«…Колись давно, чи не на початку 60-х, ми з Іваном Драчем піднімалися від Хрещатика до Археологічного музею вулицею, яка тепер зветься вулицею Богдана Хмельницького, а тоді звалася, як і належало, вулицею Леніна. По другий бік униз спускався Микола Платонович Бажан. Й Іван Драч вигукнув із захватом (і, як мені здалося, з деякою заздрістю): «Подивися, як він гордо і владно топче землю!» Так, Бажан не йшов – він гордо і владно топтав землю! Але чи не так само гордо і владно він топтав матерію життя, матерію слова, свою долю?…»

У двадцять п'ять років прийшла слава. Не стала для нього несподіваною. Ішов до неї вперто, читаючи, перечитуючи сотні сотень книг українських, російських і світових класиків, сучасних авторів. Учорашній політінформатор виріс у непересічного оратора. Гуру шістдесятників. Той, хто матиме бажання відкрити для себе Драча або хто вдосконалює власне красномовство, може повчитися в Івана Федоровича умінню формулювати і виговорювати мислі. Досить передивитися його виступи в You Tube.

Для сучасної молоді шістдесятництво – неблизьке минуле. На питання, що варто виокремити в цьому процесі, відповідає:

«По-перше, це було далеко не письменницьке явище. Серед когорти шістдесятників були й письменники, й поети, й художники, й кінематографісти, й музиканти (Сильвестров, Грабовcький, Губа). Шістдесятництво – це явище, що поєднало різноманітних людей, які були цікавими саме тим, що вони були різними. Однак у всіх було відчуття контакту, єдності».

Літературні зустрічі, вечори, дискусії були на початку шістдесятих виявом, як модно сьогодні говорити, громадянського суспільства. Гадаю, термін «шістдесятники» доречно вживати не тільки стосовно певного кола активних і сміливих у поглядах постатей. Мільйони жителів України хотіли повірити, що сталінізм – перегорнута сторінка в їхній історії. Весною 1962 року до Львова київських шістдесятників покликав Євген Костьович Лазаренко, ректор Львівського університету, «видатний вчений-геолог, сміливий чоловік». Приїхали Драч, Дзюба і Вінграновський. їх разом із Дмитром Павличком, організатором приїзду трьох киян, запросила 5 травня на своє 55-ліття Ірина Вільде. Вільде зустріла студентку фізико-математичного факультету Львівського університету Марту, дочку своєї сусідки: «Приходь, будуть цікаві хлопці з Києва». Іван Драч завітає не один. На львівській вулиці зустрів Михайла Косіва, піаніста Зеленського в компанії з чарівною дівчиною. Іван Драч йшов із Іваном Дзюбою – не можна було не зупинитись.

Поцікавився в неї: «Звідки Ви? У Вас прибалтійські очі…»

«Я львів'янка, Марія».

Запросив Марію на свій літературний вечір до Будинку архітектора. Марта стала дружиною Івана Дзюби. Марія вийшла заміж за Івана Драча. Її батько, Луцишин Михайло Сильвестрович (1901–1965) – будівельник. Мама, в дівоцтві Крохмальницька, Іванна – Розалія Йосипівна (1916–2000) – вчителька. Працювала в картинній галереї в каплиці Боїмів. Її розповіді, справжні лекції, на кількох мовах, не лишали байдужими відвідувачів, її вважали останньою з роду Боїмів. Дідусь Марії Михайлівни Драч по матері, Фалькевич Йосип Іванович, разом з двома синами був замучений радянськими катами в червні 41-го Місце злочину Львів, Бригідки Бабусю з родиною вивезли в Казахстан Після звільнення повернулася вже в Польщу.

Батьки прийняли невістку прихильно Федір Драч пожартував, киваючи на сина «Ти йому не дуже вір, то большовик» Син, Максим, народився 28 лютого 1965 року

Лише присутність твоя
Раптова щезлив а непевна
Нагадує ще про світ
Який колись був і пропав
Навіщо мені той світ
Аби лише ти
Інколи залітала
Аби відлетіти
Світ це не те що було
А ти це те що є
Ради Бога
Не пропадай

(«Марії», книга «Сивим конем», 2011)

Весною 2012 року ми з Іваном Федоровичем побачилися на автобусній зупинці «Конча Озерна», на південній околиці Києва Розмовляли про високе і про пусте Наступного дня в підземному переході метро «Видубичі» зустрів Марію Михайлівну Драч і поділився: «Вчора з Іваном Федоровичем їхав на Київ Порадів його бадьорості, енергійності».

