Дід з ціпком. Еге… Невже знаєш?
Гиря. Знаю.
Годований. Хто сказав?
Гиря. А є такі. (Показав на двері.) Не так поки що голосно кажіть, бо…
Годований. Ага. Молодця у вас дєвка!
Гиря. Та вже діло своє знає…
Годований. Так оце ми до вас: що то значить, що вони по хатах бігають?
Дід з ціпком. Як би чого не вийшло, щоб ти знав!
Гиря. А вже виходить! Я оце по вас сестриць думав посилати…
Годований. Он як!
Гиря. Виходить так, як од архирея через монашки було упереджено: завтра братимуть з церкви чашу й хрест… Прийшла така бомага… Пишеться, щоб на обчеських зборах, з народного дозволу це робилось, та Смик і Копистка не дурні. Знають, що голота вся на збори не полізе, так вони ото й майнули по хатах своїх писати. Думають, без зборів це діло зробити.
Пауза. Сипнуло снігом у вікно. Годований аж за голову вхопився:
– Та невже ж таки заберуть?
Дід з ціпком. Га?
Гиря мовчки поправив лампадика.
Годований. Ну то як же, Гнате Архиповичу?
Гиря (перехрестився). Пора.
Дід з ціпком. Що саме, Гнате?
Гиря. Пора, кажу!
Скинулись Гиря й Годований очима. Один одного зрозуміли.
Годований (по паузі). Так граймо на тривогу?
Гиря. А так…
Дід з ціпком (залупав очима). Та що саме – не второпаю?
Годований. Це, діду Онисько, воєнний сигнал такий є – тривога. Щоб, значить, ать-два – і всі, як один, на ногах!
Дід з ціпком. Ага, ага!.. Тепер добрав діла.
Гиря. Удосвіта рано сестриці підуть по наших хатах. Казатимуть, щоб не піддавалися і хреста та чаші святої – анікому. Бо скоро, мовляв, край буде комуні…
Дід з ціпком. І большевицькому движенію, щоб казали.
Гиря. А виходить – край їм!.. Оце й золото з церков забирають, щоб було чим по загряницях жити. Не дозволимо, Господи!
Годований. А як дійдеться чого?
Гиря. В усі дзвони вдаримо, з хуторів людей покличемо, муром станемо!
Годований. Та ні, я про щось протчеє…
Гиря (підвів брови). Ви думаєте?
Годований. А не обійдеться.
Пауза. Тріснуло в лампадику. На обличчі в Гирі тіні заграли.
Поправив лампадика і мовив глухо:
– Ну, що ж… і про такий случай є чоловік.
Годований. Хто?
Дід з ціпком. А я знов не второпаю, що ви й до чого?
Годований. Помовчіть, діду. (До Гирі.) Хто?
Гиря. Ларивон!
Годований (несподівано, розложисто). Хах-ха-ха! Оце вже ілюзійон!
Гиря (зачепило його). Не ймете віри?
Годований. Та… Глухе ж і німе. Як говорилось у нас, у драгунів – ідійот!
Гиря. Хочете, при вас наведу його на тропу? (Гукнув у другу хату.) А ввійдіть, сестриці, сюди!
Нечутно з’явились черниці. Гиря до них:
– Побіжіть котора та покличте Ларивона! Він там, біля клуні або біля церкви… Через садок ідіть!
Черниці метнулись обидві.
Годований. Ет… Даремно й язика терти – воно ж не зрозуміє!
Гиря. Ви немов за дурного мене маєте…
Годований. Та ні! Ларивона я маю за дурня.
Гиря. А не такий вже дурний. Я йому на мигах, на знаках про царя й про комуну – про все. Та й сам він бачив, як хліб трусили та забирали… Там такий злий на комнезам, що аж-аж…
Годований. Ой чи такий же він до самого споду?
Вернулись черниці. За ними завіяний снігом всунувсь Ларивон. Без шапки. На голові білим вінком сніг.
Годований. Та в його шапки нема, чи як?
Гиря. А то як вітер, гроза або оце хуга, дак він без шапки отак цілу ніч виходить. (Повернувся до Ларивона. На мигах, на знаках йому.) Сідай, Ларивоне, до печі! Погрійся. Та сніг обтруси, сніг… Та дрючка у куток постав… Не хочеш? То сідай так.
Замугикав Ларивон. Обтрусився. Тільки на голові сніг білим вінком зостався.
Годований. Та невже ото він розуміє?
Гиря (на мигах, на знаках). Дивись, Ларивоне!.. Комуна ота написала… комнезамам… що у нас хліб забрали й одвезли, знаєш?..
Ларивон замугикав.
От-от… Зрозумів? Комуна написала хреста й чашу з церкви брати, корогви брати. (До Годованого.) Він любить корогви носити. (До Ларивона.) Усе срібло-золото… Всі цяці брати… цяці… (Показав йому на позолоту й срібні вінці в іконах.) Написали забрати!
Ларивон замугикав.
