Дія четверта

1

Напровесні Копистка сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! – задзвонили в церкві. Задзвонили – перестали.

Копистка. Гм… Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало… (Одчинив віконце, виглянув.) Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш… А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей.) Щось надумав, мабуть, хлопець.

2

Увійшов Вася. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка.

Копистка. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили?

Вася тільки головою хитнув.

Може, де пужар?.. Не видко, кажеш… Гм… А куди це ти налагодився?

Вася (як хворий, повів рукою). А… туди.

Копистка. От тобі й на! Та куди саме?

Вася. Не знаю… В город думка була.

Копистка. В город?

Вася. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили – і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов.

Копистка. А дід хіба не ходив до церкви? Гиря ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує!

Вася. Діда прогнали… А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи смикав.

Копистка (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував… А в торбинці в тебе що?

Вася. Та… Книжки.

Копистка. Гм… Книжки? І букваря, ма’ть, забрав?

Вася. Та… й букваря.

Копистка. І тетрадьку?

Вася. Яку тетрадьку?

Копистка. Та тую, що… совіцькі слова виписував.

Вася. А-а… Забрав, дядю! Аякже!

Копистка (заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут… За секретаря будеш. Тобі скільки років?

Вася. Та… ще помру я тут.

Копистка. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом…

Вася. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть…

Копистка. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш – приїде! А он тобі надворі що – весна? А ондечки подивись що – сонце? Та яке сонце, гей!

Вася. Та… сонця ж не можна їсти.

Копистка. А то так: сонце не ґава – його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо… Ну, а там незабаром трах-тара-рах – хліб уродить… А поки що в мене сьогодні ґава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що?

Вася (осміхнувся крізь сльози). Та… не знаю, як це воно буде.

Копистка. Знаєш, синок, що я надумав?

Вася. Що?

Копистка. А ось що: я тебе смаженою ґавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд?

Вася. Гаразд!

Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Отже, таки вивчусь я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, і всякої політики…

3

Убігла Параска. Копистка до неї:

– Чуєш, стара? Давай на старість ще таку штуку встругнемо – і тебе грамоти вивчимо, га?

Параска. Годі! Он що в церкві робиться!

Копистка. Що?

Параска. Я так і думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарку смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тікати!

Копистка. От тобі й на!

Параска. Тобі на!.. Тож закурив собі голову так, що й смерті вже своєї не бачиш! І так увесь вік. Як ще колись козаки приїздили вбивати людей за ту панську економію, що спалили, – так люди, як люди… Той утік, той заховався, а він, руда сатана, досидівся, докурився отак, аж поки наскочили козаки…

Копистка. Та через кого ж, як не через тебе, зозулько, увесь той інцидент і случився. Прибігла отак: гари, гари… Їдуть! А хто їде – не добереш…

Параска. Що? Через мене, кажеш?.. Подивись, Мусію, мені у вічі!..

Копистка. Подивись ти мені у вічі!..

І дивились одне одному в вічі, аж поки Копистка не одвів своїх.

Ну годі, бо хіба жінку передивишся!..

Параска… Моя правда, Мусію!

Копистка. Годі!..

Параска. І побачиш, як не на моє вийде! Отак і вб’ють тебе, отак через цигарку не вбачиш, де й смерть на тебе візьметься…

Копистка. Та кажи, що в церкві?

Параска. Ага! Тепер кажи… Слухай, Мусію! Вони ось-ось прийдуть з церкви сюди… вбивати…

Копистка. Хто?

Вася. Кого?

Параска. Орину, Ларивона і нас!

Копистка. Та кажи товком!

Параска. Слухай! Орина і Ларивон (він живе у неї) прийшли до церкви. Гиря ж ото роздавав по ложці варений ячмінь людям, і Лизька була, і знаєш ще хто? Панько! Прибрався, одягся, миску з ячменем за Лизькою носить. Ще й свічечку. А Лизька роздає. Побачив мене і, як пес той, щулився і свічечку ту не зна, де подіти… Га, Мусію? Наш секретар!..

