Отзывы на книги автора «Михайло Коцюбинський»

Літо. Сонце. Поле.
Гарно, затишно, пахуче.
Йду.
І хоч живу тут все життя- все одно дивуюся красі і величності пшеничного поля.
Це як море. Тільки жовте. Тут теж можна пірнати (правда не перевіряла вже ...надцять років).
Он волошка синіє небом, он мак палахкотить червоними язичками, там жайвір здійнявся у небо...
А це... Що це? Миииша!!! Польова миша. Рятуйте!
Моя собака женеться сама не знає за ким. Вона зроду не бачила мишей.
За нею тягнеться помітна стежинка. Не страшно. Завтра колоски знову стануть на місце.
Життя. Тут вирує життя. І це поле- життя теж.
Скоро воно стане хлібом. Мої рецептори уже реагують на саме тільки слово.
Літо, поле, заходить сонце.
Небо пломеніє, грає такими барвами, які навіть описати неможливо. І відтворити теж.
Природа готується до сну.
Літо. Стежина. Повертаюсь додому.

"Intermezzo" надихає, збуджує, п'янить.
Яка натхненність! Яка сповненість почуттів! Яка краса мови!
Ліричність цих рядків наповнює чомусь душу щастям.
І хочеться кудись бігти, щось зробити.
Хочеться злетіти до небес.
"І чому люди не літають, як птахи?"
А потім падаю. Як? Я ж і не злітала.
І якись відчай, тиха паніка, сум.

Дивні рядки. Незвичне бачення світу.
Я б навіть занесла в улюблене. Якби не отой селянин.
Якось відсторонено автор поставився до нього.
Чи може мені так здалося?

В усякому випадку це було гарно. Це було intermezzo...

Перевод.

Лето. Солнце. Поле.
Красиво, уютно, благоухающе.
Иду.
И хоть живу здесь всю жизнь- всё равно удивляюсь красоте и величию пшеничного поля.
Это как море. Только жёлтое. Здесь тоже можно нырять(правда не проверяла уже ...надцать лет).
Вот василёк синеет небом, вот мак полыхает красными язычками, там жаворонок поднялся в небо...
А это... Что это? Мышь!!! Полевая мышь. Спасайте!
Моя собака гонится сама не знает за кем. Она отроду не видела мышей.
За ней тянется заметная тропинка. Не страшно. Завтра колоски опять станут на место.
Жизнь. Здесь бурлит жизнь. И это поле- жизнь тоже.
Скоро оно станет хлебом. Мои рецепторы уже реагируют на одно только слово.
Лето, поле, заходит солнце.
Небо горит, играет такими красками, которые даже описать невозможно. И воссоздать тоже.
Природа готовится ко сну.
Лето. Тропинка. Возвращаюсь домой.

"Intermezzo" вдохновляет, возбуждает, пьянит.
Какая одухотворённость! Какой наплыв чувств! Какая красота языка!
Лирика этих строк наполняет почему-то душу счастьем.
И хочется куда-то бежать, что-то делать.
Хочется взлететь к небесам.
"И почему люди не летают, как птицы"?
А потом падаю. Как? Я же и не взлетала.
Накатываетотчаяние, тихая паника, грусть.

Странные строки. Необычное виденье мира.
Я бы даже занесла в любимое. Если бы не тот крестьянин.
Как-то отстранённо автор отнесся к нему.
Или мне так показалось?

Ва всяком случае это было красиво. Это было intermezzo...

Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ.
Яблуня цвіте.
А маленьке життя відцвітає.
У головного героя твору вмирає донька.
Важко. Сумно.
Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя.
А тепер вона вмирає.
Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається.
Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе.
Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки.
Надії немає. Чому саме вона? - теж немає відповіді.
Є тільки біль. Пекучий. Нестерпний. Його не загасити нічим.
Він ніде не дінеться. Ніколи.
Навпаки. Перенесеться на бумагу. Житиме вічно.
"Мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…"

Перевод.

