Дядько Толя

Ранок розпочався не надто весело. Гучний дзвінок старого телефону розбудив мене близько п'ятої ранку. Піднявши трубку, я одразу почув важке клекочуче дихання. На протилежному боці телефону хтось задихався, короткі поверхневі вдихи і гучне клекотання дали мені зрозуміти, що хтось зараз помре. У той час, як я поспішно збирався у дорогу, в голові пролунав діагноз «набряк легень». Мій медичний рюкзак як завжди був напоготові, так само як велосипед. І ось уже кручу педалі на повну потужність, не до кінця розуміючи куди їхати. У ту мить перебираю в голові варіанти хто ж це може бути. На нашій вулиці в жодному з будинків не було увімкнено світло, а отже…

Я крутив педалями під горб щодуху, аж поки не під'їхав до дому свого дядька. У середині сяяло світло. І я вже готовий був бігти, але чорт забирай, ворота замкнені. Як їх перескочити? І тут мені спало на думку, що є ще одні ворота, так би мовити, чорний вхід. Кинувши велосипед під брамою, побіг туди, минаючи рясно засіяну бур’янами невеличку грядку. І ось якась мить, і я вже на порозі будинку чую це приємне клекочуче дихання. Значить, ще живий! Дядько сидів на підлозі в прихожій опершись об стіну, весь синюшний, покритий потом, ледь живий. Відкривши рюкзак, я почав надавати допомогу, паралельно набираючи

«швидку». Як казав мені мій знайомий професор: «Вводячи препарати – ми лікуємо тіло, розмовляючи з хворим – ми лікуємо душу». Та здається в дядька немає душі, тому обійдемось препаратами. Дядько Толя міг викликати

«швидку» раніше, але ні, для чого це робити? Може, само пройде!? Ця одвічна надія на краще. Ще трішки, ще чуть-чуть і все мине, аж поки не запустять себе до моменту, коли майже пізно.

Колеги приїхали досить швидко. Ще годину ми провозилися з дядьком поки йому не полегшало. І що ж Ви думаєте? Замість того, щоб поїхати в лікарню, він вирішив зостатися дома, бо у нього якісь нагальні справи. Чесно, мені навіть вмовляти його не хотілося, бо ж дядька Толю могила тільки виправить. З досвіду знаю, що сперечатися з ним справа марна. Сам він досить хороша людина, але на рідкість впертий, старої військової закалки, яких рідко коли зустрінеш.

Дядькові полегшало, та на всяк випадок, я зостався біля нього. Попри усі вмовляння в лікарню він звісно не поїхав, через нагальну справу, яка мене просто здивувала. У нього сьогодні запланований збір листя табаку.

Річ у тому, що варто впустити процес збору і на врожай можна вже не

розраховувати. Дядько детально, не забувши жодного міцного слівця, пояснив мені весь процес вирощування табаку. Також пояснив усі тонкощі цієї роботи. Він боявся, щоб листя, які під час свого дозрівання помалу опускаються до землі не зогнили й не підчепили жодної болячки. Тому й так важливо саме сьогодні зібрати урожай і відправити їх сушитися на горище. Тим паче, що незабаром розпочнуться дощі. Десь на середині розповіді до мене дійшло, що бур'ян це не завжди бур'ян. Зранку, коли біг через задній вхід, здається трохи притоптав грядку. І судячи із того як важко виростити табак, дядя Толя напевно трішки розсердиться.

