III

Попоївши, Кошалек-Опалек знову сів біля вогню, а коли хлопці підкинули свіжого хмизу й іскорки стали весело скакати по сухих галузках, він так почав розповідати пастушкам про краснолюдків:

– У сиву давнину нас звали не краснолюдками, а боженятами. І жили ми не під землею, не під камінням або корінням старих дерев, як живемо тепер, а по селах, по хатах, разом з людьми. Це було давно-давно. Ще тоді, коли в цій країні панував Лех, який збудував місто Ґнєзно на тому місці, де знайшов гнізда білих птахів. Бо міркував так: «Якщо птахи живуть тут безпечно, то земля ця, мабуть, тиха і добра». І справді земля була такою. Люди кажуть, що птахи ті то були орли, але в наших старих книгах записано, що це були лелеки, які бродили по рівнинних луках і там вили собі гнізда.

Як було, так було, досить того, що вся ця країна від Леха почала зватися Лехія, а люди, що жили в ній, теж прийняли назву лехітів, хоч сусіди звали їх ще й полянами, бо це був народ хліборобів і ходив за плугом на полі. Усе це записано в наших старих книгах і скріплено печаткою.

– А лісу тоді не було? – запитав раптом тоненьким голоском Юзик. – Ані річки, нічого?

– Чому ж! – відповів Кошалек-Опалек. – Був ліс, і то не такий, як сьогодні, а величезна, майже безконечна пуща. А в цій пущі жили великі й страшні звірі і так ревли, що невеликі дерева аж ламалися. Але ми, краснолюдки, знаємо лише про ведмедів. Одного разу розповідав мені прадід мого прапрадіда, що коли такий ведмідь вигорнув його з липового дупла разом з бджолами і медом, то тримав у себе слугою до половини зими і велів день і ніч розповідати казки, а сам тільки лапу смоктав і дрімав у барлозі. Лише коли вдарив лютий мороз і ведмідь міцно захропів, прадід мого прапрадіда бігом пустився з тієї пущі і по семи роках мандрівки повернувся до своїх.

Діти сміялися, слухаючи про цю пригоду, а Кошалек-Опалек розповідав далі:

– Го-го-го! Ото були часи!.. Над полями, над водами тоді шуміли липові гаї, а в них жив один старий, дуже старий божок на ім’я Світовид, який дивився на три сторони світу і охороняв усю країну. Але щодо хат, худоби і подвір’я, то їх стерегли боженята, яких через маленький зріст називали коротульками або скшатами. «Кожна хата має свого скшата», говорили люди в ті старі часи, і нам добре було і весело, бо ми допомагали своїм господарям у всякій роботі: то коням овес насипали і віддмухували полову, щоб золотилось саме чисте зерно, то січку різали, то перетрясали солому, то курей заганяли на сідало, щоб не губили яєць у кропиві, то били масло в масничках, то віддушували сир, то колихали дітей, то мотали пряжу, то на вогонь дули, щоб каша швидше варилась. Яка тільки робота була в хаті і на подвір’ї – ми охоче брались до неї. Правда, це не задарма. Як не господар, то господиня пам’ятали про нас. Завжди в світлиці на краю лави були крихти хліба й сиру, завжди в кварті було трохи меду або хоч молока. Було з чого жити.

А виходила господиня на город полоти або з серпом у поле, то тільки озирнеться з порога, візьме з діжки жменю проса й, розсипавши по хаті, промовить:

 
Боженята! Боженята!
З вами дітки, з вами хата,
А за це вам – просом плата!
 

І йшла спокійно до роботи. А ми гульк з-під запічка, стриб з-під лави, гульк з-під мальованої скрині. І ну господарювати, розповідати дітям казки, хлопцям стругати коники, дівчаткам ляльки робити, кіски заплітати. Ну протирати віконця, впускати сонечко через них до хати і ту золоту ясність по кутках розносити, аж усе пахло довкола. Праці, правда, було багато, але людської вдячності ще більше. Не було заручин ані острижин ^[1], на які б не запросили нас господарі:

 
Боженята! Боженята!
Просим в гості вас на свята!
На столі стоїть печеня
Із рогатого оленя,
Іше курочка рябенька,
Ще й перепічка біленька!
 

Між гостей ми, правда, не пхалися, бо народ наш, хоч і маленький, завжди розумівся на справах. Але коли один, другий і десятий починав під вікном або під порогом на гусельцях грати, то люди не могли наслухатись нашої музики, така веселість, така радість від неї йшла, начеб у серці співало. Гей-гей! Де ті часи, де?

IV

Кошалек-Опалек зупинився і поволі пахкав люлечкою, а діти, задивившись на нього, захоплено слухали, хоч він нічого й не говорив. По хвилині промовив:

– Як довго то тривало – не знаю, бо в наших книжках про це не записано. Але потім часи почали мінятися. Не стало добрих володарів з роду Леха. А ті нові, що настали, весь час бились між собою, бо їх щось аж дванадцятеро панувало разом. Набридли, нарешті, народові ті чвари, і він прогнав заколотників геть і знов обрав собі одного володаря.