Копистка. Та мать його!.. Кажи далі!

Параска. Отож Гиря не дав Орині ячменю, каже: «Піди та перш помолись, у батюшки посповідайся». А вона вже несповна розуму, пішла, ще й Ларивона потягла. А на сповіді й каже: дітей з Ларивоном поїла…

Копистка (аж похитнувся). Та що ти кажеш, Параско?..

Параска. Піп про це Гирі, Гиря людям… Задзвонили в дзвони, позбігалися, Ларивона пов’язали… До розправи, кричать, повбивати їх треба!.. Чую, й на тебе похвалки гонять… Кажуть: Смик утік, Совіта нема – саме слушний час… Та я з церкви та городами, городами сюди… Тікаймо, Мусію, бо вб’ють!

Копистка. Ти ось що, Параско!.. Ти…

Параска. Тікаймо, кажу! Чого ще сидіти отут! Щоб на шматки розірвали?.. Якби ти чув, що вони казали!.. Сюди прийдуть, казали… Тікаймо! Отак городами повз стару греблю, щоб не побачили…

Копистка. Ша, Парасю, ша!.. Ти ось що, кажу, біжи зараз та скликай…

Параска. Кого?

Копистка. Наших!.. Усіх, хто живий ще зостався.

Параска. Вже ж їх не докличешся, дурний ти!..

Копистка. Дев’яносто сім…

Параска. Було та загуло! Сьогодні вночі не спалося, дак я всім число склала. Половина слободи людей вимерло, а наша голота перед усіх в ямки попадала…

Копистка. А Кондратій Хурса, Клименко Захар, Барило один і другий, Сирота Юхим, Золото Мойша?..

Параска. Та вони вже такі, що й ніг, либонь, не потягнуть…

Копистка. Клименко Захар, завчора бачились, ось тут сидів… Та й Сергій казав, як їхав: гляди ж, стережи, Мусію, казав…

Параска. Стережи! Кого?.. Що?.. Оцю порожню халупу?

Копистка. Совіцьку власть, дурна на тобі голова!..

Параска. На тобі! Бо як поприходять ось, то й ту дурну зірвуть, а без неї що ти встережеш? Що, питаю?

Копистка. Серьога ось-ось як не приїде…

Параска. Не приїде твій Серьога! Він уже забув, відкіля й двері до нас одчиняються. П’ятий тиждень пішов, а його нема. І не буде! Бо він не такий дурний: забрав золото…

Копистка (аж руку звів). Знаєш що, Параско?

Параска. Ну що?

Копистка. Не піднімай преній – от що!

Параска. Мусію! Благаю!..

Копистка. Я що сказав?

Параска принишкла.

Зараз, кажу, біжи!.. Нагукай там, хто живий!.. Та не барися, чуєш? Одною ногою там – другою щоб тут!..

Параска. А коли я вже тебе здихаюсь, руда сатана! Коли вже ти мені світ розв’яжеш! І якби ж путяще що, а то ж… (Вибігла і за хвилину назад.) Мусію!.. Ідуть!.. Вже недалеко, ось…

Копистка. Ну що ти їй!.. Біжи!

Параска. Тепер я городами… Ти ж гляди, Мусію, без мене… нічого не роби тут… Я одним духом… (Побігла.)

Копистка (до Васі). А ми, синок, ось що… Зараз зорганізуємо ревком.

Вася. Як це ревком?..

Копистка. А так, що Совєта у нас нема. Нема, бо повмирали або неспособні лежать. Гиря до власті свої руці простяга? Простяга, через Панька простяга, бо Панько йому продався… Я оце про все подумав, про всю їхню політику… А ти, Василю, грамотний, пишеш так аж-аж, і хлопець – єрой революції. Сідай за секретаря.

Вася. Та я не вмію, щоб по-писарському. Не вчився.