І чашу Божу заберуть! Чашу!.. Оту саму, що батюшка з неї меду давав тобі… Зрозумів? Но-но! Одвезуть, одвезуть. Зуби собі робитимуть! Бачив у комісара, що жив у нас отут на квартирі?.. Ну от… А церкву зачинять, запечатають і тебе наженуть…
Дід з ціпком. Як собаку наженуть, щоб ти зна… Гиря. Завтра прийдуть до церкви. Не треба пускати!.. Бити їх треба!..
Звівся Ларивон. Голосніш замугикав.
Смика отого, Копистку Мусія знаєш?..
Дід з ціпком (не втерпів). Бити їх!
Засварився дрючком Ларивон. Замахав. Тіні по стінах побігли.
Гиря. Отак!.. Отак!.. (До Годованого.) От хто вдарить! А ви не вірили…
Годований (тоді й собі). Бий їх!
Дід з ціпком. За развьорстку бий!
Годований. На махан бий!
Черниці (й собі). Бий їх! Бий! Бий!
Перша (підскочила до Ларивона. Співає. Плаче). Ми трудились… Килимки, обруси ткали… Людям… Ми капусту, квітки поливали… Васильками пахло, сонечко було. А вони нас… на сніг… на мороз…
Друга (збоку забігла. Простягла руки). Хрест зняли на брамі… Хлак червоний там… А ми бігли, бігли… через греблю, лугом, степом… Ніч та сніг… Ніч та сніг… Ще й досі трусимось… Ось дивись – трусимось.
Обступили Ларивона. Сіпають, шарпають, плачуть. Гиря насилу їх вгамував:
– Та він же глухий, не чує… На знаках йому треба, на мигах… А ви… Та ви, дивіться, засмикали його! А господи!.. Та ви його ще з тропи зіб’єте, що допіру я навів… Одступіться!
Одсапались усі. Ларивон, сварячись, став до стіни. Сніговий вінок почав танути. Скотилися перші краплини – немов чужі сльози на Ларивоновім обличчі. Тоді Гиря до Годованого:
– А що? Тепер вірите?
Годований. Спиніть, бо ще когось загилить.
Гиря (до Ларивона). Ну годі… Завтра!.. Розумієш – завтра! Во-во… А зараз…
Зашаруділо щось, замацало за дверима. Всі обернулись до дверей. Гиря занепокоївся.
Це ви, сестриці, сіней не заперли… Хто там?
Почувся голос:
– Це я… Стоножка Іван. Одчиніть!
Гиря пошепки показав усім, щоб вийшли у другу хату.
Засніжений, спираючись на ціпочок, тихо увійшов Стоножка:
– Це я, Гнате Архиповичу… От що я вам скажу, Гнате Архиповичу. Я прийшов… Позичте мені хоч з півпуда…
Гиря. Гай, гай, голубе мій, якби ж то я мав що позичити…
Стоножка. Озадку чи той… макухи, може, а то ж самі бачите – гину… У Ганни вже ноги спухли…
Гиря. По щирості скажу, Йване, зосталось ячменю того пудів з десять – держу на насіння. Ні жита, ні пшениці й озадку нема. Коли не віриш, ходім покажу горище, засіки, бочки… Ось ходім!
Стоножка. Та нащо! Не треба, Гнате Архиповичу, я вірю вам…
Гиря. Бачиш, посивів? Ночами не сплю, все думаю, об весні помишляю, як сіяти будемо, Йване? На все село семеро коней зосталося: у мене, у Годованого, у діда Ониська, у Щербака Трохима. А пшениці – ні зернини, ні проса, ні гречки нема. От коли загибель прийде, Йване, дак це весною. Усім буде край!.. (По паузі.) Ну, що там кажуть Смик та Копистка? Невже тому правда, що мають забрати в церкві чашу Христову, хрест, позолоту й срібло?
Стоножка. Кажуть, бомага прийшла…
Гиря. Ну, а ти, Йване, як про це думаєш?
Стоножка. Не думав про це, Гнате Архиповичу, бо не можу… Світ в очах отак хилиться, крутиться… Запаморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться.
Гиря. Га? До чого довели людей! Дивитися тяжко…
Стоножка. Гнате Архиповичу!.. Може, у вас… кішка є, то позичте!..
Гиря. Стямся, Йване! Де ж таки видано було, щоб християнська душа вживала коли котятину… Та краще вже вмерти, як ото їсти котів чи собак…
Стоножка. Та ні, я не їсти… Миші завелись у хаті, дак Ганна просила дістати кішку…
Гиря (засміявся). А де в тебе тії миші взялися! Давно, м’ать, подохли вони… От що, голубе мій, дав би я тобі ячменю, якби ти…
Стоножка (аж скинувсь, ожив). Я одроблю!.. Я…
Гиря. Дав би з останнього, кажу, якби ж ти одцурався їх, одсахнувся від Копистки та Смика та й повернув на християнську тропу…
Стоножка. Я той… я краще одроблю вам…
Гиря. А, голубе, що мені твій одробіток! Ти на правильну тропу вийди! Он завтра вони забиратимуть з церкви чашу і хрест, ти що їм скажеш? Дозволиш чи ні?..
