Підземок зустрічає сирітку Марисю

I

 
За Карпатськими горами,
Ген за лісом, над потоком,
Там стояла біла хатка,
Хатку звали «Синім Оком».
 
 
Вже ніхто й не пам’ятає,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.
 
 
Може, тому, що раненько
Її пестила зірниця
Тим промінням миготливим,
Що так сяє, золотиться.
 
 
Може, тому, що поблизу
Тихо річка котить воду,
В ній блакитні очі неба
Відбивають свою вроду.
 
 
Чи то зірка вечорова
Так жевріє тут ясненько,
Як сльозина в яснім оці,
Та, що кане на серденько.
 
 
Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тінню,
Все ж людині відрадніше
Під ясною неба синню.
 
 
Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лісом над потоком,
За Карпатськими горами
Біла хатка «Синє Око».
 

II

 
Чи голубка це воркує,
Тужно так і так даремне,
Чи то плаче соловейко
По весні, що вже не верне?
 
 
Чи то пуща так сумує,
Чорна пуща стогне глухо,
Віє вітер в чистім полі,
Плаче-виє завірюха?
 
 
То не плаче соловейко,
То не пуща так зітхає,
То ридає сиротина,
Бо матусенька вмирає…
 
 
Хто сирітку ту пригорне?
Хто дасть їсти їй щоднини,
Сльози витре з очей синіх
У нерідної дитини?
 
 
У колисці колихалась
З золотистої вербиці,
Тепер в запічку положать
Чи на чорній на землиці.
 
 
То ж матусенька бувало
Пісеньками зі сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужі люди.
 
 
Білим хлібом, добрим медом
Годувала, як пташину, —
Гіркий хліб сирітський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.
 
 
Із тонкого полотенця
Сорочки були пошиті,
А тепер їй доведеться
Пасти гуси у лахмітті!
 
 
Гасне сонце за горами,
Стали й зорі погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пішла мати.
 

III

 
День і ніч Марися плаче,
Плаче вранці, плаче ввечір…
Пташки з вирію вернулись,
Ось і ластівка щебече.
 
 
В небі жайворонки милі
Вже співають від неділі,
Буйні трави зеленіють
На матусиній могилі.
 
 
На матусиній могилі
Стала дівчинка ридати,
Вже чужії злії люди
Виганяють її з хати.
 
 
Ой, прогнали до схід сонця,
Ой, прогнали опівночі,
Йди у найми, сиротино,
Забирайся світ за очі!
 
 
Забирайся світ за очі
Чужі гуси гнать на росу,
Нехай дрібен дощик миє,
Сонце сушить русу косу.
 
 
Хай обвіють буйні вітри,
Вмиє дощ тебе, небого,
Йди в широкий світ далекий,
Бо нема в тебе нікого!
 

IV

Такою була доля сирітки Марисі, що мала волосся – як сонячне проміння, очі – як лісові фіалки, а в серці тугу і жаль.

– Марисю, сирітко, – каже до неї господиня, в якої вона пасла гуси. – Чому ти не смієшся, як інші?

А вона:

– Не можу сміятись, бо у полі вітер зітхає.

– Марисю, сирітко! Чому не співаєш, як інші?

А Марися:

– Не можу співати, бо в гаях берези плачуть.

– Марисю, сирітко! Чому не радієш, як інші?

А вона:

– Не можу радіти, бо сльозами-росами земля вмивається.

Отака була та Марися.

Прилетять, бувало, пташки, сядуть на деревце біля неї і співають:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Очі наче небо —
Чого тобі треба?
 

А Марися гляне сумним поглядом на цих співаків і собі стиха наспівує:

 
– Не хочу я срібла,
Ані того злота,
Лиш верби я хочу
Біля свого плоту.
 

Тоді пташки знову:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівко.
Чи хлібця, водиці
Принести напиться?
 

Їм відповідає Марися:

 
Не хочу я хліба,
Ні води краплини —
Тільки мені треба
Рідної хатини.
 

