У травні, в пору цвітіння, ельфуші запилюють плодові дерева краще за бджіл і джмелів. На дереві, де по весні пустували ельфуші, виростають яблука завбільшки з диню та вишні розміром із яблуко; якщо садівник умілий і не ледачий, якщо вчасно підіпре гілки рогатками – за урожай з одного тільки дерева можна буде накупити хліба на цілий місяць. Багаті городянки просто божеволіють, варто їм побачити плоди з обпиленого ельфушами дерева; кажуть, що гігантські ці фрукти допомагають від жіночого безпліддя.

Улітку ельфуші в саду небажані. Ламають гілки, псують яблука, вигризаючи на зеленій шкірці великі й маленькі сердечка. Ловити ельфушів – собі дорожче: вони братолюбні й мстиві й за одного зловленого одноплемінника можуть підпалити сарай, а то і хату. Значить, завдання розумного садівника – відвадити літунів від саду, заманюючи в інше місце, наприклад, на квітучу липу, або на ромашкове поле, або ще кудись, де є чому тішити око.

Для приманювання ельфушів, пояснював Юстин Аніті, найкраще годиться дитина років до шести-семи. Відчувши в полі малюка, ельфуші злітаються, як на мед: розсідаються навколо малюка на квіти і на гілки, складають прозорі крильця – і заводять начебто бесіди, тобто дорослому здається, що це просто низка мелодійних звуків, віддалено схожих на людську мову, але Юстин чудово пам’ятав, що, коли він був маленький і сидів отак у колі тендітних різнокольорових створінь, мова ельфушів здавалася йому цілком осмисленою, хоча й одноманітною. Вони нескінченно повторювали щось на кшталт: «Гар-рно… Хлоп-чик… Бути гар-рним хлопчиком – гар-рно…», повторювали то хором, то поодинці, на різні голоси і з такими різними інтонаціями, що маленький Юстин готовий був слухати їх годинами…

Коли йому виповнилося вісім, ельфуші втратили до нього інтерес, але дід скоріше зрадів, ніж засмутився. Він сказав: ти зовсім великий… І навчив виманювати ельфушів із літнього саду манком.

І ось, коли небо вже почало сіріти, Юстин і Аніта залягли у високу траву серед сплячих ромашок, поставили поруч ліхтар із кольоровими скельцями, і Юстин простягнув Аніті манок – тендітну сопілку з крутілкою. Запах вологих трав здіймався до неба; Аніта облизнула губи – серце у Юстина підстрибнуло – і подула; сопілка ніжно заскиглила, крутілка закрутилася, видаючи неповторний ельфушачий звук, тому що в кожній сопілці був особливий проріз, і повітря, пробиваючись крізь нього, по-особливому свистіло…

Аніта манила і манила, і скоро до звичайного шелесту ранкового вітру додався незвичайний – шелест прозорих крил. Ельфушів було багато, штук десять; вони кружляли над ліхтарем, над завмерлими в траві людьми, іноді зіштовхувалися крилами і мало не падали, але вирівнювалися знову. Юстин чекав, що вони, як зазвичай, покружляють-покружляють, та й підуть танцювати на квітах, збиваючи росу; трапилось інакше. Ельфуші, що злетілися на манок, уперше в житті Юстина – вірніше, вперше відтоді, як йому виповнилося вісім, – зацікавилися людьми.

Небо світилось. Один великий смарагдово-зелений ельфуш опустився Юстину на груди. Юстин завмер – в ельфуша майже не було ваги, але чобітки з підківками лоскотали і дряпали груди. На голові у зеленого ельфуша був жовтий обруч, ніби кільце з голочками, а праворуч і ліворуч від кільця гострими листочками настовбурчувалися вуха. В ельфуша було бліде обличчя, майже людське, з довгими темними очима, гострим носом і маленьким рожевим ротом. Юстин зустрівся з ельфушем поглядом – і мимоволі перестав дихати; смарагдова істота знялася над ним, розчепіривши руки та ноги, ніби обхопивши невидиму мильну бульбашку, і Юстин почув ніби здалеку, ніби з дитинства:

– Тілі-тілі… Гар-рний. Тілі-тілі… Тісто – гар-рно…

Відразу два ельфуші, ніжно воркуючи «тілі-тілі», опустилися Юстину один на груди, другий на живіт. Юстин мало не скрикнув, спробував піднятись, але три інші літуни вилися біля його обличчя, оголюючи в усмішці маленькі гострі зуби; ніжно-рожевий ельфуш вже перекушував нитки, на яких трималися Юстинові ґудзики, а хтось іще перегризав зав’язки штанів.