Так і сталося. Зранку він був синій від хвороби, а зараз після моєї короткої сповіді став червоний від люті. Та злоба швидко пройшла, варто було йому тільки набити люльку табаком та підкурити. Табак творить дива! Дядя Толя зробив тільки одну затяжку і в секунду перетворився із злого пінгвіна на доброго покірного дядіньку. Деякий час ми сиділи разом на крилі дому, розмовляли про все на світі. Толя розказував свої улюблені байки про подорожі, жінок та війну. Інколи, коли він був досить п'яний, то починав розповідати про свою службу в армії та свій секретний загін снайперів, про те, як вони відстрілювали моджахедів. З його слів це було жорстоке місиво. Саме під час війни він втрапив у нікотинову пастку. У його снайперський підрозділ держава залюбки постачала махорку (низькопробний сільський табак). Солдати швидко звикли до смердючої отрави і вона напевно їм неабияк допомагала заспокоїти нерви після чергового відстрілу. Алкоголь та сигаретний димок – геніальна суміш, яка потьмарює розум вояка, дозволяючи йому творити божевільні безчинства, як по відношенню до названого ворога та і до себе. Толя безумовно не гордиться тим що коїв, але якби там не було, війна залишає свій слід. Цей слід він рік за роком намагається знищити табаком та випивкою. Попутньо виконуючи державну програму ідеального солдата, який після завершення місії самознищується. Біда тільки в тому, що процес руйнації інколи затягується на невизначений термін. Дядя Толя із тих людей, які ніяк не помруть, живучий гад. Він уже давно поховав більшість своїх друзів. Здається зостався тільки якийсь там генерал, з яким зв'язок поки що не перервався. Видно доля в дядька інша, тай організм міцно тримає оборону. Через цю відносну стійкість свого здоров'я Толя постійно шукає виправдання. І стара відмазка, що буцімто в такому віці не варто щось міняти, вкотре ріжить мій слух. Та щоб він не говорив все ж мені здається, що ніколи не пізно повернути штурвал свого корабля навіть коли пробило дно.

У дятькові Толіку мене завжди вражала одна єдина річ – наскільки сильно він плекає власну смерть. Або, що видається мені більш вірогіднішим, відкуповує власні гріхи своїми муками, такий собі добровільний мученик. Направду, іншої причини чому димить дядя Толя я знайти не можу. Скільки раз він уже опинявся на лікарняному ліжку а ідіотська ідея покурити все не покидає його голову.

Подумайте тільки, весною він висаджує табак з насіння, чекає декілька місяців, щоб дозріли саджанці. Потім висаджує їх на городі, прополює,

підливає, підживлює, збирає, висушує, вимочує, знову висушує і все задля того є, щоб вбити себе ще швидше. Ось ці його набряки, серцева недостатність – через табак, через цей триклятий дим та солдатів смерті, які так і прагнуть вбити Вас. Прагнуть вбити не зразу, а поступово, знищуючи раз за разом клітини організму. Так, правда неприємна, але її рано чи пізно доведеться прийняти. Від неї нікуди не втечеш.

Знаєте, розмовляючи із Толіком, я здається на якийсь час навіть змирився із думкою, що сигарети коли-небудь мене прикінчать. Тай не сильно прагну дожити до старечого маразму. У моїй голові тієї миті з'явився десяток аргументів чому сигаретки це круто. Папіроски хоча і вбивають, але ж так помалу й в'яло, що скоріше мене автобус зіб'є, аніж загнусь від сигаретного димку. Хоча ці думки не мали нічого спільного з реальністю, але коли відчуваєш нікотинове голодування саме така ідіотія з'являється в голові. Через це ідея вкотре пихнути не видається такою божевільною.

Ще деякий час ми сиділи, ділились думками, попутно встряваючи в словесні перепалки. Згодом дядько пішов працювати на грядку, а я повернувся додому. Думаю саме зараз варто вступити в бій і викурити сигарету, заповнити простір своєї кімнати димком і продовжити вибивати літери на клавіатурі в надії, що ці історії хоча б комусь допоможуть. Та поки словесна діарея не принесла користі навіть мені.