Пташки щебечуть поміж собою, крутять голівками, тріпочуть крильцями, а одна співає:

 
Сирото-сирітко,
Золота голівка,
Те, що хочеш, прохай,
Знайдемо то легко!
 

А Марися в домотканій сорочині складе худі рученята, простягне їх до пташок і каже:

 
– Мої пташенята,
Благаю одне:
Хай у сні до мене
Матінка прийде!
 

І так не раз ставалося, що матуся снилася їй уночі.

Тихо-тихесенько, біло-білесенько йшла вона через хату, наче місячний промінь, і як промінь огортала своїм сяйвом голівку сонної сирітки.

Тоді Марисі снилося, що світить сонце і пахнуть квіти. Вона простягала руки до матусі і шепотіла уві сні:

– Ти прийшла, матусю?

А над нею голос солодкий і тихий:

– Прийшла, дитино.

А слова ті були схожі до тихого подиху.

Пригортається Марися до матері й питає:

– І візьмеш мене з собою, матусю?

І тут же голос над нею ще тихіший і солодший:

 
Не пора ще і не час,
Хто розлучив – той злучить нас.
 

І тоді Марися каже на це:

– О, як тяжко чекати, матусю!

А голос:

 
Робота-турбота, і час промайне.
Жди, моя люба донечко, мене.
 

Тихо-тихесенько, біло-білесенько мати зникала, як місячний промінь, а сирітка прокидалася із зітханням і бралася за роботу.

Працювала як могла, в міру своїх сил, за той куток у чужому запічку, за ту жменьку соломи, на якій спала, за ту ложку страви, за ту домоткану сорочину. Взимку колихала дитину, носила хмиз із бору, воду з криниці, а влітку пасла гуси.

Люди в селі називали її Марися гусятниця або Марися сирітка.

Називали так рік, називали два, аж зовсім забули, що дівчинка називалась Кукулинка і що вона дочка Кукулини, тієї доброї жінки, що хотіла рятувати Підземка від побоїв, коли він був підкидьком у злої жінки.

Та й сама вона, коли хтось питав її: «Як тебе звати?» – відповідала: «Марися сирітка».

Левада, де сирітка Марися пасла гуси, була під лісом, досить далеко за селом, яке з давніх-давен звалось Голодною Вулькою, адже земля там була погана, родила мало хліба, а люди частіше були голодні, ніж ситі.

 
Пісок – вода, пісок – вода.
Рік урожай, а два – біда…
 

На тій нужденній траві, на тій великій воді годувались цілі табуни гусей, а як усе це починало зриватись, лопотіти крилами, ґелґотати і верещати, то на цілу милю довкола було чути.

Усі діти в селі мали роботу з цими гусьми, пасучи їх гуртом або окремо, як там кому вдома наказали.

Десь під вечір табун розділявся на менші табунці, і кожен гнав своїх додому.

Тоді вже нічого іншого не було чути в Голодній Вульці, як тільки:

– А гиля, гуси! А гиля, а гиля додому!

А до того таке ляскання батогів, наче весілля їхало.

Довго ще після заходу сонця на подвір’ях і в хлівчиках не затихало ґелґотання. Та й уночі бувало – ні з того ні з сього на всю околицю здіймався гусячий крик.

Але сирітка Марися пасла свої гуси окремо, недалеко від лісу. Їх було всього семеро, і господиня дуже добре годувала їх і не дозволяла гнати на спільне пасовисько. Так що дівчинка навіть раділа з того, бо інші діти сміялися з неї, що вона і не вміє гратися в «жмурки», і що не дуже швидко бігає в «зайчика» і що не хоче з дівчатками танцювати на траві.

І справді: чи це тому, що не мала сили з того нужденного чужого хліба, чи через те своє сирітство, Марися не любила ані бігати, ані танцювати, ані гратися з дітьми в «зайчика». Зате любила співати. А пісеньок знала стільки, що весь день щоразу іншу співала, і ніколи їх не забракло: то про те, як «Зосі хотілось ягідок, а купити не мала за що», то про те, як «Коник сивий, довгогривий длубає копитом могилу своєму хазяїнові», то про зачаровану сопілку, що говорила до пастушка:

 
Грай, пастушку, грай,
Боже, помагай!
 

