Коли цвітуть яблуні, на душі якась неймовірна легкість. Хочеться сміятися, хочеться співати, хочеться обійняти весь світ. Біло-рожеві квіти надихають на прекрасне, вселяють надію, спонукають до якихось хороших справ.
Яблуня цвіте.
А маленьке життя відцвітає.
У головного героя твору вмирає донька.
Важко. Сумно.
Не віриться, що ще недавно вона бігала босими ноженятами, раділа весні, сонцю, яблуневому цвіту. Ще недавно маленьке тільце було сповнене тепла і жагою до життя.
А тепер вона вмирає.
Батько не вірить, що таке могло статися з його дитиною. Що таке відбувається.
Ось там, в сусідній кімнаті, хрипить, ледве дихає його дитина, а він ходить, думає, живе.
Горить і поволі погасає свічка. Опадають додолу біло-рожевим дощем запашні пелюстки. Потроху згаса життя маленької дівчинки.
Надіі немає. Чому саме вона?- теж немає відповіді.
Є тільки біль. Пекучий. Нестерпний. Його не загасити нічим.
Він ніде не дінеться. Ніколи.
Навпаки. Перенесеться на бумагу. Житиме вічно.
"Мої очі, мій мозок жадібно ловлять усі деталі страшного моменту… і все записують… І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту нa столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством… Щоб не забути… щоб нічого не забути… ні тих ребер, що з останнім диханням тo піднімають, то опускають рядно… Hi тиx, мертвих уже, золотих кучерів, розсипаних пo подушці, ані теплого запаху холодіючого тіла, що наповняє хату… Bсe воно здасться мені… колись… як матеріал… я cе чую, я розумію, хтось мені говорить про се, хтось другий, що сидить у мені… Я знаю, що то він дивиться моїми очима, що тo він ненажерливою пам'яттю письменника всичує в себе всю сю картину смерті на світанні життя… Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…"
На русском.
Когда цветут яблони, на душе какая-то невероятная легкость. Хочется смеяться, хочется петь, хочется обнять весь мир. Бело-розовые цветы вдохновляют на прекрасное, вселяют надежду, побуждают к каким-то хорошим делам.
Яблоня цветёт. А маленькая жизнь отцветает.
У главного героя произведения умирает дочка.
Трудно. Грустно.
Не верится, что еще недавно она бегала босыми ножками, радовалась весне, солнцу, яблоневому цвету. Еще недавно маленькое тельце было наполнено теплом и жизнью.
А теперь она умирает.
Отец не верит, что такое могло случиться с его ребенком. Что такое происходит.
Вот там, в соседней комнате, хрипит, едва дышит его ребенок, а он ходит, думает, живёт.
Горит и медленно гаснет свеча. Опадают наземь бело розовым дождем душистые лепестки. Понемногу угасает жизнь маленькой девочки.
Надежды нет. Почему именно она?- тоже нет ответа.
Есть только боль. Жгучая. Нывыносимоая. Её не затушить ничем.
Он никуда не денется. Никогда.
Напротив. Перенесется на бумагу. Будет жить вечно.
"Мои глаза, мой мозг жадно ловят все детали страшного момента... и все записывают. И эту большая кровать с маленьким телом... и несмелый свет раннего утра, который обнял серую еще хату... и забытую нa столе, непотушенную свечу, что сквозь зеленую умбрельку бросает мертвые тени на вид ребенка... и разлитую на полу воду, и блеск свечи на бутылке с лекарством. Чтобы не забыть... чтобы ничего не забыть... ни тех рёбер, что с последним дыханием тo поднимают, то опускают одеяло. Hи этих, мертвых уже, золотых кудрей, рассыпанных пo подушке, ни теплого запаха холодеющего тела, что наполняет избу. Bсё оно сдастся мне... как материал... я это слышу, я понимаю, кто-то мне говорит об этом, кто-то другой, что сидит во мне. Я знаю, что это он смотрит моими глазами, что это он прожорливой памятью писателя впитывает в себя всю эту картину смерти на рассвете жизни. Ох, как мне гадко, как мне страшно, как это сознание ранит моё родительское сердце".
