3

Я полюбила каву, напевне, роки три тому. Полюбила тому, що колись змушувала себе пити її силою. У дитинстві мама забороняла пити каву, пояснюючи, що цей напій – для дорослих. І, зрозуміло, мені кортіло зробити все навпаки, тому це був мій перший серйозний бунт проти батьківського режиму. Ось так деколи трапляється: нам доводиться робити щось, примушуючи себе, і ми не помічаємо, як всередині нас зароджується любов до цього. Але правильної відповіді на питання: «Кава чи чай?» я досі не могла дати. Між деякими речами просто неможливо обирати. Ось береш гарячий напій до рук— і струмінь тепла проходить по всьому тілу, зігріваючи холодну плоть. Кава завжди була елементом зближення людей, оскільки каву п’ють з друзями, партнерами по життю чи роботі, і ці маленькі чашечки наче тримають розмову вкупі, не даючи близькості кудись вислизнути. Але навіть якщо сьорбати гіркуватий напій наодинці, самотність навряд наздожене, бо інколи достатньо просто кави, а інші люди бувають зайвими.

Я пила велике лате у студентському кампусі. Його пінка була до чорта незграбною, бо навряд чи ту низеньку жінку років сорока, з білим кучерявим волоссям по плечі та припухлими повіками можна було назвати баріста-професіоналом. Мій телефон стояв на низькому дерев’яному столику, у кришку якого впиралися мої задовгі як для нього ноги. У навушниках Васильєв зі Сплінами наспівував «Маяк». Навулиці вирував осінній вітер. Люди ховали у масивних шерстяних шарфах свої депресивні, сірі від нестачі вітамінів чи передозу наркотиками обличчя. Навіть сидячи у приміщенні я відчувала цей вітер знадвору: він ніжно погладив моє рум’яне від холоду лице. А потім звідкілясь виник новий, легкий аромат, що миттєво пробив мій закладений ніс, але, на щастя, не викликав чхання.

Навпроти мене не спитавши дозволу всівся той самий чувак, який вчора трапився у тій таки аудиторії. Я вдала, що не звернула уваги, і продовжила дивитися на людей, але побачила у вікні відображення його очей з тим самим зацікавленим поглядом, що сміливо тупився мені прямо у вічі. Рука хлопця майнула біля мого обличчя, і один навушник полетів з вуха на стіл.

– Якого біса?! – обурилася я.

– Тепер можу поговорити з людиною, яка буде мене чути, а не дивитися у вікно, намагаючись ігнорувати весь світ і робити вигляд, що досі сидить сама, – напевне, він щось говорив до мене перед тим, як звільнити вухо від силіконової насадки.

– Я думала, навколо таких, як ти, уже давно повинна була б сформуватися така ж компанія, і ви б весело обговорювали якусь дурню, але ти чомусь привалив сюди і успішно намагаєшся мене бісити.

Не варто було цього казати, бо це стало сигналом для того, аби дратувати мене ще більше.

– Ти нервова, бо знаєш, що навколо такої зануди, як ти, – наголосив на останньому він, – навряд чи колись збереться компанія? – глузливо запитав найбільший дурень у світі.

«Що він, бляха, хоче?!» – я закипала від люті.

– Я така нервова, тому що зараз ти порушуєш мій спокій. І я сформулюю питання по-іншому, якщо ти з першого разу не догнав: ти не повинен бути зараз зі своїми музикантами? Чи вони також тебе поперли і обговорюють свою дурню без тебе? Ти теж їх заїбав? – завдала зустрічного удару я.

– Хм, ну ти ж ледь не залишилася на історії музики до кінця пари, так що можна вважати, що ти музикант, хоча й помилковий.

Його обличчя розпливлося в хитрій, загадковій посмішці, на яку я не відповіла, а лише роздратовано пирхнула. Вирішила, що якщо цей зарозумілий хлопчисько не хоче йти сам, то піду я. Інколи потрібно ставити затишок на перше місце замість гордості. І в цій ситуації я так і вчинила, тож взяла своє вже майже холодне лате (про пінку вже не могло бути й мови), ривком встала з місця і попрямувала до виходу. Хлопець щось крикнув мені вслід, але в моїх вухах вчасно опинилися навушники і рядки улюбленої пісні залунали знову.

На вході юрмилася купа народу, люди заходили і виходили, брали їжу і йшли далі. Студентки, які, схоже, у перший день начепили на себе найкращий, на їхню думку, одяг, шепотілися і сміялися так, щоб привернути увагу хлопців, а ті просто питали пароль від вай-фаю у жінки за стійкою і йшли сідати на теплі, вже нагріті чиїмись дупами дивани, і тепер вільно гортали стрічки соцмереж. Рух відбувався завжди. В різні сторони. Як важко було прорватися назовні… Бракувало повітря… Галас людей заглушував думки… Дешеві парфуми студентів перекривали гнилий запах осіннього листя… Висновок один: там, де люди, тобі завжди буде некомфортно і тісно. Простір – це те, чого ти зазвичай хочеш, і те, за що борешся.

Біля виходу курили студенти. Я любила спостерігати за людьми, які курять, як вони сміються і водночас випускають із рота дим. Як гарно хлопці тримають своїми довгими кістлявими пальцями цигарку. При вигляді цього мені завжди хотілося підійти до людини, куріння якої мені сподобалося, і запропонувати намалювати її, але я була надто сором’язлива для цього, тому просто стояла і, приховуючи своє захоплення, спостерігала за процесом.

