Бот. Ґуаякільський парадокс

Рецензію на " Жорстоке небо" писала на піднесених почуттях від організації презентації та від особистого знайомства з автором, зараз обертаючись у минуло є бажання дещо підправити. Здається, що в той момент я була не зовсім справедливою чи що. Але то минуле, а тут у нас сьогодення і зовсім новенька книга, прочитана буквально на одному подиху. Для мене Бот-2 однозначно краще "Жорстокого неба".
Не буду нічого писати стосовно сюжету книги, не хочу спойлерити. Хоча деякі повороти були по справжньому неочікуваними. От за що варто відмітити автора так це за цілісність сюжету, такі точні деталі, описи. Всі події розгортаються, може, не дуже по прямій, але все доречне: почуття, події, опис. А ще окреме спасибі за правадивість деталей, які можна дуже легко перевірити за допомогою інтернету. Кідрук, як завжди неперевершений. Дуже дякую йому за те, що він створює якісно нову українську літературу. Як на мене Бот та Бот-2 обов"язково неодмінно екранізувати. Буде неперевершено.
А яким же ж неочікуваним сюрпризом була згадка мого імені в кінці , неочікувано. Хоча більше радості, мабуть. було у мами...
Читайте, не пожалкуєте!

"Хай би тебе чорти побрали, клятий ти Кідрук!" Саме такі думки виникали у голові зранку, одразу після того, як уві сні мені доводилося тікати від зграї розлючених "сутінкових". "Ненавиджу тебе!" - з захватом викрикнула я, щойно закрила дочитаний роман.
Так вже сталося, що до сучасної (та й не тільки) української літератури я не дуже дотична, але Макс... У той далекий 2012 першокусницями зі словами "Дивись, якийсь мужик презентує свою книгу" ми з FatumeS познайомились і з самим Максом Кідруком і з його творчістю. Я пам'ятаю той невеличкий зал, який запросто вміщав в себе всіх, хто хотів подивитися на молодого письменника та послухати його, пам'ятаю як охопив захват від його ораторських здібностей, а згодом від майстерності втримувати читача. Далі були презентації Твердині і Жорстокого неба. Людей було все більше. І от Бот-2, і лекційна зала заповнена майже вщент. Бо щоразу хтось, закриваючи черговий роман Кідрука, біг до кращого друга чи просто знайомого, тицяв йому до рук книгу і вимагав прочитати. Бо кожен хотів, щоб ще хтось відчув це лоскотання нервів, відчув, як шлунок стискається від гнітючої атмосфери.
Романи Кідрука - це все ж масова література, і оцінювати їх треба саме з цієї позиції. Масова література має затягувати читача, має зробити так, щоб читач їв, спав, срав, ходив на роботу/в універ/до школи не відриваючись від сторінок, щоб не мав спокою, доки не дочитає твір, а закривши книгу, жалкував, що не розтягував задоволення. Кідрукові твори справляються з цим повністю. Макс завжди завершує абзац, главу, розділ, да, мать його, роман таким чином, що сил нема відкласти книгу в бік, щоб піти приготувати собі пожерти!
Максовий стиль має цікаву особливість. Я б назвала це гіперреалізмом в літературі. Його я помітила ще у Твердині, коли Кідрук описуючи деталь з спорядження Левка і компанії, вказував все, включаючи ціну, за яку було придбано річ. Попервах здається, ну нашо! Але згодом розумієш, що ці деталі додають реалістичності, від чого нерви лоскоче сильніше. У Боті-2 ця гіперреалістичність також присутня, і час від часу доходить до того, що виникає бажання захлопнути книгу і сховатися, але якась сила не дає відірвати носа від сторінок.
Не будемо вбивати котиків, не будемо роздумувати над тим сакральним питанням "чому?", не будемо розкривати подробиці сюжету. Хочеться тільки сподіватися на швидку появу третьї частини Бота і звичайно нового заявленого на презентації роману, з яким можна буде знову випасти з реальності.

Макс Кидрук долго собирался написать продолжение своего "Бота", а я вот долго собиралась его прочитать. И таки собралась. Еще помнится послевкусие после первой книги - как чего-то захватывающе-интригующе-щекочущего нервишки, смешанного с чем-то мерзким (часто-густо встречающимися описаниями нелицеприятных физиологических процессов, нецензурной брани, драк и прочих атрибутов жанра триллер. Американизированный триллер, я бы даже сказала). И помню окончание первой книги - мелькнувших на экране в аэропорту "недоуничтоженных" белобрысых близнецов. Что ж, в первой книге явно проследилась затравочка на продолжение, а значит... Значит, будем читать.
Итак, автор начинает вторую книгу отнюдь не с безжизненной пустынной местности с соответствующим названием - Долина Смерти, а отнюдь наоборот. Место действия - океан, Эквадор. Но и здесь происходят страшные вещи - случился массовый выброс рыбы на берег. Да и не только рыбы - дельфины, киты, прочая морская живность - массово выбросились на небольшой кусочек суши в океане. Кто бы мог подумать, что "выловленная" и доставленная на рынки Гуаякиля рыба из той местности сделает такой переворот? И что мы снова встретимся со знакомыми нам выжившими персонажами из первой части - программистом Тимуром (который после случившихся событий больше не может написать и строчки кода), психиатром Лаурой и громилой Рино Хедхантером (который внезапно ударился в религию и даже дослужился до чина диакона).
Хотя ладно, предсказать встречу с главными героями было легко - на то оно и продолжение.
Во второй части намного меньше "научных" терминов и описаний, в разы меньше иллюстраций. И, несмотря на большое количество действий и событий, совсем мало сюжета. Ну т.е. 70, а то и добрых 80% книги - это нагнетание атмосферы, а последние 20% сюжета - какие-то скомканные. И, перевернув последнюю страницу, я поняла, что а) продолжению еще быть (но это не точно и неизвестно когда), б) застыла с вопросом - и что это было? И зачем это было? И действительно, зачем ему Тимур, если Тимур в этой части книги - вообще главный овощ? Собственно, как и его спутники. Ну ладно, Рино там кое-где кулаками помахал. А Лаура - тот человек, которая первая узнала про события в Эквадоре (от своего сокурсника) и собрала всю компанию в кучку (оплатив им билеты). Сказать, что "Бот-2" оказался полным разочарованием, я бы не сказала, все-таки читалось интересно и достаточно красочно рисовалась картинка в голове (даже сейчас перед глазами вижу эти горы выбросившейся на берег рыбы, кровавая баня в психиатрической больнице, наших героев, скрывающихся в склепе, кружащие в небе вертолеты, заброшенный и частично заметенный песком городок Сан-Педро, попытки перемещения в пустыне вчетвером на двух мопедах...), но все же... Есть какое-то разочарование в главном герое, что ли. Плюс еще приплетены украинские события 2014 года (да, я сама в них варилась, но вся жесть и вся реальная боль от реальных событий и реальной гибели моих земляков как будто измельчала и была скомкана перед лицом вымышленных событий, которые творились в Гуаякиле) - что тоже добавило мне вопросов - зачем?
И все-таки, если выйдет (или лучше сказать - когда выйдет) третья часть - я ее тоже прочитаю. Хочется же знать, чем это все закончится (и закончится ли).