– А знаєте, Михайле, чому він був такий? – почув у відповідь.

– Ні, – зніяковів.

– Він поспішав на побачення зі мною А знаєте, куди я зараз поспішаю?

– Ні, – остаточно розгубився.

– На побачення до нього, – і Марія Михайлівна розчинилася в юрмі.

Марта Дзюба згадує, що в травні 1962 року три вільнодумці з Києва розповідали і обговорювали вголос такі теми, до яких досі львів'яни зверталися тихцем у власному колі, «на кухні». Для львів'ян це був шок. Три сміливці аргументовано засуджували сталінські репресії, голод 32–33 років, а гх не арештовували. Тут слід зробити відступ, який допоможе зрозуміти майбутні перипетії Івана Драча. До вигнання з Кремля в жовтні 1964 року Хрущова, в радянській правлячій еліті, або як її ще називали, серед номенклатури, точилася запекла, хоча переважно підкилимна боротьба між двома угрупованнями. Консерватори, подібні Брежнєву в Кремлі, Підгорному в ЦК КПУ в Києві, Корнійчук і Собко в СПУ насправді хотіли зберегти «залізну завісу», ізоляцію СРСР, сталінську бюрократичну вертикаль, яка дозволяла їм почувати себе незамінними. їм протистояли ліберали, мислячі фронтовики. Косигін як радянський прем'єр у Москві, Євгенія Чмихало в ЦК українських комсомольців, Гончар і Коломієць в СПУ Вони розуміли, як день у день відстає СРСР не тільки від Заходу, а й від інших соціалістичних держав. Досить було порівняння з Югославією. Подібний конфлікт гостро давався взнаки в середовищі літераторів, кінематографістів.

Кожна партія шукала союзників і прихильників. У 1962 році Сергій Параджанов «…запросив п'ятьох-шістьох молодих письменників у Спілку кінематографістів і став розказувати, що кіно – це мистецтво майбутнього. Тоді він кожному вручив по троянді. І як я вколовся тою трояндою, до сих пір болить…»

Параджанов і Вінграновський, два учні Олександра Довженка, вмовляли: «Те, що ти, Іване, займаєшся цією поезією, літературою, це несерйозно. Справжнє мистецтво – кіно: це і література, і музика, і філософія, і малярство». Я на їхні вмовляння купився і поїхав навчатися в Москву».

У 1962–1964 роках навчається на Вищих сценарних курсах при Держкіно СРСР. Директорствував там Михайло Маклярський, відставний розвідник і сценарист стрічки «Подвиг розвідника». Його курсисти називали Макляра. Голова приймальної комісії курсів – Олексій Каплер. Склад «учнів» – зірковий. Київ представляли Іван Драч, Горенштейн. Білорусію – Адамович. Грузію – Чичинадзе. Ленінград – Авербах, Рейн, Наймай. Азербайджан – Ібрагімбеков, Анар. Москву – Розовський, Клепіков.

На курсах дискутували про чеський театр, який гримів своїми новаціями, французьку «нову хвилю» в кінематографі, італійські кіношедеври. Не було жодних екзаменів, заліків. Тільки вимога писати тексти як сценарії. З наступним обговоренням їх у майстернях відомих режисерів. Цей унікальний заклад ще називали «Вищі курси перегляду». Все варте уваги у світовому кіно демонстрували «курсистам». Звичайно, простій радянській людині на закритий перегляд було не потрапити. На вході фільтрувати глядачів примушували старенького Трауберга. А майбутні сценаристи напевне хотіли запрошувати своїх друзів.

Горенштейн сердився: «Цей Трауберг… у нас у Хмільнику був би головний поц».

Драч, мовчун, як його називали на курсах подібно до Адамовича, розсміявся. Хтось поцікавився, чим «головний» відрізняється від неголовного.

Горенштейн пояснив:

– Це ви у вашій Москві нічого не знаєте, а в Хмільнику знають.

