо на згаданому старо-єгипетському малюнку з-перед 2500 років перед нами: шило, дратва, триногий шевський стілець «колодка», чи «копито», й тому подібне всім відоме причандалля, що й тепер ще з нього досить широко користають шевці та чоботарі на всім світі.

Але з XIX-го віку починається механізація шевського промислу. Перший крок у цім напрямі зробив німецький швець Ґранц, що почав уживати для прибивання підошви деревляних гвіздочків. З того приводу було вигадано машинку, що виробляла ці гвіздочки-«фльоки». Потім повстала машина до шиття. Спеціяльні машини до шиття обуви вигадав і удосконалив мурин Джон-Ернест Марцеліґер. Видима річ, як це звичайно буває, той винахід, дарма, що був великої технічної ваги, не приніс користи своєму авторові, бо чоботарську машину визнано аж по смерті винахідника-мурина.

Сьогодні найбільшою фабрикою механічної обуви є фабрика чеського підприємця Томаша Баті в Зліні на Мораві. Це европейське та ще й слов’янське підприємство за короткий час (трохи більш як за 10 років) перемогло всі неслов’янські европейські підприємства того роду і тепер дуже змагається з підприємствами американськими. Загалом у Зліні виробляють більш, як 100 000 пар взуття денно. Працюють там тисячі робітників. Крамниці Батьової обуви існують не тільки в кожному більшому містечку Чехословаччини (поверх 200), але скрізь по світі… Коротко кажучи, Т. Батя є першим світовим виробником взуття, яким має повне право величатися молода Чехословацька Республика.