VII

Якби кому довелось бути на світанні під лісом, той побачив би дивне видовище.

Малий чоловічок у червоному ковпаку витворяв дивні штуки, стрибаючи по болоті, що прилягало до лісу, з купини на купину, чіплявся за гостру осоку, нуркуючи в траві, як плавець, то знов западав глибоко в грузьких мочарах, порослих мохом.

Це був не хто інший, як наш знайомий Підземок. Але як страшенно він змінився! З колишнього огрядного Підземка на ньому залишилось стільки жиру, як на комарі сала. Жупанець на ньому звисав вільно, наче позичений. Худі, як тички, ноги стирчали в капцях, які щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкій шиї, а сухі, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якій замість тютюну тліло вільхове листя.

Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож і перебування в Голодній Вульці. Але це була не єдина зміна. Постійний голод навчив Підземка багато дечого. Він навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах і шукати чаїних яєць. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Ківі! Ківі! Ківі!»

Бідолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона відстрашить напасника, який кожної хвилини міг знайти її гніздо, сховане в траві, а в гнізді єдине, перше того року знесене яєчко.

Коли вона закричала знов і ледве не оглушила Підземка своїм вереском і лопотанням крил, він зупинився роздратований і сказав:

– Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаєш, що я з розкоші топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб віддав перевагу твоєму яйцеві перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смерті. Замовкни і не дери горла, бо я тобі в’язи скручу!

Він опустив голову і, похитуючи нею, сумно додав:

– Ой, леле! В яку ж я біду влип і що мене чекає? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловіче, це ти занапастив мене…

Раптом здалося йому, що чує якийсь дуже жалібний плач. Стягнув трохи ковпак і приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.

– Хай мене вхопить біда! – мовив Підземок, який мав добре серце і легко розчулювався від чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бідоласі не гірше, ніж мені. Піду подивлся, що там таке.

І, забувши про свій голод, повернув, на превелику радість чайки, з боліт до лісу та й пішов прямо на цей голос.

– Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.

Ледве вийшов з очерету, який ріс тут густою стіною, аж тут побачив під лісом невеличку луку, посеред якої на горбочку сиділа мала дівчинка і, затуливши руками обличчя, жалібно ридала.

Защеміло серце в щиросердечного малюка. Він прискорив крок, підійшов до дівчинки і запитав:

– Чого ти плачеш, дівчинко, хто тебе скривдив?

Марися здригнулась і, віднявши рученята від обличчя, дивилася на Підземка широко розплющеними очима, не в змозі промовити й слова з великого подиву.

А він знову:

– Не бійся, дитино, я тобі добра бажаю.

– Боже! – шепнула Марися. – Що воно таке? Мале, як лялька, а говорить, як людина. Матінко, я боюсь!

Вона вже хотіла тікати геть з цієї гірки, піднявши догори руки, як птах крила.

Але Підземок заступив їй дорогу й сказав:

– Не тікай, дівчинко, я краснолюдок Підземок і хочу тобі допомогти.

– Краснолюдок? – повторила тихо Марися. – Тож я знаю! Якось матуся розказувала мені, що краснолюдки добрі.

На це Підземок із великою радістю відгукнувся:

– Матуся говорила тобі щиру правду. Я хотів би подякувати їй за це.

Та Марися смутно схилила свою золоту голівку:

– Померла вже моя матуся…

– Померла? – повторив сумно Підземок. – Ой, тяжке це слово! Навіть камінь легший від нього.

Покивав головою, зітхнув, а потім запитав:

– Як же звали твою матусю?

– Кукулина… – відповіла Марися.

– Кукулина?… Он як, добродійко ти моя… А ми ж знайомі! А ти, дівчинко, не хто інша, як та мала Марися, що то оченята жмурила, то ронила срібні сльози тоді, коли злюща баба мало не вбила мене? Ой, королівно моя! Ото ж ми зустрілися! Ото щаслива доля звела нас! Кажи, наказуй, що мені робити, щоб допомогти тобі в цьому важкому горі?

Але Марися, згадавши про свою халепу, ще сильніше почала плакати.

– Ні-ні! – говорила, плачучи. – Ніщо не втішить мене…

Стояв перед нею Підземок і, поклавши люльку на плече, заспокоював її найщирішими словами:

– Шкода, – говорив, – твоїх голубих оченят, панночко, на такий гіркий плач.

А Марися:

– Я не панна, я сирітка Марися.

– Тим більше хочу допомогти тобі, що ти сирота. Заради Бога, досить сліз! Де ж хата твоя?

– Нема в мене хати! Господиня, в якої я пасла гуси, вигнала мене.

– Ото лиха, нечесна жінка! – сказав обурено Підземок. А Марися швидко:

– Ні-ні, це я погана, це я нечесна! Через моє недбальство лис подушив усі гуси. Ой, гусоньки мої, гуси! – заголосила з новою хвилею жалю і, знову затуливши рученятами очі, заридала.

Прибрав Підземок рученята від обличчя дівчинки і каже:

– Плач нічого не поможе. Треба вертатися додому.

– Ні-ні! – повторила Марися ще жалібніше. – Не можу, не хочу вертатись! Піду світ за очі… У ліс піду. Піду, куди очі дивляться.

– А що ж ти думаєш робити в лісі? Світ – це ж не грядка, щоб обійти його довкола. Навіщо така покута?

Тут він почав смикати свої сиві вуса, подивився в землю і згодом сказав:

– Може б, я знайшов раду на це? Якби-то заплатити господині за гусей… Багато їх було?