– Тілі-тілі… – заклинанням слалося над травою. – Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Манок давно вже мовчав. Ельфуші кружляли над Анітою, вивільняючи її з одягу, а вона не опиралася, заворожено всміхалась. Її сукня, розібрана по частинах, вже лежала поруч світлою калюжкою, відразу п’ять співучих ельфушів підхопили поділ її сорочки і з натугою потягли вгору, а під сорочкою не було взагалі нічого, крім самої Аніти.

– Тілі-тілі-тілі… Тіссто, тіссто…

Від ельфушиного співу каламутилося в голові і бігли мурашки по голій спині, голій до самих п’ят.

Ліхтарик із кольоровими скельцями перекинувся набік і погас.

* * *

– Ти знав? Про ельфушів?

– Не знав…

Аніта сміялася:

– Зна-ав… Усе знав…

Юстин обімлів:

– А ти… знала?

– Усі знають, – сміялась Аніта, – що ельфуші клюють на дітей і на закоханих… Я ж бо відразу все зрозуміла, коли ти мені манок показав.

Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим і дуже дурним. Вони лежали в сіні, під навісом, і Аніті пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами і збирався дощик.

– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очі. – Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.

…Він відчував, як виступають на очах сльози. Не від горя; Анітині губи були осередком усієї на світі ніжності, у Юстина ніби гаряче сонце вибухнуло всередині, він плив, як у топленому молоці, і нічого, крім Анітиних зволожених очей, не бачив.

– Тілі-тілі… – ледь чутно співали у вухах зниклі голоси.

По навісу стукали краплі, Юстин плавився в своєму щасті, перебував у своєму щасті, в їхньому спільному, взаємному, помаранчевому і синьому, яскравому сонячному щасті. Потім вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, ні про що не треба було турбуватись, і закопчене Анітине скельце з відшліфованими краями лежало у Юстина на голому плечі.

Потім він заснув.

* * *

Тільки через місяць після візиту вербувальників дід відчув у собі досить сил, щоб вийти «в світ». Юстин відмовляв його, але дід був непохитний: вистругав собі палицю, обмотав ноги ганчірками і пішов – до найближчого хутора, за новинами.

Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.

Новин і справді виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам він згинув десь у горах, зірвався з кручі, утікаючи від погоні. Вухатий Звор увійшов до княжої столиці, одним указом позбавив влади всіх княжих радників, намісників і начальників, а іншим указом призначив своїх – і вони роз’їхалися по містах і селищах, потрясаючи зброєю та вірчими грамотами, супроводжувані численною похмурою вартою. Ціни на хліб підскочили втричі; народ про всяк випадок зачаївся, припинив усяку торгівлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозуміло, чого від нової влади чекати.

– Тепер вільно можеш ходити, Юсе, – говорив дід, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кінець Червонобрового – на радість, ну його, кровопивця…

Юстин відмовчувався. Розумом тямив, що дід говорить про важливе, але ніяк не міг змусити себе стурбуватися поваленням Червонобрового, подорожчанням хліба й новими намісниками. Йому було навіть образливо, що дід настільки поглинений страшними й радісними новинами; йому навіть страшнувато було від того, що його власні думки зіставлялися з дідовою розповіддю, як небесні хмари – із псовим полюванням у далекому лісі. Лякаюче, шумно, криваво – але далеко внизу, вкрите серпанком, байдуже…

Усе, що відбувалося в ці дні з ним і Анітою, здавалося йому настільки ж значним, як сонце і місяць. Як небо і яблука. Як жнива.

* * *

Вони купалися на мілині далеко від берега. Разом грілися на плоскому бородатому камені – голяка; це було прекрасно і болісно. Дрібні черепашки впивалися в боки; Анітине волосся впліталось у морську траву.

– Яка безсоромність, – блаженно шепотіла Аніта, дивлячись у небо.

Ніде-ніде на світі не було ні душі.

Дні минали один за одним, як намисто з білих черешень; дні були сонячні, ночі – короткі, ввечері Аніта йшла, щоб повернутися вранці.