Когда цветут яблони, на душе какая-то невероятная легкость. Хочется смеяться, хочется петь, хочется обнять весь мир. Бело-розовые цветы вдохновляют на прекрасное, вселяют надежду, побуждают к каким-то хорошим делам.
Яблоня цветёт. А маленькая жизнь отцветает.
У главного героя произведения умирает дочка.
Трудно. Грустно.
Не верится, что еще недавно она бегала босыми ножками, радовалась весне, солнцу, яблоневому цвету. Еще недавно маленькое тельце было наполнено теплом и жизнью.
А теперь она умирает.
Отец не верит, что такое могло случиться с его ребенком. Что такое происходит.
Вот там, в соседней комнате, хрипит, едва дышит его ребенок, а он ходит, думает, живёт.
Горит и медленно гаснет свеча. Опадают наземь бело розовым дождем душистые лепестки. Понемногу угасает жизнь маленькой девочки.
Надежды нет. Почему именно она?- тоже нет ответа.
Есть только боль. Жгучая. Нывыносимоая. Её не затушить ничем.
Он никуда не денется. Никогда.
Напротив. Перенесется на бумагу. Будет жить вечно.
"Мои глаза, мой мозг жадно ловят все детали страшного момента... и все записывают. И эту большая кровать с маленьким телом... и несмелый свет раннего утра, который обнял серую еще хату... и забытую нa столе, непотушенную свечу, что сквозь зеленую умбрельку бросает мертвые тени на вид ребенка... и разлитую на полу воду, и блеск свечи на бутылке с лекарством. Чтобы не забыть... чтобы ничего не забыть... ни тех рёбер, что с последним дыханием тo поднимают, то опускают одеяло. Hи этих, мертвых уже, золотых кудрей, рассыпанных пo подушке, ни теплого запаха холодеющего тела, что наполняет избу. Bсё оно сдастся мне... как материал... я это слышу, я понимаю, кто-то мне говорит об этом, кто-то другой, что сидит во мне. Я знаю, что это он смотрит моими глазами, что это он прожорливой памятью писателя впитывает в себя всю эту картину смерти на рассвете жизни. Ох, как мне гадко, как мне страшно, как это сознание ранит моё родительское сердце".

История с крымским акцентом

Сразу хочу сказать что подзаголовок к произведению - "Акварель" автор выбрал не спроста, потому что произведение переполнено множеством описаний природы, быта, одежды и простой жизни татарского населения. Будто художник, только слова, автор рисует каждую деталь, каждая мелочь в его описании приобретает новый вид. Вот только чего стоит такое описание:

З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.
З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!». А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.

Новелла рассказывает о тяжелой любви простой татарской девушки Фатьмы, которая была вынуждена покинуть родной край и поехать в место , которое совсем не любит. К тому же она должна жить с человеком которого совсем не любит, потому что этого требуют их обычаи. Она была выкуплена у отца и теперь живет с тем у кого хватило денег чтобы купить ее, как скот. Но тут ее жизни появляется он, молодой парень - Али. Он напоминает ей о ее дом, как там было весело жить и где остались все ее подруги. Он молодой турок, которому не за что жить и он работает чтобы хоть бы жить на что-то. Постепенно между ними завязывается любовь и они решают, чтобы быть всегда вместе.
Но здесь возникает другой фактор. Нарушено честь и достоинство семьи мужа за которого была замужем Фатьма, и поэтому начинается преследование беглецов. Наконец преследователи достигают цели, и мы читаем трагические страницы новеллы. Но не буду открывать карты и хочу чтобы вы сами прочитали новеллу и пережили те эмоции что и я.
Параллельно всей новелле возникает другая проблема. Все село в котором живут жители разделено на две части, так как воды в селе нет поэтому им трудно разделять между собой воду. И это побуждает их к неприязни друг к другу. В произведении остро возбуждено проблема противопоставления проблем социума. Но когда возникает проблема, которая задевает честь жителей, то несмотря ни на что они объединяются чтобы преодолеть ее.

Но все равно новелла поразила меня своими описаниями пейзажей. До сих пор не не могу забыть тех ощущений, которые ты чувствуешь, читая ее. Море, скалы и чистый погожее небо, что может быть лучше .Читая ты оказываешься на минутку посреди хорошего пейзажа Крыму с его совершенными местами. Это так прекрасно, что даже захватывает дух, ничего не может омрачить эти ощущения. Мне даже сложно об этом писать, это нужно прочитать....

Поэтому твердая пятерка!!!!

В жизни каждого человека рано или поздно наступает момент, когда он просто не в силе выдержать суеты этой жизни и хочет сбежать от всего мира подальше. Бессмысленная череда "нужно", "нужно" и "нужно" просто преследует его. Именно в такой период жизни я и познакомилась с этой новеллой и - влюбилась навсегда. От серости и тусклости, от усталости люди убегают по-разному, а главный лирический герой выбрал одиночество и природу. И не прогадал. Они помогли ему разобраться в себе, принять правильные решения.

Не следует забывать, что новелла - яркий пример импрессионистической литературы и, чтобы понять, - ее нужно прочувствовать.