Але Марися зайшлася страшенним плачем, примовляючи:

– Що мені з того, як уже вони неживі? Як подушені, побиті? Ой, лишенько моє!

Бачачи такий великий і невтішний жаль, Підземок задумався і дивився в землю, знову посмикуючи сивого вуса. Нарешті сказав:

– Ну то коли так – то нема ради, треба йти до королеви Татри. Лише вона одна може зарадити.

Почувши це, Марися швидко підвела личко, засвітились оченята – дві блакитні зірки, в яких загорілась надія, і спитала:

– А вона добра?

– Бачу, що ти розсудлива не по роках, – відповів Підземок, – бо не питаєш, чи вона сильна, а тільки, чи добра. І справді, що варта сила без доброти? Нічого і ще менше. Отже, коли так підбадьорюєш мене своїм добрим розумом, то вирушаймо в далеку і трудну дорогу – я радий буду допровадити тебе до королеви Татри, бо сирітські сльози заслуговують на розраду і всіляку допомогу.

Тоді Марися встала, витерла очі і сказала просто:

– То ходімо!

І вони пішли.

Добрі часи

I

– Куди нас повезе цей чоловік? – питали один одного краснолюдки, сидячи на возі бідного Скробека і турбуючись про долю двох своїх товаришів – Підземка і Кошалека-Опалека, що запропастилися десь у дорозі.

– Треба було б заїхати до якогось короля, щоб наш ласкавий володар мав добру компанію і щоб ніхто не зневажив його честі, – обізвався генеральний писар Котяче Очко.

– Добре було б, – підтвердив паж Кружальце і смачно облизався. – У королів, чував я, їдять найжирніші і найсолодші страви і щодня печуть калачі. От де можна поживитись!

– Краще помовчав би! – гримнув на нього Соломинка, напрочуд худий і тонкий. – І так уже ледве ходиш, став як барило. Ось-ось утратиш посаду, бо наш милостивий король візьме собі іншого, щоб носив за ним пурпурову мантію.

– На селі не так легко з королями, – перебив цю суперечку Синьоцвітик. – Але, може, цей добрий чоловік завезе нас хоч до якогось князя?

– У князя теж великий двір, двірня, кухмістри, – обізвався Світлячок. – Капела завжди є, музика грає, а столи аж вгинаються під срібними тарелями і келихами. Вночі все залите яскравим світлом, люди довго сплять, мало працюють і весело живуть. Ось там би нам було добре! Але князі також не валяються під польовими грушами, як гнилички, та й княжий двір не для кожного відчинений, як ото корчма. Далеченько треба їхати, щоб знайти котрогось князя!

– Ну, то хай везе нас хоч до якогось графа, – відповів Соломинка. – Граф теж добре живе і має великий двір.

– Еге ж! – мовить Помпончик. – А які в нього стайні! Які коні! Які мисливські собаки!

– А харчі там які? – стурбовано запитав Кружальце.

– Які? Звичайно, як у графа. Чудова кухня та й усе інше! На рожнах обертається печеня з сарни або дикого кабана, печуть пиріжки, торти і цукрові пряники, в келихи наливають із дзбанів золотаве вино… А яких щук подають на стіл на отакенних полумисках!

При цьому він розвів обабіч руки, а інші краснолюдки здивовано захитали головами.

Але Тямко, що був до всього скорий і меткий, як іскра, почувши про такі чудеса, зірвався зі свого місця і, штовхнувши Скробека, вигукнув:

– Чоловіче! Гей, чоловіче, чи ти знаєш якогось графа в цій околиці?

– Графа? – повторив Скробек, чухаючи потилицю. – Ніякого графа тут немає…

Помовчав хвильку, а потім, пригадавши собі, додав:

– На гірці є тільки стара руїна, комин і частина муру. Розказують, що там за давніх часів жили графи. Але тепер це пустка, і тільки міщани їздять туди часом по цеглу, якщо кому потрібно. Графи, кажуть, давно вимерли.

– Вимерли? – скрикнув Кружальце з щирим співчуттям і сплеснув у долоні. – Дивіться, і як це від такого добра люди вмирають? Ну, коли так, то нехай цей селянин везе нас до заможного шляхетського двору. Там кривди нам не буде. Заможний шляхтич – це також пан на всю губу.

– Авжеж! – обізвався Синьоцвітик. – Як прийде весна – то він собі встане рано, вийде до зорі на зелені поля, а тут йому жайворонок співає веселу пісеньку, роса сипле під ноги перли, квіти тчуть барвисті килими по луках, плуги орють чорну землю, ревуть воли, вигукують орачі, аж душа радіє, аж серце сміється. Прийде літо, чоловік бере рушницю, йде на болото, вполює дику качку, прив’яже до торби, гляне на синє небо, і весело стає на серці.

А довкола шумлять поля золотим колоссям, блакитно цвіте льон, на луках пахне сіно, червоніють ягоди, а на липі гудуть бджоли… Прийде осінь, то й яблуні, і груші, і сливи аж угинаються від плоду, в березовім гаю пахнуть гриби і рижики, золотиться обжинковий вінок і переливає то колосом, то квітами, то гроном горіхів. Вранці на полях лежить туман, а тільки вигляне сонце, – чоловік іде з собаками до лісу полювати на звіра. Бір затихає, прислухаючись до голосів гончих псів, на мисливців зверху дивиться білка своїми чорними очицями. Раптом бахнув стрілець раз, удруге: бах, бах, бабах! Широко котиться луна, чути радісні вигуки і звуки мисливських ріжків.

Конец ознакомительного фрагмента.