У Стоножки голова поникла.
Га?
Стоножка засіпався.
Невже, питаюсь, дозволиш і з богів сорочки познімати?
Стоножка. Не знаю про це…
Гиря. Гм… Так ти й не знаєш?
Стоножка. Не думав про це…
Гиря. Гм… Якщо не думав, то піди та подумай, помисли. А тоді приходь! Тим часом і я подумаю, обчислю… (Глянув на годинник.) Та дивися, вже скоро десять! Біжить час, обминає нас… І не зглянешся, як отак і смерть у двері набіжить…
Стоножка (глухим голосом). Гнате Архиповичу! Я за вами руку підійму… Як скажете, так і чинитиму…
Гиря. Е, ні!.. Я не приневолюю, я не силую тебе, Йване. Ти краще подумай, голубе, виваж все це, обміркуй…
Стоножка. Я вже надумавсь… Я за хрест і чашу… Щоб не брали їх, скажу, і щоб більше нічого у людей силою не брали.
Гиря. Ось-ось воно й є: щоб силою не брали! Святу правду, Йване, кажеш – щоб не брали силою!.. А брали, спитавшись у хазяїна, дозволу випросивши у людей… у громади… Ех, жаль який, Йване, що ти прозрів тоді, коли вже у мене силою забрали хліб, а ти ж і помагав його брати!..
Стоножка. Простіть, Гнате Архиповичу!
Гиря. Ну, та вже хай Бог тебе простить… Мішечка у тебе часом нема?.. Ага, торба!.. Давай… Та вона така, що пудів зо два влізе. Постій тут, я зараз… (Вийшов у сіни і скоро вернувся.) А знаєш, Іване, ти ось що… Ти краще прийди по ячмінь до мене завтра чи там позавтра.
Стоножка. Я, їй-бо, дядечку, за хрест і чашу… Може, не вірите, то я заприсягнуся…
Гиря. Приходь завтра… Як тільки ото скажеш привселюдно, біля церкви, що ти за хрест і чашу, як тільки покаєшся, так і приходь… Позичу, голубе, їй-бо, позичу і так дам… Серця увірву шматочок, а таки дам…
Стоножка. Дядечку, Гнате Архиповичу! Сили моєї не вистачить до завтра… Боюсь, що не встигну, до церкви не дійду, десь упаду…
Гиря. А господи, не можу на такі муки дивитися… Не можу, Йване!.. Серце крається… Постій, постій, голубе… (Підійшов до столу, одкинув рушника і, взявши в руки буханок хліба, урізав половину. Потому, повагавшись, ще шматочок додав.) На, Йване! Оддаю тобі свій завтрашній пай, бо сам же давно на порціях живу.
Стоножка (чолом йому оддавши). Спасибі вам!.. Спасибі!..
Гиря. А завтра приходь до церкви… Чуєш?
Стоножка (із сіней). Прийду!
Вернувся Гиря в хату, аж тут Лизька із чулана вийшла. Очі сяють, на щоках ягідки грають. Підійшла і пошепки:
– Папаню, милий… Завтра свати до нас будуть. Чуєте? Свати!
Гиря (стрепенувся). А не бреше?
Лизя. Ні, ні, щось на його оті комзлидні насіли, дак він на все рішився…
Гиря. Та невже?
Лизя. Цс-с…
Гиря. Рішився, кажеш?
Лизя. Цс-с-с, папаню… Не показуйте йому, що ми так ізраділи… Пхи!
Гиря. Гм… Подивлюсь на тебе, Лизю, – вилита ти мати. Покійна теж така була, царство їй небесне… Ну, йди, доню, до нього… Та гляди лишень, щоб не обдурив!..
Лизя. Пхи! Ще що вигадаєте! Не на таку напав…
Гиря. А про церкву ти йому нагадала?
Лизя. Піде й до церкви.
Гиря. Гляди ж… А на весілля – духів отих та пахощів повне відро тобі куплю… Постривай ще… (Озирнувся, одчинив якусь лядку, витяг пляшку самогону, одлив половину.) На, почастуй… Тільки багато не давай… Та гляди мені!..
Вийшла Лизя, Гиря пройшовся по хаті. Із другої хати вийшов Годований, дід з ціпком, черниці, Ларивон.
Гиря (усміхнувся до них). Чули?
Годований. Голова у вас, Гнате Архиповичу.
Гиря. Просвітляється життя, просвітляється. (Повернувся до божниці.) О Господи, царю небесний! Перебори ти силою своєю революцію! Попали ти її огнем своїм! Попелом укрий! Вітром розвій!
Черниці стали навколішки. Зашелестіли губами й широкими рукавами. Молилися всі:
– Поверни все на старий лад!.. Та невже ж ти не в силах подужати комуну? Бий її, трощи, з корінням виривай геть!.. Ти покарав був Йова милосердного, дак ти ж йому повернув усе добро… Верни ж нам наше добро, що комнезами забрали!.. Верни коні, хліб, худобу, гроші!.. Ну верни ж, верни, тебе благаємо!..
Завіса
О проекте
О подписке