– Звідси – так, – кивнула Аніта. – З дому – в будь-яке… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце – то згадати. Якщо нове – уявити.

– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?

Аніта відвернулася:

– Так… Що тут особливого?

– А навіщо? За черешнями? Сподобалися?

Вона глянула на нього майже неприязно:

– Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?

– Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.

– Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.

І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.

Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.

– Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала б скельце, розбила…

Аніта здивовано на нього глянула:

– Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?

– Напевно, твоя правда, – зніяковіло погодився Юстин. – Напевно…

Знову замовкли.

– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дід поїхав на ярмарок… Раніше завтрашнього вечора і чекати нічого.

– Слухай, – після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. – Покажи мені, як ви живете, га?

* * *

Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочікувану гостю – але той, хоч і не радів особливо, команди послухався і забрався під поріг, брязкаючи ланцюгом.

Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак.

Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із захопленням брала в руки грубі тарілки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею:

– Здорово!

Юстин соромився їхньої з дідом хати – убогої, не дуже чистої, сирої та темної. Юстин не розумів, де мала вирости дівчина, що з таким інтересом роздивляється пічний рогач. Проти Юстинового побоювання дідові «штучки» (заготовки для оберегів, жаб’ячі кістки, пір’я дивовижних птахів, клубки кольорових ниток і заговорений віск) нітрохи Аніту не зацікавили. Розмальовані дерев’яні ложки захопили її куди більше; щоправда, за весь час, поки Аніта вивчала хату, двір і сарай, між нею і Юстином не було сказано і двох слів – Аніта щоразу зупиняла Юстина, коли той намагався щось пояснити:

– Потім…

Потім вони вийшли на подвір’я, Аніта виявила бажання сісти на землю, і Юстин підстелив їй рогожку. Аніта дочекалася, поки поруч сяде Юстин, і витягла свій ножик.

Юстин дивився, як вона вирізає коло. Краєм свідомості пройшла думка, що до дідового повернення треба буде затерти слід ножа на землі.

– Дякую, – сказала Аніта. – Шкода, що грубку розтопити не можна. Мені хотілося б подивитись, як туди дрова кидають.

– А у тебе вдома, – обережно запитав Юстин, – грубку топлять чим?

Аніта перестала всміхатися. Подумала, поторкала кінчик носа:

– У мене вдома грубки взагалі немає. Про мій дім давай не говорити, добре?

– Це трошки нечесно, – сказав Юстин. – Я ж тобі все показав… Усе, що у мене є.

– Авжеж, – Аніта нервово зім’яла поділ. – Звичайно, це не дуже чесно… але тільки що поробиш? Є таке слово – «не можна». Чув коли-небудь?

– Але ж ми в колі, – нагадав Юстин.

Дівчина насторожилася:

– А що ти знаєш про коло?

– А що мені треба знати?

Аніта відвернулася:

– Нічого не треба знати. Не твоє це діло. Просто мені захотілося сьогодні прийти… Сюди. Я і прийшла. Скоро піду.

Повз них пройшла руда курка. Мимохідь склюнула якогось жучка. На курячій спині потворною чорною плямою лежала заговорена дідом смола.

– У тебе батько суворий? – припустив Юстин.

– Так, – неохоче відповіла Аніта.

– А мама є?

– Нема… Слухай, мені справді скоро пора.

– А я не буду тебе розпитувати. Сиди спокійно.

Аніта раптом усміхнулася:

– Та ні, питай, я не боюсь. Якщо не зможу відповісти, так і скажу.

Юстин зрозумів, що хвилюється.

– Твій дім далеко? – почав він обережно.

Аніта кивнула: – Так. Мабуть. А можливо, не дуже.

Юстин помовчав, вибираючи питання.

– Твій дім… там завжди світить сонце?

Аніта подивилася здивовано:

– Ні. Там узагалі немає…

І вона затиснула собі рот рукою.

– А як же ти тоді дивишся крізь скельце? – запитав Юстин, відчуваючи неприємний важкий холод у грудях.

– А я там не на сонце дивлюся, – сказала Аніта глухо.

– Це під землею? – запитав Юстин.

– Можливо, – зітхнула Аніта.

– Твій батько…

Аніта різко підвела голову, глянула на сонце, заплющила очі:

– Мені пора, Юстине. Минулого разу, коли я запізнилася, мені таке було… Краще зараз піти, а то он хмара повзе, дивись!

І Юстин піддався на дитячу хитрість. Глянув туди, куди вказувала Аніта, а коли обернувся знову – поруч із ним уже нікого не було.

Узагалі нікого. Тільки кури.

На ланцюгу скиглив Вогник.

* * *

Дід повернувся наступного дня. Ледь глянувши в його здорове око, Юстин зрозумів, що новини погані.

– Кепсько з торгівлею?

– Яка вже торгівля! – Дід стояв, прихилившись до стіни, і байдуже дивився, як Юстин розпрягає коня. – Прийшли верхівці – бути біді, пам’ятаєш мої слова?

– Що ж сталося? – Юстин намагався говорити якомога недбаліше, тоді як руки чомусь починали тремтіти. Кінь, якого дід зазвичай беріг, тепер почувався погано: мокрий, заморений, зі слідами батога на спині.

Його немилосердно поганяли.

– Наш ось війну затіяв, – мовив дід глухо.