От скажіть мені для чого постійно примушувати себе? Чому б просто не припинити самобичування послати всіх до чорта і насолоджуватись тим, що дійсно любиш. І тут важко посперечатися, адже кожен хоче отримувати максимум задоволення від життя. Всі прагнуть бути щасливими, багатими, красивими та успішними. Кожен по своєму навчився смакувати життя. Хтось отримує задоволення від алкоголю. Ох ці веселі дружні посиденьки за кухлем пива. Комусь до вподоби екстремальні види спорту, на противагу яким йдуть любителі повного пуза. Для декого робота є основним джерелом задоволення, яких ніколи не зрозуміють апатичні біомаси для котрих зайва розумова і фізична активність неначе каторга на галерах. Кожен по своїй суті вибрав свій стиль життя. І тут зазвичай прагнемо дати оцінююче судження. Та правда в тому, що кожного можна виправдати та засудити. Не важливо як ти живеш, просто варто пам'ятати, що будь який стиль життя, будь яка звичка несе з собою наслідки з якими доведеться змиритися. Того дня, повертаючись до дому від дядька Толі, врешті решт зваживши усі за та проти, вирішив – курити. І по суті у цьому немає нічого поганого, якщо готовий змиритися із наслідками. Загалом думка кинути роботу, розірвати шлюб, чи кинути курити не приходить спонтанно, завжди є події які передують кульмінаційному моменту вибору. Курити чи не курити, ось в чому питання. Зазвичай така думка з'являється коли нам відкривається страшна правда про солдатів смерті, або ж коли війна забирає занадто багато ресурсів і у найгіршому випадку, коли підводить здоров'я. А поки ці проблеми на горизонті не видніються, можна продовжувати саморуйнацію.

Щоб кинути палити потрібно переосмислити своє ставлення до папіросок.

Читач справедливо підмітить, що прочитавши до цього моменту так нічого й зрозумів, і не вирішив для себе що робити далі. Саме тут попрошу Вас набратися терпіння і зануритись в історію мого безрозсудства, яка мала продовження через декілька місяців. Мені вдалось зробити безліч помилок, відчути на собі жахливі наслідки, а Вам натомість залишається зробити свої висновки. Це зекономить Вам гроші, час та найголовніше, зекономить Ваше здоров'я!

«Сутність війни – обман. Майстерно вдавай неумілість. При готовності атакувати демонструй делетанство. Коли ти близький – здавайся далеким, але

коли ти дуже далеко – вдавай, ніби ти поруч.»

Сунь-Цзи «Мистецтво війни»

Міна для новобранця

Надворі вирував вітер. Мокрий липкий сніг намагався погасити тліючу сигарету та моє бажання було сильнішим. Навіть холод, який пощипував пальці не зупиняв мене.

Піхотинець смерті вдало справлявся із своєю роботою і я допомагав йому в цьому як міг. Ось уже тліючий табак добрався до фільтру, що я безумовно відчув у присмаці сигаретного диму. Пора кидати! Сигарета в мить впала на засніжений асфальт та із характерним звуком потухла. Сніг все посилювався, накриваючи солдата смерті білосніжним покривалом. Ця битва закінчена. Тут важко сказати хто виграв. Оскільки кидати я не збираюсь, перемога все ж за вояками смерті. Ну і чорт із ними.

За статистикою кількість курців у світі становить близько одного мільярда. У день кожен курець випалює близько п’ятнадцять сигарет, отже у світі за одну добу відбувається п’ятнадцять мільярдів битв! Курці по всьому світу вступають у нерівний бій із солдатами смерті, а деякі навіть помирають. Але чесно кажучи, статистика мене ніколи не вражала. Навіть коли мені скажуть, що кожні вісім хвилин десь там на кінці сигарети своє життя закінчує якийсь ідіот, то наврядчи мене це зачепить. Чуже горе мене не надто хвилює. Зовсім друга річ коли проблеми з'являються в моєму житті. Хоча не багато часу минуло з моменту, коли я знову почав курити, але нажаль уже з'явились перші наслідки моєї нерозсудливості. Мій хилий організм не може впоратись із тією отрутою, яку я щодня в нього запихаю. Даються в знаки старі хвороби, про які уже встиг забути. Курю всього шостий місяць, а гастрит уже тут як тут. Нічого в цьому страшного немає, як в принципі і приємного, добре що хоча б не виразка. Доведеться трохи підсісти на дієту, трошки постраждати від болю і все минеться. Десь так я розмірковував тоді та не так сталося як гадалося…