– Звідки?

– Бачать. Хто є хто.

Всюдисуще око чекістів пильнувало поета і в Москві. В одному з оперативних зведень зафіксували його контакти з «неблагонадійними» громадянами на виставці графіки з США. З Луб'янки на Макляру гаркнули: «Вигнати непокірного і довгоязикого геть!»

Почули категоричне: «Ваню не чіпайте, він – мій».

Лишився на курсах. Його педагогами були Віктор Шкловський, Михайло Ромм. Працював у майстерні режисера Григорія Чухрая. Живу гуртожитку Літературного інституту. В інституті навчався Павло Мовчан. Так почалася гхня дружба. А в Києві у своїй кімнатці в комунальній квартирі дав притулок Вінгранов-ському і Лідії, стюардесі, з якою його познайомив і яка потім стала його дружиною. Приятелював з яскравими видатними особистостями Москви. Євтушенко, Даніель, Дейч… У Москві почав перекладати поетів з різних радянських республік. Напроти курсів знаходилися журнали «Дружба народов», «Юность». Став своїм у колективі їхніх редакцій.

«Олександр Дейч народився в сім'ї відомого київського лікаря – з дитинства він бачив у господі своїх батьків Миколу Лисенка і Панаса Саксаганського, Лесю Українку і Михайла Коцюбинського. Чи не звідси його органічна любов до української культури?…»

У 1963 році нахмарило. На розширених зборах СПУ на київській вулиці Орджонікідзе, прогриміло: «…заслуговують найсуворішого осуду спроби окремих представників творчої інтелігенції грати в «незалежність» від суспільства, нехтувати здоровими смаками народу». З-поміж «окремих представників» вирізнили Драча. Незабаром відбулися аналогічні трибунали українських радянських письменників Львова, Харкова, Дніпропетровська. Наприкінці березня – на початку квітня 1963 року розгорнулася кампанія проти «формалістів» в українській пресі.

Вінцем шабашу стала нарада «активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників» України в Києві 8 квітня 1963 року. Перший секретар ЦК КПУ Підгорний ознайомив «актив» з проскрипцією: Драч, Дзюба, Вінграновський. Бач, їхні твори використовуються «українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном».

Другий секретар ЦК КПУ Скаба додав у проскрипцію Ліну Костенко і вдарив по них за «формалістичні викрутаси». У квітневому номері журналу «Комуніст України» Новиченко бив персонально по Драчу за «Оду чесному боягузові», його підтримав шахтар Кобильников: «Нема чого формалістам розсиджуватися по столичних кафе. Слід поїхати на Донбас і спуститися в шахту».

Іван Драч справді багато їздив, не «розсиджувався» в Києві. У Карпатах, як на практиці від сценарних курсів, брав участь у зйомках «Тіней забутих предків»:

«Дві групи було: одні з режисерської групи Параджанова ненавиділи Іллєнка, операторська група Іллєнка, відповідно, ненавиділа руку Параджанова. Я згадую, що взяв сторону Параджанова – ходив за ним, супроводжував до лікарні, носив його плащ, чекав його. А потім режисер Параджанов з оператором Іллєнком створили культовий український фільм».

Тоді ж почалася дружба з Іваном Миколайчуком: «Миколайчук грав у «Тінях забутих предків», і я спочатку дуже іронічно і критично поставився до нього – в пір'я не вбився, що воно таке? А коли почав придивлятись ближче, побачив, наскільки це рідкісний талант. Прекрасний сам по собі.

Його настільки дівчата любили! Він там у часи відпочинку співав, то з одним гуртом, то з іншим. Трапились нам колись по дорозі світлячки, він обвішував тими світлячками дівчат. Ходили усі вони так разом, і десь я так відчув, що Марічка відчула – десь, все-таки, пропадає Іван. І вона заспівала пісню про вдову, і я почув у цьому голосі такий закличний звук! Іван також це почув і зрозумів та й обізвався: "Марійцю, я тут!"».