Заспокоїлось трохи в цій країні, але щойно сонце засвітило над нею – знов прийшла буря.

Як сарана спадає на посіви, щоб знищити їх до кореня, так на лехівську землю напали німці, а їхній князь хотів насильно взяти заміж нашу князівну і панувати над нами. Кажу – нашу, бо хоч ми були тільки боженятами, але в ті стародавні добрі часи була єдність, і ми йшли разом з народом, як браття.

Князівна, однак, не хотіла за німця…

– А я знаю! – вигукнула тоненьким голосочком Кася Бальцерівна. – То була Ванда.

– І я знаю! – ще тонше запищала Зося Ковальчанка.

І давай одна поперед одну затягати:

 
В нашій землі лежить Ванда,
Що не хтіла німця…
 

Кошалек-Опалек покивав на це головою, усміхнувся і каже:

– Не хотіла ж! Знаю-знаю… Адже уся ця пісня записана в наших книгах. З давніх-давен навчаємо її малу сільську дітвору. Аякже! Я сам уже десь зо сто дітей навчив цієї пісні. А вас хто навчив?

Ми не знаємо…

– Ну, то, мабуть, я. Інколи здається, що в повітрі щось говорить або співає…

– Егеж! – поважно притакнули хлопці.

– Це, бачите, краснолюдки так говорять і співають. Тільки що вони маленькі – то їх не видно, як поховаються десь у хліба або в траву на луках, або в гаю між листочками, або під тими польовими камінчиками… Ну, гаразд. Коли князівна не схотіла німця, то зчинилася війна. На країну цю відразу почали летіти круки і ворони, відразу почали вовки вити, відразу небо затягнулося чорними хмарами.

Ми також почали голодувати, бо й хліб, і сир – усе йшло для тих воїнів, що билися з німцями. Збіднів весь край, збідніли разом з ним і боженята. А як розболілося серце в нашої князівни, що через неї весь народ страждає від війни, то вона кинулася в ріку, у Віслу, та й втопилася. Тільки тоді німці пішли геть, а у нас настав мир.

Але війна все зіпсувала, звела нанівець. Брат почав зраджувати брата, сильніший став кривдити слабшого, неситий приорював до свого поля сирітську нивку. А через те, що у краї, де кривда і сирітські сльози, не може бути щастя, запанували і злі князі, що звались Попелі.

– Ой, лишенько! – запищала Кася. – Попелі?

– Чого кричиш? – обірвав її Стахо Шафарчик. – Що ж тут дивного? Адже це ті Попелі, що одного з них миші з’їли.

– Авжеж! – повторив дуже серйозно Юзик Срокач.

А Кошалек-Опалек, пустивши димок з люльки, так оповідав далі:

– По-різному розказують про тих мишей – і так, і сяк. Давні то часи, і сьогодні вже ніхто не дізнається, як воно було. Але в наших книжках записано, що це не миші були, а боженята, зодягнені у мишачі кожушки, бо зима була люта. Побачивши, що той Попіль – зовсім поганий володар, вони юрмою кинулись на нього з мишачих нір і забили його на смерть. Так записано в наших книгах. Чи це правда, чи неправда – важко сказати. Але мій прапрадід сам розповідав мені, що поки ще не осліп від глибокої старості, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якій начебто це сталося і яка й досі зветься Мишачою. А озеро називається Ґопло.

Ну, гаразд…

Тим часом люлька погасла, і Кошалек-Опалек почав шукати в попелі іскорку. Знайшовши її, кілька разів потягнув з люльки, потім випустив клубок диму і заговорив далі:

– У тих старих книгах то так: тут кілька сторінок бракує, там знов кілька так пожовкло і злиняло, що й не прочитати, а в іншому місці – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож і не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрі це були часи, чи погані – зразу можна пізнати. Якщо добрі – то з тих сторінок, хоч би й найдавніших, б’є таке світло, немовби зійшло сонце; а як погані – то така темінь оохоплює, як у чорну ніч, коли над землею ні зір, ні місяця.

Такі то вони, ті старі книги краснолюдків…

V

– Хочете знати, що було далі? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.

Хочемо, хочемо! – закричали всі.

– Ну то слухайте. Зразу ж після тих чорних сторінок про Попеля йдуть світлі сторінки про П’яста. Го-го! Про П’яста я міг би говорити вам цілу годину.

У Юзика загорілися очі.

То говоріть, будь ласка!

– Говоріть! Оповідайте геть усе, що тільки знаєте! – кричали наввипередки діти.

Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину і почав:

– Сам я небагато знаю, бо мене ще тоді й на світі не було. Проте один старий краснолюдок, що писав ці сторінки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту історію, і хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шуміти, як почне розказувати про того П’яста, то в усій пущі наставала така тиша, хоч мак сій. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навіть ті трави і папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.