– Юсе… – сказав одного разу дід, коли зоряним вечором вони вляглися спати у дворі, під небом, дід на возі, а Юстин під возом. – Ти вже знаєш, хто вона?

– Ні, – сказав Юстин, із якого миттю злетів увесь сон.

Дід посопів; за цим сопінням стояли довгі дні, коли Юстин ішов на світанку і повертався в сутінках; вечори, коли дід зиркав на Юстина, бажаючи і не наважуючись про щось запитати, але Юстин не помічав цих поглядів і щасливо засинав на соломі, йому снився ранок…

– Юсе, – сказав дід, і крізь щілини у возі на Юстина впало кілька соломинок, – я ж чекаю все, чекаю. Думаю, Юс мій одружиться, дружину приведе, будуть діти… Ти ж не дезертир тепер. Можеш одружитися, з ким хочеш. Хлопець ти видний: красивий, здоровий, розумний… А я хворий вже і старий, Юсе. Скільки проживу – невідомо. Ти б запитав у неї – піде вона за тебе заміж? Якщо вона, звичайно, людина?

* * *

«Підеш за мене заміж?»

Скільки разів він ставив їй це запитання. То грізно, то м’яко, то благально, то недбало. Скільки разів він питав її – у мріях.

Скільки разів, розкривши рот, він закривав його знову. Вона питала – що? І він відгукувався – ні, нічого…

А потім зарядили дощі на цілий тиждень.

А потім…

* * *

– Юстине! Юсе! Вставай… Будь ласка…

Він протер очі. Була ніч; він здригнувся, згадавши, як вона снилася йому напередодні візиту вербувальників. Що, невже знову біда?!

Але вона не снилася. Вона стояла поруч і трясла його за плече. Уночі! В хаті!

– Що? – запитав він, перехоплюючи її руку.

– Батько все знає, – сказала Аніта в темряві. – Юстине… Тепер або ми тікаємо – або ти мене більше ніколи не побачиш.

– Ми тікаємо, – легко погодився він.

Хоч як тихо шепотілися вони – сопіння діда на лавці припинилося.

– Ми тікаємо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?

– Я здобула інше скельце, – сказала Аніта. – Дві його половинки. Я знаю місце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навіть батько, можливо, не знайде нас… Тільки дивитися треба не на сонце, а на місяць.

Юстин глянув у той бік темряви, де мало бути вікно. Нічого не побачив.

– Сьогодні повня, – сказала Аніта. – Удосвіта вітер розвіє хмари… Тільки я тобі спочатку мушу сказати, хто мій батько. Інакше це буде нечесно.

Юстин не слухав, думав про діда. Про те, що дід ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крім Юстина, у діда немає жодної живої душі. Про те, що скоро осінь, а худобу забрали. Про те, що дід хворий – з його, Юстина, милості.

– Стривай, – сказав він пошепки. – Стривай…

– Ти боїшся?

– Ні! Але я подумав… А як же дід? Чи можемо ми його взяти з собою?

Заскрипіла лавка. Дід поворухнувся. Юстин прекрасно розумів, що він не спить. Слухає.

– Але у скельця тільки дві половинки! – сказала Аніта вже в повний голос. – Тільки дві… Ми підемо сьогодні – або я тебе більше ніколи не побачу!

Юстин мовчав.

– Хто твій батько, дівонько? – тихо запитали з лавки.

– Яка різниця, – пошепки сказав Юстин.

– Велика різниця, – з гіркотою відгукнулася Аніта. – Мій батько… Мій батько – Ос, Господар Колодязів.

Тихенько заспівав вітер у комині. Значить, справді – скоро небо очиститься, вийде місяць.

– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не буває. Аніто, так не може бути!

– Так є, – глухо сказала Аніта. – Я його люблю… Але він – такий, який він є, й іншим бути не може.

Темрява тихо застогнала. Рипнула під дідом лава.

– Я б могла не говорити, – сказала Аніта, ніби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже він шукатиме мене і, можливо, знайде – навіть там. І тоді… розумієш?

– Він не дозволяє нам зустрічатися? – нерозумно запитав Юстин.

– Він вважає, що я маю робити те, чого хоче він, – тихо сказала Аніта. – Він інакше не вміє. Він же Господар Колодязів.

– Не повторюй! – тихенько скрикнув дід. – Не повторюй… Накликаєш…

Вітер у димарі завив сильніше.