Копистка. На біса по-писарському! Пиши по-нашому. (Дістав із шафки паперу, перо, чорнило, тиче Васі.) Пиши: «Як у нашій слобідці комнезами вимерли, Совєта нема, а контра висунула голову, сичить гадюкою, от-от укусить, то постановили…»

Вася. Та не можу я, щоб за секретаря! От право, не можу!

Копистка. Та ти ж уже писав раз! Сідай. (Посадив Васю, умочив йому перо.) Я буду проказувати, а ти пиши! Одно знай пиши, а тоді підпишемо… удвох… Ну, слухай! Пиши: «Призначення ревкому». Написав? Тепер пиши: «Постановили…»

Вася. Щось не так, дядьку Мусію. Треба перш – слухали.

Копистка. Та кого ти будеш слухати, як нікого нема! Кажу я – повмирали або неспособні лежать…

Близько грізно підступив до вікон гомін. Уже стало чути тупотняву.

Та що його довго балакати! Пиши: «Постановили призначити на ревком, поки повернеться з города Серьога, на предсідателя Мусія Копистку, а на секретаря – товариша Стоножкина Василя…» Пиши, синок! Трах-тара-рах – резолюцію прийнято! Шабаш… А тепер – треба покурити, бо хто його зна, що там буде…

4

Хтось одкинув двері навстіж. Гунув натовп. Попереду ввійшов Годований. За ним дід з ціпком:

– Ведіть їх сюди! Зараз судитимемо!..

Увели Орину й Ларивона, зв’язаного й спутаного. Увійшов Гиря. Набилося людей.

Годований. Де предсідатель?

Копистка. Щось трапилось?

Годований. Я питаю, де предсідатель? Де ваша власть?

Копистка. Щось трапилось, питаю?

Дід з ціпком. Людоїдів привели, щоб ти знав!.. Хіба не бачиш?

Годований. Ми, народ, питаємо, – де предсідатель?

Копистка. Хіба не знаєш – у повіт поїхав! Годований. Граждани люди! Уже місяць, як нема предсідателя! Чи не пора нам спитати: а чому його так довго нема?

Злий голос. Утік!

Годований. Сутая правда! Утік! Забрав золото, народне добро і втік. (До Копистки.) Виходить – утекла ваша власть? Виходить – власті нема? (До натовпу.) Граждани люди! Власть утекла, Совєта нема – мабуть, самі судитимемо?

Злий голос. Авжеж, самі!

Гомін. Самі!

– Починайте!

Копистка. Ша трошки, ша! Бо є ревком…

Годований. Ревком? Де він? Хто?

Копистка. Тутечки він, ось!.. Я предсідатель, а оцей парнишка, товариш Стоножкин, – секретар. Протокол є. Вам чого требується?

Годований. Та хто вас обрав? Де ви взялися?

Копистка. Тут і не требується обирати. Тут так: об’явився – й шабаш. Аби тільки за бідний клас стояв. Такий совіцький закон є… І не думайте, не простий собі закон, а секретний і вроді воєнний…

Годований. Так це ти об’явився ревкомом?

Копистка. Еге ж!

Годований. Ти?

Копистка. От чудак, ще й питаєш… Та кому ж і об’явитися, як не нам?.. Ну, подумай! Не станеш же ти, чи Гиря, чи там дід Онисько ревкомом, коли по закону вам не полагається…

Годований (аж очі налилися кров’ю, засіпалися губи). Та це ти думаєш ще раз заступити нам дорогу?.. Граждани, люди!.. Та доки ще він буде!..

Гиря (спинив Годованого). Постривай! Не треба сварки… Хай покаже, який він ревком. (Тоді до Копистки.) Ну, що ж! Обібрався грибом, то лізь у козуб. Ось народ привів людоїдів. Скажи, що з ними робитимеш? (До людей.) Постороніться трошки! Хай людоїди вийдуть наперед, щоб їх ревком побачив.

Дід з ціпком. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком?