То знову про те, як «Ведмідь кудлатий ходив до вовчиці у свати», то про те, як «У бабусі був козел рогатий і дуже неслухняний», то про те, як «Сірі лебеді летіли за море»…

Але найбільше любила Марися співати пісеньку про сирітку, що скликала гусей додому, бо та пісенька була наче про неї саму.

Коли над лісом починала згасати вечірня зоря, Марися відразу ж найголосніше витягала тоненьким голосочком:

 
Ідіть, ідіть, гусенята,
Ідіть ви додому.
Нема мене приголубить
На світі нікому.
 

Це була чудова пісенька, і так легко доходила вона до серця, що хто проходив близько, ставав і слухав, а часто й сльози з’являлись у нього на очах.

Хто навчив Марисю усіх цих пісень – невідомо, і коли б спитати її про це, то вона й сама не знала.

Може, навчив її пісень шум чорного бору, може, лугові трави, що шепочуть тихі слова. Може, гаї, вкриті молодим листям, яке, тремтячи легесенько на вітрі, гомонить щось і гомонить, наче живим голосом. А може, й та тиша, що йшла полями, перелогами і була така дзвінка, начеб саме повітря співало.

Слухала, прислухалася сирітка Марися до тих голосів, забуваючи при цьому і голод, і холод, а коли вже сонце заходило, і треба було вертатися додому, вона й сама незчулася, як той день пролетів.

Їй навіть у голову не приходило, що з лісових хащів виглядали й дивилися на неї хитрі жадібні очі спритного Салка – того лиса, що жив у сусідстві з Кришталевою печерою, і який, зробивши собі нору під поваленою сосною, вдавав із себе пустельника, а тим часом з усіх боків винюхував, де б ухопити який ласий шматок…

Особливо тягнуло його до гусятини. Великих табунів гусей, яких пильнували сильні хлопці, він уникав, надіючись на тих сім гусок, що їх пасла Марися. Щодня все ближче і тихше підповзав він кущами до левади.

Спокійно пасла Марися свої гуси, нічого не підозрюючи. А як тільки смеркалося, гнала свій табунець додому. Єдиним її помічником був малий жовтий песик Гасьо, який дуже любив дівчинку й цілими днями просиджував коло неї на леваді.

Салко відчував до цього Гася велику відразу.

– Поганющий псисько! – говорив він собі не раз, плюючи і бридко кривлячися. – Я ніколи не бачив огиднішого створіння! Ну що це за вуха, наприклад? Якісь гострі, зовсім не собачі. Або шерсть. Таж він рудий, як той зрадник Іуда. А який, видно, паскудний характер! А яка його поведінка, які звички! Адже це найбільший дармоїд. Висловити важко, як ця тварюка мені не подобається! Один його вигляд викликає в мене огиду. Хто бачив, щоб порядний собака весь день сидів на одному місці і пильнував якихось там нещасних семеро гусей! Адже це справжня ганьба! Семеро гусей! Ха-ха-ха… сміятись хочеться! І де ж той простак, який любив би гусятину, який спокусився б цією нуждою? Давніше, може, так і водилось, щоб на столах у лисів і така їжа була: відомо, що старі мали свої примхи. Але тепер жодний лис, який шанує себе, таких «ласощів» не їсть. Я принаймні бриджусь гусятиною. А на цього жовтого пса і на цю обдерту дівчину просто дивитись не можу! Коли б не те, що маю намір залишитися тут пустельником – давно б забрався з цієї околиці. Але що ж, коли вже хтось усього себе присвятив чеснотам і благородним вчинкам…

При цьому він так сильно зітхав, що аж вуса його піднімались коло носа, і, прижмурюючи то одне, то друге око, слідкував за рухами Гася, гусей і Марисі. Потім, відвернувшись від них, криво посміхався.