– Значить, ти не підеш зі мною, Юстине? – тихо запитала Аніта. – Значить… ми можемо попрощатися?

– Іди, – благала темрява. – Навіщо ти прийшла, дівонько… Навіщо ти закохала його в себе… Ти ж знала, чим це може скінчитися – для нього… Навіщо ж ти?

Вітер у димарі вив сильніше, вив, ніби дикий пес посеред кладовища. Уї-і-і…

– Так, – тихо сказала Аніта. – Ви маєте рацію. Звичайно.

Повітря заколихалося; в прочинені двері війнуло протягом. Юстин зісковзнув із печі, перекинув у темряві табурет, метнувся повз лавки – до дверей.

– Ю-усе! – лунало йому вслід.

На вулиці було світліше. На небі, в тому місці, де був місяць, хмари вже світилися білим.

– Стій! – він наздогнав її біля воріт. – Стій… Послухай. Невже ми ніяк не можемо взяти діда з собою?

– Так ти готовий іти зі мною?!

– Піду, – сказав Юстин, цокотячи зубами, ймовірно, від холоду. – Я вже втік один раз – від вербувальників… Як боягуз.

– І правильно зробив, – заперечила Аніта. – Тебе ж вели не на війну, а на бійню.

– Тепер неважливо, – сказав Юстин. – Слухай… Я з тобою. Куди хочеш. Якби діда не було – я б узагалі не думав, пішов би за тобою – і все.

– А якщо батько нас зловить?!

– Не зловить, – Юстин махнув рукою.

– А якщо зловить?

– Не зловить! – гаркнув Юстин. – Що мені з дідом робити, га? Як він буде без мене?

Аніта на хвилину замовкла. Потім раптом зчепила пальці:

– Ну ось що… Я знаю спосіб, щоб ти міг час від часу до діда навідуватися. Допомагати йому. Грошима… Худобу можна буде купити нову, хату полагодити…

– Відвідувати? – перепитав Юстин. – Тут?

– Авжеж, – Аніта труснула волоссям. – Раз на тиждень… Приблизно.

– Так про що ж ми розмірковуємо? – здивувався Юстин. – Стривай, я скажу йому, що скоро повернуся…

– Не треба, – Аніта втримала його за руку. – Зараз місяць вийде… може, на одну секундочку. Якщо ти йдеш зі мною – то просто зараз!

– Я йду, – сказав Юстин.

Хмара відсмикнулася вбік, ніби рвана фіранка. Вивільнила місяць; Аніта відірвала нарешті свої губи від Юстинових – і простягнула йому половинку закіптявленого скельця.

Юстин підніс скло до очей. Рука його йшла все повільніше, але все-таки не встигла зупинитися, не встигла повністю опинитися у владі страху; йому здалося, що він побачив кільце на білій поверхні місяця, обручку…

Відчуття було таке, ніби падаєш у неглибоку яму. Місяць блимнув і пропав; коліна підігнулися, під босими ногами була вже не трава, а кам’яні плити. В його руці, як і раніше, жили тонкі Анітині пальці, холодні, як місяць…

Він чув, як Аніта тонко, болісно скрикнула.

Її пальці вислизнули з його руки – і тоді він розкрив очі.

* * *

Тут було трохи світліше, ніж на залитому місяцем дворі. Праворуч і ліворуч угадувалися кам’яні стіни; повітря було не те щоб сперте, але якесь дуже густе, з ледь відчутним неприємним запахом, і Юстин, який звик до свіжого повітря саду і поля, закашлявся. Погано, якщо це і є те саме місце, куди вони з Анітою втекли, де їм тепер доведеться жити…

Аніта стояла поруч – трохи зігнувши коліна і розвівши руки в сторони, немов загороджуючи Юстина від чогось, ніби він, Юстин, був маленьким, як ельфуш, і міг сховатися за вузькою Анітиною спиною.

А перед Анітою, за три кроки, стояв іще хтось, і навколо нього напівтемрява згущувалася, перетворюючись на темряву.

Юстин здригнувся. Зробив рух, щоб загородити собою Аніту – але вона несподівано сильно відштовхнула його.

Безлика фігура, що стояла перед ними, випромінювала темряву точно так, як світлячок випромінює світло; через мить виявилося, що й обличчя у того, хто стояв, було. Юстин заглянув у нього – і вкрився холодним потом.