Пізньої осені 1964 року Іван і Марія Драч, Сергій Параджанов мандрують Києвом на тодішню Виставку досягнень (Експоцентр), тоді навпроти університетських гуртожитків, а зараз – і нових університетських навчальних корпусів. «Марія була вагітна Максимом, втомилася в тролейбусі – й ми раді були вискочити на кінцевій зупинці. Марії було дев'ятнадцять, вона бігла попереду нас, як дівчисько. Вона була молодістю і майбутнім». На падолисті, на теплому од сонячної займанщини горбочку розстелили плащі. Драч намовляє Параджанова екранізувати «Маленького принца» Екзюпері.

«Читав їм, сподіваючись, що Параджанов почне знімати фільм «Маленький принц». Світило лагідне осіннє сонце, гарно так було. Спершу заснула Марія Михайлівна, а потім і Параджанов. Фільму з того не вийшло, але виріс маленький принц Максим. Він був дивовижно славним…»

Пише роздуми «Свято з приводу екранізації "Тіней забутих предків"».

«Не боїмося передати куті меду, бо ж у справді талановитих винуватців цього кінотвору мусять бути ті легендарні римські пояси з внутрішніми в'їдливими шипами, що на кожен сплеск хвали тільки тугіше застібаються, а від болю недалечко й до самоскепсису… Заповнення магнітної стрічки то скорботно-жіночими, то задумливо-чоловічими, оце звукове тло розширює можливості кіно – це найоб'єктивніше з мистецтв стає ще місткішим і вразливішим. І, здається, коли б навіть одне таке просте, зате блискуче відкриття було в цьому фільмі єдиним, його б уже ніколи не могли забути ні кінознавці, ні режисери… Студент театрального інституту Іван Миколайчук ніби народився для ролі свого тезки… І ще хочеться сказати про камеру оператора Юрія Іллєнка – в міру високого мистецтва невгамовну, в міру високої міри – точну, всюдисущу, бездоганно винахідливу…»

У 1964 році 17 вересня в Києві на урочистому зібранні відзначали століття з дня народження Михайла Коцюбинського. Параджанов запропонував: «Іване, давай подаруємо на цьому вечорі трембіту, яку привезли з Карпат і зняли у фільмі "Тіні забутих предків". І ми через весь Київ несли цю трембіту. Люди дивилися, як на двох ідіотів: один – бородатий, другий – утричі худіший, аніж я є нині. Звичайно, як не пробивалися, нас не пустили на цей вечір. Тепер знав би, як туди зайти, але тоді… І Параджанов був дуже розчарований, матюкнувся, обізвав усіх і вся та сказав:

«Іване, забирай цю трембіту, вона мені не потрібна». Трембіта досі в мене. Я знову почув голос інструмента в піснях Руслани Лижичко, яка перемогла на «Євробаченні» й довела, що є люди, а особливо жінки, які вміють бути нетиповими».

У Москві «розсиджувався» за рукописами. Закінчення курсів він ознаменував першою кіноповістю, сценарієм фільму «Криниця для спраглих». У 1964 році Іван Драч вертається до рідної оселі. На кіностудії імені Олександра Довженка його зараховують до штату, сценаристом. У жовтні режим Хрущова перемогла партія брежнєвців. До кінця 80-х в Україні запанувала диктатура душ безпутних, як душа Отелло, наставлених чужою ворожою силою над народом власним.

Запанували і чесні й нечесні боягузи. Заздрісники. Вороги нетипових, талановитих, креативних осіб. Не думаю, що їх бракує і в нашому посткомуністичному бутті. В шельмованій брежнєвцями «Оді чесному боягузові» (1963) Іван Драч попереджав:

Люблю я Вас і віддаю чолом —
Стружу для Вас міцні дубові мари.
Пишіть!
Колись мій Тузик за столом
Перечитає ваші «мемуари».

Дозволю собі дві примітки. Улюбленого песика родини Івана Федоровича нині звуть Реке. Щодо нісенітниць, які розповсюджують «квазібіографи» Івана Драча, то полемізувати з ними – марнота марнот. Все одно, що моралізувати: «не давай дулю сонцеві, не плюй в очі хмарі». Хоча деякі безсоромні містифікації не лишатиму нижче поза увагою. На зразок перебріхування змісту статті для «ЛУ» від 15 липня 1966 року та горезвісної фальшивки «лист Андропову».

1 2 3

Стандарт

(2 оценки)