А той старий дуб шумів легесенько-легесенько, десь від самого серця, ведучи тиху розмову і пригадуючи давні дні своєї молодості.

А краснолюдок, що тоді був зовсім молодий, ба! мало що більший від синички, сідав собі під одним грибом, з яким він приятелював, і так вивчив усю ту історію, що пізніше записав її у наші книги.

А було це так:

Стояв собі той дуб, тоді ще молодий дубок, в тихій діброві, а недалеко, в затінку під липами, на яких гули бджоли, виднілась ясна хата з модрини. В хаті жило троє людей: П’яст, Жепиха і їхній синочок, якого звали Землевітом, бо дуже любив поля, а як виходив на поріг хати, то казав: «Земле, вітаю!»

І щодня бачив дуб їхнє життя працьовите, їхні добрі серця і душі, такі чисті, начеб кожне з них мало в грудях білого голуба.

Та й боженята жили собі в модриновій хаті, і добре їм було, бо й батько, і мати, і синок давали їм, що могли: то золотого меду, то прісного калача, то найбілішого сиру, бо своєю працею нажили собі багато всякого добра.

Отже, і в королівському палаці краснолюдкам не могло бути краще, як у тій тихій світлій хаті, що пахла живицею.

Аж настав час, коли синкові перший раз мали підстригати волосся. Зразу ж почали сходитися і з’їжджатися сусіди – хто пішки, хто на возі, хто верхи, так що аж гамірно стало на П’ястовому подвір’ї.

Порався П’яст, поралася Жепиха, щоб почастувати і обслужити гостей, а хатні боженята весь день допомагали.

Та тільки-но почало заходити сонце, як у повітрі залунав пречудовий спів. Люди звели очі на небо, думаючи, що звідти голос іде.

А боженята раптом сполотніли і почали тремтіти, наче від подиху холодного вітру, хоч погода була травнева.

І як котрий біг, так і зупинився, трусився, аж зубами цокотів.

Тим часом із заходу появилися два мандрівники, які саме з тим співом ішли до П’ястової хати.

Мандрівники співали про те, що для цієї країни кінчаються старі і настають нові часи. Співали, що загинуть і обернуться в порох старі боги, яких люди ставили собі по святих гаях.

Слухали люди той спів, і на обличчях їхніх вимальовувалась сила й надія.

А боженята, опам’ятавшись після першого переляку, зібралися в найтемнішому закутку П’ястової комори і, знітившись, тремтіли, як тремтить осіннє листя, коли вже час йому опадати. Бо з діда-прадіда їм заповідали, що коли з заходу прийде така пісня, то це буде знак, що мусять іти з хати у світ, поступившись місцем перед іншими духами.

Даремно Жепиха насипала їм маку, накришила солодкого калача. Боженята, хоч були голодні, не вийшли з кутка комори, не спожили того дару.

Багато днів, багато ночей просиділи боженята в коморі, голодні й холодні, доки не затихла пісня, що дзвеніла в повітрі над хатою. А коли нарешті відважилися ступити за поріг і захотіли по-давньому служити господарям, то побачили П’яста, який у золотистому плащі, накинутому поверх його лльяної свити, і в ясній короні йшов на королівський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарі й двірська челядь.

Жепиха теж стала королевою, а малий Землевіт – королевичем. І перестали вони бути селянами, з простої хати перейшли жити до королівського замку.

Боженята, однак, як і раніше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасіку; не хотіли кидати улюбленої садиби, де стільки років прожили спокійно і щасливо.

Але не було вже в них колишньої спритності і сили. П’ястів комірник ставив їм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не сміли вже й доторкнутися до цієї їжі, бо відчували, що праця їхня уже не та, що колись, і помічники з них погані. Тільки з долівки збирали те, що впало зі столу, і так змарніли, так почорніли, що люди почали називати їх злиднями, а не боженятами…

Так шумів, так розповідав той стародавній дуб, а притихла пуща слухала…

VI

Кошалек-Опалек замовк, і діти сиділи тихо, бо їм здавалося, що в шумі лісу вони чують голос того старезного дуба. Лише по хвилині обізвався Юзик Срокач:

– А що сталося з боженятами?

Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давніми часами, тож діти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:

– Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?

Вчений муж прокинувся із задуми і вів далі:

– Ще досить довго жили боженята по хатах і селах, але щораз ставали сумніші, щораз слабші і щораз менші. Вже й люди не кликали їх так часто на допомогу. Ще поки жив П’яст, їм не було кривди. І за панування його сина Землевіта боженята ще мали свій куток у кожній хаті. Але коли став панувати внук цього Землевіта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навіть не наважувались показуватися завидна і тільки смерком вилазили з кутка, щоб підкріпитися чим-небудь.

Уже й матері, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дітей.

Боженятам залишалась найгірша робота – в стайні, в хліві, в клуні, а в хаті хіба що скіпок наколоти, посуд помити та сміття в куток підмести.