4

Навіжений дзвінкий будильник був близький до того, щоб травмувати мої барабанні перетинки. На щастя, вони виявилися достатньо стійкими, але я прокинулася надзвичайно швидко. Перші дні осені були незвично дощові, погода стояла похмура, небо плакало, тому сонцю не вдалося прорватися до вікна і розбудити мене. Худі ноги донесли тіло на кухню. Стопи відчули холодну плитку, а обличчя – протяг. Запах дощу і мокрого асфальту миттю увірвався в мої ніздрі і дихати стало легко. Я знову забула зачинити вікно! Знову на ті ж самі граблі! Ранкова кава була якоюсь гіркою. Напевне, зерна пересмажили. І після першого ж ковтка вона опинилася в унітазі, а її упаковка— у смітті. Люди не в змозі навіть каву нормально обсмажити, що тоді говорити про інші речі?

Я любила все робити під музику. І ранкова трапеза проходила під спокійну мелодію фортепіано, що лунала з мобільного. Коли я жила з батьками, мама завжди сварилася, якщо я, прокидаючись, починала ранок із музики: їла, одягалась, підводила очі, щоб не здаватися заспаною. І все це – у супроводі музики. Без неї було б сумно, а вдало підібрана мелодія задавала настрій цілому дню і створювала те божественне відчуття, наче ти – головна героїня фільму, і можеш усе. Доки, звісно, мама не вимагала припинити це. Її можна було зрозуміти – клопітка і стресова робота… Загалом, зайобувала вона її. Тому я інколи була змушена вимикати музику і прокручувати її в голові, що теж було непогано. Я завжди вважала це маленьким талантом: могти чути музику без музики. Так трапляється, коли заслуховуєш пісні до дір. Наче в животі крутяться платівки і тихенько співають, потріскуючи від старості.

Я зібралася й вийшла з квартири. Я не люблю дощової погоди, і навряд чи колись полюблю. Але часом мені подобалося, коли я йшла по вулиці і дощ просто мив мене. Мив і змивав непотрібне. Сьогодні був саме той день. Легкий одяг, музика і відсутність парасолі робили таку погоду більш привабливою. Люди здавалися якимись сумними, злими, і навіть ті, хто йшов не сам, виглядав самотнім. Місія погоди була виконаною. Люди поспішали у справах, а на ігрових майданчиках бігали діти у цупких кольорових поліетиленових дощовиках і гумових чобітках. Їхня біганина по калюжах чомусь привернула мою увагу, і якийсь час я просто спостерігала за цією грою. Такі картинки інколи заворожують, і ти просто зависаєш, не думаючи ні про що інше, окрім бісових дітей, які зі всієї сили щосили стрибають у калабані, розбризкуючи каламутну воду по плащах друзів. Десь у небі голосно каркнула ворона, і це повернуло мене до реальності, тож я попрямувала далі. Оминути калюжі було просто неможливо, тож дуже швидко кеди стали повністю просякнутими дощем і брудом. Напевне, мені теж варто купити собі ґумаки: рожеві, наприклад. У років п’ятнадцять я була затятим противником рожевого кольору, то чи не час дати йому другий шанс?

Я давно ловлю на собі погляди сторонніх людей. Інколи вони повертали голови і довго проводжали мене очима, а інколи просто змірювали. І погляди ці були якимись ворожими. Це підштовхувало періодично дивитися на себе в дзеркало, перевіряючи, чи усе гаразд із зовнішнім виглядом. У мене трохи занижена самооцінка, і щойно в голові виникла думка, що цими поглядами вони спеціально змушують частіше дивитися на себе в дзеркало і знаходити там щось красиве. Поки що їм вдавалося лише викликати емоції страху і тривоги, а це аж ніяк не додавало впевненості. Хоча, можливо, з часом я знайду щось іще…

В університеті вже було багато студентів. Вони скаржилися на погану погоду або ж на те, що Синоптик знову їх наїбав. Чомусь сьогодні я не хотіла нарікати на це, хоча інколи також полюбляла. Напевне, мені просто не було з ким зараз це обговорити, бо з одногрупниками я ще так і не познайомилася.

Щоразу, коли я підходжу до корпусу свого університету, то при вході, біля смітника, бачу одного чоловіка, який був, як я вже потім довідалася, викладачем з акторської майстерності. Він завжди курив, хоча і виглядав так, наче вів здоровий спосіб життя. От же несправедливість, га? Це був високий, статний, енергійний чоловік із сивою бородою і нерозчесаним волоссям. Того дня на перекурі я спостерігала вельми цікаву картину: купка студентів стояла недалеко від мене і вела якусь дуже насичену й цікаву бесіду з цим викладачем. Хоча хлопці були скоріше глядачами його перформансу. У чоловіка, як завжди, в руках була цигарка, яка ще більше жевріла від вітру, коли він махав руками. Чоловік змінював інтонації голосу, пританцьовав, дискутував. Напевне, у цьому і є відмінність між учителями в школі і викладачами університету. Тут ми можемо бути з ними друзями. Ми можемо курити в одній компанії з тим, хто п’ять хвилин тому читав нам лекцію, ходити на каву або ж на пиво… І скільки ж усього ми можемо від них черпати, до того ж знання ці не лише з підручників, а з власного досвіду, і викладачі охоче ними діляться!

Пари були цікавими і плавними. У приміщеннях через погоду було прохолодно, тому ми всі сиділи в пальтах і хлептали гарячий дешевий чай чи, скоріше, порошок з пакетиків із студентського кампусу. І, напевне, у всіх був обпечений язик. Знаєте це відчуття? Коли на кінчику він трохи пече і поколює, і спочатку тобі здається, що цей напій насправді дуже холодний, хоча він, навпаки, страшенно гарячий… Ілюзія…