Напружене оповідання про Василька, якому доручили відвезти ялинку. Від початку ми дізнаємось, що ялинка, яку хоче купити чоловік для панів, Василькова, йому подарував її батько. Але родині дуже потрібні були грощі, і батько, хоч і з сумом, але продає дорогу для серця дитини ялинку. Коли її зрубували, малому здавалось, що вона от-от застогне. Дорога вела через густий ліс, надодачу ще й сніг пішов. У читача зявляється відчуття тривоги, яке підсилюється враз зламаними саньми. Василько збився з дороги, заблукав у лісі. Тривога батьків наростає, коли вони побачили, що йде сніг, а Василька ще нема. До останнього абзацу тривога та передчуття лиха посилюється, Коцюбинський тримає читача в напрузі. Ми разом з мамою вже поховали нещасну дитину. Але кінцівка, як завжди у Коцюбинського, несподівана.
Автор показав відчуття страху, розгубленості дитини, але водночас і мужності. Він зрозумів, що батько мусив так зробити, адже їм потрібні були грощі, і на вечерю, і на мамині черевики. Це мотив жертви собою, власними інтересами заради сімї. Цікаво, але ця жертва відбувається на Святвечір. В умовах, в які потрапив Василько, він не зміг би дожити до ранку, але дива, винагорода за його жертву врятувала йому життя.
І дійсно, в житті завжди потрібно вибирати те, що є ціннішим. Між ялинкою, дорогою річчю сина, батько вибрав допомогу родинні, бо родинні звязки, благополуччя важливіщі ніж усі речі на світі. Але ми бачимо його вагання, сум, оскільки йому важко віддавати те, що є дорогим для рідної дитини. Але він зробив правильний вибір. З іншого боку, Василько теж не чинив опору, хоч йому було невимовно важко прощатися з ялинкою. Підтримка родини, допомога - найважливіщі цінності для нього і його родини. Навіть у його переживанні за родину, коли він розуміє, що його смерть принесе горе, особливо в такий день надає йому сил.

В очередной раз убеждаюсь в нехорошей тенденции. Перед реальным каким-то большим несчастьем об этом пишут, рисуют и поют различные деятели искусств. Рубеж между двумя веками, 19-м и 20-м породил великое множество в нашей стране сочинений с очень мрачными тонами. Я читал этот рассказ и представлял на месте автора Леонида Андреева . Множество забытых авторов, например Николай Карпов , сегодня уже снова популярные Сигизмунд Кржижановский и автор этого рассказа Михаил Коцюбинский и многие, многие другие, с разной степенью талантливости писали мрачные произведения в стиле Леонида Андреева , в каждой букве которых читается безысходность. И вот вам, накаркали, революция! А может быть дело в том, что это грядущее несчастье уже было ощутимо тонкими душами людей искусства и оно само вошло в их произведения. Именно поэтому я призываю писать и читать добрые книги.
Рассказ сей, кроме хайповой для той поры безысходности, еще и приоткрывает нам бесовскую составляющую творческого человека. У героя умирает от какой-то неизлечимой на тот момент болезни родная дочь. Он страдает, но запоминает каждое ее движение, каждую морщинку страдания на лице чтобы перенести это потом в какое-нибудь грядущее произведение. Переводчица приводит также случай когда Лев Толстой приходил к своему приятелю, у которого умирала жена, в гости, садился у ее кровати и наблюдал. Бесовская это, все-таки, профессия, также как и актерство. Эти два случая, описанный в рассказе и описанный переводчицей в послесловии, наглядное тому доказательство.
И написано-то талантливо.