Копистка. А от розпитаюся, тоді й скажу. Ану цитьте! До порядку! Діду, одступіться трошки назад!..

Дід з ціпком. Годі вже наставляти на порядок! Бо вже допорядкувалися, годі!..

Копистка. Вам, діду, слова не дадено!

Дід з ціпком. І просить тебе не стану. Захочу сказати, то скажу, ще й в очі плюну. Отак!.. (Та й плюнув на Копистку.)

Копистка (не зворухнувся. Вийняв кисет. Закурив). Товаришу секретар! Впишіть цього факта в протокол. А резолюція трошки згодом вийде… (До натовпу.) Зараз ревком править засідання. Якщо маєте щось сказати, то кажіть по-людському. А плювати тепер і на долівку заборонено…

Годований. А людей їсти у вас заборонено?

Гиря. Ось тихо, граждани!.. (До Копистки.) Сьогодні люди довідались, що оцей чоловік, Ларивон, порізав дітей… Аж три тижні оця женщина, Орина, сказать би, мати, варила й смажила вночі своїх діток м’ясо. Маслаки ось у ряднині – речовий доказ… Тепер народ привів їх до розправи, щоб судити. Правду я кажу, граждани?

Гомін (грізно). Авжеж, правду!

– Гола правда!

Гиря. Суди ж їх, коли ти ревком! При всіх суди, при людях, щоб кожне бачило й чуло, як судить ревком людоїдів… А тоді й ми своє слово скажемо…

Дід з ціпком. Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема Бога, нема царя – нема й суда, щоб ти знав!..

Копистка. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м’ясо? правду кажи, не бійся!

Орина (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Ларивон, дай Бог йому здоров’ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку…

Копистка. Виходить, ви їли мертвих дітей?

Орина. Авжеж, мертвеньких! Мертвеньких, мертвеньких… Ларивон, спасибі йому, нагострив ножа… А я стала до ікони, помолилася. І Боженька бачив, як Ларивон різав, а нічого не сказав. Тільки осміхнувся… (Засміялась тихим напівбожевільним сміхом.) Я їстоньки дуже хотіла, аж в голові каламутилось… Я в печі запалила, пополоскала гарненько, чистенько.

Копистка (аж хитнувся). Що пополоскала?

Орина. Маринку, мою донечку… Хоч їстоньки дуже хотілося, проте я в той вечір Маринки не їла. Ларивон їв і дітям давав. Тільки солі не було… Без солі бідненькі їли… Без солі, без солі…

З натовпу гомін.

Годований. Брешеш, і ти їла! Троє діток було – і всіх поїла! Ось у ряднині кістки…

Орина. Авжеж, кістки. (Махнула кудись рукою.) І там кістки, і скрізь-скрізь кістоньки-кістоньки… Учора в церкві, думала, свічки горять, аж то кістки… такі жовтенькі, як у Маринки… Їй-бо… Стирчать і сяють…

Гиря (до всіх). Чуєте? Вона призналась, вона не криється. Ось тихо! Даймо тепер ревкомові слово! Хай він перший скаже, якою карою покарати людоїдів… Ну, Копистко!

З натовпу підхопили:

– Кажи!

– Говори!

– Суди!

Копистка. Ось що я скажу! Не мені й не вам їх судити…

Гиря. Он як!..

Копистка. Не мені, кажу, і не вам, бо ми не спеціальнії люди. До повіту треба вдаритися, щоб приїхала комісія, бо до цього діла треба таких суддів, щоб на голову спеціальні були…

Годований. Ага! Он куди він гне… Га?

Копистка. А ти як думав: трах-тара-рах – і весь суд? А може, вони з голоду розум втеряли, і треба, щоб доктор їм у голову заглянув. Як там і що… Може, у їх щось не в порядку, і тоді хто за це одвітить?.. Та ще й незвісно, що в повіті скажуть, як дознають, що в нас таке лихо повелося… А дознають!..

Гиря. Виходить, що ревком не в силах людоїдів судити?