Юстин не захотів перепитувати. «Наш» – означало «князь».

– Війну, – продовжував дід із огидою. – Жди рекрутського набору!

У голосі його звучав жах, який не вдавалося приховати.

* * *

– Що ти робиш? – запитала Аніта.

Юстин насилу розігнув спину. Подивився вгору; побачив франтівські шкіряні туфлі, ноги, що стоять у траві біля свіжовикопаної ями, так близько до краю, що обсипалися чорно-руді грудки.

– Що ти робиш? – повторила Аніта стурбовано. – Це що, могила? Хтось помер?

– Це моя могила, – сказав Юстин знехотя.

– Що?!

Перш ніж він устиг заперечити, вона легко зістрибнула до нього, на дно ями, в глину.

– Що? Ти що, Юстине?

Йому захотілося заспокоїти її. Тому що вона справді злякалася не на жарт.

– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Аніта сіла на траву.

Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

– Рекрутський набір – це в солдати?

– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

Юстин знизав плечима:

– Сподіваюся… Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі – тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти… А так – може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? – схаменувся він раптом.

Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:

– Ти… це…

Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам’ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаєш? – усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.

– Я дурість бовкнув, – зізнався він чесно. – Тобі сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Аніта похитала головою:

– Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лісовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Аніта зніяковіла:

– Ну… Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні…

Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо – ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Аніта. – Бути війні.

Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:

– Здобич чують…

Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.

І ненависть до воронів.

– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.

І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летіли й летіли.

– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.

– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летіли й летіли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!

І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.

Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.

* * *

– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.

Юстин спохмурнів.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дідове око моргнуло:

– А звідки їй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.

– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.

– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.

– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.

Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.

– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.

Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?

А потім не витримав – і повірив сам. І розмріявся.

Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч!

Наступного ранку не було сонця.

* * *

Могила вийшла на славу; Юстину навіть зробилося трошки страшно. Дід ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим ім’ям, бурмотів замовляння, посипав насінням трав – і вже через два дні могильний горбок мав такий вигляд, ніби споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому.

– З весни тебе ніхто з чужих не бачив, – роздумував дід. – Повірять, куди подінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш – на пісок не ступай, лише на каміння… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який запах відбиває, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бійся, сто років проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто років проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кілька днів сонце проглядало хоч зрідка, але все ж проглядало, а Аніти не було і сліду, і у Юстина пошкрябувало на душі. Вигляд власної могили не додавав радості.

Уночі він довго не міг заснути, але не мрії долали його страх. Як тільки темна кімната і дідове сопіння провалилися в нікуди – звідти ж, із нізвідки, виринула Аніта: «Вставай же! Скільки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»

* * *

Дід стояв біля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Біля нього стояло порожнє відро. Ні курей, ні кіз, ні поросяти, ні коня не було ні чутно, ні видно. Перед ґанком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Діду?!

Дід озирнувся – сорочка на ньому була розірвана в багатьох місцях, крізь величезну діру на спині видно було свіжі червоні мітки – поверх старих кийових шрамів.

– Злилися, – насилу вимовив дід. Здорове око його запливло, дід дивився на Юстина крізь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Худобу зі злості забрали. Трохи хату не підпалили… Злилися, загалом. Відчували, що ми їх дуримо.

Юстин допоміг дідові сісти на лавку біля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дід довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всміхнувся, оголюючи рідкі зуби:

– Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.

* * *

Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.

Верхівці більше не показувалися.

Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?

Аніта приходила щодня.

– Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навіщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.

У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…

– Звідки буде? – запитав дід.

– Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.

Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.

* * *

Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…

– Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.

Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.

– Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.

– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.

– А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.

– Та вже за сорок.

– Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…

І замовкла.

– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?

– Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.

– У нього є чарівне дзеркало?

Аніта скривилася:

– Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.

– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.

– Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму дідові – внук?

– Ну, взагалі-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалі-то я йому годованець.

– А батьки твої…

– Нема, – сказав Юстин. – І не було.

– Гаразд, – Аніта не захотіла далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстину страшенно захотілося помацати її щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи підібганих губ.

– Скажи, – мовив він поспішно, проганяючи геть недозволені думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж ніби як насмішка. Наш би Червонобровий нізащо не попустив…

– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. – Вухатий – він розумний. У нього вуха великі, так він на шоломі собі звелів викувати залізні вуха – ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали… І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня. Він красивий.

У Юстина неприємно дряпнуло всередині.

– Ти його бачила? – запитав він.

– Авжеж, – зізналась Аніта. – Я раніше… Ще до того, як із тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий.

– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своїм?

Аніта раптом розсміялася:

– Так здорово дивитись, як ти ревнуєш… Вухатий – ровесник твоєму дідові, йому теж за сорок. Тільки вигляд має він, звичайно, куди як молодший…

Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання та побої. Він ніколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де виблискує на сонці сталь і відразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де тріщать під кінськими копитами кістки – але повалений знову встає, тому що так треба.

І, звичайно, він ніколи не побачить шатра, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією – не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! – і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним…

Він проковтнув слину.

Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.

Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком – і з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?

– За чим ти зажурився? – запитала Аніта.

– Скажи, – повільно почав Юстин, – а твоє скельце… Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися – звідси? Куди захочеш?

– А куди б ти хотів?

Юстин мовчав.