Згодом одного непримітного вечора мені стало геть зле, відчувши погане одразу ж набрав завітні цифри на телефоні. Колеги прибули швидко. Обезсилений я лежав на дивані вибльовуючи загуслу кров кольору кавової гущі, сумнівів не було у мене шлункова кровотеча. Мені хотілось вірити, що я помилився, але ні. Все-таки моя стара виразка почала кровоточити, чого ніяк не очікував. На якийсь час я навіть втратив свідомість. До тями мене привів легкий біль у правій руці та холод, що пустився по вені. Мені підключили крапельницю, щоб відновити об'єм циркулюючої крові та трохи підняти тиск, який через значну крововтрату був доволі низьким. Також в машині «швидкої» мені підкололи кровоспинний препарат та підключили черговий флакон

кристалоїдів. Я лежав на холодних ношах в жахливому стані і все ніяк не міг повірити, що це сталось зі мною. Хоча дорога до лікарні не була довгою та ця подорож видалась для мене вічністю. Десь на під'їзді до лікарні, відчув різкий біль в епігастрії від якого перехопило подих, сил вистачило тільки на одне слово яке ледь прошептав: «кинджал». Саме у кареті «швидкої» відчув пронизуючий біль, який у медичній літературі описують як «кинджальний», різкий, раптовий. Неначе хтось дістав клинка і встромив його трохи вище пупка. У ту мить в пам'яті виринали розмиті спогади в яких брати по нещастю, корчились від болю, з надією на порятунок. У такі моменти найгірше розуміти те, що тебе чекає згодом. Усе б віддав, щоб хоч трохи побути у благому невігластві. У такому ж, як були мої пацієнти, які хоча і корчились, стогнали від мук та все ж мали надію на краще, нажаль, того дня я не міг похвалитися подібним оптимізмом.

Знаєте, чужі проблеми нас мало хвилюють. Зовсім інша справа, коли вони приходять у наше життя. І ось зараз я на місці своїх пацієнтів в очікуванні неминучого…

У найближчу добу на мене чекає операція, потім післяопераційний період, переливання крові, бинти, біль, відчай або просто загнусь на жорсткому столі під світлом лікарняних ламп. Це лякає мене! Безумовно солдати смерті знають свою справу…

За моїми плечима нескінченні дні та ночі лікарняних мук. Хвала хірургам яким все ж вдалось витягнути мене з біди. Без перебільшення – вони врятували мені життя. Пощастило. Зараз мені уже трохи полегшало і напевно варто взятися за роботу та виплеснути на екран ноутбука невигадану історію нерозсудливості. Але, чесно кажучи, не хочеться мені згадувати той день, коли я потрапив у лікарню. Вже більшість проблем позаду, зосталося тільки зняти шви, і судячи із того, що рана дико чешеться процес загоєння проходить успішно. Док погодився відпустить мене додому на вихідні, але правда при умові якщо повернусь в понеділок та всі вихідні регулярно мінятиму собі пов'язку. На такі умови погодився одразу ж, бо у лікарняній палаті другий день пусто, немає з ким поговорити, в карти перекинутись ще й до цього всього бажання викурити сигаретку дедалі збільшується. Надіюсь, що дома покурю. А зараз вибір не великий, щоб відволіктись вкотре сідаю за ноутбук, виливаючи стрімким потоком слова, які радше походять на сповідь, а не на мотивуючу книгу. Нехай так і буде. Не вмію вчитися на чужих помилках, то хоча б засвою власні.

Аміак, бензол, ціанід, свинець, формальдегід, нафталін, полоній, дихлор дифеніл трихлоретан і ще більше чотири тисячі компонентів (за деякими даними близько сім тисяч), які щоденно в помірних, як для мене кількостях, доставляв у свій організм. Очікувано було, що наслідки від такого способу життя згодом дадуть про себе знати, але якось завжди надієшся, що проблеми оминуть стороною. Ох вже ця надія на краще, завжди думається авось пронесе. Та направду сигаретам байдуже на надію, солдати смерті не зважають на соціальний статус, вік, расу чи точку зору, вони просто виконують

свою роботу раз за разом, руйнуючи організм з середини.