– Якщо ти його торкнешся, я повішуся! – незвично тонким голосом пообіцяла Аніта.

Фігура, яка випромінює темряву, мовчала.

– Я маю право! – майже зойкнула Аніта. – А ти шпигуєш! Ти не маєш права! У мене своє життя! Я людина! Я жінка!

У Юстина підкосилися ноги. Він зрозумів раптом, куди вони потрапили і хто перед ним стоїть.

– Відпусти його, – дуже тихо, жалібно попросила Аніта.

Юстин, стримуючи тремтіння, обняв її за плечі:

– Не…

Він хотів сказати «Не плач», або «не турбуйся», або «не треба», він сам іще не вирішив. Але нічого не вийшло – голосу не було, а пищати не хотілося.

– Іди до себе, – повільно сказав той, хто стояв перед ними.

– Ні! – крикнула Аніта.

– Іди до себе, – байдуже повторив той, хто стояв перед ними. – Іди.

Аніта втягнула голову в плечі:

– Якщо ти його торкнешся… Якщо ти тільки його торкнешся…

– Ти заслужила серйозне покарання, – сказав той, хто стояв. – А він… Ти ж збрехала йому і не сказала, що його чекає в разі невдачі.

– Я сказала, – прошепотіла Аніта.

Її батько, що виділяв темряву, підвів очі й подивився просто на Юстина; Юстин ледь утримався, щоб не впасти на коліна – від раптової слабкості й ще тому, що на нього накотилася раптом хвиля каламутної запаморочливої покірності.

– Правда? – запитав Ос, не зводячи погляду. – Вона сказала тобі, чия вона дочка?

Юстин кивнув, і крапля поту лоскотно прокотилася від скроні до підборіддя.

– Але я ж чую між вами якусь брехню, – сказав Ос, Господар Колодязів, і перевів погляд на Аніту. – Що ти збрехала йому?

Аніта здригнулася. Повільно обернулася до Юстина – бліда, з двома мокрими борозенками уздовж щік:

– Я збрехала тобі про діда. Ти б не зміг… провідувати його. Ти б пішов назавжди. Я збрехала, щоб ти не відчував себе зрадником…

Юстин розкрив рота, як риба. Знову закрив. Захотів прокинутися, прокинутися ще раз, на світанку, прокинутися на цей раз по-справжньому.

– Тепер іди до себе, – жорстко сказав Господар Аніті. – Іди.

Вона згорбилася, притиснула долоні до живота і, тягнучи ноги, побрела кудись геть, у темряву, вгору ледь помітними гвинтовими сходами. Юстин уражено дивився їй услід.

Аніта збрехала йому!

«Щоб ти не відчував себе зрадником…» Але ж він був би зрадником!

Він уже зрадник. Бо дід залишився сам… Тепер на віки вічні – сам.

Господар Колодязів ступив уперед. Юстину здалося, що він рухається, мов кругла крапля олії на поверхні води. Що простір поряд із ним м’яко вигинається.

І він заплющив очі, бо йому не хотілося бачити власну смерть. А Господар Колодязів усе стояв і дивився, і нова хвиля покірності в Юстиновій душі піднімалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…

– Так ти знав, проти чиєї волі йдеш? – запитав Господар Колодязів.

Юстин облизнув губи. У роті наростав залізний присмак – ніби він, Юстин, був запряжений і гриз вудила.

– Так.

Господар Колодязів дивився.

– Я не розумію, чому це… проти волі, – із зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумію, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?

Господар Колодязів не відводив погляд – ніби поклав холодну долоню на обличчя.

– Вона людина, – в розпачі продовжував Юстин. – Якщо їй у слід вовчого порошку насипати, то нічого не буде. Значить, вона людина.

Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.

– Вона любить мене, – голосніше сказав Юстин. – Я кохаю її. Чому не можна? Чому не можна її любити? Адже вона людина! Вона… вільна! Ну скажіть, навіщо вам принц?! Тобто навіщо їй принц… Вам же не треба ні влади, ні багатства, у вас і так усе є… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!

– А ти її не знаєш, – несподівано м’яко сказав Господар Колодязів. – Вона зовсім не така проста, як тобі здається… Вона збрехала тобі вперше, але не востаннє.

– Не кажіть так про неї, – попросив Юстин.