Спойлеры
Темою твору є переживання батька, що втрачає єдину дитину. Він понад усе хотів би допомогти їй, зберегти життя, але, на жаль, безсилий.
Автор розкриває психологічний стан героя, його душу, емоції, показує відчай. Михайло Коцюбинський на прикладі головного героя відтворює своє ставлення до людини, яка просто мусить чекати смерті своєї рідної донечки, але не в змозі навіть допомогти їй. Автор життєво зміг передати весь відчай, біль, думки нещасного батька.
Важливою ланкою твору є протистояння свідомості головного героя: з однієї сторони він розуміє, що втрачає свою доньку і намагається прийняти це як закономірність, а з іншої - він не хоче її втрачати і не може зрозуміти, чому саме його маленька донечка повинна померти? Чому навіть лікар не може допомогти благаючій дитині? Чому життя таке несправедливе? Чому він, батько, який повинен захищати свою дитину, мусить зараз сидіти,склавши руки, і чекати смерті доньки, яка так і не встигла прожити життя? Чому відчай підштовхує його думати про те, щоби скоріше все скінчилось (тобто фактично бажати смерті рідної дитини), якщо він взагалі не повинен про це думати? В ньому ніби живе дві істоти, які боряться між собою.
Вся новела сповнена драмою, що викликає в читача бажання співчувати герою.
Головним героєм твору є батько помираючої дівчинки, він є образ харатер, він є сильною особистістю, що не дивлячись ні на що живе далі, йому дуже сумно, але батько розуміє що життя продовжується і треба жити. В новелі зображено його душевні переживаня, він відчуває кожну деталь, кожен подих своєї дитини, перебуває в страшному напруженні, починає вірити в неможливе: ніби в вікно ось-ось проникне якась страшна істота, що забере життя його дівчинки. Батько нервово ходить по кімнаті, прислухаючись до кожного шороху, навіть найтихіші звуки здаються йому такими голосними, що хочеться тікати від них. Водночас кожен звук наближає той момент, коли все скінчиться, він все чекає крику чи якогось знаку, що свідчитиме про якусь зміну, чи сумну, чи веселу, але зміну. Його виснажує оце чекання. Батько ходить по темній кімнаті рівномірними кроками, навіть не відчуваючи ніг. Весь город здається йому цієї ночі особливо гнітючим і темним, навіть у небі не видно ні якогось відблиску, що нагадував би про щось світле, - все потемніло, змарніло, ніби відчуваючи його горе. Батько раз у раз прислухається до хрипу в сусідній кімнаті: ще хрипить. значить ще жива, його донька ще жива. Батькові здається, що час плине дуже повільно і кожна хвилина життя дитини дає йому надію на краще: а раптом їй полешало? Він навіть в такій ситуації вірить в краще. Батько засвічує лампу, аби пролити хоч маленький промінь світла, надії на краще, з часом лампа починає згасати, чоловікові здається що разом зі світлом відходить на той світ його дитина, вона так само згасає… Годинники байдуже відраховують час, рахують останні хвилини життя… Все цієї ночі, задавалось би, йде проти нього… І навіть лікар, його хороший друг, не може допомогти доньці, мовчки виходить з кімнати, кидаючи вслід безнадійний погляд: він вже не потрібен… Разом з лікарем з кімнати виходить його жінка, нещасна мати, на якій вже немає лиця від горя, вона не хоче, щоб лікар йшов, здавалось, що він забирає з собою життя їхньої єдиної доньки… Сполохавшись стогону зі спальні нещасна жінка біжить в туди, де помирає дитина. Батько розуміє що разом з лікарем пішла їхня остання надія на краще, він не може змиритися з долею, з долею своєї донечки…

Образ Цвіту Яблуні в читача асоціюється з поступовим згасанням життя, що покидає дівчинку так само невідступно, як цвіт полишає яблуню.

Я думаю, що ця новела неодмінно у всі часи знайде свого читача, адже це великий твір про любов, втрату і життя...

Що може підбадьорити, надихнути, дарувати душевний спокій людині, на яку обрушив тяжку втому її ж винахід – правила людського співжиття? Лише те чисте й абсолютне, те, чим є людина – природа.

Драматична, затяжна п’єса, якій би можна було дати назву «Людське буття» знівечила душу героя даного твору і лише спів птахів, шелест листя, трав, пшениці та інше, що складає цілющій хор – це і є intermezzo для нього, як для сучасної людини.

А за неймовірну поетичність та красу мови, Михайло Михайлович заслуговує гучних оплесків.

Як хочеться часом побути самотньою,
у руки взять книгу і келих вина,
втекти від людей, заховатись між сотнями
і пити самотність. Пити до дна.

Спитати у неба, чи холодно зорям,
які в них турботи і як їм політ...
Та інколи думаєш (думаєш з болем):
людина й людина - ворожий то світ.

І знов серед люду, де нелюди люди,
де більше кусають, ще більше гризуть...
І хочеться кави, і знову в нікуди,
де люди (що нелюди) не доженуть.
(с)

Прочитала новелу - і просто найшло)
Цей гімн самотності з присвятою полям, написаний закоханим не у свою дружину чоловіком, по десяти рокам від останнього прочитання багато чого в мені зачепив. Навіть більше, ніж мені хотілося б.

Втекти б в засніжені поля...

Дуже страшне й моторошне оповідання про революційні події 1905 року. Показано реалії життя людей, які чи не вперше за великий проміжок часу намагаються відстоювати свою свободу. З іншої сторони головний герой - в ці хвилини він живе в полоні страху за своє життя і за життя своєї родини. І як же яскраво передане автором те почуття жаху, воно так пронизує, що ти сам, здається, починаєш відчувати страх і відчай головного героя, страх і відчай того часу.
Все навкруги пронизане страхом, навіть хата Чубинського: шибки позакривані, в хаті присмерк, і навіть промінчики сонечка, що пробиваються крізь щілини у віконницях не навіюють добрих думок. І навіть той відчайдушний сміх Варвари не несе в собі позитиву, він моторошний. Моторошний сміх... Сміх відчаю. Все моторошне, всім моторошно...
Не хочеться навіть і уявляти, в якому жасі жили тоді люди. Але такі твори повинні бути прочитані, для того, щоб зрозуміти ЩО і ЯК воно було тоді, в не такому й далекому 1905 році...